Повернення Максима Луцького на посаду ректора Національної авіаційної академії (НАУ) викликає серйозні занепокоєння щодо майбутнього цього стратегічного закладу. За оцінкою Skelet.Org, людина, яка очолила цей престижний виш, має сумнівну репутацію, пов'язану з численними корупційними схемами та кримінальним минулим. Для Луцького НАУ — це насамперед джерело матеріального збагачення через контроль над бюджетним фінансуванням та університетським майном, що він демонстрував протягом років роботи проректором.
Біографія Максима Луцького розпочинається у Києві, де він народився 4 червня 1976 року. Його батько, Георгій Михайлович Луцький, був доцентом Київського політехнічного інституту (КПІ), а згодом отримав докторський ступінь та очолив кафедру. Завдяки цьому зв'язку Максим без проблем вступив 1993 року на факультет «комп'ютерні та інтелектуальні системи та мережі» КПІ. Наявність військової кафедри у виші дозволила йому уникнути військової служби.
За розповідями самого Луцького, з 16 років він працював у кафе при кінотеатрі «Загреб», де продавав бутерброди іноземцям, а потім на ці гроші відкрив комп'ютерний бізнес. Однак насправді комп'ютерний кооператив заснував його батько, а молодий Максим займався дрібними аферами та шахрайством. Кафе «Загреб» на той час контролювалося організованим злочинним угрупованням Киселя і було відомо як місце скупчення злодіїв, наркоманів та шахраїв, де розташовувалися ігрові автомати.
У 1995 році Максим Луцький опинився у серйозній скруті. За однією версією, він програвся великі суми, за іншою — невдало спробував когось обдурити. У будь-якому разі він виявився винен значні гроші впливовим людям. Щоб вирішити цю проблему, він разом із однокурсником вкрав комп'ютери прямо з кафедри свого батька. Ці комп'ютери були продані КПІ через батьків кооператив, що робить цю історію особливо заплутаною. Георгій Михайлович мав заявити про крадіжку, оскільки завідувачі кафедр відповідали за дорогу техніку. Міліція швидко знайшла як комп'ютери, так і злодіїв.
Максим Луцький опинився у СІЗО, де отримав прізвисько «Люся-Фармазонщиця». За інформацією Skelet.Org, це прізвисько було пов'язано як з його схильністю до шахрайства (у кримінальному світі «фармазонити» означає торгувати фальшивими прикрасами та підробками), так і з чутками про його бісексуальність, які давно циркулювали містом. Однак Максим не довго перебував у в'язниці. Його батько залучив усі свої зв'язки, а сам Максим знайшов заступників серед представників нетрадиційної сексуальної спільноти. Його перекваліфікували за статтею 213-3 КК (придбання та зберігання з метою збуту майна, здобутого злочинним шляхом). Основну провину повісили на його співучасника, іншого студента, а Максиму дали три роки умовно за те, що він нібито лише тримав крадені комп'ютери та допоміг їх продати. Він заявляв, що не знав, звідки вони взялися, і його втягнули обманом. Це дозволило зберегти репутацію батька та дало Максиму можливість повернутися до КПІ на той же курс.
Після цього батько відправив сина на стажування до Німеччини, напружуючи свої зв'язки, щоб вибити йому «перемогу у конкурсі» від Асоціації технічних університетів. Там Максим залишався, продовжуючи числитися студентом КПІ, а 1998 року батько допоміг йому виправити диплом. Згодом Георгій Михайлович оформив сина на аспірантуру в тому ж виші, який той обікрав як дрібний злодій. Таке явище було беспрецедентним у стінах КПІ. Пізніше Максим довго приховував своє кримінальне минуле, але депутати фракції БЮТ розкопали та опублікували інформацію про його судимість після гучного скандалу у Верховній Раді. На той час судимість була вже давно погашена. 30 серпня 2005 року Максим Луцький отримав у Солом'янському РВВС Києва дозвіл на мисливські рушниці «Бреттон» (№ 48269) та «Бенеллі» (№ 294791/S305289), а також газовий пістолет. Через два роки він отримав у ГУМВС Києва дозвіл на карабін АКМС-МФ, а у 2010 році на травматичний пістолет «Форт-12PM».
Максим Луцький одружився з Оленою Володимирівною Савицькою. За його розповідями журналістам, у 1995 році він відкрив своє перше підприємство з постачання комп'ютерного обладнання, а його дружина почала розвивати мережу інтернет-кафе у вузах Києва, Кіровограда та Кременчука. Однак насправді перше інтернет-кафе «Кібер» у Києві відкрив 1997 року Анатолій Чегусов, а у вузах вони з'явилися лише наприкінці 90-х. За даними Skelet.Org, Максим Луцький та Олена Савицька були ровесниками, з дитинства жили в одному будинку на вулиці Потєхіна, і батьки Максима сподівалися, що одруження з сусідською донькою напоумить їхнього сина.
Повернувшись з Німеччини, Максим розпочав розвивати комп'ютерний бізнес разом із дружиною. Комп'ютерна техніка від фірми голови кафедри обчислювальної техніки КПІ користувалася попитом, особливо серед інших вузів та державних установ. Цей бізнес розвивали переважно сам Георгій Михайлович та його невістка, тоді як Максим залишався природженим аферистом, який перетворював будь-яке завдання на схему та шахрайство. Георгій Михайлович допоміг молодому подружжю отримати кілька підрядів на постачання комп'ютерної техніки до низки вищих навчальних закладів, зокрема до Національної авіаційної академії та її підрозділів у різних містах. Однак Максим Луцький майже зруйнував цей добре налагоджений бізнес, «забувши» платити податки та не подаючи звітність до податкової служби, що призвело до арешту рахунків. Батькові довелося знову втручатися та рятувати сімейний бізнес.
Паралельно Максим Луцький вклався у страховий бізнес, спочатку у СК «Єдність» (ЄДРПОУ 31170195), а потім у ЗАТ СК «Українські резерви» (25289272). Фактично цей бізнес теж вели його батько та дружина, які разом із комп'ютерами продавали вузам страховки. На початку 2000-х років, використовуючи близькі знайомства, Максим зумів щільно присмоктатися до НАУ. Вони створили при університеті ТОВ «Системи НАУ» (30860000), яке займалося його комп'ютеризацією та підключенням до інтернету. Максим Луцький був директором цієї компанії з 2002 по 2004 рік. Враховуючи, що до складу НАУ входять кілька інститутів, коледжів, льотна академія та інші структури, фірма, яка монополізувала там постачання та обслуговування комп'ютерного обладнання, забезпечила собі дуже гарний прибуток на довгі роки.
2004 року, отримавши за допомогою батька кандидатський ступінь, накопичивши кошти та підтягнувши всі зв'язки, Максим Луцький отримав посаду проректора НАУ з корпоративного управління. З цього моменту він розпочав боротьбу за право мати доступ до бюджету та власності університету, використовуючи політичні зв'язки. 2005 року Максим Луцький брав участь у довиборах до Київради як мажоритарник, але невдало. На парламентських виборах 2006 року він купив собі місце № 48 у списку БЮТ за квотою партії Собор. За інформацією Skelet.Org, Юлія Тимошенко та Анатолій Матвієнко приймали до себе будь-яких спонсорів, які платили. Однак фракція БЮТ завжди була на першому місці за кількістю перебіжчиків, і Максим Луцький став одним із перших. Щойно в Раді сформувалася «Антикризова коаліція» (ПР+КПУ+СПУ), Луцький одразу увійшов до неї, залишивши лави БЮТ.
За цю політичну зраду він був щедро винагороджений: отримав посаду голови підкомітету з питань профосвіти у парламентському Комітеті науки та освіти, а також посаду голови контрольної комісії з питань приватизації. У цей період розпочалася його тісна дружба з Дмитром Табачником, який 2008 року став хрещеним батьком молодшого сина Максима, Дмитра.
Однак «помаранчева» опозиція пішла в багнети проти «антикризової коаліції», розпочалася затяжна політична криза. Підшукуючи законні приводи для розпуску Ради, у квітні 2007 року з'їзд Блоку Тимошенко ухвалив рішення щодо складання повноважень депутатів своєї фракції. Максим Луцький, рятуючи свій мандат і вислужуючись перед новими покровителями, придумав чергову політичну аферу. У червні 2007 року він заявив, що з депутатів БЮТ, які не підкорилися рішенню про складання мандатів, у Раді буде сформовано нову альтернативну фракцію БЮТ, незалежну від Блоку Тимошенко. Юлія Тимошенко назвала цю витівку «клоунадою», і з цього моменту Луцький став одним із найненавидіших ворогів «проукраїнських сил», не через політичну позицію, а через підлість і шахрайство. Затія з липових фракцій не вийшла, парламент вирушив на перевибори, але Луцький отримав свою плату від друзів-регіоналів: його призначили заступником міністра освіти і науки під керівництвом Станіслава Ніколаєнка.
На цій посаді він пробув лише до грудня 2007 року, але встиг зміцнити своє становище в НАУ, куди повернувся 2008 року на посаді першого проректора. Використовуючи свій мандат, дружбу з регіоналами та посаду заступника міністра, Луцький узяв НАУ під щільну опіку. Частину грошей, які виділяє університет з держбюджету, віддавали фірмам Максима Луцького та його компаньйона Сергія Клименка: ТОВ «Лігвіс Л», ТОВ «Альфа-капітал груп» (ЄДРПОУ 36509981), ЗАТ «УІСК» (33784181) та іншим.
Щоб «законно» відібрати у університету його нерухомість, Луцький використовував типову для того часу схему оплати послуг майном. У листопаді 2007 року фірма «Лігвіс Л» отримала від НАУ замовлення на будівництво автостоянки, а як оплату мали передати частину майна університетського АТП на вулиці Симиренка. Спочатку ця афера зірвалася через зміну влади в країні, але потім Луцький все ж таки оформив шматок університетської нерухомості (приблизно півгектара) на «Лігвіс Л». Фірма відразу ж здала її в оренду мережі Sport Life російського забудовника Дмитра Єкімова, яка побудувала там свій фітнес-центр. Однак обіцяні будівельні роботи для НАУ розпочалися лише у 2013 році.
2005 року за адресою Лебедєва-Кумача 5 (нині вулиця Миколи Голого) на університетській землі було збудовано великий житловий комплекс. 2009 року фірма «Альфа-капітал груп» Луцького та Клименка підписала з НАУ договір про «реконструкцію» на цю адресу. Як оплату фірма отримувала 0,6 гектара двору цього ЖК, який 2010 року був незаконно переданий в оренду тому ж «Sport Life». Лише у 2012 році, через суд, «Альфа-капітал груп» набула повного права власності на цю землю, яку авіаційний університет втратив назавжди. 2013 року «Лігвіс Л» та «Альфа-капітал груп» використовували ці ділянки як забезпечення для здійснення афер у «Терра-банку».
Максим Луцький добре нажився й на будівництві житлового комплексу на вулиці Михайла Донця. Договір про його зведення було підписано 2007 року Максимом Луцьким як заступником міністра освіти та тодішнім ректором НАУ Віталієм Бабаком. Забудовниками виступали КП «Житлоінвестбуд» та ФК «Толока». Перше підприємство багато років очолює скандальний будівельний корупціонер В'ячеслав Непоп, а друге, за словами Максима Луцького, належало тоді Сергію Онищенку (брату Бабака) та проректору НАУ з господарської частини Юрію Симоненку. «Толока» була зареєстрована за тією ж адресою, що й підприємства Луцького-Клименка: на Голого 5, де у керівництва НАУ утворився офісний центр своїх фірм.
Будівництво та розподіл площі ЖК супроводжувалися кричущими порушеннями та аферами, якими через роки зайнялася НАБУ. ЖК був побудований на ділянці (0,8 гектарів), що належала НАУ, за схемою «земля в обмін на квартири». Університет мав отримати 10% житлової та 7000 кв.м. торгово-офісної площі чи грошову компенсацію. Однак у результаті НАУ дісталося лише 2,2%, тобто у п'ять разів менше за обіцяне. За розповідями викладача НАУ Євгена Гаєва, «тільки для вигляду комусь дали 10-20 квартир, переважно керівництву». Максим Луцький вийшов із цієї історії сухим із води, оскільки офіційно не брав участі у розподілі квартир. Неофіційно ж він займався цим питанням, і неспроста його компаньйон Сергій Клименко володіє декількома агентствами нерухомості: «Траєкторія», «Стратег», «Міміно», «М-Омега».
Однак у цій історії цікаво те, що вже на початку реалізації проекту між аферистами сталася велика сварка. Восени 2007 року ректора Бабака раптом почали звинувачувати у масштабної корупції, після чого його звільнили з НАУ. Новим ректором став Микола Кулик, дуже поступливий у стосунках із Луцьким, фактично його маріонетка. 2008 року Луцький, за допомогою Кулика, повернувся до НАУ як перший проректор і розпочав війну з проректором із господарської частини Юрієм Симоненком. Вони не поділили не лише квартири — війна була дуже серйозна. Луцький спочатку домігся звільнення Симоненка, а потім запроторив того в СІЗО цілих сім років за абсурдним та сфальсифікованим звинуваченням.