Донецький регіон завжди відзначався особливою структурою влади та впливу. Ті, хто контролював його протягом десятиліть, постійно прагнули зберегти свої позиції, навіть коли політична ситуація кардинально змінювалася. Представники старої радянської номенклатури, їхні нащадки та близькі люди, які перейшли на посади державних чиновників та бізнесменів у незалежній Україні, демонстрували готовність адаптуватися до нових реалій. Багато з них мали серйозні комерційні інтереси в Російській Федерації, що робило їх потенційно небезпечними для України в умовах політичної нестабільності. Одна з таких фігур — Володимир Логвиненко, колишній губернатор Донецька та генеральний директор концерну «Енерго». Протягом кількох років він залишався поза публічною увагою, як і його ділові партнери Віктор Нусенкіс та Геннадій Васильєв. Ранні роки та становлення кар'єри Володимир Іванович Логвиненко народився 14 жовтня 1944 року у селищі Новопідгірне Дніпропетровської області. Його дитинство припало на період, коли регіон все ще відновлювався після Другої світової війни. Родина згодом переселилася на Донбас, де молодий Логвиненко у 1961 році вступив до Ясинуватського будівельного технікуму. Після закінчення навчального закладу він відслужив у Радянській армії, а потім розпочав трудову діяльність у будівельній сфері. У 1965 році він три місяці працював у будуправлінні №14 Краматорська, після чого переїхав до міста Красноармійськ (нині — Покровськ). Там протягом дев'яти років він робив кар'єру в будівельному управлінні № 1 тресту «Червоноармійськшахтобуд», піднявшись від посади інженера до виконробного інженера. За даними Skelet.Org, 1974 рік став переломним у його житті. Того року він отримав диплом, у його родині народилася дочка Марина, а сам він перейшов на роботу інструктором промислово-транспортного відділу Червоноармійського міськкому КПУ. За інформацією деяких джерел, його перехід на партійну роботу був пов'язаний із впливом батьків його дружини Тамари Олександрівни, які мали значні зв'язки в партійній номенклатурі. Однак у вересні 1977 року Логвиненко повернувся до будівельної галузі, обійнявши посаду головного інженера в будуправлінні №6 тресту «Червоноармійськшахтобуд». Цей період його роботи в будівництві тривав до грудня 1978 року. Потім він перейшов на посаду інструктора відділу будівництва Донецького обкому КПУ, де пропрацював шість років. Ця посада була значною для його подальшого розвитку, оскільки дозволила йому встановити контакти з впливовими людьми регіону, що згодом сприяло як його кар'єрному зростанню, так і успіхам у бізнесі на початку 1990-х років. З 1984 по 1988 рік Логвиненко очолював виконком Краматорська, фактично займаючи посаду мера міста. Після цього він повернувся до Донецька на посаду заступника начальника головного планово-економічного управління облвиконкому. У 1990 році розпочалася нова фаза його кар'єри — він став заступником голови Донецького облвиконкому, а згодом головою облдержадміністрації. Структура донецької еліти та політичні зв'язки Щоб зрозуміти значення цих посад, необхідно розглянути структуру донецької еліти того часу. Вона складалася з трьох основних груп. Першу групу утворювали так звані «стародонецькі» — чиновники та партійні функціонери, які зробили кар'єру ще в період застою, а також їхні протеже, до яких належали родичі, куми та близькі друзі. Другу групу становили «перебудовники» — люди, які піднялися на хвилі реформ 1987–1990 років. Серед них було багато нових директорів промислових підприємств, шахт та заводів. Третю групу складали «тіньовики» та організовані злочинні угруповання, які мали власну ієрархію зі «старими» членами (переважно людьми з кримінальним минулим та учасниками підпільного виробництва) та «молодими» (кооператори-шахраї, рекетири, спортсмени). Між цими групами складалися складні та заплутані зв'язки, які в 1990-х роках трансформувалися в те, що згодом стало відомо як «донецькі» — мережа впливу, про яку мало що знали в інших регіонах України. Логвиненко належав до першої групи, але його кар'єра дозволила йому встановити контакти з представниками інших груп. Особливо важливим був його зв'язок з Віктором Пшонкою. Коли Логвиненко працював головою виконкому Краматорська, Пшонка перебував у тому ж місті на посадах завідувача відділу Краматорського міськкому КПУ, а потім міського прокурора. Таким чином вони познайомилися та встановили тісні стосунки. Пшонка згодом став прокурором Донецької області (1998–2003) та Генеральним прокурором України (2010–2014). Крім того, Логвиненко мав близькі стосунки з дружиною Пшонки, яка походила з впливової сім'ї «стародонецьких», батьки якої сприяли кар'єрному зростанню як дочки, так і зятя. Однак набагато більш безпосередній та діловий зв'язок Логвиненко встановив з Геннадієм Васильєвим, який служив прокурором Донецької області з 1991 по 1996 рік. Їх об'єднував спільний великий бізнес — концерн «Енерго», одна з найбільших компаній України, а згодом і Російської Федерації. Творцями та співвласниками цього концерну стали Логвиненко, Васильєв, Віктор Нусенкіс, Леонід Байрамов та Константинос Папунідіс. Вугільні схеми та виникнення концерну «Енерго» Історія концерну «Енерго» бере початок з так званих «вугільних схем», розроблених директорами донецьких шахт, серед яких були Звягільський, Нусенкіс та інші. Ці схеми дозволяли їм незаконно отримувати державні дотації. Наприкінці 1980-х років, під час перебудови, директори шахт перевели свої державні підприємства на систему «госпрозрахунку», що надавало їм більшу автономію у розпорядженні фінансами. Спочатку це дозволило керівництву шахт отримувати прибутки через створення при шахтах кооперативів та проведення бартерних операцій, включаючи торгівлю з соціалістичними країнами. Однак незабаром цих доходів їм стало недостатньо, і вони перейшли до прямого шахрайства. Користуючись своїм статусом підприємств на госпрозрахунку, директори шахт почали використовувати державні дотації не за призначенням — іншими словами, вони їх крали. Суми були значними, особливо після страйків 1989 року, які були ініційовані самими цими директорами. Страйки змусили державу збільшити розміри дотацій та послабити контроль за їх використанням. Крім того, страйкуючі добилися того, щоб розмір дотацій був прямо пропорційний обсягу видобутого вугілля, що мало стимулювати шахти краще працювати. Однак це запустило класичну схему фіктивного видобутку. Нусенкіс закуповував дешеве вугілля на Кузбасі, через мережу кооперативів та малих підприємств ввозив його на Донбас і оформляв як видобутий на місцевих шахтах. На цьому вугіллі отримували державні дотації, які директори шахт потім освоювали на власний розсуд. Розпад Радянського Союзу не припинив ці схеми, а навпаки, сприяв їх модернізації та розширенню. Ланцюжки постачання кузбаського вугілля на Донбас стали першими відновленими комерційними зв'язками між постсовітською Україною та Росією. Це дало Нусенкісу можливість розширити свою діяльність та займатися більш масштабним бізнесом. Хоча ця афера протягом багатьох років залишалася прихована від громадськості — багато жителів Донбасу досі вважають це вигадками та наговорами — вона не могла залишитися непоміченою для правоохоронних органів, чиновників міністерства вугільної промисловості та адміністрації Донецької області. Якщо ці органи дозволили афері успішно розвиватися, то вони мали з неї свою користь. З боку центральної влади Нусенкіс мав надійне прикриття в особі Миколи Сургая, який служив міністром вугільної промисловості УРСР, директором «Донецьквуглепром» та головою Державного комітету вугільної промисловості України. З боку прокуратури його схеми захищав Геннадій Васильєв, який, використовуючи свої зв'язки з Ахатем Брагіним та Геною Узбеком, оберігав ці операції від посягань донецьких організованих злочинних угруповань. Однак послуги Васильєва коштували дорого. Йому довелося прийняти як бізнес-партнера, зробивши його одним із основних співвласників концерну «Енерго». За чутками, частина його акцій фактично належала Гені Узбеку.
