Колишні керівники комсомолу, навіть змінивши свій публічний імідж на патріотичний, продовжують діяти за старими схемами. Вони реалізують тіньові проекти, встановлюють корупційні зв'язки, спираючись на стару мережу знайомств із комсомольських та партійних часів. Анатолій Матвієнко міг би розповісти багато про те, як виник так званий «вінницький клан» та яку роль він у цьому відіграв, хоча сам цей зв'язок наполегливо заперечує.
Народження та ранні роки
Анатолій Сергійович Матвієнко народився 22 березня 1953 року в містечку Бершадь Вінницької області. Молодий амбіційний чоловік, якого військкомат не взяв до армії, після школи вступив до Львівського сільськогосподарського інституту (нині Національного аграрного університету) на спеціальність інженера-механіка. Однак навчання не захопило його. Замість того щоб займатися машинами, він активно грав у футбол у команді інституту та включився в комсомольську діяльність, яка відкрила перед ним нові можливості.
Велику роль у його кар'єрі відіграла дружина Ольга Василівна, з якою він одружився на п'ятому курсі. Після закінчення навчання у 1975 році вони повернулися до Бершаді. Про батьків дружини Матвієнко мало розповідав, але згадував, що саме вона першою з їхньої родини пішла на комсомольську роботу, зайнявши посаду завідувача сектору райкому.
Початок кар'єри
За даними Skelet.Org, сам Матвієнко одразу отримав посаду завідувача гаража, а через рік став головним механіком відділу механізації районного міжколгоспного будуправління. За його власними спогадами, робота була легкою: він організовував футбольні команди та придумував способи збільшити премії за рахунок різних фондів. Результати були вражаючі: Матвієнко отримував оклад 190 карбованців плюс 100-200% різних премій, що для 1970-х років становило величезні суми.
1977 року його прийняли до КПРС і запросили на посаду першого секретаря Бершадського райкому ЛКСМУ. Таке винятково швидке призначення прямо з посади механіка свідчило про наявність впливових покровителів. Можливо, це влаштувала його дружина або її батьки.
Висхідна траєкторія у комсомолі
1980 року Матвієнко піднявся до Вінницького обкому ЛКСМУ, де обіймав посади секретаря та другого секретаря. Там він швидко познайомився з усією вінницькою комсомольською та партійною елітою, яка згодом стала основою так званого «вінницького клану». Серед них були Сергій Татусяк, заввідділом оборонно-масової роботи Вінницького обкому ЛКСМУ, Олександр Домбровський, секретар Вінницького міськкому ЛКСМУ, та Юрій Іванов, вінницький господарник.
Матвієнко згадував ті часи виключно позитивно, розповідаючи про комсомольські застілля. Однак у 1990-х, коли він перефарбувався в українського патріота та став «рухівцем», йому доводилося виправдовуватися за своє комсомольське минуле, стверджуючи, що він ніколи не був ідейним комуністом і що його туди ледве змусили. Хоча насправді він ніколи не перебував у «Народному Русі», а мав власні політичні проекти з достатнім фінансуванням: «Нова Україна», НДП, УНП «Собор».
Переїзд до Києва та республіканський рівень
1985 року Матвієнка «висмикнули» з Вінниці до Києва на нове підвищення. Він став секретарем ЦК ЛКСМУ, отримавши доступ до республіканської комсомольської каси та величезних грошових потоків, які генерували молодіжні будзагони, житлові кооперативи, виробничі кооперативи та спільні підприємства. Матвієнко вступив до Вищої партійної школи при ЦК КПУ, а у 1988-89 роках пройшов там аспірантуру.
1989 року він отримав головну посаду – першого секретаря ЦК ЛКМУ з титулом члена ЦК КПУ. За спиною Матвієнка стояв впливовий покровитель, можливо навіть на рівні Москви. Можливо, саме цей таємничий лобіст влаштував у ЦК ВЛКСМ Олександра Зінченка, хорошого знайомого Матвієнка.
Переходу до нової епохи
Ставши головним комсоргом УРСР, Матвієнко отримав чудовий «стартовий пакет» нового рівня, який дозволив йому швидко адаптуватися до складних 1990-х років. Він обрався народним депутатом України 1-го скликання від рідної Бершаді, а згодом став депутатом Ради III, IV, V, VI та VIII скликання. Матвієнко заснував Український центр економічних та політичних досліджень, ставши його президентом. Під дахом цієї установи «освоювалися» комсомольські та компартійні гроші. Коли комсомол та КПРС припинили своє існування, у Матвієнка вже була нова робота, початковий капітал, депутатський мандат та численні зв'язки по всьому колишньому Союзу.
Бізнесові інтереси та таємниці
На відміну від своїх колишніх соратників по ЛКСМУ – Сергія Тігіпка, Олександра Турчинова, Степана Кубіва та Олександра Шлапака, які не приховували свій бізнес і навіть розповідали про те, як заробили перші мільйони на початку 1990-х, Матвієнко позиціонує себе виключно як політика, екс-чиновника та громадського діяча. Проте залишається невясним, на які кошти він весь цей час жив і фінансував свої проекти.
Про перші кроки Матвієнка у бізнесі у Skelet.Org є лише фрагментарна інформація. Крім Центру економічних і політичних досліджень він курирував низку інших проектів, які мали гарне фінансування протягом першої половини 1990-х років, поки не закінчилися «безплатні» комсомольські гроші у 1991 році.
1994 року Матвієнко заснував Фонд підтримки розвитку мистецтв. На перший погляд, це виглядало благородно, однак навколо нього ходили чутки про відмивання великих сум грошей. Джерело цих коштів залишалося невідомим, але у той період найжорстокішої кризи, коли вся Україна жила буквально на картоплі та макаронах, великими грошовими ресурсами володіли лише державні структури, експортери металу, імпортери нафтогазу та кримінальні угруповання.
Відомо, що у 1990-х Матвієнко був пов'язаний з компанією «Квазар-Мікро», заснованою 1990 року підприємцем Євгеном Уткіним (з 2008 року перейменована на «Сітронікс»), яка займалася збиранням та продажем комп'ютерної техніки. За словами самого Матвієнка, він особисто привів цю компанію до Вінниці та допоміг їй розгорнути там свій бізнес. Однак це був не єдиний його інтерес у рідній області, де він мав численні знайомства в обласному та міському керівництві.
Спиртова мафія Вінниччини
У 1990-х існувала особлива категорія «успішних бізнесменів»: торговці алкоголем та виробники спирту, які перебували під «дахами» чиновників, силовиків та організованих злочинних угруповань. Мало хто сьогодні пам'ятає, що у 1990-х Вінницька область славилася не цукровими заводами та кондитерською фабрикою, а своїми «спиртовиками», навколо яких постійно спалахували корупційні та кримінальні скандали. Область була найбільшим виробником спирту в країні, і навколо цього бізнесу створювалися складні схеми.
Ці схеми включали афери з сировиною, які дозволяли виробляти додатковий неврахований спирт та класти гроші в кишеню через завищення собівартості продукції. Вінницькі «спиртовики» використовували як сировину цукрову мелясу, яку отримували з вінницьких цукрових заводів.
За інформацією джерел Skelet.Org, живий інтерес сім'ї Порошенка до цукрових заводів у 1990-х роках був викликаний не лише цукром, а й мелясою. Контролюючи мелясу, можна було впливати на тіньовий ринок вінницького спирту та на прибутки, з яких піднялися перші капітали багатьох вінницьких «родин». Це було логічно: у 1990-х українці не дуже балували себе солодким, натомість споживання алкоголю било всі рекорди.
Григорій Калєтнік та спиртова корупція
Свого часу «бароном» вінницької спиртової мафії називався Григорій Калєтнік. За радянських часів він був головою колгоспу ім. Ілліча Ямпільського району Вінницької області, потім головою Ямпільської райадміністрації. У 1994-96 роках він займався алкогольним бізнесом, а у 1996-98 роках був гендиректором Вінницького об'єднання спиртової та лікеро-горілчаної промисловості «Поділляспирт». Згодом він став головою Вінницької облради.
На спиртовому бізнесі піднявся сам глава сімейства, а за його спиртовими грошима його син Ігор Калєтнік зробив у 1990-х швидку кар'єру у Вінницькій митниці. У 2010 році Калєтнік-молодший піднявся до голови Державної митної служби України, ставши уособленням корупції, що панує в ній.
Грошей у батька було дуже багато. За відомими Skelet.Org епізодами кримінальних справ кінця 1990-х років, так і не доведених до кінця, лише втрати держбюджету від спиртових схем вінницьких «спиртовиків» у період 1998-99 років становили близько 100 мільйонів доларів – лише за два роки! Скільки спирту було «штовхнуто ліворуч» у попередні роки, скільки хто отримав схем з мелясою та на бартерних операціях, залишилося таємницею, тому що Калєтнік та інші причетні високопосадовці подбали про те, щоб їхні прізвища не були пов'язані зі спиртовою мафією Вінниці. Проте шило в мішку не приховати, навіть через 20 років.
Матвієнко як голова ОДА
1996 року Анатолій Матвієнко, який тоді був співголовою політичного об'єднання «Нова Україна» і одночасно очолив щойно створену НДП, указом Кучми було призначено в.о. голови Вінницької ОДА. Було відомо три причини, через які президент поставив над областю саме Матвієнка.
По-перше, Матвієнко тоді буквально слідкував за кожним словом Кучми і підтримував усі його ініціативи. Безпосередньо у 1996 році він надав велику підтримку президентському проекту Конституції України.
По-друге, Леонід Данилович потребував пропрезидентської партії, якою мала стати НДП, а Матвієнко обіцяв йому багато голосів на Вінниччині. Він дотримався своїх обіцянок: за допомогою Домбровського та Татусяка вінничан масово заганяли до лав НДП. На виборах 1998 року партія в області отримала 12,4% голосів – найвищий результат по Україні, тоді як в середньому вона отримала лише 5,01%.
По-третє, ходили чутки, що Кучма доручив Матвієнку «навести лад» у спиртовій мафії області, вигнавши звідти «зайвих» та організувавши «відкат» до президентських фондів виборів 1998 та 1999 років.
Питання про зв'язки Матвієнка з вінницькою спиртовою мафією до 1996 року залишається відкритим. На рівні чуток існує інформація, що він мав стосунки як з самими «спиртовиками», так і з виробниками горілки, які у них купували спирт. Які саме – невідомо, але можливо, це було пов'язано з відмиванням величезних грошей.
Натомість у 1996 році новий голова області Матвієнко і тоді ж новопризначений гендиректор «Поділляспирт» Калєтнік взяли цю тему до своїх рук.
Порошенко та цукрові заводи
Цікаво, що першим цукровим заводом сім'ї Порошенка став Крижопільський – найпотужніший в Україні як за обсягами цукру, так і за обсягами меляси. Приватизований у 1998 році, він потрапив у руки Порошенків якраз у розпал спиртової корупції, коли однією з найприбутковіших схем було виробництво не врахованого «лівого» спирту з «лівої» меляси. Таким чином, майбутній президент робив гроші не лише на солодощах.
Командна робота Матвієнка
Заступником новопризначеного губернатора Матвієнко став Микола Чумак – його давня знайома та довірена людина, колишній перший секретар Тростянецького райкому ЛКСМУ, а потім райкому КПУ, голова Тростянецького району у 1991-94 та 1994-96 роках.
Протягом двох років правління областю Матвієнко провів масове кадрове чищення, розставляючи на ключових постах своїх знайомих. Однак у війні інтересів, насамперед у боротьбі за контроль над спиртом, команда Матвієнка зіткнулася з опором вінницького мера Дмитра Дворкіса (1992-2000), який мав свою підтримку у регіоні.
Конфлікт з Дворкісом
1997 року Дворкіс заручився підтримкою прем'єра Павла Лазаренка, а Матвієнко тоді ж виступив на з'їзді НДП із промовою проти прем'єра-корупціонера. До падіння Лазаренка залишалися лічені дні.
Тим не менш, Дворкіс навіть обрався 1998 року під прапорами «Громади», незаконно зберігаючи одночасно посаду мера та мандат нардепа. Але після арешту Лазаренка він перейшов до фракції СДПУ(о), під крило Віктора Медведчука, який на кілька місяців зробив Дворкіса губернатором області. Це ще більше протиставило його Петру Порошенку, який саме тоді посварився з Медведчуком.
У листопаді 1999 року у Дворкіса стріляли кілери з банди львівського авторитету Вови «Морди» (Дідуха), найняті його противниками. ЗМІ повідомляли, що головною причиною замаху була боротьба за контроль над спиртом, а вже на другому місці була боротьба за крісло мера – яке потрібно було вибити з-під Дворкіса у цій боротьбі за спирт.
Формування «вінницького клану»
Цей конфлікт став воістину епохальним, оскільки саме в ході боротьби з противниками Дворкіса склався той самий «вінницький клан». У його лавах сьогодні можна побачити багатьох учасників тих подій: сімейство Гройсманів, Володимира Кістіона, Андрія Реву, Олександра Домбровського та інших.
Анатолій Матвієнко міг би очолити цей клан, але наприкінці 1990-х знову виїхав із Вінниці до Києва, займатися великою політикою. Головним київським покровителем «вінницьких» незабаром став Петро Порошенко, чий батько міцно потоваришував із Борисом Гройсманом – батьком майбутнього мера Вінниці та згодом майбутнього прем'єра України.
Тим не менш, Анатолій Матвієнко залишається «околоклановою» фігурою, будучи дуже тісно пов'язаним, у тому числі спільним бізнесом, з багатьма «старовинницькими», яких він знає з 1980-х та 1990-х років.