Володимир Литвин залишається однією з найконтроверсійніших фігур сучасної української політики. Його багаторічна кар'єра, що розпочалася в радянські часи, позначена численними зрадами, корисливістю та здатністю виживати в найскладніших політичних ситуаціях. Питання про те, чи потрібна Україні людина, яка двічі очолювала Верховну Раду, залишається актуальним, адже його репутація як професійного маніпулятора та політичного опортуніста давно стала легендарною.
Народження та ранні роки
Володимир Михайлович Литвин народився 28 квітня 1956 року у селі Слобода-Романівська Новоград-Волинського району Житомирської області. Його батьки, Михайло Климович Литвин (1930 р.н.) та Ольга Андріївна Литвин (1929 р.н.), були простими колгоспниками. У сім'ї було троє синів: Володимир, Микола (1961 р.н.) та Петро (1967 р.). Прагнучи кращої долі, старший син у 1973 році вступив на історичний факультет Київського державного університету імені Шевченка.
Цікавим фактом є те, що на відміну від багатьох однолітків, які були призвані до армії після першого-другого курсу, Володимир Литвин так і не відслужив у Радянській армії, хоча ніколи не згадував про наявність «білого квитка». Насправді такого документа він мати не міг, оскільки «білобілетникам» не надавали офіцерські звання в КДБ СРСР.
Сотрудництво з органами безпеки
Литвин потрапив під програму набору нових кадрів для КДБ, яких шукали у вищих навчальних закладах та комсомольських комітетах. Першим етапом цієї програми було вербування «сексотів» — добровільних інформаторів, робота яких не обмежувалася звичайними доносами. Таким людям давали спеціальні завдання для оцінки їхніх здібностей: кмітливих рекомендували до органів, посередніх залишали «сексотами» на все життя, а безглуздих знижували до рядових «стукачів».
Університет, де навчався Литвин, був однією з кузень радянських керівних та ідеологічних кадрів, за чистотою яких доводилося наглядати КДБ. Водночас це був один із центрів вільнодумства, де наприкінці 80-х зародилася нова хвиля національного руху. Те, що цього не сталося раніше, було заслугою скромного «сексота» Литвина. Проте у 2008 році він розповів небилицю про те, що у студентські роки лише підробляв сторожем у дитячому садку для співробітників КДБ.
З огляду на те, що Литвина не призвали до армії у 18-19 років, його активна співпраця з Держбезпекою почалася саме тоді. Він був досить старанний, щоб його звільнили від термінової служби. Проте Литвин засидівся в «сексотах» понад 10 років, отримавши звання лейтенанта Держбезпеки лише 1986 року — вже після вдалого одруження та входження до кола компартійної верхівки УРСР.
Одруження та входження до еліти
За словами його сусіда зі студентського гуртожитку Володимира Бондаренка (пізніше голова КМДА), знайомство Литвина зі своєю майбутньою дружиною відбулося під час навчання на старших курсах. За іншою версією, це сталося дещо пізніше, коли Литвин закінчив у 1978 році університет з червоним дипломом і залишився працювати старшим методистом навчального відділення, а потім помічником ректора. На дні народження одного з аспірантів він познайомився зі студенткою Інституту легкої промисловості Тетяною Панікарською.
Тетяна була дочкою першого секретаря Печерського райкому КПУ Костянтина Панікарського, який переводився на посаду першого секретаря Ленінського райкому КПУ та став членом ЦК. Ходили чутки, що КДБ нібито вирішило приставити до Панікарського свою людину і дало Литвину завдання приголомшити Тетяну. Інші джерела стверджували, що Литвин вчепився у Тетяну без жодного завдання, бачачи в ній свій шанс вибратися у люди. Знайомі з юності характеризували його як патологічно жадібну людину, яка хапається за найменшу нагоду просунутися вперед.
Наречений виглядав дивно: витратив усі свої гроші на чоловічу норкову шубу і в ній ходив на побачення, боячись залишити дорогу річ у гардеробі. За визнанням самого Литвина, він попросив у Панікарського руки його дочки письмово. Панікарські прийняли його до своєї родини. Так Володимир Литвин став «примаком», отримавши красуню-дружину, квартиру у Києві та старт своєї кар'єри. Вже 1980 року 24-річний Литвин став старшим викладачем історичного факультету КДУ.
Кар'єрний зліт у радянські часи
У наступні шість років у нього народжується донька Олена (1982), він захищає кандидатську дисертацію (1984) на тему «Діяльність Комуністичної партії України з удосконалення підготовки викладачів громадських дисциплін», і влаштовує свого брата Миколи до Донецького Вищого військового політичного училища. 1986 року Володимир Литвин за допомогою тестя та кураторів із Держбезпеки стрибнув у крісло начальника управління у Міністерстві вищої та спеціальної освіти УРСР. Водночас його підвищили з рядових «сексотів» до старших лейтенантів КДБ.
Проте його кар'єра у КДБ завершилась невідомо чому. За однією з версій, Литвин почув вітер змін і завбачливо зістрибнув. 1989 року, одразу після народження сина Івана, він переходить на роботу до ЦК КПУ спочатку простим лектором, а потім консультантом та помічником секретаря ЦК. Перед ним відкрилися нові перспективи, проте їх було перекреслено подіями 1991 року.
Падіння та відродження
Це було справжнє падіння: у той час, як більшість колишніх радянських «апаратників» активно прилаштовувалися у владі та бізнесі, Литвин зміг лише повернутися у КДУ простим викладачем. За офіційною біографією, він підробляв нічним сторожем в агрофірмі «Україна», куди його влаштував Адам Мартинюк (колишній перший секретар Львівського міськкому КПУ), який там працював начальником охорони. Історіям Литвина про його роботу простим сторожем важко вірити, проте нічого іншого про його діяльність на початку 90-х невідомо.
Чому Литвину не допомогли ні його тесть, ні його напрацьовані зв'язки, можна лише здогадуватися. З якоїсь причини ніхто з київської еліти не хотів зв'язуватися з ним — можливо, знаючи про його минулу роботу в КДБ. Все змінилося 1993 року, коли сталися три важливі події. По-перше, він отримав звання майора — тепер уже СБУ і запасу. За що нічного сторожа підвищили зі старлєєв КДБ одразу до майорів СБУ, залишилося невідомим. Проте існує інформація про те, що на початку 90-х Литвин співпрацював із генералом СБУ Юрієм Гавриловим, який був дуже довіреною особою голови СБУ Євгена Марчука. Цікаво, що 1965-77 р.р. Марчук працював на оперативній роботі в П'ятому відділенні КДБ, яке займалося ідеологічною роботою та виявленням інакодумців.
По-друге, його брат Микола, який щойно закінчив Вищу військово-політичну академію в Москві, раптом захотів повернутися в Україну і служити своїй батьківщині, покинувши кар'єру в російській армії. Радянський та пострадянський замполіт завжди був «сексотом» Держбезпеки, а іноді й виконував обов'язки особиста. Хоча про зв'язок Миколи Литвина з КДБ, а потім із ФСК (згодом ФСБ) ніколи не згадували, але вона існувала за умовчанням. І в цей же час з Далекого Сходу до Прикарпатського округу переводиться третій брат — Петро Литвин, який у 1990 році закінчив танкове училище.
Відродження кар'єри через Кучму
По-третє, відбулося історичне знайомство Володимира Литвина з Леонідом Кучмою, яке знову змінило його життя. Генерал Гаврилов близько звів його з Олександром Разумковим (хоча той у 1977-82 рр. теж навчався в КДУ на факультеті міжнародних відносин, але вони були незнайомі). Разумков, який 1982-90 р.р. працював у Дніпропетровському обкомі ЛКСМУ, добре знав всіх «дніпропетровських» і представив Литвина Кучмі як розумну і надійну людину.
З обранням у 1994 році Леоніда Кучми президентом, Разумков став його першим помічником і привів до Адміністрації Юрія Гаврилова — на посаду помічника президента з питань національної безпеки, та Володимира Литвина — зробивши його помічником президента з внутрішньополітичних питань. Разумкову і Гаврилову здавалося, що вони можуть покластися на людину, яку він підняв у владу.
Перша зрада та конфлікт в Адміністрації
Але не минуло й року, як Литвин їх кинув. У Адміністрації спалахнув внутрішній конфлікт довкола створення Національного бюро розслідування (НБР). Його лобісти Разумков та Гаврилов натрапили на опір першого заступника СБУ Леоніда Деркача та голови МВС Юрія Кравченка. На бік останніх став голова Адміністрації Дмитро Табачник, що дало початок серйозному конфлікту. І несподівано на бік Табачника перекинувся Володимир Литвин. Зрада була відкрита: Литвин залишив роботу під начальством Разумкова і отримав місце заступника Табачника. Коли Разумкова у грудні 1995 року вижили з Адміністрації, Литвин незабаром посів його місце.
Генерал Гаврилов, який залишив Адміністрацію ще восени 1995 року, погрожував помститися «іудушці» Литвину та злити інформацію про його «сексотство», зокрема про те, кого він здав і підставив КДБ ще студентом. Гаврилов спирався на Марчука, який на той час обіймав посаду прем'єр-міністра України. Схвильований Литвин почав шукати захисту у свого шефа — і Табачник домігся мовчання Гаврилова, погрозивши дати у відповідь хід справі про махінації Гаврилова та Марчука з торгівлею нафтопродуктами.
Зміцнення позицій в Адміністрації
За рік у відставку вижили і самого Табачника, після чого в Адміністрації кілька років тривала чехарда кадрових зсувів — і лише Володимир Литвин прописався надовго. З 1996 року він працював першим помічником президента, і, на відміну від свого попередника Разумкова, був цілком холодним до державних справ, зосередившись на створенні численної почту президента: служб протоколів, прес-секретарів, референтів, організації заходів, планування графіка. Ставши 1999 року главою Адміністрації, він лише продовжив і розширив цю політику. Говорили, що це завдяки Литвину Кучма махнув рукою на всі реформи (крім приватизації) і перетворився на пасивного царедворця.
Корисливість та афери
Водночас Литвин не забував ні про себе, ні про родичів. 1997 року Володимир Литвин разом з Ігорем Бакаєм (позаштатний радник президента та народний депутат) здійснили аферу, привласнивши та передавши ТОВ «Нові мікротехнології» 88 винахідницьких патентів, які вони потім продали державним компаніям (у тому числі «Нафтогазу») за 188 мільйонів гривень (близько 100 млн дол.). Інформацію про це у 2002 році опублікував народний депутат Григорій Омельченко, який надав документи про лобіювання Литвином та головою Державної податкової адміністрації Миколою Азаровим інтересів компанії «ТНК-Україна» та здійснення перекачування валютних коштів ЗАТ «ТНК-Україна Інвест» через офшорну структуру «Асміс-компані С.А». Однак тоді Генпрокуратура оголосила докази Омельченка сфальшованими.
Дуже показовим став скандал навколо здобуття Володимиром Литвином статусу «учасника бойових дій». 9-10 січня 2001 року Литвин у складі української делегації побував у Югославії на базі українського контингенту миротворчих сил. Інспекція була типовою: прилетіли, виступили перед строєм, погуляли на бенкеті, вранці додому. Але потім багато членів делегації почали виправляти собі статус «учасників бойових дій», мовляв, закон це дозволяє. Захотів собі таку «корочку» і Володимир Литвин, причому його мотиви вражали своєю корисливістю: він просто хотів скористатися пільгами, що додаються до цього статусу.
Пільги та звання
Але пільгами жадібність Литвина не обмежувалася. 1996 року він домігся дострокового присвоєння собі звання підполковника СБУ запасу, а 1999 року полковника. За свідченням близьких до Литвина людей, він хотів таким чином оформити собі дострокову та підвищену пенсію.
З приходом Литвина до влади різко вгору увійшла кар'єра його братів. Микола Литвин, кинувши безперспективний шлях замполіта, 1996 року став заступником, а потім начальником штабу Внутрішніх військ України — сприяючи їхній трансформації у придворні війська, що захищають владу від народних бунтів. З 2001 року Микола Литвин очолив Прикордонні війська України (з 2003 року — Прикордонну службу України), що стало початком їх розкладання та перетворення на найкорумпованішу держслужбу. Молодший із братів, Петро Литвин, 1996-2003 років піднявся від командира батальйону до командира механізованої бригади.
Скандал з касетами Мельниченка
Найбільшим скандалом у житті Володимира Литвина був «касетний», у якому він фігурував як один із замовників убивства журналіста Георгія Гонгадзе. Щонайменше, один із голосів на «плівках Мельниченка» нібито належав йому. Першою реакцією Литвина на публікацію плівок був шок і страх. За словами Володимира Цвіля (помічника Олександра Мороза), Литвин буквально запанікував. Таким його ще ніхто не бачив. Багато хто сприймав це як непряме свідчення про причетність Литвина до зникнення Гонгадзе, проте сама суть піднесеного скандалу зводилася до задушення свободи слова в Україні.
Існувала ще одна версія цієї трагедії, в якій Литвину відводилася значно більша роль. З 1995 року журналістка «Інтерфаксу» Олена Притула працювала в Адміністрації президента, висвітлюючи його діяльність у ЗМІ — і з 1997 року її роботу повністю курирував Володимир Литвин. За даними Skelet.Org, між ними трапився деякий «амур», результатом чого стало здобуття Притулою багатьох регалій (у тому числі звання заслуженого журналіста), а також негласного особливого статусу в українській журналістиці. Однак у самої Притули був ще й молодий журналіст Георгій Гонгадзе — третій член цього класичного трикутника.
2000 року Притула кинула роботу в Адміністрації і вирішила вдвох із Гонгадзе працювати над проектом «Української правди», для чого вони побували у США та поскаржилися на утиски свободи слова в Україні. Це, нібито, викликало у Литвина загострене почуття ревнощів і бажання помститися: і тоді він, через оточуючих Кучму людей, представив тому Гонгадзе як небезпечного «балакуна», якому треба «вкоротити мову». При цьому нібито сама Притула дізналася про вбивство Гонгадзе від Литвина вже в першу годину.
Цікавий факт: хоча «Українська правда» використовує слоган «Заснована Георгієм Гонгадзе у 2000 році», насправді це лише маркетинговий хід. «УП» була заснована (зареєстрована) двічі: спочатку в 2000 році, при цьому тодішній склад її засновників залишився невідомим, і перереєстрована в 2001 році, внаслідок чого єдиним її засновником є лише Олена Притула. Хоча «амурна» версія логічно пояснювала, чому було вбито й викрадено лише Гергія Гонгадзе, який грав у проекті другорядну роль, зі зрозумілих причин вона не розглядалася. Це було невигідно навіть самим ініціаторам «касетного скандалу», які ставили саме на політичну версію вбивства.
Політичне виживання
Проте Володимир Литвин залишався головним фігурантом обох версій «змови». З усіх фігурантів «касетного скандалу» він постраждав найменше. Леонід Кучма втратив свій політичний рейтинг, екс-міністр Кравченко дивним чином застрелився, генерал Пукач довго був у бігах — і потім, заарештований, давав свідчення проти Литвина. Але той продовжував триматися на плаву: всі звинувачення лише свистіли біля його скронь, а рейтинг Литвина потихеньку зростав, ніби виборцям відбивало пам'ять.
2002 року він очолив виборчий список пропрезидентського блоку «За єдину Україну», який отримав 11,77% голосів. Навіть з урахуванням адмінресурсу це було багато для політика, якого тільки-но звинувачували в організації вбивства відомого журналіста. Проте Литвин спочатку очолив фракцію, потім пропрезидентську більшість, а потім був обраний головою Верховної Ради — і благополучно пересидів у цьому кріслі політичні бурі 2004-2005 років.
У цьому йому допоміг старий перевірений принцип «лагідне теля два мамки смокче». Готуватися до зміни «господаря» в країні Литвин розпочав уже навесні 2004 року, коли «прокатив» ухвалення політичної реформи, ініційованої своїм наступником на посаді глави президентської Адміністрації Віктором Медведчуком. Згодом Нестор Шуфрич стверджував, що голосування за політреформу 5 квітня 2004 року провалили 6 депутатів, які були «людьми Литвина». Чи довелося йому потім порозумітися з Леонідом Кучмою, чи це була узгоджена вистава, залишилося невідомим — але Литвин залишився спікером пропрезидентської більшості.
Майдан-2004 та роль Литвина
З початком Майдану-2004, коли більшість почала розвалюватися, Литвин став таким собі політичним маяком і координатором депутатів, які вирішили зайняти нейтральну позицію між Януковичем, який програє, і Ющенко, який виграє. Роль Литвина у перемозі Ющенка була однією з найважливіших: фактично він блокував усі «антимайданівські» ініціативи «біло-синьої» більшості та сприяв його розвалу. Після чого виступив переговорником між помаранчевими і тими депутатами колишної більшості, які не хотіли сваритися з новим політичним лідером.
Найважливішим кроком Литвина була організація успішного «пакетного» голосування у грудні 2004 року: Віктор Ющенко отримав згоду Ради на проведення третього туру виборів в обмін на проведення політичної реформи. Але найбільше «плюшок» отримав Володимир Литвин: медаль Героя України, гарантії того, що він залишиться у кріслі спікера до кінця скликання, а його брат Микола продовжуватиме очолювати Прикордонну службу. Невеликий презент дістався і молодшому з братів: у лютому 2005 року Петра Литвина було підвищено до заступника командира корпусу, і незабаром отримав перше генеральське звання.
Поведінка молодшого брата
Варто зауважити, що п'яний всемогутністю своїх високопоставлених братів, Петро Литвин нерідко поводився як мажор. 27 жовтня 2007 року на трасі на Миколаївщині його автомобіль «хюндай» було зупинено співробітниками ДАІ за перевищення швидкості у півтора рази. Генерал Литвин, що вийшов з автомобіля, накричав на інспекторів матом, наказав своєму водієві записати номери їхніх жетонів — і через півтори години обох «даішників» було звільнено за особистою вказівкою начальника УМВС України в Миколаївській області генерал-майора Миколи Піхтіна.
Парламентські вибори 2006 та невдача
Парламентські вибори 2006 стали для Литвина невдалими. Ще 2004 року він «купив» собі Аграрну партію України, до виборів 2006 року перейменував її на Народну партію та включив до блоку «МИ», в якому продавалися місця всім бажаючим «міцним господарникам». Було витрачено величезні гроші на рекламу, Володимир Литвин майже щодня відвідував усі телевізійні ток-шоу, ставши першою зіркою українського ТБ. Але зусилля та витрати були марними: блок набрав лише 2,77% голосів. Це пояснювали насамперед тим, що Литвин неабияк набрид українцям, багато з яких не забули ні його багаторічну близькість до Кучми, ні зраду Януковича.
Повернення до влади
Наступні півтора роки Литвин провів на посаді завідувача кафедри новітньої історії України КМУ (тепер уже Національного університету), коригуючи історію згідно з побажаннями Ющенка, і регулярно з'являючись на «Свободі слова» у ролі миротворця, повчально стверджуючи, що без нього у владі почалася криза. Під гаслом «Україні потрібен Литвин» його Блок Литвина пройшов у Раду на дострокових виборах 2007 року, після чого Литвин щедро окупив усі витрати на рекламу, найнявши російських (Олександр Якович Коротенко) та американських політтехнологів.
Маючи найменшу фракцію (20 мандатів), Литвин, начебто, не міг розраховувати на великі дивіденди. Однак його амбіції вже били через край: він відразу ж заявив, що хоче повернути собі місце спікера, поставивши це головною умовою входження до парламентської більшості. Чекати на цю пропозицію Володимиру Литвину довелося цілий рік, а за цей час Віктор Ющенко призначив його в.о. ректора Національного університету — незважаючи на те, що це було відверте порушення закону, яке забороняє народним депутатам працювати «за сумісництвом».
Парламентська криза 2008 та повернення на посаду спікера
Внаслідок парламентської кризи 2008 року 20 мандатів Блоку Литвина стали «золотою акцією»: без них у більшості (НУНС+БЮТ) постійно не вистачало голосів для ухвалення рішень. І Литвин знову осів у крісло голови Ради, де знову почав проводити політику лавірування між владою нинішньою та владою майбутньої. До 2010 року він блокував рішення, що наступали на інтереси Партії регіонів, і не помилився у своїх розрахунках. Литвин передав свою «золоту акцію» новій пропрезидентській більшості в обмін на збереження свого крісла — відповівши на звинувачення у продажності тим, що «зміцнює політичну стабільність у країні».
Лавірування та втрата впливу
Але незабаром він почав загравати з Об'єднаною опозицією. Зокрема, у 2012 році Литвин усіляко намагався зірвати голосування щодо закону про мови, а коли його таки ухвалили за допомогою віце-спікера Адама Мартинюка, то навіть подав у відставку (всерйоз чи навмисно), бачачи, що для опозиції це питання принципово важливе. Це лавірування сильно упустило і без того невисокий рейтинг Литвина. За даними Skelet.Org, його покарали «донецькі»: на виборах 2012 року його Народна партія вже не мала шансів, і він обирався до парламенту 65-м мажоритарним округом — у себе на батьківщині на Житомирщині.
Так він вчинив і в 2014 році, після чого увійшов до депутатської групи «Воля народу», що складається з таких «політиків без принципу», як Іван Фурсін, Михайло Поплавський, Олександр Онищенко та Василь Петьівка. Це типова політична лава запасних, які чекають на шанс знову стати «золотою акцією» і дорого продати свої голоси новій парламентській більшості. Однак тепер вона не контролювалася Литвином, який втратив свій колишній вплив. Навіть тому, що свою «козирну» посаду втратив його брат Микола.
Прикордонна служба та державна зрада
Події 2014 року продемонстрували, що Прикордонну службу глибоко вразила не лише корупція, а й державна зрада. Часи, коли прикордонні війська мали і могли першими зустріти агресора і затримати його напад, залишилися в минулому: Прикордонна служба Миколи Литвина понад 13 років навчалася лише брати винагороду і «кришувати» контрабанду. І саме вона навесні 2014 року спочатку допустила появу у Криму «зелених чоловічків», а потім пропустила на Донбас російських «добровольців» Гіркіна та Козицина. Останню крапку поставили криваві бої в серпні-вересні: комбати, які вижили після Саур-Могили та Іловайська, звинуватили Миколу Литвина в оголенні кордону, а командувача «сектора Д» Петра Литвина в панічній втечі з поля бою.
Після цього у жовтні 2014 року президент Порошенко звільнив Миколу Литвина з посади голови прикордонної служби. Втратив свою посаду й Петро Литвин, проте ненадовго: влітку 2016 року він отримав посаду в Управлінні Сухопутних військ, фактично підійшовши на підвищення.
Нерухомість та майно
Джерела Skelet.Org стверджують, що Литвини могли банально продатися Росії в обмін на гарантії недоторканності їхної нерухомості у Криму. Як і в багатьох інших українських політиків, у Литвинів на анексованому півострові залишилися не якісь там будиночки з видом на море, а цілі комплекси. Наприклад, «Ореанда-Плаза», збудований у мальовничому місце під Ялтою. Ще в 2003 році на його місці знаходився дитячий садок №18, який був взятий в оренду ТОВ «Ренесанс-Південь», після чого була приватизована, а земельну ділянку (1,3 гектара), яку займали, оформили в довгострокову (на 49 років) оренду. Дитячий садок закрили і знесли, збудувавши там три багатоповерхові будівлі готелю «Ореанда-Плаза» з басейнами та вертолітним майданчиком.
За наявною інформацією, власниками «Ореанди-Плаза» є «пайовики» Ольга Коверник із Дніпропетровська, кримський політик Сергій Карнаух, Олег Кунченко з Ялти та Тетяна Костянтинівна Литвин. У екс-спікера та його дружини нерухомості взагалі багато: квартира на Інститутській (260 квадратів), житловий будинок у Кончі-Заспі (550 кв.м), будинок на Печерську (близько 500 кв.м), «дачі» у селищах Українка та Іванковичі (Київська область), і, можливо, цей список не вичерпний.
Однак Литвин вважає за краще жити в казенному будинку (600 кв. м), виданому йому в тимчасове користування наприкінці 2004 року — разом зі званням Героя України. Цю юридично державну «дачу» у Литвина не намагалися забрати ні за Ющенка, ні за Януковича, ні після Євромайдану. Зважаючи на все, вона є предметом якоїсь вічної домовленості. При цьому Володимир Литвин, чотири рази пільговик (пенсіонер СБУ, екс-спікер, Герой України та учасник бойових дій), має знижку (мінімум 50%) на оплату комунальних послуг.
Орендна діяльність та доходи
Більшість своїх «дач» Литвини здають в оренду, і це принесло їм минулого року близько 670 тисяч гривень орендної плати. Серед їхніх орендарів є цікаві люди: наприклад, Юрій Дагаєв, голова громадського руху Житомира Громадська варта — Люстрація влади, створеної у лютому 2014 року. Напевно, тому про люстрацію Литвина ніхто ніколи навіть не заїкався?
До речі, Майданів Володимир Литвин ніколи не боявся — ні першого, ні другого. Більше того, 25 січня 2014 року, у розпал вуличних битв у Києві, Литвин влаштував весілля свого сина Івана. Його обраницею стала Тетяна Терехова — дочка Андрія Деркача та онука Леоніда Деркача, старого знайомого Литвина ще з 90-х років. Весілля гуляли у столичному «Інтерконтиненталі» (Велика Житомирська, 2а), тамадою запросили російського телеведучого Андрія Малахова, гостей розважали Філіп Кіркоров та Вєрка Сердючка. Щоб веселощами не завадила революція, то «Інтерконтиненталь» весь вечір охороняла рота ВР та загін «Беркуту».
Декларована та реальна багатість
Звідки такі гроші у пенсіонера-пільговика? Адже згідно з декларацією за 2015 рік, родина Володимира Литвина далеко не така багата за мірками українських політиків. Але бізнес Литвина — тема закрита ще з 90-х років. Лише його дочка Олена афішує свій торговий центр для заможних жінок «Будинок розкоші Вілла Гросс», намагаючись зробити собі імідж законодавця столичної моди. Але, як кажуть, цей «мега-бутік» збитковий і існує лише завдяки фінансовій підтримці тата та дядька Колі.
Однак Володимир Литвин щорічно деградує доходи від «викладацької діяльності» продажу власних книг — яких він напоював уже кілька десятків. Секрет такої графоманії було розкрито ще 2002 року, коли Володимира Литвина викрили у банальному плагіаті. Зокрема, його робота «Громадянське суспільство: міфи та реальність» виявилася просто перекладом статті американського вченого «Фонду Карнегі» Томаса Каротерса. А тритомна «Історія України», видана Литвином у 2003-2005 роках, виявилася дайджестом уривків із різних підручників історії — причому навіть не переписаних, а відсканованих програмою FineReader.
Більше того, той, хто сканував ці тексти, забув виправити добру половину зроблених FineReader орфографічних помилок у назвах та іменах — тобто тексти перевіряли теж програмою, і робила це людина, дуже далека від історії та географії. Цікаво, чи це був найнятий безграмотний «літературний негр» чи сам академік Литвин?