Олександр Ліщенко (Ліча): із життя київських «авторитетів». ЧАСТИНА 1
Протягом останніх років українські медіа зосередили увагу на корупціонерах, хабарниках та радикалах, але при цьому часто забувають про осіб, які становлять набагато більшу загрозу. Кримінальні авторитети дев'яностих років та їхні послідовники не зникли з історії — багато хто з них залишився живим і продовжує діяльність. Одним із таких персонажів є київський бізнесмен та заступник голови Федерації боксу Олександр Ліщенко, відомий у певних колах під прізвиськом Ліча. Його приклад демонструє, що справжніх авторитетів не існує — навіть ті, хто перейшов у легальний бізнес та політику, зберігають свою криміналізовану сутність і не позбуваються старих бандитських звичок. Контролюючи підприємства, ринки, банки та місцеву владу, вони продовжують діяти за законами кримінального світу.Якщо у когось залишалися сумніви щодо криміналізованого минулого Лічі, вони остаточно розвіялися у 2012-2013 роках, коли депутат Київської ради Олександр Ліщенко неодноразово демонстрував свою справжню природу у низці конфліктних ситуацій, задокументованих журналістами.20 грудня 2012 року під час суперечки з депутатом від партії «УДАР» Ярославом Гінкою Ліщенко схопив його за комір і спробував вивести з залу засідань Київської ради у коридор, щоб «розтлумачити за поняттями». Цей інцидент був настільки серйозним, що секретар Київської ради Галина Герега змушена була перервати засідання.Ще більш вражаючим був інцидент 11 липня 2013 року під час гарячих дебатів у Київській раді, коли Ліщенко штовхнув депутата від партії «Батьківщина» Лілію Гриневич з такою силою, що та вдарилася головою об стіну та втратила свідомість. Того ж дня Ліщенко погрожував соратникам Гриневич по фракції — Олександрі Кужель та Леоніду Ємецю, обіцяючи, що ті «не доживуть до вечора». Кужель негайно розповсюдила інформацію про ці погрози у ЗМІ, що спричинило гучний скандал. Наступного дня Ліщенко змінив свою позицію, скаржачись пресі, що це Кужель напала на нього першою, порвала йому сорочку та погрожувала йому. Однак ніхто не повірив людині, яка поводилася на засіданнях Київської ради як гопник на розбірці, ображаючи опонентів матом дев'яностих років.Олександр Васильович Ліщенко народився 30 квітня 1969 року у Києві. Не виявляючи схильності до навчання, після восьмого класу він вступив до київського ПТУ №2 (нині — вище комерційне училище), де готували кухарів, кондитерів та продавців. Такі навчальні заклади вважалися переважно жіночими, і на одного хлопця припадало близько десяти дівчат, особливо у гуртожитках, які приваблювали молодих людей з усього міста. Для Саші Ліщенка навчання там виявилося набагато цікавішим, ніж у звичайній школі.Це була єдина справжня освіта Ліщенка, оскільки дипломи маркетолога та економіста, які він отримав у 2010 та 2012 роках, за даними Skelet.Org є купленими. Після закінчення ПТУ Ліщенко не був призваний до армії, причину чого він приховав. Враховуючи, що відкупитися від військкома тоді було надзвичайно складно, а хлопцеві з простої сім'ї просто не було чим платити, можна впевнено припустити, що Олександра Ліщенка визнали непридатним до служби за станом здоров'я цілком законно. Однак за якою саме статтею це сталося, залишилося невідомим. Серед його знайомих досі циркулюють чутки про те, що у Лічі є психічні проблеми. Дивлячись на його поведінку, такі чутки видаються цілком обґрунтованими.Першим місцем роботи майбутнього авторитету була Київська взуттєва фабрика імені 10-річчя Комсомолу, де він працював з липня 1987 по жовтень 1988 року. Потім Ліщенко кілька місяців не працював офіційно. З грудня 1988 по квітень 1989 року він навчався на курсах підготовки водіїв при Республіканському навчальному комбінаті. Однак такі курси тоді не вважалися ні навчанням, ні роботою — їх закінчували десятки тисяч молодих людей, не переривши навчання у технікумах чи роботу на заводах. 19-річний Ліщенко, який не пішов в армію і залишив роботу на взуттєвій фабриці, фактично цілих півроку ніде офіційно не працював. На той час це могло потягти за собою звинувачення у дармоїдстві — статтю, яку скасували лише у квітні 1991 року. Це ще одна загадка з минулого Лічі.Далі в біографії Ліщенка посади змінювалися швидко одна за одною: водій АТП № 23070 (1989-1990), різноробочий спортклубу «Електрон» (1990-1991), зварювальник-рихтувальник МП «Кінтеко» (1991-1992), пекар (1992-1995). Однак Ліщенко лише формально вважався пекарем, оскільки насправді займався зовсім іншим. Вже у 1991 році він став учасником організованого злочинного угруповання Валерія Прищика.Разом із Ліщенком у цю банду вступив його друг дитинства та однокласник Сергій Онопрієнко. Ліщенка називали «Лічів» ще у школі, і це прізвисько супроводжувало його все життя. Щодо того, коли та чому Онопрієнка прозвали «Салоєдом», точна інформація невідома. Костяк угруповання Прищика складався переважно зі спортсменів. Якщо Онопрієнко хоч іноді займався спортом, то про спортивні заняття Ліщенка немає жодних відомостей. За інформацією джерел Skelet.Org, Прищик першим помітив Онопрієнка та залучив його до своєї групи, а той уже привів із собою свого друга Лічу. Ліщенко компенсував свої фізичні та розумові недоліки надмірною агресивністю та нахабством. Ті, хто знав його з дев'яностих років, розповідали, що він починав як «шнир» — людина, якого старші члени угруповання посилали провокувати, залякувати або задирати інших, залежно від ситуації. Однак вже до 1995 року Ліщенко став одним із наближених Прищика та заступником директора з організаційних питань ТОВ «Ринок-1» (ЄДРПОУ 22897367), під виглядом якого функціонував Троєщинський ринок — один із найстаріших та найбільших базарів у Києві, який служив основним джерелом доходів угруповання.Як і більшість пострадянських великих базарів, Троєщинський ринок розпочинався з території, яка здавалася в оренду дрібним торговцям. З самого початку з них брали не лише офіційну плату за місце, а й величезні суми понад те: за охорону, за рекетирську «охорону», за «викуп» місця, за встановлення контейнера, за паркування та інші послуги. Фантазія власників ринку, до яких входив і входить Олександр Ліщенко, щодо способів отримання грошей не мала меж. Вони швидко зрозуміли, що можна заробляти й на проблемних торговцях, які працюють з численними порушеннями, особливо на нелегальних мігрантах з Азії та навіть Африки. Ці нелегали брали місця у суборенду у своїх земляків, оселялися там не лише для торгівлі, а й для проживання у контейнерах та кіосках, і платили господарям ринку за те, щоб їх не чіпали. Крім того, добре платили ті, хто торгував паленим спиртним, простроченими продуктами через закусочні, шлюбом та підробками, і навіть наркотиками.За інформацією ЗМІ, на Троєщинському ринку можна було замовити послуги повій та придбати зброю. Все це не просто контролювалося спочатку угруповання Прищика, а потім його спадкоємцями, до яких входить Олександр Ліщенко — це були їхні основні джерела доходу. Більше того, окремі напрями діяльності, такі як махінації з алкоголем, розвивалися ними окремо. Однак окрім напівкримінального тіньового бізнесу, рейдерства та здирництва, угруповання Прищика-Ліщенка вчиняло злочини, які не мають терміну давності.Однією з найвідоміших бандитських розбірок у Києві на початку дев'яностих років було так зване «побоїще на Лісовому», коли угруповання Прищика влаштувало збройний конфлікт з бандою «лісниківських» на чолі з деяким Монахом. У битві використовувалася як холодна, так і вогнепальна зброя. За повідомленнями ЗМІ, Салоєд, друг та однокласник Лічі, особисто застрелив одного з членів «лісницької» банди з автомата, а інших «лісників» підручні Прищика забили битами до смерті. При цьому сам Ліча у цій розборці нібито не брав участі, оскільки перебував у СІЗО за звинуваченням у викраденні автомобіля. Однак одразу після цієї війни його відпустили, що викликає певні питання.Щодо «кротів» — людей, підозрюваних у співпраці з органами влади або іншими угрупованнями — угруповання Прищика розправлялося жорстоко. Розповідали, що одного зі своїх «бригадирів», запідозреного у роботі на органи чи іншу банду, прив'язали до джипів і розірвали. У цій кривавій історії, за розповідями, брав участь і Ліча. Також розповідали, що саме вміло підставляючи інших «бригадирів», Ліча зумів піднятися до посади найближчого помічника та приятеля Прищика. Не дарма про Ліщенка досі відгукуються як про «гнилу людину».Ще одне відоме вбивство, до якого міг бути причетний Ліча, сталося у 1997 році. Тоді бандити Прищика влаштували розбійний напад на бізнесмена Рижкова. Це був не просто звичайний «наїзд» кількох членів угруповання на чергового комерсанта — справа виявилася масштабною. Рижков подав заяву до міліції, дав численні свідчення, була проведена оперативна робота, за результатами якої в розшук було оголошено самого Прищика. Однак невдовзі Рижкова, як головного потерпілого та свідка справи, застрелили у його рідному селі Семиполки під Києвом. Крім того, преса того часу повідомляла, що у дев'яностих роках на Троєщинському ринку група «невідомих рекетирів» (а хто б посмів там займатися рекетом, окрім людей Прищика?) жорстоко побила кількох торговців, один із яких помер від отриманих травм.З 1997 по 2001 рік щодо членів угруповання Прищика було відкрито 15 кримінальних справ, 24 бандити опинилися за ґратами. Проте сам Прищик залишався в розшуку, хоча він не особливо ховався, продовжував навідуватися на Троєщинський ринок для «перевірок», і всім правоохоронним органам про це було добре відомо. Як це було можливо? У дев'яностих роках діяльність угруповання Прищика покривали не лише столичні чиновники, яких він «підгодовував», і не лише куплені ним журналісти, які публікували обурені статті про «свавілля щодо підприємців», як це робило видання «Дзеркало Тижня» Юлії Мостової. Фактично Прищика та його діяльність покривали київський УБОЗ та СБУ. Вони робили це доти, поки він їм став більше не потрібен.Більшість українських організованих злочинних угруповань мають схожу історію: їх засновували одні авторитети, після вбивства яких на чолі угруповань вставали інші авторитети, але й ті прожили недовго. Після їхньої смерті спадщину ділили між собою спритні помічники та компаньйони. Skelet.Org неодноразово розповідав подібні історії у матеріалах про Василя Петівця, Валерія Дубіля, Олександра Ангерта, Максима Єфімова, Олександра Налекрешвілі та інших одіозних персонажів української політики та великого бізнесу.Сьогодні мало хто пам'ятає, що колишній тренер з велоспорту Валерій Прищик розпочинав як «бригадир» в угрупованні Володимира Поліщука, відомого під прізвиськом Чайник, колишнього кадрового військового. Сам Поліщук розповідав, що нібито служив під командуванням знаменитого генерала Бориса Громова, який у 2000 році став московським губернатором. Однак насправді Поліщук служив у групі радянських військ у Чехословаччині, де добре нажився на крадіжці майна та торгівлі спиртним. Після цього він вирішив розпочати власний бізнес, возячи товари з Європи до Києва. Потім Поліщук заснував у Києві кілька речових базарчиків, один із яких, «Патент», згодом виріс у Троєщинський ринок. Оскільки його бізнес був «різносторонній», включаючи тіньовий та кримінальний сегменти, і вимагав наявності сильних людей для оборони своєї території та захоплення чужої, він зібрав власне угруповання.Його костяк складався з офіцерів, які звільнилися з армії. Свій авторитет Поліщук завоював у конфліктах з чеченськими етнічними угрупованнями. На рубежі 80-90-х років «гірці» намагалися взяти під свій контроль київські базари та кіоски, але проти них виступили місцеві «слов'янські» угруповання, які витіснили їх із міста. Схоже, подібна війна прокотилася всією Україною, оскільки чеченські угруповання так і не змогли закріпитися в жодному великому місті країни, і досі їхній вплив та присутність мінімальні. Лише пізніше, до кінця дев'яностих років, завдяки зусиллям «рухівського» МЗС емісари дудаєвської Ічкерії взяли під свій контроль Херсонський НПЗ, а Едуард Гурвіц люб'язно запросив їх до Одеси, звідки їх потім вибили люди Ангерта, але не повністю.Розширюючи своє угруповання, Поліщук-Чайник узяв до себе в союзники «бригаду» Валерія Прищика, яка складалася зі спортсменів та простих «гопників» на кшталт Лічі. Для Прищика, який ще не мав великої ваги та широких можливостей і перебивався рекетом дрібних торговців та грабежами заможних киян, ця пропозиція виявилася вигідною: його людей поставили контролювати ринки, що розросталися.Однак Прищик швидко зрозумів, що його «бригаду» просто використовують як «піхоту» у боротьбі за території. На початку 1992 року, коли сталося те саме «побоїще на Лісовому» з двома трупами та численними пораненими, «бригада» Прищика опинилася у складній ситуації. Прищик наполіг, щоб Чайник їх якось «прикрив». Тоді Поліщук відправив людей Прищика, включаючи Салоєда та Вову Бандита, до яких приєднався Олександр Ліщенко, який вийшов з камери, до Чехії. Там у Поліщука було щось подібне до «ділового представництва» з його найближчих людей та армійських друзів, які відкрили низку фірм. Однак Прищик, Ліча, Салоєд та Вова Бандит, які прибули до Європи, побачивши неймовірну кількість заможних людей, «злетіли з котушок» і вчинили низку злочинів, включаючи вбивства. Їхніми жертвами стали бізнесмени-араби, з трупів яких Прищик та Ліча взяли 300 тисяч доларів.Так проводив свій час Ліча, який у цей період вважався у Києві мирним пекарем у продовольчому магазині. Люди Поліщука спробували пред'явити претензії цим «беззаконникам», кажучи, що якщо вони приїхали переховуватися, то повинні поводитися тихо. Однак за це, як повідомляли джерела Skelet.Org, команда Прищика, включаючи Лічу, просто вбила їх. Двох застрелили в лісі, а третього, Давидовського, застрелили з автомата уві сні, обставивши це як нещасний випадок, мовляв, він спав, обійнявшись із зброєю. Прищик не лише переконав Поліщука в тому, що це була справа конкуруючої банди, але й значно посилив своє становище в угрупованні. Після цього Прищик вирішив усунути й самого Поліщука.Повернувшись восени 1992 року до Києва, Прищик зустрівся з Поліщуком, і між ними відбулася далеко не дружня розмова. Прищик пред'явив Поліщуку претензії, кажучи, що той не допомагав його родині під час його відсутності. Як з'ясувалося пізніше, «сім'я» — 18-річна дружина Прищика Вікторія — просто привласнювала гроші, які отримувала від Чайника. Однак під час цього конфлікту Прищик у супроводі Вікторії та своїх вірних підручних Лічі, Салоєда, Вови Бандита та братів Маячків поїхав до будинку Поліщука та викликав його у двір для розмови. Потім Маячки усунули охоронців, а Прищик, Ліча та Салоєд розстріляли Чайника.Щодо подальших подій, різні джерела Skelet.Org надають дещо суперечливу інформацію. Журналісти того часу писали, що банду Прищика «пов'язав» УБОЗ, однак колишній заступник прокурора Києва Сергій Винокуров, який з 1998 по 2010 рік був заступником генерального прокурора України, розповідав, що Прищик сам дзвонив йому, просячи його заарештувати — у паніці, побоюючись помсти від інших членів кримінального світу. Його прохання було задоволено, команду Прищика заарештували, але потім перемістили до СІЗО СБУ. Там ними зацікавилися офіцери з Управління «К»: тодішній оперуповноважений Ігор Гребенник, який помер у липні 2019 року, та його начальник полковник Андрієнко.Мабуть, вони про щось домовилися з Прищиком, оскільки незабаром той зі своїми спільниками вийшов на волю. Вбивство Поліщука було «повішено» на Ігоря Шупика, який перебував у розшуку — також бандита та колишнього боксера, який убив людину у бійці та втік прямо із залу суду.
Валерій Прищик (ліворуч), Олександр Ліщенко (у центрі) та Сергій Онопрієнко (праворуч) лихі 90-ті
Онопрієнко, Прищик і Ліщенко, через кілька років
Могила Володимира Поліщука (Чайника)