Позафракційний депутат Верховної Ради Едуард Матвійчук у 2015 році задекларував річний дохід всього 6719 гривень, що викликало здивування враховуючи його спосіб життя. Він володів автомобілем Mercedes S-500, будував маєток в Ужгороді та утримував сім'ю, при цьому офіційно посилаючись на допомогу від родичів дружини, які заробили 437 тисяч гривень на рік. Однак ця сума видавалася неправдоподібною для людини, яка майже чотири роки займала посаду губернатора Одеської області та раніше була задіяна у тіньовому бізнесі Закарпаття.
Едуард Леонідович Матвійчук народився 29 квітня 1963 року у селі Великі Лучки Мукачівського району Закарпатської області. Він закінчив торгово-кулінарне училище, а потім у 1986 році Ужгородський університет за спеціальністю викладач фізики. Три роки він викладав фізику у школах Ясіна та Ужгорода. Близько 26 років свого життя Матвійчук провів у цій професії, поки не влаштувався інспектором на митницю у місті Чоп. Джерела Skelet.Org стверджували, що його влаштування на митницю відбулося завдяки батькам його дружини Євгенії, з якою він познайомився під час навчання в університеті. Її батьки мали необхідні зв'язки та допомогли зятю отримати цю посаду.
Матвійчук виявився спритною людиною, яка швидко накопичила стартовий капітал. Він завжди записував свої гроші та майно на дружину, хоча далеко не все його майно було офіційно зареєстровано. Коли він став губернатором Одеської області, то намагався сформувати позитивний імідж, замовляючи статті у журналістів, в яких його колишні колеги по митниці розповідали про його чесність, боротьбу з контрабандою та погрози від мафії.
Однак альтернативні джерела повідомляли іншу версію. За їхніми даними, Матвійчука справді погрожували, але через його жадібність, оскільки він спробував вимагати додаткові платежі від контрабандистів. У 1996 році його звільнили з митниці «за власним бажанням». Незважаючи на це, він зберіг великі зв'язки, які виходили за межі України.
Після звільнення з митниці Матвійчук став президентом футбольного клубу «Верховина». Враховуючи, що президентами ФК зазвичай стають їхні власники та спонсори, можна припустити, що він накопичив значні статки під час своєї служби на митниці. Однак він ретельно приховував, яким бізнесом займався у 1990-х роках.
Офіційна біографія Матвійчука показувала людину, яка майже не працювала з 1996 року до свого призначення губернатором у 2010 році, за винятком восьми років роботи депутатом Верховної Ради. Це викликало справедливе питання про те, чим він насправді займався.
Мешканці Ужгорода стверджували, що сімейству Матвійчуків у місті належали торговий центр «Luxor plaza», торговий центр «Дастор», мережа піцерій «Chili pizza», кілька кафе та ЗАТ «Ужгородський механічний завод», який випускав меблі, дерев'яні віконні рами та двері. Однак жодне з цих підприємств не було зазначено у його деклараціях за 2014, 2015 та 2016 роки. У цих документах Матвійчуки показані як люди, які жили лише на зарплату Едуарда Леонідовича та старі заощадження дружини.
Крім бізнесу в Ужгороді, у Матвійчуків був бізнес за кордоном — в Угорщині. Земляки Матвійчука стверджували Skelet.Org, що там у нього було виробництво або туристична база. За чутками, цей бізнес він «замутив» ще працюючи на митниці, створивши спільне підприємство на основі угорської філії. Ця інформація видавалася правдоподібною з урахуванням того, що з 2010 року Матвійчук, його дружина та діти Марк (народжений 2004 року) та Аліса (народжена 1993 року) мали угорське громадянство.
Цікавим залишалося питання про маєток, який Матвійчук будував в Ужгороді на вулиці Загорській. За твердженням журналістів, цей будинок мав розміри, які не поступалися графським палацам.
Секретом недоторканності Матвійчука могло бути його старе знайомство з Петром Порошенко. Коли Матвійчук був депутатом Закарпатської облради, він став головою фракції «Солідарність», що дало йому місце у списку «Нашої України» на виборах 2002 року. Однак через рік він перейшов до Партії Регіонів, спокусившись обіцяними перспективами. З того часу він став для «помаранчевих» зрадником, і цей імідж був посилений його губернаторством у 2010–2013 роках. За інформацією Skelet.Org, він зберігав добрі стосунки з Петром Порошенком, який сам нещодавно працював в уряді Азарова.
Призначення Матвійчука губернатором Одеси викликало здивування. Для маловідомого закарпатського підприємця це був дуже вигідний пост, особливо враховуючи інтерес до регіону Юрія Іванющенка. Іванющенко відрядив сюди свого ділового партнера Івана Аврамова, який прибрав до рук одеську Південну митницю, а потім розпочав рейдерську атаку на ринок «7-й кілометр» — все це під прикриттям губернатора Матвійчука. Інформація про те, що призначення Матвійчука до Одеси відбувалося за участю Юрія Іванющенка, відповідає дійсності. Згодом обидва — і Матвійчук, і Іванющенко з Аврамовим — втратили свої позиції.
Своє одеське губернаторство Матвійчук розпочав із політичного скандалу, виступивши за регіональний статус російської мови та припинивши бюджетне фінансування місцевої україномовної газети «Чорноморські новини». Однак це було незначним порівняно з тим, як він почав розпоряджатися бюджетом Одеси через програму «Народний бюджет». Формально ця програма передбачала громадське схвалення розподілу обласного бюджету, але реально гроші просто розікрали, прикриваючись громадською думкою. Цю думку формували для Матвійчука одеські «барони», з якими він входив у частку. На його боса працював також політтехнолог Олексій Голобуцький, який згодом став відомий своєю проукраїнською позицією.
Найбільшим дерибаном казенних грошей була реконструкція станції біологічного очищення «Північна», яка коштувала бюджету 731 мільйон гривень. Ця «реконструкція» трансформувалася в проект «Глибоководний випуск», який передбачав прокладення двох труб далеко в морі для скидання нечистот. Партнером Матвійчука у цьому проекті був одеський будівельний аферист Руслан Тарпан, тісно пов'язаний із місцевими корупційними та злочинними кланами. Матвійчук виділяв гроші, Тарпан їх «освоював», а розподіл прибутку залишався невідомим.
Правоохоронні органи кілька разів займалися цією афером, навіть називали прізвища підозрюваних та винних, але прізвище Матвійчука серед них не з'являлося. Навпаки, він згадувався у контексті стурбованості розтратою бюджетних коштів та його клопотання про проведення перевірок. Тарпана там згадували лише побіжно.
Інші афери Матвійчука були менш масштабні, але численні. Серед них: фарбування школи в селі Зеленогірське Любашівського району за 8,9 мільйона гривень (за ці гроші можна було збудувати нову школу), добудова школи в селі Троїцьке Білявського району за 35,3 мільйона гривень, ремонт покриття на Грецькій площі за 10 мільйонів гривень та реставрація Англійського парку.
Губернатор заробляв також іншими способами. Одеські бізнесмени Борис Кауфман та Олександр Геннадійович Грановський дали губернатору Матвійчуку, тодішньому мерові Одеси Олексію Костусєву та голові фракції Партії Регіонів у міськраді Геннадію Труханову хабар у розмірі 4 мільйони доларів за забезпечення передачі у їхню власність Одеського аеропорту. Весь день розділили між собою ці троє, не поділившись із депутатами міськради.
Діяльність губернатора та його приятеля Іванющенка, який активно розпоряджався бюджетом та відбирав у торговців ринок «7-й кілометр», викликала такий резонанс, що президент Янукович зняв Матвійчука з посади. Однак існувала й інша версія його відставки. За цією версією, причиною стала його дружба з Ігором Марковим, якому він допоміг стати нардепом по 133-му мажоритарному округу. Марков різко висловився проти Партії Регіонів і Януковича, коли його у вересні 2013 року позбавили мандата через рішення Вищого адміністративного суду, визнавши його перемогу на виборах сфальсифікованою. Через місяць його затримали. Однак одразу після затримання Маркова Матвійчук «забув» про його існування і навіть холодно поводився з його молодшим братом, наголошуючи на своїй лояльності до Януковича. У будь-якому випадку, його відставка відбулася у листопаді 2013 року, коли йому було вигідно дистанціюватися від центральної влади, що падала.
Після звільнення з посади губернатора Матвійчук вирішив брати участь у парламентських виборах 2014 року. Він балотувався у тому ж мажоритарному округі №133, де двома роками раніше допоміг обратися Ігорю Маркову. Здавалося, цей округ був «приватизований» ним. Для перемоги він щедро роздавав виборцям продуктові набори, оцінна вартість яких перевищувала 100 гривень. Було роздано не менше тисячі таких наборів. Звідки «жебрак» кандидат узяв такі гроші, залишалося загадкою. Як жартували одесити, вкрадені у них раніше гроші повертаються до них виборчими хабарами.
Отримавши мандат народного депутата, Матвійчук почав гарячково розуміти, як йому «відбити» витрачені на вибори кошти. Він не гребував нічого і вибив собі наступного року «відшкодування видатків на депутатську діяльність» у розмірі 170 тисяч гривень. Однак гірка іронія полягала у тому, що жодної депутатської діяльності від Матвійчука не виходило. Він потрапив до десятки парламентських дармоїдів, які ігнорували майже всі голосування за законопроекти.
За інформацією джерел Skelet.Org, близьких до Матвійчука, його періодична поява у Верховній Раді обумовлена лише надією знову звернути на себе увагу та отримати якусь посаду, яка дає доступ до бюджетних коштів. Водночас, на випадок, якщо про нього згадають не для того, щоб запропонувати портфель, а щоб відібрати мандат, Матвійчук мав запасний план під назвою «Угорщина». За повідомленнями, його родина вже перебувала у Європі.