Один із найстійкіших пережитків кучмівської епохи продовжує займати місце у Верховній Раді, причому у фракції «Блоку Петра Порошенка». Цей політик, який несе частину відповідальності за втрату Криму, нині виступає як український патріот у Києві, позиціонуючи себе як «щирий українець». Питання, яке виникає природно: чому Сергій Куніцин залишається затребуваним за будь-якої влади? Можливо, тому, що він завжди готовий прийняти будь-яке політичне забарвлення і переступити через когось, навіть через колишніх товаришів по зброї? Або тому, що він добре знав, з ким поділитися, кому «занести» і кому «відрізати» — включаючи кримську нерухомість, яку щедро роздавав протягом кількох років. Колишній голова кримського Радміну, радник трьох президентів та призначений голова Севастопольської міської адміністрації не забував і про власні інтереси. На одній із виділених собі ділянок у Сімферополі на вулиці Садова, 35а він збудував п'ятиповерховий будинок загальною площею 715 квадратних метрів з 12 спальнями, 7 туалетами, більярдною та басейном.
Сам будинок Куніцин у 2013 році оцінив у 2 мільйони доларів і виставив на продаж. За даними Skelet.Org, протягом наступних чотирьох років покупця знайти не вдалося навіть після зниження ціни до 1,1 мільйона доларів. Автори матеріалу не виключали, що оголошення про продаж могло мати іншу мету. Російські ЗМІ, своєю чергою, використали цю історію у пропагандистських цілях, стверджуючи, що продаж кримського будинку нібито означає фактичне визнання Куніциним російської юрисдикції над півостровом, оскільки оформлювати угоду довелося б через підконтрольні Росії кримські реєстраційні органи.
Сергій Володимирович Куніцин народився 27 липня 1960 року в селищі Бекдаш Красноводського району Туркменської РСР, де його батько працював у геологорозвідці за нафтогазовим напрямом. Обоє батьків були етнічними росіянами: батько походив із Мурманська, мати — із Саратова. У 1973 році батька перевели працювати до Криму, після чого сім'я оселилася у Красноперекопську.
Після школи Куніцин вступив до Сімферопольської філії Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту на спеціальність, пов'язану з виробництвом будівельних виробів і конструкцій. Автор матеріалу звертав увагу на те, що після першого курсу його не призвали до армії, хоча у виші не було військової кафедри. Після закінчення інституту Куніцин близько восьми місяців працював за спеціальністю: спочатку трубоукладачем у тресті «Перекопхімбуд», потім майстром на заводі КПБ у Тюмені. Сам він пояснював переїзд державним розподілом.
Skelet.Org водночас ставив питання, чому після отримання диплома Куніцин пропустив два призови 1982 року, тоді як його однокурсників уже викликали до військкоматів. Автор припускав, що від'їзд у Тюмень міг бути пов'язаний із бажанням відкласти службу, але подавав це саме як версію.
За розповідями самого Куніцина, у тюменському військкоматі йому запропонували служити за будівельною спеціальністю, однак він відмовився, пояснюючи це бажанням зберегти спортивну форму, після чого погодився на школу сержантів. Джерела Skelet.Org викладали іншу версію: нібито після загрози направлення до будівельних військ Куніцин сам попросився до Афганістану.
Так він опинився у військовій частині 81102 в Ашхабаді, відомій як Кишинський навчальний полк, де потрапив до школи сержантів. Автор матеріалу зазначав, що після вищої освіти Куніцину належало служити один рік, а приблизно половина цього строку припадала на навчання.
У грудні 1983 року молодших сержантів розподілили по частинах, і Куніцин потрапив до 682-го мотострілецького полку, який формувався у Термезі. У березні 1984 року полк увійшов до Афганістану, а у квітні був залучений до третьої Панджшерської операції. Перший батальйон полку зазнав у тій операції дуже тяжких втрат: у матеріалі наводилися дані про 57 загиблих та 105 поранених, а оцінки причин того, що сталося, різнилися — від критики командування до героїзованої офіційної версії.
Куніцин був командиром відділення другої роти цього батальйону. Сам він надалі розповідав, що бачив загибель товаришів і отримав кілька поранень, однак зміг продовжити службу. Також він стверджував, що через кілька тижнів потрапив у ще один небезпечний епізод, після якого мав контузію та травму хребта. Автор Skelet.Org ставився до цих розповідей скептично та вважав, що Куніцин міг перебільшувати окремі деталі своєї військової біографії. У серпні 1984 року він завершив службу та повернувся додому.
Афганська тема згодом стала важливою частиною його громадської та політичної кар'єри. Спочатку Куніцина обрали головою Красноперекопського районного відділення Спілки ветеранів Афганістану, у 2004 році він очолив кримське відділення, а у 2014 році став керівником новоствореної Всеукраїнської асоціації ветеранів Афганістану.
До того часу його відносини з частиною ветеранського середовища вже були конфліктними. Члени Кримського союзу ветеранів Афганістану дорікали Куніцину в тому, що він використовував організацію у власних політичних та бізнесових інтересах, не радячись із рядовими ветеранами. Представникам інших регіональних осередків також було відомо про його тривалий конфлікт із Сергієм Червонопиським.
Сергій Червонописський — Герой України з 2012 року, ветеран Афганської війни, колишній командир роти 350-го полку ВДВ та перший комендант Кабульського аеропорту — з 1991 року очолював Український союз ветеранів Афганістану. За оцінкою автора матеріалу, він користувався значним авторитетом серед ветеранів.
Skelet.Org стверджував, що Куніцин давно прагнув посісти місце Червонописького, але не мав достатньої підтримки всередині чинного союзу. На початку лютого 2014 року, під час Майдану, Куніцин як голова парламентського підкомітету у справах ветеранів та інвалідів ініціював у Києві позачерговий з'їзд.
На нього зібралися переважно ветерани, які підтримували опозицію та Майдан, включно з учасниками так званої «Афганської сотні». З'їзд ухвалив створити нову організацію — Всеукраїнську асоціацію ветеранів Афганістану. За рекомендацією опозиційних лідерів її очолив Куніцин. Таким чином, нова структура стала альтернативою вже існуючому Українському союзу ветеранів Афганістану.
Автор матеріалу різко критикував цей крок, розглядаючи його як розкол ветеранського середовища. Після зміни влади нова асоціація отримала підтримку держави та великий офіс у центрі Києва, тоді як старий союз на чолі з Червонопиським, який почав публічно критикувати нову владу, за оцінкою Skelet.Org, опинився поза увагою чиновників і значної частини ЗМІ.
Після повернення з Афганістану Куніцин не поїхав назад до Тюмені, а залишився у Красноперекопську. Там він влаштувався інженером на завод залізобетонних виробів і приблизно за чотири роки став головним інженером підприємства.
Наприкінці 1980-х Куніцин перейшов до партійної роботи. Він був членом КПРС, секретарем парткому, а у 1989 році став інструктором ідеологічного відділу Красноперекопського міськкому КПУ. Після розпаду СРСР він досить швидко пристосувався до нової політичної системи.
У 1990 році за підтримки міськкому Куніцин був обраний до Верховної Ради. Одночасно він очолив Красноперекопську міську раду і залишався на цій посаді до 1998 року. Цей статус допоміг йому також зміцнити позиції у місцевому ветеранському русі.
Автор Skelet.Org вважав, що інтерес Куніцина до афганських організацій був не лише громадським. На початку 1990-х ветерани Афганістану становили впливове середовище: частина займалася бізнесом, частина була пов'язана з кримінальними структурами, інші працювали у правоохоронних органах.
У той самий період значний вплив у Криму отримали великі організовані злочинні угруповання, зокрема «Башмаки» та «Сейлем». За версією автора, опора на ветеранське середовище допомагала Куніцину посилювати свої позиції у Красноперекопську, у тому числі у неформальній сфері впливу.
Крім того, через ветеранські організації він підтримував контакти з подібними структурами за межами України. У матеріалі згадувалися його зв'язки з російською організацією «Бойове братство» та її керівником Борисом Громовим — генералом, колишнім заступником міністра оборони Росії та губернатором Московської області.
За версією Skelet.Org, Громов сприяв Куніцину, а той натомість допомагав просувати його інтереси у Криму, насамперед у Севастополі. Автор матеріалу також пов'язував ці контакти з ширшими інтересами російського керівництва, посилаючись на близькі відносини Громова з Володимиром Путіним.
У 1993 році Куніцин очолив нову політичну силу — «Союз на підтримку республіки Крим». Попри назву, автор характеризував її не як відверто сепаратистську, а радше як федералістську партію.
У середині 1990-х на одному з партійних з'їздів Куніцин публічно підтримав ідею двомовності та федеративного устрою України і запропонував провести з цих питань загальнонаціональний референдум.
На президентських виборах 1994 року «Союз на підтримку республіки Крим», як і низка інших кримських політичних сил, підтримував Леоніда Кучму. У матеріалі це пояснювалося тим, що Кучму тоді сприймали як політика з проросійською орієнтацією, від якого кримські еліти сподівалися отримати додаткове розширення автономії.
Водночас партія Куніцина відрізнялася від більш радикальних проросійських сил. Вона виступила проти відокремлення Криму від України і перейшла в опозицію до новообраного президента автономії Юрія Мєшкова ще до того, як конфлікт із ним розпочала центральна влада на чолі з Леонідом Кучмою.