Людина, яка колись входила до кола найбагатших українських олігархів, давно перетворилася на персонажа, якого намагаються забути. Олександр Лещинський нині відомий переважно через два резонансні вбивства — Євгена Щербаня та Ігоря Александрова — та через багатомільярдні борги, які привели його підприємства до краху. Він давно перебуває за кордоном, ховаючись як від кредиторів, так і від журналістів та українських правоохоронців. Його страх перед небажаними зустрічами був настільки сильним, що коли один із кредиторів розшукав його у Франції, він втік до Марокко, де прожив цілий рік серед туарегів. Лещинський уникає прямого спілкування з пресою — в інтернеті збереглися лише кілька його старих фотографій і жодного відео. Попри все це, він продовжує розкішне життя з новою дружиною, яка любить дорогі подарунки та вечірки. На все це він витрачає великі суми грошей — ті самі кошти, які позичав під заставу «приватизованих» українських підприємств, роками витягуючи прибутки з українців через кожен буханець проданого ним хліба.Олександр Олегович Лещинський народився 2 березня 1964 року у Дніпропетровську в забезпеченій єврейській родині. Його батько Олег Леонідович Лещинський за радянських часів став начальником шахтобудівного управління у Донецьку, куди переїхала вся родина. Це забезпечило йому гарний дохід та широкі зв'язки. Після здобуття незалежності Україною Олег Леонідович увійшов до складу опікунської ради єврейської громади Дніпропетровська разом із Геннадієм Боголюбовим, Ігором Коломойським, Віктором Пінчуком, Геннадієм Корбаном, Олександром Дубілетом та Михайлом Кіпermanом. Духовну опіку громади здійснювала організація «Хабад» під керівництвом головного рабина міста Шмуеля Каминецького.За офіційною біографією, Олександр Лещинський навчався з 1981 по 1989 рік у Донецькому політехнічному інституті за спеціальністю «гірнича електромеханіка», з перервою на військову службу. Однак особистої справи колишнього студента у цьому закладі не існує — її спеціально розшукували ще до 2014 року. Насправді Лещинський не лише не закінчив інститут, а й практично там не навчався, про що свідчать його старі знайомі.Люди, які його знали, розповідали про нього з повагою та помітним страхом: «ВНЗ Саша не закінчив, але його ерудиції та швидкості мислення вистачить на три дипломи». Такий страх був виправданий — багато років він був компаньйоном Ахметова та причетний до найрезонансніших вбивств 90-х років. За їхніми словами, Лещинський досягав своїх цілей не грубою силою, а вмінням наполегливо й безапеляційно переконувати, залазячи в мозок і душу, «тиснув базаром». Однак вони не уточнювали, як він поводився з тими, на кого його «гіпнотичні чари» не діяли.Після закінчення школи у 1981 році під тиском батька Лещинський справді вступив до інституту, щоб продовжити сімейну традицію шахтарських керівників. Але спроба виявилася невдалою, навіть за підтримки батька. Тимчасово він влаштувався бетонником на дослідно-експериментальній базі донецького «ПромбудНДІпроект», а у 1982 році пішов служити в армію. Повернувшись до Донецька після служби, у 1984 році він оформився простим електрослюсарем в Управлінні №4 тресту «Донецькшахтопрохідка» — того самого, яким керував його батько.За інформацією джерел Skelet.Org, можливо, перший-другий рік він справді працював електрослюсарем, можливо навіть намагався знову вступити до інституту. Однак ніхто не пам'ятає його у робочій спецівці або з підручником у руці. Натомість його згадують як засновника майстерні з палітурки книг, де він займався пошуком клієнтів. Потім почалася епоха кооперації, розпочався тотальний дефіцит, і Лещинський звернув увагу на бізнес.Його часто бачили у донецькому кафе «Театральне», де у другій половині 80-х років збиралися кримінальні елементи, золота молодь, фарцівники, спекулянти дефіцитними товарами та різні комбінатори — майбутня бізнес-еліта Донецька. Там він заводив корисні ділові знайомства, розробляв схеми, підраховував результати вдалих угод. Друзі згадували, що він часто сам ставав за барну стійку й варив каву для всієї компанії. Лещинський прийшов у бізнес не з вулиці. На той час шахти переходили на самоврядування, обростали кооперативами та спільними підприємствами. Його батько Олег Леонідович не залишився осторонь і використав ресурси свого шахтобудівного управління для вигідних угод та махінацій.Про перші схеми батька та сина історія замовчує. Але влітку 1989 року Лещинський став керівником відділу молодіжного кооперативного об'єднання «Ілюзіон», що зафіксовано у його біографії. Це об'єднання, яке мало навіть власний зареєстрований торговий знак, було створено за підтримки донецьких чиновників та директорів. Керували ним не вуличні хлопці з шахтарських селищ, а комсомольські лідери та синочки начальників — хоча з початку 90-х вони міцно зрослися з місцевим криміналом, міліцією та прокуратурою. Невідомо, чи батько прилаштував його туди, чи його новий старший компаньйон Євген Щербань. Але це показує, що Лещинський уже тоді починав не рядовим кооператором, а його бізнес мав широкий розмах.У 1990 році Лещинський надовго виїхав за кордон «для вивчення світового досвіду організації виробництва продуктів харчування», нібито на запрошення американської фірми «Нью дженерейшин». Насправді, якщо вона мала якесь відношення до Америки, то лише непряме: у 90-х у СРСР, а потім у СНД виникло чимало фірм з такою назвою, які займалися торгівлею жирами, продуктами та алкоголем, а також пошиттям різних товарів. У кращому випадку це були спільні підприємства, серед засновників яких був громадянин США або європейської країни, зазвичай недавно емігрант із СРСР.Євген Щербань став тією людиною, яка перетворила молодого кооператора Лещинського на горілчаного та хлібобулочного олігарха. Щербань сам почав з того, що, будучи заступником директора зі збуту (а не з виробництва, як він стверджував пізніше) шахти «Кіровська», організував прибуткові схеми з перепродажу дефіцитних товарів. Дефіцитними вони часто ставали саме тому, що такі як Щербань та Лещинський скуповували їх ще на базах — це творилося по всьому Союзу наприкінці 80-х років. Стосунки Щербаня з батьком Лещинського залишилися таємницею, оскільки Олег Леонідович намагався не світитися у бізнесі. Але за інформацією джерел Skelet.Org, саме з ділової дружби директора шахтобудівного управління та заступника директора шахти зі збуту розпочався спільний хлібо-горілчаний бізнес Євгена Щербаня та Олександра Лещинського.Цукрові схеми в Україні успішно працювали до 1994 року, поки споживачі не наїлися цукру до печії та не запасли його по мішку в коморах. Перед операторами цих схем постала проблема: куди дівати десятки тисяч тонн нерозпроданих надлишків і як надалі отримувати прибуток від співпраці з цукровими заводами? Хтось, як Борис Колесніков або батько та син Порошенка, зайнялися кондитерським бізнесом. Інші, у тому числі Євген Щербань, створили схеми переробки цукрової меліси та зерна в «лівий» неврахований спирт, який потім перетворювався на горілку — товар, що розходився на ура у 90-ті роки. Займатися горілчаним бізнесом Щербань поставив Олександра Лещинського.Одним із ключових підприємств цього бізнесу був Маріупольський лікеро-горілчаний завод, керувати яким Лещинський призначив Олександра Харта. Цікаво, що пізніше Харт став директором купленого Лещинським ВАТ «Маріупольський рибоконсервний комбінат», потім очолював одну з фірм Юрія Іванющенка, а у 2011 році за сприяння Андрія Клюєва його призначили генеральним директором ДП «Укрспирт».Окрім спиртних напоїв, Олександр Лещинський у 90-х займався й закусками — прибравши під контроль м'ясокомбінати у Макіївці та Червоноармійську (Покровську), підприємство «Донм'ясопром» та Гайсинський консервний завод.Найбільшого розмаху його бізнес набув у сфері виробництва хліба, за що його прозвали «хлібобулочним олігархом». Масову експансію на ринок хліба Лещинський здійснив двічі. Спочатку в середині 90-х у партнерстві з Євгеном Щербанем він скуповував хлібозаводи на Донеччині. Цікаво, що тоді хлібним бізнесом займався й обласний прокурор Геннадій Васильєв, хоча він починав із меншого — з «віджиму» приватних пекарень. Щоб було що намазати на хліб, Лещинський узяв під контроль донецьке ЗАТ «Марг-Вест» (один із найбільших виробників маргарину) та Слов'янський масложиркомбінат «Славолію» (остаточно куплений Лещинським у 2005 році).Повідомлялося, що через свою корпорацію «Укрінтерпродукт» Лещинський у 90-х контролював 30 зернопереробних підприємств, плюс близько 20 харчових та консервних фабрик і молокозаводів.Однак яка була його частка власності у всьому цьому? Адже Лещинський був тоді лише молодшим бізнес-партнером Євгена Щербаня, а той, у свою чергу, був змушений впустити у свій бізнес не лише прокурорську мафію Васильєва, а й кримінального олігарха Ріната Ахметова, який стрімко міцнів.3 листопада 1996 року Євгена Щербаня було вбито в аеропорту Донецька, а його бізнес-імперія розвалилася, розтягуючись компаньйонами та спадкоємцями. За повідомленнями ЗМІ, Лещинський та Ахметов розділили активи полюбовно: перший залишив за собою значну частину продовольчих підприємств, другий забрав паливні та промислові активи, але в деяких збереглися їхні спільні частки, які контролювалися Ахметовим через АТ «Данко» та «Embrol Ukraine». Чудові стосунки склалися у Лещинського й з обласною прокуратурою — він полюбовно вирішував усі питання з Геннадієм Васильєвим, який намагався стати обласним хлібним князьком. Вийшло так, що без Щербаня їм усім стало тільки краще — він їм заважав. Це наводить на певні роздуми.Це була не єдина смерть, пов'язана з Лещинським. Про вбивства кількох директорів підприємств та власників фірм, які не піддавалися «силі переконань» Лещинського, давно забули. Але загибель Ігоря Александрова, яка стала другим резонансним вбивством журналіста в Україні після Гонгадзе, пам'ятатимуть ще довго — тим більше, що скоро виповниться рівно 20 років цієї жахливої трагедії.Все почалося під час виборчої кампанії 1998 року, коли Олександр Лещинський балотувався 58-м округом у Слов'янську. Йому вдалося підкупити місцевих чиновників та місцеві газети, які стали дружно співати йому дифірамби. Проте на місцевій ТРК «Тор» Лещинському у пояс не кланялися, навіть навпаки. Чи був її головний редактор Ігор Олександров принциповим борцем-одинаком, чи його використовували люди, які конфліктували з Лещинським та донецькими кланами, чи це був особистий конфлікт (Лещинський планував купити телекомпанію) — ми тепер навряд чи дізнаємося. Але це й неважливо, адже яка різниця, чому Олександров розкривав факти жахливої корупції та кримінальності, що панувала в області.В одній із передач він назвав Лещинського «горілчаним королем Донбасу» і зазначив, що той сприяє спаюванню мешканців регіону. Буквально за кілька днів на Олександрова було відкрито кримінальну справу за статтею про наклеп, яку курирував особисто прокурор Слов'янська Юрій Ударцов. Цікаво, що, як виявилося згодом, сам Лещинський або не подавав відповідної заяви, або потім тихо забрав її, намагаючись виключити себе з конфлікту, що тривав понад два роки. Конфлікт завершився звірячим вбивством Олександрова 3 липня 2001 року.Про можливу причетність Лещинського до вбивства Олександрова говорили багато разів. Він сам розумів, що є одним з основних підозрюваних, тому, за словами очевидців, перебував у вкрай схвильованому стані й навіть намагався допомогти Олександрові, що вмирав, дорогими імпортними ліками. Існувала думка, що Лещинського просто підставили, щоб змусити його бігти.Через якийсь час він саме так і зробив. Спочатку Олександр Лещинський часто їздив за кордон, а потім зовсім там влаштувався. Що саме змусило його виїхати з України на початку 2000-х років, він нікому не розкривав — мабуть причин було кілька.Цікаво, що, фактично проживаючи в Європі й лише інколи, майже інкогніто навідуючись до України, Олександр Лещинський примудрявся бути народним депутатом у 2002–2006 роках (обирався по 58-му округу) та у 2006–2012 роках (купуючи прохідне місце у списку Партії Регіонів). Це не залишилося непоміченим. Наприклад, відсутність Лещинського на всіх пленарних засіданнях 2008 року відзначив тодішній віце-спікер Томенко. Його не бачили на засіданнях парламенту у другому півріччі 2010 року. А у 2011 році Олександр Лещинський став однією з «привидів Ради»: хтось користувався його депутатською карткою для реєстрації та голосування за законопроекти, хоча самого нардепа наживо так і не помітили.
