Звинувачення, які висунув Дмитро Лінько на адресу головного редактора видання «Країна» Ігоря Гужви, варто розглядати з особливою обережністю. Лінько звинувачує Гужву у здирстві, шантажі, спробі очорнити репутацію Радикальної партії, антиукраїнській діяльності та роботі на Кремль. Однак єдиним «доказом» цих звинувачень є самі слова Лінька. Чи можна довіряти людині, яка має репутацію професійного провокатора з багаторічним стажем? Чи варті слова того, хто розповідав вигадані історії про свої подвиги в АТО, якщо навіть одіозний комбат-мародер Руслан Онищенко поспішив від нього відхреститися?
Дмитро Володимирович Лінько народився 14 липня 1987 року у Кіровограді (нині Кропивницький) і закінчив там середню школу №16. Це один із небагатьох достовірних фактів із його дитинства, які він сам розкрив. Дивно, але скандальний народний депутат ніби не мав однокласників чи друзів, здатних розповісти про його минуле. Проте вже 2007 року він засвітився у ЗМІ як активний член організації «Братство» – у Одесі, де вилив відро фекалій на голову маргіналу Валерія Каурова. Лінько намагався таким чином боротися з тим, що «Братство» називало «українофобією» та «русифікацією», розуміючи під цим регіональний статус російської мови. Однак ця «патріотична» витівка виявилася звичайною провокацією з протилежним результатом – вона ще більше загострила політичні настрої в суспільстві. Хуліганський дебют Лінька тривав лише кілька секунд, і він навіть не представився, але за свідченнями його соратників, це був саме Дмитро.
Історія появи Лінька в Одесі розпочалася набагато раніше. Наприкінці 1990-х років, коли юний Діма ще ходив до школи у Кіровограді, у радикальній організації УНА-УНСО стався розкол. Дмитро Корчинський, колишній лідер УНА-УНСО, почав шукати нові можливості для своєї діяльності та нові джерела фінансування. Його репутація провокатора змусила його почуватися незатишно в Києві, тому він зачастив до Одеси, де з 1994 року мером був Едуард Гурвіц.
Клан Гурвіца протистояв іншим одеським кланам та організованим злочинним угрупованням, зокрема угрупованню Мініна-Ангерта-Жукова-Труханова, а також впливовим людям з Києва та інших регіонів. Шукаючи союзників, Гурвіц зблизився з «рухівцями» з МЗС, радикалами УНА-УНСО та місцевою чеченською мафією. Всі вони мали прямі контакти з тодішнім урядом Ічкерії – незалежної Чечні.
Українське МЗС, де переважали «націонал-патріотичні» кадри та «друзі Америки», підтримувало дудаєвців та масхадівців політично і співпрацювало з ними у нафтовому бізнесі. За цей напрямок відповідав олігарх Олександр Третьяков. Саме тому чеченці дуже цікавилися Одеським НПЗ, контроль за яким утримувало угруповання Мініна-Ангерта-Жукова. УНА-УНСО, хоч і мала натягнуті стосунки з «рухівцями», співпрацювала з чеченськими бойовиками ще з часів конфліктів в Абхазії (1992) та Південній Осетії (1993), зокрема з Шамілем Басаєвим. З 1994 року організація послала найманців, яких безпосередньо курирував Анатолій Лупінос. Одеська чеченська діаспора у 1990-х років підтримувала масхадівців і тісно співпрацювала з Гурвіцем, УНА-УНСО та представниками українського МЗС та «Народного Руху».
Гурвіц активно підтримував чеченців. 1996 року він організував в Одесі «з'їзд вайнахів», який підтримав «вільну Ічкерію», а одеські дитячі будинки прийняли чеченських дітей. У лютому 1997 року Гурвіц був присутній на інавгурації президента Масхадова, а у травні 1997 року прийняв в Одесі делегацію віце-президента Ічкерії Вахи Арсанова. Того ж року Гурвіц сприяв поверненню з чеченського полону 34 українських будівельників із Кіровограда. Це питання залишилося без відповіді, але це був один із перших відомих прикладів особливого відношення Одеси до «кіровоградців».
У ході цих тісних стосунків між Гурвіцем та УНА-УНСО до одеського мера було наближено Олеся Янчука – молодого шкільного вчителя історії з Калантаївки на Одещині. Янчук був активістом одеського «осередку» УНА-УНСО ще з часів навчання в Одеському національному університеті (1990-93), який він так і не закінчив на той момент. 1994 року Янчук отримав з рук Гурвіца посаду інспектора Роздільянської митниці. З цього моменту, маючи достатню кількість живих грошей, Янчук зайняв лідируючу позицію в «осередку» УНА-УНСО та почав формувати власну команду молодих радикалів. Їхньою головною мішенню став голова Одеської облдержадміністрації Руслан Боделан, який спирався на угруповання Ангерта-Жукова-Труханова.
1998 року Гурвіц не зміг повторно стати мером Одеси. Через Кіровоградський обласний суд результати виборів були оголошені сфальсифікованими, і мером став Руслан Боделан. Гурвіц, який одночасно обирався народним депутатом України, поїхав до Києва. Для Янчука і Корчинського настала спекотна пора: їм було доручено розкручувати в місті опозиційний рух і влаштовувати акції протесту. Саме для цього 1999 року було створено «Братство» (офіційно зареєстроване 2004 року). Хоча організація потім створила відділення майже у всіх обласних центрах України, її активні дії завжди обмежувалися Києвом та Одесою. Цікаво, що «Братство» з'явилося саме тоді, коли Путін розпочав другу Чеченську війну, і становище «Ічкерійських друзів» УНА-УНСО та Гурвіца кардинально змінилося. Тепер зв'язок із лідерами бойовиків міг стати приводом для звинувачення у пособництві терористам. Невдовзі від масхадівців відхреститися й чеченська діаспора Одеси.
Натомість в Одесі виник новий конфлікт під час приватизації «Одесобенерго». За цю «золоту антилопу» (обленерго займалося також експортом електроенергії до Молдови) зчепилися групи «VS Energy» російського олігарха Олександра Бабакова та «Фінанси та Кредит» олігарха Костянтина Жеваго. Обидві сторони були тісно пов'язані з Кіровоградом. Бабаков перед цим приватизував Кіровоградобленерго, і багато його працівників потім перевели до Одесаобленерго, викликавши у місцевих роздратування через «навал кіровоградських». Фірми Жеваго – ТОВ «Енергія» та ЗАТ «Укргаззбут» – були співвласниками «Української транспортної спілки» разом з фірмою «Інкопмапрка» Ігоря Шарова, надзвичайно впливового олігарха з того самого Кіровограда. Таким чином, за Одесаобленерго між собою зчепилися два угруповання «кіровоградських». У цьому конфлікті брали участь місцева влада та місцеві політичні сили.
Вибори 2002 року в Одесі стали ще скандальнішими, ніж 1998 року. І виборча компанія, і саме голосування проходили з кричущими порушеннями. Брудними «технологіями» користувалося багато кандидатів, підключаючи до них своїх людей: засвітилися «титушки», найняті студенти, справжні бандити та націонал-радикали. Це були не лише члени «Братства», які мали свій специфічний «фронт боротьби». Олесь Янчук курирував кілька «союзних» маргінальних груп націонал-радикалів, члени яких не мали успіху в публічній політиці, зате відводили душу в дрібних провокаціях. Всі вони працювали на перемогу Гурвіца, але він посів лише друге місце, поступившись Боделану. Гурвіц звинуватив конкурента у фальсифікаціях, проте суд відхилив його звинувачення. Лише у квітні 2005 року, за особистим розпорядженням Ющенка, відбувся новий суд, який визнав перемогу Боделана сфальсифікованою і передав мерське крісло Гурвіцу.
Одразу після цього було вирішено грошове питання Олеся Янчука. З 1999 року він втратив роботу на митниці і вдаритися в малоприбуткову культуру. Він доучився в університеті, вступив на аспірантуру, захистив дисертацію на тему «творчість Юрія Липи» (цей письменник був однією з ідеологічних ікон УНА-УНСО). 2002 року Янчук очолив організацію з гучною назвою «Інститут проблем регіональної політики та сучасної політології», яка стала однією з філій «Братства». Але потім він покинув це, отримавши в 2005 році з рук Гурвіца посаду заступника начальника Представництва з управління комунальною власністю Одеської міськради. Це було справжнє золоте дно! Через рік Янчук став заступником голови Приморської районної адміністрації, а 2009 року – начальником управління розвитку споживчого ринку Одеси. До сфери його контролю потрапили ряд одеських ринків, включаючи «Привіз», «Успіх-Авто» та «Малинівський».
Після того, як Гурвіц повернувся до крісла одеського мера (залишаючись там до 2010 року), потреба у послугах «Братства» не зникла. Навпаки, у людей Корчинського та Янчука з'явилося в Одесі так багато роботи з дискредитації та залякування противників Гурвіца, що їм довелося створити ще кілька громадських організацій. Однією з них стала створена у 2007 році «Вільна Одеса», яку очолив «братчик» Марк Соколов. Він приїхав до Одеси 2003 року і прославився тим, що кидав яйцями у Віктора Ющенка. У квітні 2004 року члени «Братства» метали майонез у Джорджа Сороса, який відвідав Україну, заявляючи, що виступають проти «перевороту за грузинським сценарієм». Ці витівки спантеличували: адже Сорос був одним із західних покровителів Ющенка, а сам Ющенко був «дахом» Едуарда Гурвіца, взявши його 2002 року до виборчого списку «Нашої України».
Чому ж люди Гурвіца виступали проти Ющенка та майбутньої «помаранчевої революції»? Сам Корчинський, ставши ведучим програми «Проте» на 1+1, вів відкрито антиющенківську риторику. Це важко зрозуміти, адже Корчинський, будучи майстром провокацій, дуже любив спантеличувати, одягаючи то одну, то іншу політичну маску. І одразу після першого туру виборів 2004 року він раптом перестав бути ворогом Ющенка і став на його бік.
Не менший подив викликало членство в «Братстві» Вахтанга Убірія (прізвисько Ваха). Його членство було швидше почесним, оскільки Убірія не брав участі у вуличних балаганах «братчиків». Убірія народився 1950 року і був «дивлячимся за Одесою» від відомого Семена Могилевича – з яким він навчався в одному класі. Убірія контролював контрабанду, торгівлю зброєю та наркотиками, нафтобізнес, він «ручався» з лідерами київських ОЗУ та найбільшими олігархами України. Водночас він був членом «Братства», де очолював «департамент економіки». 2005 року він став заступником міського голови Одеси Едуарда Гурвіца і негайно почав прибирати до своїх рук Одеський морський порт. 2010 року, після відставки Гурвіца, Убірія одразу ж зник з Одеси і взагалі з України. У ЗМІ вкинули новину, що в нього нібито стався великий інфаркт. Але джерела Skelet.Org повідомляли, що Убірія інсценував його, щоб вилетіти до Ізраїлю на лікування – де його кінці й обірвалися.
Гурвіц, Корчинський, чеченці, «кіровоградські», Ваха Убірія та Могилевич, «братчики» та «нашоукраїнці» – яка хитромудра склалася в Одесі комбінація! Десь приблизно 2004-2006 року там з'являється Діма Лінько, який, як і більшість «братчиків», старанно «косив» від армії. І Янчук, і Соколов, і Лінько одразу після закінчення школи залишали свої рідні краї (Янчук із Вінницької області, Соколов із Запорізької) та пірнали у море вуличної політики. Чому ними не цікавилися військкомати, можна лише здогадуватися. Невже на філологічних факультетах, де навчалися Янчук та Лінько, були військові кафедри? А Марка Соколова взагалі відрахували з першого курсу Київської політехніки!
Згідно зі своєю біографією, Дмитро Лінько у 2008 році закінчив Київський національний університет ім. Тараса Шевченка. Можливо, він при цьому забуває дописати «заочно», оскільки часу на стаціонарне навчання у нього просто не було. Ставши дуже діяльним активістом «Братства» (і отримавши там прізвисько Лінукс), Лінько тільки й робив, що мотався між Києвом та Одесою, беручи участь у акціях та провокаціях. Через його не зовсім адекватний характер і готовність власноруч виконувати найспецифічніші завдання його дуже швидко помітили і підняли. На момент свого «зіткнення» з Кауровим Лінько був далеко не рядовим членом «Братства». Він точно був заводилою акцій, як, наприклад, під час провокаційного «маршу УПА» 18 жовтня 2008 року, попереду якого з рупором у руках йшов саме Дмитро Лінько.
Те, що це буде звичайна провокація «Братства», киян попереджали за кілька днів до маршу. Більше того, лідери «Тризуба», УНА-УНСО, Конгресу Українських Націоналістів, Молодіжного українського конгресу, «Центру національного відродження імені Степана Бандери», «Українська справа» та інших націоналістичних партій та рухів Києва виступили у ЗМІ із засудженням цієї акції, називаючи її «провокацією». Це не завадило «братчикам», які організували акцію, підняти над колоною прапори «Тризуба» та УНА-УНСО, просто підставляючи ці організації. Мешканцям столиці було й не до «маршів УПА»: на подвір'ї вирувала світова криза, стрімко зростала долар і ціни, банки закривалися один за одним, а шахраї крали та виводили з країни мільярди.
Кому в цей час знадобилося «хитати владу», можна лише здогадуватися! Але свою роль талановитих гапонів «братчики» зіграли на відмінно. Цей «альтернативний марш УПА» (до цього річницю УПА у Києві відзначили спокійно 14 жовтня) було задумано ними як виступ радикалів. Вони запросили на нього активістів «Свободи» і тоді ще маловідомого «Патріота України». Останній мав стати ударним кулаком колони, який прорвав би міліцейський заслін і напав би на пікети комуністів та регіоналів. «Патріотом» тоді командував Андрій Білецький. Його люди спеціально озброїлися для сутички фанерними щитами (розфарбованими під банери) та захованими за ними палицями, одягли саморобні захисні жилети та армійські каски. Все це було «винаходом» ще старого УНА-УНСО 1990-х років, і підготуватися до акції «Патріоту» допомагали члени «Братства». Цікаво, що потім усі ці «обладунки» з'являться на Євромайдані 2014 року.
Однак столичний «Беркут» не став церемонитися з активістами, тим більше, що застосування сили було санкціоноване із Секретаріату Президента. Після того, як колона, на чолі якої з мегафоном у руках миготів Лінько, почала проривати міліцейське оточення, радикалів за лічені хвилини поклали обличчям на асфальт. Затримано 147 осіб, у тому числі Лінька з Білецьким, але тоді вони відбулися лише легким переляком.
Але найбільший фронт робіт у «Братства» знаходився тоді в Одесі, де йому доводилося одночасно виступати проти одних опонентів Гурвіца і зображати спільні дії протесту з іншими – щоб спровокувати заворушення. Гурвіц і сам був великим майстром провокацій, наприклад, є численні свідчення того, що він використав радикально-проросійські політичні сили Одеси проти Боделана та регіоналів. Також повідомлялося, що пов'язані з Гурвіцем люди керували провокаціями 2 травня 2014 року, які призвели до трагедії в Будинку Профспілок. Але це було потім. У 2008-2009 роках члени «Братства» допомагали меру розганяти акції протесту опозиції, приєднуючись до них та провокуючи конфлікти. Таким чином, створювалася видимість того, що проти мера Гурвіца виступають лише якісь хулігани та екстремісти.