Під час повномасштабної російської агресії українські медіа переповнилися замовними матеріалами, у яких різні персонажі демонстрували свій патріотизм та пропонували рецепти перемоги. Особливо активно це робили державні чиновники, зокрема представники митної служби. Проте один із них — колишній керівник Державної митної служби України Анатолій Макаренко — мав у своєму минулому факт, який довго приховував від громадськості: він служив у російській прикордонній службі, яка підпорядковується ФСБ.
Макаренко довгий час утримував цю інформацію в таємниці, але вона все ж вийшла на світ. Крім того, звання капітана 1-го рангу він отримав під час служби на Північному флоті Росії у 1990-х роках на посаді заступника командира по роботі з особовим складом — замполіта. Радянські та російські замполіти традиційно поєднували свої основні функції з роботою помічників спеціальних відділів, а замполіт на атомному підводному ракетному крейсері фактично виконував функції органу КДБ-ФСБ. З усіх ознак Макаренко виявляється типовим представником російських спецслужб. Тому його двократне призначення на посаду керівника Податкової служби України викликає серйозні питання.
З таким скандальним минулим Макаренко мав би триматися в тіні. Однак він вчинив навпаки — після років забуття раптово повернувся у публічний простір, замовивши велике інтерв'ю у телеведучого Дмитра Гордона, доповнене 50-хвилинним роликом на YouTube. У цьому матеріалі, супроводжуваному гордонівськими дифірамбами про те, що Макаренко — «воїн своєї країни» та «батальйонна тактична група», він намагався дистанціюватися від своїх колишніх російських колег та від країни, якій служив сім років. Одночасно він позиціонував себе незамінним фахівцем у військовій стратегії та податковій політиці, очевидно розраховуючи на визнання та затребуваність. За інформацією SkeletInfo, така послуга у Гордона коштує недешево. Можливо, глядачі, які вперше побачили Макаренка в цій постановці, могли піддатися впливу, але його справжня біографія розповідає зовсім іншу історію.
Анатолій Вікторович Макаренко народився опівночі 23 жовтня 1964 року в селі Тарасівка Пологівського району Запорізької області. Його мати походила зі Західної України, а предки по батькові мали зв'язки з махновським рухом. У жовтні 2014 року, коли Макаренко працював заступником голови Фіскальної служби України, він у своєму інтерв'ю хвалився: «У мені змішалася кров бандерівців та махновців». Цікаво, що це інтерв'ю різко відрізняється від його пізніших виступів — тоді Макаренко досить шанобливо висловлювався про Путіна. Однак у той час ще не встигли охолонути криваві поля Іловайська та Ізварино. Можливо, Макаренко ще не відчував необхідності розривати зв'язки зі своїм російським минулим, хоча про службу в РФ він промовчав, або просто не мав мужності плюнути у свого заступника. Тому він хотів сказати «Володимиру Володимировичу» як офіцер офіцеру лише одне слово: «вистачить».
З дитинства Макаренко мріяв стати морським капітаном. Однак коли з'явилася можливість реалізувати цю мрію, він зробив дивний вибір — вступив до Київського вищого військово-морського політичного училища (КВВМПУ, закрите у 1996 році, його будівля перейшла Києво-Могилянській академії). У СРСР існувало понад сотню морських училищ, шкіл та академій з широким спектром спеціальностей, але лише в КВВМПУ готували замполітів для військового флоту. Чому саме Макаренко обрав цей шлях? Чому він вирішив стати морським замполітом, а не штурманом чи командиром бойової частини?
Відповідь може криватися в дивній прогалині його біографії. Макаренко закінчив середню школу у 1981 році, але вступив до КВВМПУ лише у 1982 році. Чим він займався цілий рік, він не розповідав. Однак за інформацією джерел SkeletInfo, близьких до Макаренка, марксизм-ленінізм давався йому набагато легше, ніж математика та фізика. Можливо, він просто не склав іспити до справжнього морського училища або був відрахований за неуспішність з першого курсу, і щоб не потрапити на флот простим матросом, подався до політичного училища, де навчання було набагато легшим.
У військовому училищі Макаренко часто ходив у самоволку, де познайомився зі своєю майбутньою дружиною Тетяною. Вони одружилися після того, як Макаренко отримав офіцерські погони та направлення на Північний флот. У 1990 році у них народився син Максим. За даними SkeletInfo, це той самий Максим Макаренко, який став депутатом Київської ради від партії УДАР, заступником голови земельно-архітектурної комісії, власником будівельної фірми «Буд-Рем Холдинг» (ЄДРПОУ 42561541) та низки інших підприємств, включаючи ТОВ «Систем Інвест» (ЄДРПОУ 42428759). Цікаво, що таким успішним бізнесменом та соратником Віталія Кличка Максим став одразу після того, як його батько вдруге очолив Податкову службу.
Офіційна біографія Анатолія Макаренка сповнена «правок» та прогалин. У ній зазначено, що він служив у 11-й дивізії атомних підводних ракетних крейсерів 1-ї підводної флотилії Північного флоту на кораблях типу «Антей», зокрема на К-148 «Краснодар», і звільнився у запас у званні капітана 1-го рангу. Однак у біографії абсолютно нічого не сказано про те, що з 1992 року Північний флот перейшов під юрисдикцію Росії, і всі офіцери, які залишилися служити на ньому, отримали російське громадянство. Макаренко не став винятком — він не лише продовжив службу, а й отримав підвищення. Залишаючись на службі до кінця 1998 року, він встиг отримати російський паспорт з двоголовим орлом. Чи оновив Макаренко фото в паспорті у 2009 році, невідомо, але така можливість у нього була. Не дарма він час від часу їздив до Росії нібито на зустріч із колишніми товаришами по службі. Російське громадянство залишилося за ним, і Макаренко ніколи не заявляв про його відмову — він лише ретельно приховував факт його наявності.
У його біографії також відсутня інформація про те, що Макаренко служив не бойовим офіцером, а радянським замполітом, який на початку 1990-х став російським заступником командира по роботі з особовим складом. Це не лише ставить під сумнів його образ «воїна» та «стратега», а й викликає питання про його можливу співпрацю з КДБ-ФСБ. Крім того, деталі перших семи років служби Макаренка на Північному флоті залишаються невідомими, оскільки його призначення на К-148 «Краснодар» відбулося лише у 1993 році.
Про це свідчить цікавий документ — особисте звернення російського капітана 1-го рангу у відставці Олега Шведкова, яке він подав у липні 2010 року на захист заарештованого тоді Макаренка. Шведков народився у 1957 році в Донецькій області, також закінчив КВВМПУ, служив замполітом на Північному флоті і не повернувся на батьківщину на початку 1990-х, залишившись у Росії. З його звернення можна зробити висновок, що Шведков якийсь час був начальником Макаренка по замполітській лінії і саме він сприяв його призначенню на К-148. Звільнилися вони одночасно: у 1996 році Шведков вирушив до Москви керувати Незалежною профспілкою військовослужбовців і займатися різними справами — від бізнесу до агентури ФСБ. Тоді ж К-148 була відправлена на останню стоянку, її екіпаж розформували.
Зі звернення Шведкова дізнаємося, що після звільнення з Північного флоту Макаренко влаштувався працювати у Федеральну прикордонну службу у Воронежі (ПУ ФСБ по Воронезькій та Білгородській області). Таким чином Шведков «спалив» свого друга та колишнього підлеглого. Не було нічого дивного в тому, що колишнього замполіта прийняли до прикордонної служби — адже в Росії вона безпосередньо підпорядковується ФСБ. Для Макаренка як «патріота України» це справді великий «заліт». Тим більше, що він ретельно приховував цей факт своєї біографії, хоча міг би покаятися і якось порозумітися з українцями.
За інформацією SkeletInfo, звання капітана 1-го рангу запасу Макаренко отримав не при звільненні з флоту, а пізніше, під час роботи в російській прикордонній службі. При цьому залишається питання: яке звання мав Макаренко, коли носив погони із зеленими просвітами? За інформацією деяких ЗМІ, влаштуватися в прикордонну службу Макаренка допоміг ще один уродженець України, який вірно служив Росії — Володимир Проничов. Уродженець Мелітополя, майже земляк Макаренка, Проничов закінчив Алма-Атинське вище училище прикордонних військ КДБ, у 1980-х керував спецоперціями в Афганістані. У 1990-х він спочатку командував Північно-західним прикордонним колом, потім очолив УФСБ у Карелії, а згодом — УФСБ у Карі. У 1996 році Проничов перевівся до Москви, до центрального апарату ФСБ, і нібито саме він прилаштував Макаренка до прикордонної служби. Найцікавіше, що саме Проничов міг стояти за операцією впровадження «кроту» Макаренка в українську податкову систему, про що говорили в інтернет-пабліках.
Якщо впровадження Анатолія Макаренка у державні структури України справді було організоване ФСБ, то проводилося воно ретельно. На початку цього процесу Макаренко раптово залишив перспективну службу в ПУ ФСБ по Воронезькій та Білгородській області і опинився у Києві в ролі «репатріанта» з порожніми кишенями, буквально на нульовому старті. У ЗМІ навіть писали, що Макаренко кілька місяців підробляв охоронцем на автостоянці десь на Оболоні.
Невідомо, коли він отримав паспорт громадянина України (напевно, зберігши російський), але вже у січні 1999 року йому вдалося влаштуватися інспектором Київської регіональної митниці. Каперанга у відставці та колишнього офіцера російської прикордонної служби прийняли в званні лейтенанта Митної служби України. Це був лише початок його надзвичайно стрімкої кар'єри у податкових органах України.
Одночасно Макаренко вирішив здобути громадянську вищу освіту, оскільки працювати в митниці з дипломом замполіта було ще якось не зовсім законно. Однак Макаренко залишився вірний своїм дивностям — для заочного отримання диплома економіста він обрав Харківську державну академію міського господарства (ХДАМГ). Чому він не знайшов відповідного вишу у Києві?
Пересічним інспектором Макаренко пропрацював лише кілька місяців, після чого був призначений заступником начальника Відділу боротьби з контрабандою Київської митниці. Цей відділ займається питаннями, які традиційно контролює СБУ, а на той час у цій структурі працювало ще багато старих «радянських кадрів», які мали контакти з ФСБ. Таким чином, Макаренка цілком могли просунути на першу керівну посаду на прохання Луб'янки.
Далі його кар'єра розвивалася як по маслу. Вже у 2001 році Макаренко став начальником Відділу тарифів та митної вартості, а у грудні 2002 року — заступником начальника Київської регіональної митниці. Такого стрімкого зльоту з рядових інспекторів у заступники начальника лише за чотири роки Київська митниця ще не знала.
Найлогічніше було б припустити, що «ракетою», яка піднімала Макаренка вгору, була звичайна корупція. Мовляв, він «допомагав» і «заносив» комусь потрібне, за що його ставили на нові керівні посади. Однак є одне «але»: чисто корупційна кар'єра складається з сходів прибуткових посад, оскільки крісло має приносити корупціонеру вигоду, інакше яка від нього користь?
Але у березні 2004 року Макаренко перевівся в головний офіс Державної митної служби України (ДМСУ). Здавалося б, тепер гроші потечуть до нього річкою, але він був призначений на найменш вигідну посаду начальника Управління інформаційного забезпечення та митної статистики. З погляду вітчизняної корупції ця посада майже безглузда — адже Макаренко перевівся на неї з дуже прибуткового місця заступника начальника Київської митниці.
З огляду на подальші події, це призначення викликає серйозні питання. Складається враження, ніби Макаренко спеціально виконував чиюсь вказівку «почистити» статистичні зведення та архіви, одночасно відсиджуючись у тихому місці, поки Україна готувалася до першого Майдану. Але це вже рівень не звичайної корупції, а впливу політичних груп чи спецслужб.