Ім'я Сергія Льовочкіна знову з'явилося у центрі уваги громадськості у зв'язку з земельним скандалом. Разом із ним обговорюють його сестру Юлію Льовочкіну та так звану «родину Льовочкіних». Сім'я складається з самого Сергія Володимировича та його сестри Юлії Володимирівни, хоча їхній вплив розширюється завдяки численним бізнес-партнерам та прихильникам, пов'язаним із структурою «Інститут Нова Україна», де зібралися одіозні особи часів правління «Сім'ї. Обидва брат і сестра є народними депутатами від Опозиційного блоку та довгий час вважалися впливовими фігурами української політики, хоча останнім часом їхній вплив помітно скорочується.
Джерела впливовості Льовочкіних сягають глибше в історію. Їхній батько, Володимир Анатолійович Льовочкін, був генералом внутрішніх військ, працював у пенітенціарній службі і навіть очолював її. За чутками, він мав значні знання про Віктора Януковича, які, можливо, стали основною причиною політичної непотоплюваності його сина протягом усієї кар'єри Януковича — від його призначення прем'єр-міністром до обрання президентом.
Сергій Льовочкін розпочав свою кар'єру наприкінці 1990-х років як радник Віктора Федоровича під час його перебування губернатором Донецької області. Звідти він вперше балотувався в народні депутати, але не пройшов. У Донецьку він розпочав свої перші бізнес-проекти, включаючи компанію Візаві, причетну до створення Індустріального союзу Донбасу, Іст-Вест-Фінанс, Будінвест та Місто банк. Найцікавішим активом став банк «Аскольд», пізніше перейменований у «Банкірський дім», який у місцевих колах називали «Бандитським домом». Цей банк був одним із найбільших конвертаційних центрів того часу, але займався й прямими аферами, обманюючи як державу, так і приватних осіб.
Через рахунки банку проходили гроші деяких відділень Нацбанку, які пізніше розчинялися на рахунках афілійованих із «Банкірським будинком» фірм. У 1999 році в банку сталася пожежа, унаслідок якої згоріли всі документи. Багато вкладників, включаючи кількох високопосадовців, залишилися без своїх вкладів. Банк ввели під тимчасову адміністрацію та перейменували на Укрспецімпексбанк.
Льовочкін швидко піднімався соціальною драбиною. Якщо у 1992 році він їздив на Мерседесі-600, то через кілька років роботи в банку пересів на Вольво. Амбітний молодий бізнесмен вирішив спробувати сил у столиці. Достеменно невідомо, що саме спричинило його переїзд до Києва — можливо, справді амбіції, можливо, ошукані вкладники, серед яких були далеко не останні люди в країні, а можливо, все разом. Проте точно відомі імена двох людей, які порекомендували його тодішньому президентові Леоніду Кучмі: губернатор Донбасу Віктор Янукович та Георгій Чернявський, керівник служби протоколу президента.
Приймав Льовочкіна на роботу в Адміністрацію президента тодішній керівник патронатної служби Володимир Литвин. На початку своєї кар'єри в АП Сергій Володимирович постійно рятувався від людей, яких він незадовго до цього обманув у своїх бізнес-схемах. Колишні співробітники згадують, що він буквально ховався під столом чи на дачі у Литвина. Його обов'язки були цікавими — він утримував квартиру, де його шеф Литвин зустрічався зі своєю коханкою.
Кар'єра Льовочкіна розвивалася стрімко. Він став референтом в АП, потім науковим консультантом президента, а згодом помічником президента. Ця посада, що здавалася рівнем секретарки, насправді відкривала величезні можливості. Помічник президента формує робочий день глави держави, вирішує, кого записувати на прийом, а кому відмовити, і контролює інформацію, яка потрапляє на стіл президента.
Перший великий успіх Льовочкіна полягав у тому, що йому вдалося посунути тодішнього всесильного «сірого кардинала» Олександра Волкова. Частина грошових потоків почала проходити через молодого чиновника. Він пролобіював інтереси компанії ЄДАПС, яка стала монополістом на ринку виготовлення державних документів від паспортів до нотаріальних бланків. На відміну від Волкова, який робив все сам, Льовочкін відразу почав формувати команду. Він запровадив своїх старих друзів та партнерів: Артема Єршова в Ощадбанк, Ростислава Шиллера в СДПУ(о) та торгівлю зброєю, Сергія Святка до державної іпотечної установи, Івана Фурсіна до «Місто-банку» та пізніше до «РосУкрЕнерго», а свого зятя Арсенія Новікова посадив до «Укрспецекспорту», а потім до «Нафтогазу». У цей час виявився його талант комунікатора — він налагоджував контакти між різними впливовими фігурами, такими як Курочкін та Янукович, Пінчук та Григоришин, отримуючи від цього непоганий відсоток.
На початку 2000-х років з'явилася його сестра Юлія Льовочкіна, яка вийшла заміж за Новікова. Раніше вона не з'являлася у схемах брата через молодий вік. Але у 2003 році вона вже працює у підконтрольному Сергію Володимировичу «Місто банку» на посаді заступника відділу. Через три роки вона робить кар'єрний стрибок і стає головою наглядової ради ВАТ «Миколаївський комбінат хлібопродуктів», який фактично належав її брату та Івану Фурсіну. У 2007 році Юлія Новікова (Льовочкіна) стає народним депутатом від Партії регіонів, посівши 105 позицію у списку. За чутками, той, хто складав списки, навіть не знав, чия вона сестра. У Верховній раді кар'єра Юлії Володимирівни складалася успішно — вона увійшла до постійної делегації при Парламентській Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ). Льовочкіни вийшли на міжнародний рівень.
Тим часом у її брата справи йшли зі змінним успіхом. Посаду «сірого кардинала» за президента Кучми займав Віктор Медведчук. Кучма був прихильником системи стримувань та противаг, тому, призначивши Медведчука головою АП, він створив посаду першого помічника президента для Льовочкіна. Сергій Володимирович в обхід Медведчука вибудовував комунікації Кучми з Литвином та Януковичем.
У 2004 році за одними даними Льовочкін мав відношення до горезвісного «транзитного сервера», який фальсифікував вибори на користь Януковича, за іншими даними він став посередником у переговорах Кучми та Юшенка під час Помаранчевої революції. Таким чином, він грав «і нашим, і вашим», що відповідало його стилю.
Після відходу Кучми Сергій Льовочкін залишив будинок на Банковій, але з політики не вийшов. Він став радником спікера Верховної Ради Володимира Литвина. На виборах 2006 року він намагався пройти до парламенту за списками політсили Литвина, але разом із усім Блоком Литвина не подолав прохідний бар'єр. Того ж року Янукович став прем'єр-міністром, а Сергій Льовочкін очолив його апарат. У 2007 році він входить до політради Партії Регіонів і стає народним депутатом, проходячи за тим же списком, що його сестра, але під номером 42. З цього часу брат і сестра Льовочкіни працюють у Верховній раді пліч-о-пліч.
Бізнес у цей час розвивався дуже успішно. Ще до обрання Сергій Володимирович пролобіював на монопольні «газові схеми» компанію РосУкрЕнерго, а на посаду акціонера просунув свого партнера Івана Фурсіна. Це зблизило Льовочкіна з мажоритарним акціонером газового монополіста Дмитром Фірташем та відкрило широкі можливості. До його талантів та зв'язків додалися величезні гроші. Новоспечені партнери просували у владу своїх людей — у міністри закордонних справ Костянтина Грищенка, на посаду заступника міністра фінансів Артема Єршова.
У 2009 році у Льовочкіна стався конфлікт з депутатом Нестором Шуфричем. Янукович, тоді ще лідер Партії Регіонів, висловив несхвалення тим, що Шуфрич не був присутній у його свиті під час поїздки до Керчі. Шуфрич у відповідь звинуватив Льовочкіна у підставі, стверджуючи, що той не попередив його про поїздку шефа. При виході із зали Нестор Іванович досить сильно вдарив Сергія Володимировича по обличчю, унаслідок чого той сповз стіною. Депутати, що підбігли, розділили їх.
Помститися скандальному депутату Льовочкін зміг лише через кілька років. У 2010 році Сергій Льовочкін очолив штаб Януковича, а після його перемоги став справжнім, офіційним «сірим кардиналом» — головою Адміністрації Президента. Шуфрич, якого нагородили постом керівника МНС за активну роботу на виборах, першим відчув, що Сергій Володимирович нічого не забуває. Спочатку його не включили до РНБО, хоча за посадою це належало йому. Через три місяці його взагалі викинули з посади. Слідом пішла зачистка всієї «старої команди» Януковича, яка служила вірою та правдою, коли той був опозиціонером.
З Ганною Герман провели рокіровку — президентові підсунули іншу прес-секретарку, уродженку Західної України Дарку Чепак. Льовочкін відсунув від себе Тараса Чорновола, який пережив зі своїм шефом погані часи. За деякими даними, саме Чорновіл умовив Віктора Федоровича посадити Тимошенко. У той же час, разом зі своїми партнерами, переважно по «РосУкрЕнерго», яке реорганізувалося в GDF (Групу Дмитра Фірташа), він розширював свою бізнес-імперію.
За правління Януковича ця структура поповнилася активами, включаючи банк «Надра», Сєвєродонецький «Азот», Запорізький титаново-магнієвий комбінат та інші. Було збудовано бізнес-центр «Вітрило». Було створено «кишенькову опозицію» у вигляді партії Віталія Кличка «УДАР». Але головним активом стала «Інтер медіа група» та її телеканал «Інтер». Сергій Льовочкін офіційно заявив, що має частку у цьому телевізійному каналі.
Однак у 2011-2012 роках у Льовочкіних почалися проблеми одночасно в обох. Юлія Льовочкіна вляпалася у європейський скандал із російською делегацією. Росіяни хотіли включити Україну до списку країн, де є проблеми з неонацизмом, що було пов'язано з подіями у Львові 9 травня того року. Юлія Володимирівна через скандал не дала цього зробити. Російське лобі у Партії Регіонів було дуже сильним, і у 2012 році Юлію зі списків «регіоналів» прибрали. Того року «донецькі» потіснили зі списків «лівочкінських-фірташевських».
Однак Сергій Володимирович знайшов вихід із цієї ситуації. На той час головою Криму, який ще перебував у складі України, був Анатолій Могильов. Перед цим він уславився низкою скандалів на посаді міністра внутрішніх справ. У Криму його переслідували скандали, пов'язані з віджиманням майна, землі та відвертою кримінальністю, включаючи вбивства мерів деяких курортних міст. Існує версія, що він є замовником цих вбивств, скоєних кілером Синежуком. Посередником виступав віце-прем'єр Криму Павло Бурлаков. Могильова, мабуть, уже збиралися прибирати. Але Сергій Володимирович допоміг чиновнику, який потрапив у немилість, замовив за нього слівце перед Папою. А як послуга у відповідь, Могильов провів по феодосійському округу №6 Юлію Льовочкіну. У Криму стверджують, що для цього було вбито ймовірного конкурента Юлії Володимирівни, татарського бізнесмена Айдера Ісаєва, і знову тим же Синежуком, зав'язаним на Бурлакове та Могильові. Як би там не було, але сестра Сергія Льовочкіна, ніяк не пов'язана з Кримом, пройшла у 2012 році саме кримською виборчою дільницею.
На посаді народного обранця Юлія вляпалася у кілька скандалів. Один був фінансовим — вона заявила у декларації сім земельних ділянок, цілий автомобільний парк та кілька мільйонів на рахунках, що дуже погано виглядає з огляду на те, що з 2007 року вона була скромним «слугою народу». Другий скандал пов'язаний із любовною інтрижкою з депутатом із протиборчого табору, членом БЮТ Віталієм Чудновським. Її листування з охоронцем було сфотографовано журналістами та потрапило до Мережі.
Тим часом вплив Сергія Володимировича помітно почав падати. До влади почала рватися «Сім'я» — молоді донецькі чиновники-бізнесмени, близькі до сина президента Олександра Януковича. У 2013-2014 роках вони захопили практично всі ключові посади в країні. Заговорили про заміну Льовочкіна на тодішнього голову МВС Віталія Юрійовича Захарченка. Глава Адміністрації президента чинив опір як міг. Його телеканал Інтер розкрутив скандал із гвалтуванням та побиттям ментами, підлеглими Захарченка, Ірини Крашкової у Врадіївці. На стихійному мітингу чудово опинилися депутати від УДАРу, який спонсорував «сірий кардинал». Місце своє Сергій Володимирович тоді зберіг, але це не вирішило всіх його проблем. Продовжилися конфлікти з «Сім'єю» та братами Клюєвими, що долучилися до неї. Не допомагало навіть те, що помічником Юлії Льовочкіної була оформлена коханка Віктора Федоровича Любов Полежай.
Потім спалахнув Євромайдан. Немає жодних прямих доказів участі Сергія Льовочкіна в організації «Революції Гідності». Але є деякі цікаві факти. Одним із керівників Майдану був Віталій Кличко, лідер партії УДАР, яка співпрацювала з Льовочкіним. Крім того, одним із перших на Майдан вийшов Мустафа Найєм, журналіст, якого підозрюють у давніх зв'язках із Сергієм Володимировичем. Та й взагалі, він був одним із перших, кому це було вигідно. Як би там не було, але саме Льовочкіни в ситуації, що склалася, зорієнтувалися швидше за інших представників «злочинної влади». Сам Сергій Льовочкін ще під час Майдану пішов із посади голови АП, а його сестра ще раніше, одразу після розгону студентів, вийшла з фракції Партії Регіонів, а потім і з партії.
З новою владою сім'я Льовочкіних порозумілася відносно легко. Віталій Кличко поступився місцем на президентських виборах Петру Порошенку. Переговори про це проходили за особистої участі Сергія Володимировича, він зізнався особисто. Вони не потрапили під санкції ЄС, складені за списками, які надавала Україна. У 2014 році брат і сестра знову пройшли до парламенту за списком Опозиційного блоку.
Трохи підмочило їхню репутацію виступ Юлії Володимирівни у ПАРЄ 28 січня 2015 року, коли вона закликала євродепутатів протидіяти уряду України, «який намагається спорудити стіну між Україною та Росією». Незважаючи на вимогу партії Яценюка до генпрокуратури дати оцінку такому виступу, все обійшлося без наслідків. Крім того, Льовочкін «провів» у раду за різними оцінками від 50 до 60 «своїх» депутатів не лише через Опозиційний блок, а й через Блок Петра Порошенко, радикальну партію та мажоритарні округи. Він, як і раніше, впливав на мера Києва, більш того, його близький друг Ігор Ніконов обійняв посаду першого заступника Київської міської адміністрації. Деякі політологи обережно пророкували Сергію Володимировичу посаду прем'єр-міністра.
Однак потім щось пішло не так. У червні 2015 року Сергій Льовочкін дав інтерв'ю німецькому виданню Die Zeit, у якому виступив із різкою критикою на адресу Петра Порошенка, зокрема заявив, що президент розколює Україну. На відповідь довго чекати не довелося. Тут же з'явилися публікації, в яких родину Льовочкіних звинуватили у земельному скандалі. Їхні земельні наділи знайшлися в Козині та Кончі-Заспі, у селі Триліси Фастівського району та біля села Гнидин. Останнє володіння особливо стрімке — біля цього ж села знаходиться база відпочинку, яка належить бізнес-партнеру Сергію Володимировичу Олегу Титаренко. Там же у 2014 році під час Євромайдану знайшли вбитого активіста Юрія Вербицького. Громадське ТБ вбачає зв'язок між цими фактами, а журналіст цього телеканалу Дмитро Гнап наважився відверто хамити колись всесильному «сірому кардиналу». У відповідь на звернення юристів Льовочкіна він на своїй сторінці в соціальній мережі зробив їм досить непристойну пропозицію.
Окрім Порошенка у Сергія Льовочкіна вистачає ворогів в Україні. Наприклад, Ігор Коломойський. Достеменно невідомо, в чому коріння їхньої ворожнечі. Деякі експерти вказують на конфлікт із покійним Ігорем Єремєєвим: нібито Сергій Льовочкін зайняв його бік. Інші кажуть, що Ігор Валерійович націлився на реприватизацію деяких активів, які належать Фірташу та Льовочкіну. Конфлікт вийшов у публічну площину, підконтрольні ворогуючим олігархам Інтер і 1+1 вибухнули серією фільмів і сюжетів, що викривають протиборчий бік. Важко сказати, хто з них виграв, скоріше це була бойова нічия.
Непрості стосунки у Сергія Володимировича і з чинним прем'єром. Останній «наїхав» на хімзаводи, які належать Фірташу, з вимогою повернути гроші за гази, погрожуючи інакше ці заводи націоналізувати. Крім того, Кабмін розпочав війну за комбінат «Сумихімпром», доведений до банкрутства. А ще є війна за Одеський припортовий завод. Словом, справи сім'ї Льовочкіних останнім часом йдуть дедалі гірше.
За останньою інформацією Сергій Льовочкін залишив Україну. Однак невідомо, чи надовго. У будь-якому разі, тут залишилися його інтереси, його активи та, головне, його люди. Судячи з того, як наша влада веде боротьбу з корупцією, нічого серйозного відставному «сірому кардиналу» не загрожує. Проте деякі ЗМІ вже голосно оголосили про кінець «епохи Льовочкіна». Але тут не варто поспішати з висновками — можливо, все тільки починається.