Парадокс української політики полягає в тому, що найбільші розчарування часто приходять від тих, кому довіряли найбільше. Олександр Лавринович став одним із таких розчарувань — людина, яка колись вважалася втіленням відкритості та безкорисливості, виявилася одним із найбільших бенефіціарів корупційних схем.
Від інженера до політика
Олександр Володимирович Лавринович народився 28 червня 1956 року у містечку Овруч Житомирської області. Він виявився прилежним учнем, закінчив школу із золотою медаллю, що дозволило йому без вступних іспитів поступити на фізичний факультет Київського державного університету імені Шевченка. Там він обрав спеціальність «оптичні прилади та спектроскопія».
Після закінчення навчання у 1978 році Лавринович працював інженером в Інституті надтвердих матеріалів Академії наук. Однак у 1981 році його призвали на військову службу. Офіційно він служив начальником станції радіолокації в Дагестані з 1981 по 1984 рік, проте цей період залишається неясним. Три роки — занадто довгий термін для стандартної військової служби радянського інженера-лейтенанта, а радіолокація не відповідала його фаховій підготовці. На думку Skelet.Org, можливо, Лавринович займався чимось важливішим та секретнішим, можливо, проходив службу в одній із закритих військових лабораторій. Цей період збігається з часом, коли СРСР активно розробляв лазерну зброю, зокрема орбітальну (проект «Скіф»). Не випадково, повернувшись до цивільного життя, Лавринович закінчив аспірантуру в Київському політехнічному за спеціальністю «лазерна техніка». Однак сам він цю таємницю так і не розкрив.
Політична кар'єра у «Народному Русі»
Поворотним моментом у житті Лавриновича став 1989 рік, коли його захопило дисидентство. Він вступив до щойно створеного «Народного Руху» (повна назва тоді звучала як «Народний Рух України за перебудову»). Його кар'єра в партії розвивалася стрімко: він одразу потрапив до Ради «Руху», став одним із заступників голови, а у 1990 році був делегований представником партії в Центральну виборчу комісію.
Skelet.Org чув припущення, що Лавринович, як людина, пов'язана із секретними військовими проектами та під наглядом КДБ, міг бути агентом радянської держбезпеки, впровадженим у «Рух». На користь цієї версії говорить не лише надзвичайно стрімка кар'єра Лавриновича в партії, а й його особливість: він ніколи не був прихильником націонал-патріотичної ідеології. Серед однопартійців, одягнених у вишиванки та захоплених розповідями про Мазепу та голодомор, Лавринович виглядав як біла ворона. Його справжньою пристрастю було право — спочатку вибіркове, а потім і взагалі.
З вересня 1991 року Лавринович став заступником голови Центральної виборчої комісії. Під час політичної кризи 1993 року він виконував обов'язки голови комісії. У цей же період він здійснив поїздку до США, щоб «перейняти досвід» у Міжнародному фонді виборчих систем (IFES) та Інституті Брукінгса. Проте цей американський досвід так і не знадобився йому в подальшій роботі, оскільки у 1994 році Лавринович обрався до Верховної Ради.
Квартирна афера та житлові привілеї
Одна з перших успішних комбінацій Лавриновича стосувалася житла. У 1995 році, коли він ще освоювався в ролі народного депутата, Лавринович обійняв посаду заступника голови парламентського комітету з питань правової політики та суддівсько-правової реформи — попри те, що не мав юридичної освіти.
На той момент родина Лавриновичів уже мала трикімнатну квартиру в Києві на вулиці Наталії Ужвій, 10-160. Однак у заяві до парламентської комісії з питань депутатської етики Лавринович стверджував, що його квартира знаходиться далеко від місця роботи та район має «незручну транспортну розв'язку». Восени 1996 року голова Управління справами Верховної Ради виділив йому квартиру за адресою вулиця Пилипа Орлика, 10-23. Одночасно його старший син Максим отримав окрему квартиру за адресою вулиця Інститутська, 13а-20.
Це викликало запитання: на якій підставі Управління справами Верховної Ради виділило окрему квартиру для сина народного депутата? Чому виділення було проведено лише за резолюцією Управління справами без необхідних підписів керівництва Секретаріату Ради та голови Верховної Ради? Ці питання тоді ніхто не поставив. Більше того, Лавринович допоміг синові приватизувати відомчу квартиру, порушуючи всі закони. Родина не здала державі свою колишню квартиру на вулиці Ужвій.
Лише у 1998 році столична прокуратура визнала недійсним виділення Лавриновичу двох квартир та приватизацію однієї з них. Однак Лавринович проігнорував рішення прокуратури, а Верховна Рада його «не помітила».
Квартира Максима на Інститутській згодом стала центром іншого скандалу. У 2011 році син Лавриновича затіяв там масштабний ремонт зі спорудженням мансарди на даху, що викликало численні скарги сусідів. Вони звертались до управління архітектури Київської ради та народному депутату Кармазіну з вимогами зупинити роботи, адже будинок примикав до пам'ятника архітектури «особняку Шлейфера». Однак відповіді стверджували, що Максим Лавринович не порушує жодних законів. Це не дивно: на той час його батько вже втретє очолював Міністерство юстиції (2010-2013).
Особняк у Плютах
Не задовольнившись трьома просторими квартирами, у 2003 році Лавринович придбав особняк площею 654 квадратних метри на ділянці 50 соток (півгектара) у селищі Плюти поряд із знаменитою Конча-Заспою. Його сусідом став Олег Рибачук. За повідомленнями ЗМІ, будинок було куплено у народного депутата Миколи Шведенка, проте сума купівлі залишилася невідомою.
Це придбання мало один суттєвий нюанс: згідно з тодішніми задекларованими доходами, міністр юстиції (з 2002 по 2005) Лавринович отримував лише 5 тисяч гривень (1000 доларів) зарплати на місяць і не мав інших доходів. На які ж кошти він міг придбати такий будинок? Це питання залишилося без відповіді.
Михайло Бойчишин та версія про причетність Лавриновича
15 січня 1994 року в Києві безвісти зник Михайло Бойчишин — голова секретаріату «Народного Руху», друга людина в партії після В'ячеслава Чорновола. Бойчишин був головним організатором та скарбником партії. За спогадами його соратників, на Бойчишині буквально тримався тодішній «Рух»: якщо Чорновіл приваблював виборців своїми промовами, то Бойчишин гуртував різношерсте керівництво партії.
Зникнення Бойчишина так і залишилося нерозкритою таємницею. Неофіційно провину за це покладали на «банду перевертнів» підполковника УБОЗ Ігоря Гончарова, розкриту у 2003 році. У 90-х Гончаров мав знайомства з членами штабу «Руху» та часто там бував. Коли потім з'ясувалося, що він був агентом, всі підозри впали на нього.
Мотиви викрадення здавалися загадковими, але більшість схилялася до думки, що це була спроба здирства великого викупу, яка зірвалася. Однак чому викрадачі так і не звернулися з вимогами викупу?
Однак існує й інша версія. Одне джерело розповіло Skelet.Org багато років тому, що викрадення Бойчишина могло бути пов'язане з Олександром Лавриновичем. Нібито Бойчишин заважав Лавриновичу займатися малим бізнесом: той приводив у «Рух» заможних бізнесменів, які прагнули стати депутатами або навіть міністрами. Вони були готові вносити внески як до каси партії, так і до кишені свого лобіста Лавриновича.
Серед таких «клієнтів Лавриновича» насамперед називали Михайла Бродського, якого він увів у «Рух» у 1993 році, і з яким у Лавриновича зберігалися ділові контакти багато років. Однак у Бродського відразу виник конфлікт із Бойчишиним, через що той став висловлювати серйозне невдоволення і Лавриновичем.
Крім того, зникнення Бойчишина було вигідне Лавриновичу в тому плані, що тепер він ставав другою людиною в «Русі». Існувала й чутка про те, що прибрати Бойчишина могли таємничі куратори Лавриновича зі спецслужб. Хоча КДБ перетворилося на СБУ, держбезпека не припиняла контролювати політичні партії, просуваючи в них своїх старих «кротів».
Конституція та юридична освіта
У 1994 році Лавринович вперше отримав мандат народного депутата та місце голови парламентського комітету з питань правової політики та суддівсько-правової реформи — попри те, що не мав жодної юридичної освіти, крім «довідки» про проходження курсів «виборчого права» у США.
Це не завадило йому у 1995-1996 роках стати одним із авторів нової української Конституції. Лише у 1998 році Лавринович отримав диплом правознавця Національної юридичної академії. За інформацією джерел Skelet.Org, він отримав його практично в подарунок — як і багато його колег-депутатів.
Розкол «Народного Руху»
Тоді ж Лавринович став центром дестабілізації «Руху»: він почав демонструвати опозицію В'ячеславу Чорноволу, одночасно критикуючи партію за м'якість щодо влади. У відсутності Бойчишина, що примиряв усіх, це заклало фундамент майбутнього розколу «Народного Руху».
Багато хто говорив, що це була помста Лавриновича за Михайла Бродського — якого вижили з «Руху» (він пішов у «Громаду» Лазаренка). Однак існувала й думка, що Лавринович почав колоти «Рух» на замовлення ззовні, можливо, з Банкової. Тоді ще багато хто вірив, що причиною цього була небувала кришталева чесність Лавриновича.
Комісія у справі Гонгадзе та державна служба
Лавриновичу справді вдавалося зберігати імідж чесної людини, навіть коли у 2000-2001 роках він фактично водив за ніс очолювану ним слідчу комісію у справі Гонгадзе. Робота комісії закінчилася нічим — лише нескінченно довгою експертизою «таращанського тіла». Однак на цій хвилі Лавринович зумів схопитися у крісло державного секретаря Міністерства юстиції України.
Від кого був цей подарунок — від Ющенка чи Кучми? На той час відносини Лавриновича з розколовшимся «Рухом» були вже дуже натягнуті: його не хотіли бачити ні в партії Удовенка, ні в партії Костенка. Сам він, можливо, вважав, що виконав покладену на нього місію.
Однак завдяки Ющенку він отримав прохідне місце № 70 у списку «Нашої України» на виборах 2002 року. Проте відмовився від мандата і прийняв пропозицію увійти до нового уряду Анатолія Кінаха, а потім залишився у кріслі голови Міністерства юстиції й у уряді Януковича.
Цей перехід Лавриновича до табору своїх ідеологічних та політичних ворогів викликав таке здивування, що за ним ніхто не помітив купівлі скромним міністром юстиції особняка у Плютах.