Історія Володимира Ландіка — це розповідь про те, як людина, яка почала з роботи в системі виконання покарань, перетворилася на впливового бізнесмена та політика. Однак шлях його до влади та багатства викликає багато запитань щодо справжніх мотивів його нинішньої критики своїх колишніх соратників по Партії Регіонів.
Происхождение и ранние роки
Володимир Іванович Ландік народився 27 грудня 1949 року в селищі Часів Яр Артемівського району (нині — Бахмутського) Донецької області. Його батьками були Іван Петрович та Олександра Володимирівна Ландики. Він був молодшим на три роки від свого брата Валентина Ландика, який народився 26 листопада 1946 року і згодом став відомим як засновник та власник компанії «Норд», яку він продав у 2016 році.
Цікавим фактом є те, що різниця у написанні прізвищ братів — Ландик та Ландік — виникла через помилку паспортистів. Коли Володимир отримував свій перший документ, його прізвище неправильно переклали з української на російську мову.
Вслід за старшим братом, який навчався у Краматорському індустріальному інституті на металурга, Володимир вступив до Дніпропетровського металургійного інституту на спеціальність «ливарне виробництво» і навчався там з 1967 по 1972 рік. Однак його подальший шлях виявився зовсім іншим.
Служба в системі виконання покарань
Після закінчення навчання Володимир Ландік мав відслужити рік в армії на лейтенантській посаді, але замість цього опинився в лавах МВС. Конкретно він потрапив до Управління виконання покарання МВС, яке відало усіма виправними установами та контролювало роботу так званих «хіміків» — ув'язнених, які працювали на промислових підприємствах. За непідтвердженою інформацією джерел Skelet.Org, Ландік був розподілений у ливарний цех Дебальцевського заводу металургійного машинобудування, з яким він залишатиметься пов'язаним протягом багатьох років.
Після завершення річної служби Володимир Ландік залишився на тому ж місці, але вже за контрактом. Так він став тим, кого згодом у 90-х роках називали «вертухаєм» — прізвисько, яке згодом використовували для пояснення негативного ставлення до нього Віктора Януковича.
Однак це прізвисько не відображало справжню природу його роботи. Володимир Ландік ніколи не займався охороною ув'язнених і не стояв на вишці. Його обов'язки були набагато цікавішими та прибутковішими — організація тюремного виробництва. Протягом 22 років, до 1994 року, він займав цю посаду, поки не вийшов на пенсію за вислугою років у званні підполковника внутрішньої служби. Таким чином, Ландік був скоріше наглядачем за рабською працею, або навіть рабовласником, який отримував прибуток від цієї системи.
Тіньовий бізнес під прикриттям служби
Пізніше у своїх інтерв'ю ЗМІ Володимир Іванович давав дуже суперечливу інформацію про першу половину свого життя. Кілька разів він згадував, що займався бізнесом уже з 1974 року, спочатку торгуючи овочами та фруктами, вирощеними власними руками у вільний час. Потім розповідав, що його теща дала йому гроші на перший кооператив у 1986 році. Однак додаткові джерела інформації дозволяють скласти більш реальну картину подій.
У той час, як його старший брат Валентин робив керівну кар'єру на заводах Донецької області, Володимир Ландік перетворив свою службу в Управлінні виконання покарання УМВС Луганської області на прибутковий тіньовий бізнес.
На ув'язнених тоді заробляли всі: керівництво колоній, керівництво підприємств, цеховики, корумповані чиновники, директори баз та магазинів. Працювали три основні схеми: виробництво додаткових неврахованих обсягів продукції, виробництво абсолютно «лівої» продукції та недоплата ув'язненим за їхню працю.
Наприклад, у самих колоніях організовували майстерні чи тепличні господарства, продукцію яких потім реалізовували через колгоспні ринки та промтоварні магазини. При цьому ув'язненим платили копійки або взагалі експлуатували їх за обіцянку УДВ та різні поблажки. На держпідприємствах були нерідкі випадки, коли бригада «хіміків» працювала і за себе, і за кілька мертвих душ, чию зарплату потім ділили між собою керівництво колонії та заводу.
Можливо, на Дебальцевському машзаводі, який Ландік курирував до 80-х років, теж працювала така схема — або якась інша. Гроші там крутилися величезні: на Луганщині ув'язнені випускали продукції (тільки офіційно) на сотні мільйонів рублів щорічно, і можна лише здогадуватися, скільки грошей осідало по кишенях тих, хто користувався їхньою працею у своїх корисливих цілях.
Маскування доходів та перехід до легального бізнесу
«Додаткових заробітків» у Ландіка було так багато, що їх доводилося якось приховувати від ОБХСС та прокуратури. За інформацією від його знайомих, Ландік придумав класти частину своїх «лівих» доходів тещі на ощадкнижку — нібито як її виручку від овочів і фруктів, що продаються зі своєї присадибної ділянки. Це дозволяло йому купити на «тіщині» гроші автомобіль (другий, перший йому «подарували батьки»), збудувати новий будинок та інше. Власне, це була навіть не його оригінальна ідея — він узяв її з кінокомедії «Бережись автомобіля».
Володимир Ландік перестав «таїтися та пристосовуватися» у 1986 році, коли почалася «перебудова» та стартувала епоха кооперативів. Саме він відкрив, за його словами, перший кооператив у Луганській області — гроші на який він знову «позичив у тещі». Але це був останній раз, оскільки тепер Ландік міг уже не приховувати свої капітали від ОБХСС, а оформляти тіньові доходи як прибуток від кооперативної діяльності. Втім, у деяких схемах так воно й було: кооперативи Ландіка та його бізнес-партнерів використовували працю ув'язнених, чию продукцію потім продавали.
Не дивно, що він не кидав своєї роботи в Управлінні виконання покарань до 1994 року, поки через кризу ув'язнені не втратили свою роботу на підприємствах, а на волі не з'явилися тисячі безробітних, які були готові працювати буквально за їжу.
Різні шляхи братів у великому бізнесі
На початку 90-х брати утверджувалися у великому бізнесі по-різному. Валентин Ландик на основі створених при своєму заводі кооперативах заснував АТ «Норд», яке спочатку продавало під цим брендом газові плити (зібрані на держпідприємстві), а потім прибрало до рук і виробництво холодильників «Донбас», які також змінили назву на «Норд». Ці холодильники були неважливими навіть за радянськими мірками, помітно поступаючись тому ж «Мінську», і не могли приносити Ландику-старшому тверду валюту. Але він міняв їх бартером на паливо і метали, які потім уже штовхав за кордон.
Володимир Ландік, маючи на руках велику кількість грошей, вкладав їх у «дрібниці» — активно приватизуючи в Луганську та області кафе та їдальні, магазини, перукарні, майстерні, невеликі підприємства. Потім він розпродав більшу частину цих активів новим власникам, вже за валюту, і зосередився на об'єктах більших: Центральний ринок Луганська (33% акцій), «Луганський базар» (33%), «Дитячий світ», універмаг «Росія», Старобільський мехзавод, 21-й цегельний завод.
Кримінальні війни та газетні баталії
Цікаво, що у 90-ті роки брати практично не мали проблем із рекетом: тут їм допомагали старі знайомства Володимира Івановича як серед «авторитетів» кримінального світу, так і в МВС. Хоча Ландіка називали добрим приятелем луганського авторитету Валерія Доброславського (прізвисько Доброслав), якого вбили 1997 року, його наступна кримінальна війна не зачепила.
Натомість Володимиру Ландіку довелося довго воювати з луганським міським головою Анатолієм Ягоферовим, який зайняв цю посаду 1998-го, змінивши доброславського ставленика Олексія Данилова. Конфлікт між ними вибухнув через розподіл власності. Наприклад, 33% «Луганського базару» належали міськраді, і за контроль над цією часткою (і печаткою міськвиконкому) боролися Володимир Ландик (через секретаря міськради Пристюка) і бізнесмени Олег Бреус та Владислав Кривобоков, які підтримували мера Ягоферова — вони вже володіли іншими 33% «Луганського базару».
Вони ж не могли поділити між собою і завод колінвалів, контрольний пакет якого тримав Ландік, тоді як 33% мали Бреус. Їхній конфлікт був відомий на весь Луганськ, тож коли 1999-го було скоєно замах на Кривобокова (він отримав 10 кульових поранень і дивом вижив), а 2001-го було вбито Бреуса, то в цьому відразу почали звинувачувати саме Володимира Ландіка. Згадали йому і вбивство у 1997 році бізнесмена Бурлаченка, який володів 15% акцій заводами колінвалів.
Звинувачувати його, звісно, було неофіційно, оскільки міліція та прокуратура Луганська традиційно не знайшли ні кілерів, ні замовників. Але Ландіка називали найвірогіднішим замовником зі сторінок місцевої газети «XXI століття», яка свого часу дісталася людям Бреуса та Кривобокова після вбивства Доброславського.
У свою чергу, Ландік прикупив собі газету «Вечірній Луганськ» і з її сторінок контратакував своїх противників аналогічними викриттями. Ініційована цим затяжна війна між двома газетами тривала потім довгі роки. Причому, що цікаво, відмінною рисою редакційної політики «Вечірнього Луганська» на той час було викриття так званих «жидомасонських змов», яке балансувало на межі антисемітизму.
Не випадково звільнення 2007 року його головного редактора Олексія Блюмінова викликало гаряче схвалення багатьох єврейських організацій України. Водночас, якщо у 2014 році «Вечірній Луганськ» посів однозначно негативну позицію до сепаратистів (і було закрито), то «XXI століття», навпаки, стало головним друкованим рупором «ЛНР».
Політична кар'єра та участь у бізнесі брата
Хоча бізнес братів мало перетинався, Володимир Ландік значився на керівних посадах у імперії «Норд», яка тоді процвітала. У 1994–1996 та 1999–2005 роках він займав місце директора луганського ТОВ «Норд-Сервіс»: під цією вивіскою фірма займалася не лише продажами та ремонтом побутової техніки, а й різною комерційною діяльністю. У 1996–1999 роках він був віце-президентом донецького ВАТ «Норд», доки його брат Валентин Ландик сидів у Верховній Раді — мабуть, це єдиний раз, коли Володимир Ландік брав пряму участь у бізнесі брата.
Але завдяки братові він став першим регіоналом Луганської області, що відкрило перед ним нові можливості та вплив у регіоні.