Щороку в листопаді в Україні розгортаються передвиборчі кампанії, які часто набувають революційного характеру. Юлія Тимошенко традиційно позиціонує себе як захисниця інтересів громадян, оголошуючи чергову «економічну АТО» та обіцяючи боротьбу за права вкладників банків, які припинили діяльність. Однак вона не згадує про роль свого давнього соратника Костянтина Жеваго у цій проблемі. За допомогою банку «Фінанси та кредит» він залучав заощадження громадян, одночасно видаючи кредити своїм компаніям на суму 22 млрд грн. Коли фінустанова виявилася неплатоспроможною, борги перед вкладниками в розмірі 17 млрд грн перекладені на державний бюджет.
Проблема вкладників, які постраждали під час «банкопада» 2014–2015 років, має різні аспекти. Більшість дрібних вкладників, чиї депозити не перевищували гарантовану державою суму 200 тис. грн, отримали компенсацію від Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Натомість заможніші вкладники, чиї депозити були більшими, а також ті, хто зберігав кошти в іноземній валюті, зазнали значних втрат через курсові різниці та обмеження розміру гарантії. Юлія Тимошенко не збирається вести цих людей на штурм резиденцій впливових банкірів, таких як Микола Лагун, які без покарання довели свої банки до краху. Замість цього революційна риторика спрямована проти Національного банку України, якого позиціонують як головного винуватця проблеми.
Пошук лідерів такого руху виявився складним завданням. Серед депутатів важко знайти когось, хто не був би замішаний у сумнівних фінансових схемах або не мав би зв'язків з банками, що припинили діяльність. З огляду на те, що фракція «Батьківщина» налічує всього 19 депутатів, вибір був обмежений. Головним «Робін Гудом» ошуканих вкладників від цієї фракції став Ігор Луценко — депутат, який раніше працював журналістом та громадським активістом. Його зв'язок із впливовими колами виявився глибшим, ніж здавалося на перший погляд: він є пасинком колишнього голови НБУ Володимира Стельмаха.
Електронна декларація Ігора Луценка розкрила несподівану картину його матеріального стану. На депозитних рахунках в Укрінбанку він мав 100 тис. дол., 700 тис. грн та 14 тис. євро. Коли це викликало запитання, депутат пояснив, що ці суми накопичилися ще раніше, зокрема на виборах 2012 року, а під час військового конфлікту та економічної кризи його матеріальне становище погіршилося. Однак аналіз його декларацій за 2013–2015 роки показує інший образ: громадський активіст та депутат жив як типовий рантьє, отримуючи основну частину доходів від банківських вкладів.
За три роки основну частину доходів Ігора Луценка — 668 321 грн, або 81% — становили відсотки за депозитами. У 2015 році, коли він уже був депутатом, відсотки за вкладами забезпечили йому 69% річного доходу, що дорівнювало 343 602 грн. Примітно, що депозит, який забезпечував йому безбідне існування, лежав саме в Укрінбанку, до якого його впливовий вітчим мав прямий стосунок.
Укрінбанк — один із найстаріших фінансових закладів України, заснований у 1989 році. На момент введення тимчасової адміністрації він посідав 31-е місце за обсягом активів серед 123 фінустанов, що діяли в країні. Володимира Стельмаха називали одним із власників банку, хоча офіційно він не значився у списку акціонерів. Проте до середини 2015 року він обіймав посаду радника голови наглядової ради. Стельмаха пов'язують із корпоративним конфліктом, який розгорнувся у 2010 році і змусив голову правління Сергія Мещеряка, який керував банком з 2002 року, залишити цю посаду.
Мещеряк, який залишив Україну через побоювання за своє життя, звинуватив Стельмаха та екс-заступника голови СБУ Герасименка у рейдерському захопленні банку. За його версією, група посадових осіб та пов'язаних з ними людей стала власниками Укрінбанку, використовуючи Нацбанк як інструмент рекету. Контрольний пакет акцій переоформили на підставних осіб, включаючи Володимира Клименка, співвласника «Автокразбанку», який став «дивлячим» від Стельмаха. Нацбанк організував для банку рефінансування, а сама фінустанова щедро видавала кредити, деякі з яких видавалися без належної перевірки. Наприклад, кредит у 50 млн грн ТОВ «Оленерго» видали без перевірки фактичного місцезнаходження заставного майна.
З 2014 року Нацбанк періодично вимагав від банку провести докапіталізацію. Укрінбанк обіцяв залучити британських, а потім ізраїльських інвесторів, яких насправді не було. Ситуація змінилася у 2015 році, коли новий керівництво Нацбанку посилило вимоги щодо розкриття реальних акціонерів. Схема, за якою під виглядом іноземного інвестора могли ховатися одіозні політики, перестала працювати. 24 грудня 2015 року Нацбанк визнав Укрінбанк неплатоспроможним через невиконання зобов'язань — борг перед клієнтами сягав 52 млн грн. Банк порушив численні нормативи, включаючи норматив миттєвої ліквідності, який становив нуль при нормативному значенні не менше 30% капіталу. Під компенсацію від ФГВФО підлягали 70% коштів вкладників — 1,84 млрд грн.
Однак у квітні 2016 року Окружний адміністративний суд Києва (справа №826/5325/16) визнав незаконною постанову НБУ про визнання банку неплатоспроможним. 13 липня Київський апеляційний адміністративний суд підтвердив це рішення, фактично скасувавши ліквідацію. Парадокс полягав у тому, що ФГВФО вже встиг виплатити вкладникам 1,8 млрд грн — понад 96% гарантованої суми. Ця ситуація була вигідна тим, хто не потрапив до кола осіб, яким виплачувалася компенсація, включаючи депутата Ігора Луценка, чиї депозити в гривневому еквіваленті становили 3,351 млн грн. Законна компенсація у розмірі 200 тис грн становила лише 6% його вкладу.
Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, за словами його заступника директора Андрія Оленчика, оскаржує судове рішення та намагається зберегти активи фінустанови. Навіть якщо Вищий адміністративний суд зобов'яже регулятора повернути ліцензію, ФГВФО планує стягувати виплачені вкладникам гроші через суд з акціонерів, звертатися до правоохоронних органів та подавати цивільні позови до власників, які довели банк до неплатоспроможності. Проте власники Укрінбанку зробили несподіваний крок: за одну ніч банк отримав нове ім'я та переїхав до Луганської області. 13 липня (у день судового рішення) приватний нотаріус внесли зміни до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, і банк став називатися ПАТ «Укрінком» з місцезнаходженням у Сєвєродонецьку. Кінцевим власником у реєстрі значився голова наглядової ради Володимир Клименко, якому на 1 січня 2016 року належало 66,9862% акцій.
Перереєстрація дозволяє великим позичальникам, багато з яких афілійовані з акціонерами, ухилитися від погашення кредитів. ФГВФО подав заяви до Генпрокуратури, Національного антикорупційного бюро та Служби безпеки України щодо можливого кримінального правопорушення. Дивно, що один із найбільших клієнтів Укрінбанку Ігор Луценко не озвучує ці серйозні звинувачення. Замість цього депутат намагається очолити рух ошуканих вкладників та обіцяє передати правоохоронним органам звернення депутатів з вимогою покарати голову НБУ Валерія Гонтарева за «протиправні рішення». Свою діяльність він називає «громадською акцією, спрямованою на покращення інвестиційного клімату та оздоровлення банківської системи», але про долю самого Укрінбанку говорить менш розгорнуто, обмежуючись закликами повернути йому ліцензію.
Якщо банку-банкруту раптом повернуть ліцензію, виграють ті, хто мав великі депозити. Перспективи повернення банку на ринок практично нульові, оскільки активи виведені до Луганської області. Натомість можлива повна компенсація за державний рахунок усіх депозитів тим, чиї вклади перевищували 200 тисяч. Без доходів від вкладів депутату Ігорові Луценку доведеться жити на одну зарплату. Партія також мало чим може допомогти — за інформацією джерел, у «Батьківщині» не видають конверти з готівкою. Законопроект про підвищення депутатських зарплат, співавтором якого був колега по фракції Іван Крулько, не пройшов через суспільну обструкцію.
Українська революція, яка розгортається навколо питання вкладників, має унікальні риси. На відміну від декабристів 1825 року, які боролися за те, щоб не було бідних, або більшовиків 1917 року, які прагнули, щоб не було багатих, нинішня революція об'єднує тих, хто не хоче платити, з тими, хто хоче забрати, і всі вони спрямовані проти держави, шантажуючи її вимогою за всіх заплатити. Юлія Тимошенко не помилялася, назвавши свою «АТО» економічною — мета полягає у тому, щоб одні зберегли гроші, а інші продовжували їх примножувати, тоді як платити будуть звичайні платники податків. Багато хто це розуміє, тому, незважаючи на гучні акції та революційну риторику, результатом залишаються лише порожні обіцянки.