Skelet.Org продовжує розповідь про династію Лавриновичів, зосереджуючись на молодшому представнику сім'ї — Максимові Лавриновичу, сину колишнього міністра юстиції Олександра Володимировича. Матеріал розкриває, як батько та син, використовуючи державні посади та адвокатську практику, реалізовували схеми, спрямовані на обман впливових осіб та легалізацію незаконно здобутого майна.
Максим Лавринович народився 1978 року. Батько відправив його до Інституту міжнародних відносин, сподіваючись влаштувати сина за дипломатичною лінією, оскільки Міністерство закордонних справ тоді вважалося впливовою структурою. Однак до часу закінчення навчання Максимом політична ситуація змінилася, і батькові довелося шукати інші способи забезпечення сина. Молодий юрист спробував себе у великих міжнародних консалтингових фірмах. Спочатку він влаштувався до українського представництва Arthur Andersen, але компанія незабаром закрилася через грандіозний скандал, пов'язаний з кримінальним розслідуванням її діяльності. Потім Максим перейшов до Ernst & Young, однак там його зарплата не задовольняла його запити.
Поворотним моментом став 2004 рік, коли Максим разом з батьком заснував сімейну юридичну фірму. Точніше, було створено одразу три юридичні структури: адвокатське об'єднання «Лавринович та партнери», ТОВ «Адвокатська фірма «Лавринович та партнери» та ТОВ «Юридична фірма «Лавринович та партнери». Офіційно фірми надавали послуги у сфері злиття та поглинання, корпоративного права, захисту бізнесу, приватизації та судового представництва. Проте за інформацією різних джерел, «Лавринович та партнери» пропонували також допомогу в уникненні податків та проведенні так званих «м'яких» рейдерських захоплень без залучення силовиків. Попри це, фінансові результати фірми були скромними — річна звітність ТОВ за 2005 та 2006 роки показувала майже нульові доходи. Це пояснювалося тим, що на той час Олександр Лавринович обіймав посаду заступника голови правління «Укрнафти», яка перебувала під контролем «Приватбанку» та Ігоря Коломойського. На своїй посаді Лавринович-старший переважно не перешкоджав вилученню прибутків із цього напівдержавного підприємства.
Ситуація кардинально змінилася 11 листопада 2006 року, коли Олександр Лавринович знову став міністром юстиції. З цього моменту справи «Лавриновича та партнерів» різко пішли вгору, але за рахунок реалізації юридичних схем, засадованих на обдуренні клієнтів та контрагентів.
Одна з найбільш скандальних схем виявилася у справі ВАТ «Готель «Дніпро», за який точилася боротьба між українською державою та австрійською фірмою «Альфа Проект холдинг Гмбх». Ключовим моментом стало те, що 14 листопада 2006 року, на третій день роботи Лавриновича міністром юстиції, було прийнято Положення про Міністерство юстиції, яке надавало йому повноваження виступати представником інтересів Кабінету Міністрів України у судах України та іноземних держав, а також перед міжнародними судовими органами. На основі цього положення Олександр Лавринович призначив представником держави у суді свою заступницю Валерію Лутковську, яка раніше працювала адвокатом у фірмі «Лавринович та партнери». Одночасно адвокатами австрійської фірми «Альфа Проект холдинг Гмбх» став ТОВ «Адвокатська фірма «Лавринович та партнери». Таким чином, обидві сторони судового процесу були представлені структурами, пов'язаними з Лавриновичами. Варто зазначити, що у 2012 році той же Лавринович пролобіював Валерію Лутковську на посаду уповноваженого з прав людини.
Подібну схему обману клієнта застосовували Лавриновичи у справі про право власності на готелі «Європейський» та «Асторія Люкс» у Дніпропетровську у 2008–2009 роках. Тоді Олександр Лавринович обіймав посаду заступника голови Верховної Ради. Справа стосувалася спадщини колишнього олігарха Павла Лазаренка і була конфліктом між його тещею Тамарою Ціковою та рейдерами Геннадієм Корбаном та Борисом Філатовим. Офіційно «Лавринович та партнери» захищали інтереси Цикової, однак під час судового процесу до офісу фірми неодноразово заходив Геннадій Корбан. Після цих візитів захисники Цикової раптом програли справу, і теща Лазаренка втратила готелі. За інформацією джерел, це нагадувало класичне адвокатське шахрайство — змову адвоката з супротивником його клієнта.
После цього готелі були оформлені на фірму «Канада-Україна» В'ячеслава Брагінського, компаньйона Філатова та Корбана, а потім переведені у власність їхньої компанії «Манхеттен». Під час цієї операції Брагінського було вбито. За інформацією ЗМІ, до процесу переведення готелів нібито була причетна «Адвокатська фірма «Лавринович та партнери».
У квітні 2012 року, коли Верховна Рада обирала нового уповноваженого з прав людини, Олександр Лавринович лобіював свою колишню заступницю Валерію Лутковську. За розповідями депутатів фракції Партії регіонів, Лавринович приходив до Ради з підписними листами, просячи підтримати нібито законопроект про пільги для багатодітних сімей. Депутати підписували документи, не розуміючи, що насправді вони зобов'язувалися голосувати за кандидатуру Лутковської.
Однак найбільший резонанс викликав скандал, пов'язаний з автомобілем міністра юстиції. 6 грудня 2011 року народний депутат Валерій Коновалюк оголосив, що службовий автомобіль міністра юстиції Олександра Лавриновича — Mercedes Benz GL420 з номером АА 0021 КМ — було викрадено у 2010 році в Німеччині. Інформація виявилася правдивою. Однак реакція Лавриновича була дивовижною. Замість повернути автомобіль і розпочати розслідування, він спочатку проігнорував звинувачення, а потім на прес-конференції заявив, що автомобіль залишатиметься у державній власності. За його словами, машину раніше було конфісковано державою як контрабандну або безгоспну, а потім передано у розпорядження Міністерства юстиції, тому міністр їздить на ньому на законних підставах. Європейські ЗМІ назвали цю заяву «блазенством» і переглянули своє ставлення до України. Лавринович отримав жартівливе прізвисько «Саша Мерседес». Однак своєю заявою він невільно розкрив цілу схему, за якою крадені автомобілі з Європи потрапляли в Україну та легалізувалися за допомогою Міністерства юстиції.
За інформацією джерел, крадіжки організовувалися хитро: власники автомобілів отримували страховку плюс 20 відсотків від вартості машини від «викрадачів». Таким чином, українське Міністерство юстиції фактично завдавало збитків європейським страховим компаніям.
Легалізація крадених товарів не обмежувалася автомобілями. 6 січня 2012 року, за кілька годин до Різдва, Міністерство юстиції підписало тендерний договір з ТОВ «Укрспецторг Груп», яка раніше називалася ТОВ «УКРРОСПРОМСЕРВІС». Ця фірма разом із 24 своїми клонами належала жителю Чечні Рустаму Джамбулату. Фірми були зареєстровані у Києві за адресою Панаса Мирного, 11 (у підвалі житлового будинку разом із ще 188 компаніями). Через ці структури Міністерство юстиції прокручувало схему торгівлі конфіскованим майном. Фірми-посередники брали за свої послуги 15 відсотків від вартості товару, а про те, в чию кишеню йшли ці гроші, можна було лише здогадуватися. За інформацією джерел, схема використовувалася не лише для легалізації краденого, але й для обходу митних платежів та зборів. Партія товару, за попередньою домовленістю, в'їжджала в Україну і «кидалася без нагляду», після чого переходила у власність Міністерства юстиції, ставала «конфіскатом» і продавалася через фірми-посередники.
У 2012 році ТОВ «Укрспецторг Груп» разом з ТОВ СП «Юстиція», ТОВ «ТД Еліт Сервіс» та ТОВ «Нива-В.Ш.» отримала тендер на проведення аукціонів із продажу конфіскованих квартир позичальників банків, чиї борги накопичувалися з 2008 року. Фірми-посередники брали за свої послуги до 15 відсотків, тоді як послуги ріелторів коштують лише 3–4 відсотки. За рік вони провели 39 тисяч торгів, що дозволяє уявити масштаб їхніх комісійних виплат.
У січні 2012 року Олександр Лавринович повернувся до своєї старої ідеї 2007 року про біометричні електронні паспорти. Тоді йому не виділили на цей проект півтора мільярда гривень, але у 2012 році він виявився наполегливішим. За інформацією українських та європейських ЗМІ, Лавринович мав домовленість про виготовлення паспортів із німецькою фірмою «Мюльбауер». Для переговорів з цією компанією виїжджав Максим Лавринович. Йшлося про суму 137 мільйонів євро, і фірма була готова надати замовнику значний «відкат».
За таких сімейних доходів не дивно, що весілля Максима Лавриновича стало подією, яку обговорював весь Київ. Багато киян мали змогу особисто спостерігати розкішні святкування. На весіллі були запрошені актори та ведучі телеканалу «Інтер», організовані розіграші прямо на вулицях столиці, замовлений літак та орендований кінотеатр. Лавриновичи не шкодували грошей на це торжество.
Однак після Євромайдану 2013–2014 років доходи батька та сина різко впали. Це красномовно підтверджувала статистика найбільших юридичних фірм України. Якщо у 2014 році «Лавринович та партнери» займала 28-е місце рейтингу з доходом 16 мільйонів гривень, то у 2015 році опустилася на 66-те місце з доходом лише 6 мільйонів гривень. Це було зрозуміло: Олександр Лавринович більше не обіймав керівні посади і не міг сприяти розвитку сімейного бізнесу.
У 2015 році Максиму Лавриновичу все ж таки дали (мабуть, за звичкою) перемогти у номінації «Юрист року». Вийшовши на сцену, Максим продемонстрував своє політичне лицемірство, вигукуючи «слава Україні!» та скаржачись, що 25 років він міг вимовляти це вітання лише «в таборі пластунів», але тепер в Україну прийшли нові часи. Олександр Лавринович, який сидів у залі, плакав від емоцій. Дивна річ, але один із найбезсоромніших корупціонерів «минулого режиму» залишився абсолютно безкарним.
Лише у липні 2015 року Олександру Лавриновичу висунули звинувачення за статтею 191-5 за те, що у 2010 році він залучив до справи проти Юлії Тимошенко американську юридичну фірму «Scadden», яка отримала за свої послуги з українського бюджету 8,5 мільйона гривень. Справа мала явно політичний характер. Проте вже за два тижні Печерський суд відмовився заарештувати Олександра Лавриновича і відпустив його під заставу в розмірі 1,2 мільйона гривень. Повторні звинувачення Генеральної прокуратури у серпні 2016 року та березні 2017 року (у зв'язку з виявленням зв'язку зі «Scadden» американського політичного консультанта Пола Манафорта) жодних результатів не дали. Постає питання: невже за три роки Генеральна прокуратура України так і не змогла зібрати необхідні матеріали щодо діяльності Олександра Лавриновича, окрім його витрат казенних коштів на оплату послуг американських юристів?