Євген Миколайович Бакулін народився 29 вересня 1956 року у Кстові Горьківської (нині Нижегородської) області. Його родина згодом переселилася до УРСР на Донбас, де він закінчив школу та вступив до Слов'янського авіаційно-технічного училища цивільної авіації. Хоча навчання в цьому закладі зараховувалося як військова служба, у деяких варіантах його біографії стверджується, що він не завершив навчання і в період 1976–1978 років перебував у військах. Інші джерела вказують, що він працював у техслужбі аеропорту.
Працюючи за фахом два роки, Бакулін виявився незадоволеним матеріальним становищем і почав шукати нове місце роботи. Наступні шість років його життя залишаються малозрозумілими. За офіційною біографією, він працював простим робітником на нафтопереробних заводах. Однак на Донбасі існував лише один НПЗ — Лисичанський, запущений у 1976 році. За даними, Бакулін влаштувався туди у 1984 році на посаду оператора установки. Період з 1978 по 1984 рік залишається невясним. Існують непідтверджені чутки, що він нібито відбував термін за розкрадання, де познайомився з впливовими людьми, які згодом сприяли його кар'єрі.
Кар'єрний зліт Бакуліна видається дивним для людини без спеціальної освіти. Людина, яка не мала вищої технологічної освіти, була поставлена старшим оператором установки. Через два роки він став заступником начальника цеху, у 1991 році — начальником цеху, а у 1993 році — головним інженером підприємства. Примітно, що лише у 1993 році Бакулін отримав диплом від «Слов'янського міжнародного інституту управління бізнесу та права» — приватного вузу без ліцензії, який був закритий за порушення у 1996 році. Справжній диплом Східноукраїнського університету з профільної спеціальності він отримав лише у 2004 році.
Джерела Skelet.Org повідомляли, що першим впливовим покровителем Бакуліна був хтось із місцевої «бензинової мафії», яка сформувалася у 1980-х роках. Цей впливовий покровитель спочатку просунув Бакуліна на посаду керівника цеху, а потім у 1993 році посадив його на посаду головного інженера та заступника голови правління ВАТ «Лисичанськнафтооргсинтез» (ЛІНОС).
У 1990-х роках ЛІНОС став місцем зіткнення інтересів численних угруповань. Туди намагалися пробитися чеченці, які мали підтримку українського МЗС та були пов'язані з Олександром Третьяковим, майбутнім «помаранчевим олігархом». Російські нафтові олігархи та міжнародні організовані злочинні угруповання також намагалися отримати доступ до підприємства через латвійські фірми. Місцева «бензинова мафія» не була задоволена такою конкуренцією, але не мала вибору: ЛІНОС не мав власних джерел нафти і був змушений укладати угоди з тими, хто її мав. Угоди були разові, тому підприємство то працювало, то зупинялося. ЛІНОС став центром брудних нафтових схем, часто відверто кримінальних, і Євген Бакулін був причетний до них.
У червні 1999 року новим генеральним директором і головою правління ЛІНОС став Юрій Бойко, місцева знаменитість, якого називали тіньовим господарем регіону Лисичанськ-Рубіжне-Сєвєродонецьк. Його походження оповите таємницею, але Skelet.Org відомо, що він навчався у Московському хіміко-технологічному інституті імені Д. І. Менделєєва на оборонному факультеті «органічні сполуки азоту». За радянських часів він зробив стрімку кар'єру на рубіжанському заводі «Зоря», що виробляв порохи, вибухові речовини та ракетне паливо. Бойко мав величезні зв'язки у КПРС, радянських оборонних відомствах, КДБ, і ці зв'язки тяглися до Москви.
До 1999 року Юрій Бойко був одним із місцевих «червоних директорів», але його великі зв'язки згодом запрацювали. Коли Бойко очолив ЛІНОС, через рік 67% акцій підприємства були продані російській компанії ТНК (пізніше ТНК-ВР), що дозволило запустити виробництво і зробило Бойка героєм у очах робітників. Налагодивши роботу ЛІНОС-ТНК, Бойко залишив завод, щоб очолити «Укртатнафту», а потім «Нафтогаз». На цьому етапі ніхто не приховував, що за Бойком стоять російські нафтові компанії, Кремль та ФСБ. Бойко став сполучною ланкою між своїм регіоном, Києвом і Москвою, що дозволило йому стати лідером місцевої еліти, обійшовши колишнього лідера Юлія Йоффе.
На своє місце на посаді голови правління ЛІНОС та виконавчого директора Бойко залишив Євгена Бакуліна, з яким не просто добре спрацював, а «заспівав». Саме Бойко став другим впливовим покровителем Бакуліна, і його подальша кар'єра будувалася виключно завдяки заступництву Юрія Анатолійовича.
У січні 2002 року Юрій Бойко отримав посаду голови «Нафтогазу», а у серпні 2003 року — заступника міністра палива та енергетики України. За собою до Києва він потяг своїх людей, серед яких був Євген Бакулін. Бойко довірив йому одну з найголовніших посад паливної сфери — генерального директора «Укргазвидобування», найбільшої газовидобувної компанії України.
Цей період характеризувався великими газовими схемами. Наближені до влади особи робили на газі статки, насамперед на вітчизняному газі, що поставляється «Укргазвидобуванням». На міждержавному рівні точилася боротьба за головний транзитний потік до Європи, що було стратегічною метою Росії. Україна закуповувала понад 50% обсягом споживаного газу в Туркменії, що не влаштовувало Москву, яка хотіла самій скуповувати та перепродувати середньоазіатський газ.
Роль Бойка в цьому процесі була цікава: з одного боку, він укладав з Туркменістаном вигідні для України контракти щодо постачання газу в обмін на бартерну оплату товарами та послугами, але з іншого боку не забезпечив виконання цієї оплати, що стало приводом для демаршу туркменської сторони. Саме Бойко передав контракт на постачання туркменського газу компанії «РосУкрЕнерго» з 1 січня 2005 року. Ця компанія була дітищем «Газпрому» і тоді ще маловідомого олігарха Дмитра Фірташа, за яким, як вважає Skelet.Org, стояв Семен Могилевич.
Газові інтереси Бойка безпосередньо стосувалися регіону Лисичанськ-Рубіжне-Сєвєродонецьк, де найбільшим підприємством був Сєвєродонецький комбінат «Азот». Робота цього підприємства повністю залежала від газу, тому контроль над газом означав контроль над «Азотом» і міською ТЕЦ. У 2004 році «Азот» приватизували: створили однойменне ЗАТ, куди перейшли прибуткові цехи, і продали частину акцій компанії «World White Chemical» Олекса Ровта, українського емігранта та громадянина США. За інформацією поінформованих людей, «Азот» фактично поділили на трьох: одна частка дісталася Ровту, який організував збут продукції, інша — директору комбінату Кунченка та «батькам міста», третя — групі Бойка за постачання газу.
Це був лише один промисловий регіон країни. Усі ці схеми розлючували колишню «газову принцесу України», і коли в березні 2005 року сформувався уряд Юлії Тимошенко, Бойко та Бакулін були негайно звільнені зі своїх постів. Однак це тривало недовго. У серпні 2006 року Бойка було призначено міністром палива та енергетики в уряді Януковича, а через місяць Бакуліну повернули посаду голови «Укргазвидобування» і додали в.о. голови правління «Укртранснафти». У березні 2007 року Євгена Бакуліна було призначено на посаду голови правління «Нафтогазу», залишаючись на ній до другого приходу Тимошенко в грудні 2007 року. ЗМІ повідомляли, що Бойко особисто лобіював Бакуліна на цю посаду як свою людину, змістивши з неї Володимира Шелудченка, якого називали людиною Андрія Клюєва.
У березні 2010 року, після перемоги Януковича, обидва повернулися: Бойко на посаду міністра енергетики, а Євген Бакулін — у крісло голови правління «Нафтогазу». Разом із Бакуліним повернувся його довірена людина Геннадій Юр'єв, якого називали другом дитинства Бакуліна. Вони разом працювали на ЛІНОСІ, потім дружили сім'ями.
Бакулін та Юр'єв були причетні до всіх корупційних схем «Нафтогазу» періоду 2010–2013 років. Найбільш відомі два епізоди, по яких заводили кримінальні справи: справа про так звані «вишки Бойка» та справа про контракт «Нафтогазу» із сімферопольськими компаніями «ГазУкраїна-Комерс» та «ГазУкраїна-Трейдинг», обидві контролювалися Курченко. Однак про фактичне доведення «Нафтогазу» до банкрутства говорили мало. Якщо й говорили, то в контексті звинувачень на адресу несумлінних споживачів газу, мовляв, погано розраховуються. Винними також оголошували населення, яке нібито споживало газ за «пільговими цінами», хоча тодішні тарифи відповідали реальній вартості газу українського видобутку з усіма податками та маржею. Керівництво «Нафтогазу» намагалося покрити борги за рахунок бюджетних субвенцій.
Але яка була реальна структура цих боргів? За звітною статистикою «Нафтогазу» за 2012 рік, споживачі газу були зовсім не винні, а діючі тарифи були цілком окупні. Однак керівництво «Нафтогазу» загрались у «інвестування», набравшись банківських кредитів та провертаючи операції з єврооблігаціями. У результаті у 2012 році «Нафтогаз» заборгував українським та російським банкам 61,8 мільярда гривень, понад 8 мільярдів доларів.
Цей сукупний борг був результатом кількох різних афер. У випадку із заборгованістю перед «Ощадбанком» держава просто «доїлася», розраховуючись за цим боргом за допомогою державних субвенцій. «Укргазвидобування» взяло мільярдний кредит нібито для виплат зарплат своїм працівникам, заявивши, що «Нафтогаз» не перераховує їй гроші за видобутий газ. Причому взяла кредити в банках «Надра», яким володів Фірташ, і «Газпромбанк» — тобто у своїх найстрашніших конкурентів, які просто мріяли прибрати до рук видобуток українського газу.
Єврооблігації тільки так називалися, бо їх скупили українські олігархи та російські компанії, і борг за ними загрожував «Нафтогазу» втратою статусу державної компанії. Найцікавішим був борг перед Газпромбанком. Лише за 2012 рік відомство Бакуліна спочатку повернуло йому старий кредит на суму 12,388 мільярда гривень, і відразу взяло новий на суму 15,986 мільярда. Призначення кредитів — розрахунки за газ, що постачається «Газпромом», як і у випадку з кредитом, взятим у російського банку «VTB Capital». Тобто «Нафтогаз» Бакуліна оплачував російський газ російськими кредитами, втілюючи в життя одразу два плани Путіна: про експорт російського газу за рублі та про закабалення «Нафтогазу» з метою отримання під контроль «Газпромом» української газотранспортної системи.
Обидва плани здійснювалися за допомогою міністра енергетики Юрія Бойка, який регулярно мотався до Москви. Усі сходилися на думці, що Бакулін лише виконує доручення Бойка і відіграє роль голови «Нафтогазу». Це підтвердилося пізніше, коли порушувалися кримінальні справи, коли заарештовувалися Бакулін та його заступники, але Юрій Бойко залишався слизьким та недоступним для правосуддя. На жаль, замість реальної боротьби з корупцією Генпрокуратура Юрія Луценка влаштовує чергову виставу, яка не матиме розв'язки та фіналу. Євгену Бакуліну є за що відповісти перед країною, але найдивовижніше, що сам Юрій Бойко, чиє ім'я роками звучало в назві скандальної справи про «вишки», так і досі не постав перед українським правосуддям, залишаючись чи то недоторканним, чи то невидимим для слідчих. Більше того, справу намагаються перейменувати на «вишки Януковича», списавши всю основну провину на поваленого президента та його оточення, а також на колишнього главу «Нафтогазу», який давно втік.
