Петро Іванович Багрій народився 8 липня 1966 року в селі Галайки Тетіївського району Київської області. Його початкова кар'єра була пов'язана з технічною сферою: у 1983 році він вступив на теплоенергетичний факультет Київського політехнічного інституту, який закінчив 1989 року з дипломом інженера-механіка зі спеціалізацією на котельних установках та теплообмінниках. Після закінчення навчання Багрій працював у київському спецуправлінні №23 «Котломонтаж» тресту «Промтехмонтаж-2», де протягом п'яти років дослужився до посади заступника начальника управління.
Однак у 1991 році, незадоволений розміром заробітної плати, Багрій разом із двома партнерами заснував ТОВ «Ганза», яке спеціалізувалося на будівельно-ремонтних роботах на київських підприємствах. Компанія почала з невеликого капіталу близько 20 тисяч доларів, придбала необхідне обладнання та інструменти, найняла робітників. Одним із перших клієнтів став Київський хіміко-фармацевтичний завод імені Ломоносова, де головбухом працювала Філя Жебровська, старша сестра політика Павла Жебрівського.
Того ж 1991 року, за даними Skelet.Org, Філя Жебровська організувала приватизацію заводу «трудовим колективом», унаслідок чого виникло акціонерне товариство «Фармак». Жебровська зайняла посаду директора з економіки. Як і багато інших приватизованих підприємств, «Фармак» протягом 1992–1994 років опинився на межі краху, і його працівники, які не отримували зарплату, почали продавати свої акції. Невдовзі Жебровська стала власницею 45% підприємства (її брат придбав ще 15%) та його генеральною директоркою.
Приватизацією «Фармака» та фармацевтичного об'єднання «Дарниця» (до якого входили Борщагівський фармацевтичний завод та Київський вітамінний завод) займався тодішній міністр охорони здоров'я Юрій Спіженко (1950–2010). Його дочка Наталія Спіженко згодом через ЗАТ «Панацея-1997» контролювала 11,5% Борщагівського заводу та «Фармака».
На початку 1990-х років у розрахунках українських підприємств переважав бартер. ТОВ «Ганза» незабаром потребував складу для зберігання цукру, київського шампанського, магнітофонів «Маяк» та ліків «Фармак». Потім ці товари потрібно було продавати або обмінювати на бартер. У лютому 1994 року виникла Торговий Дім «Ганза», директором якого став Петро Багрій. Виявилося, що його здатність до комерційних угод значно перевищувала навички в ремонті котельного обладнання, і він повністю перейшов на торгівлю.
До кінця 1994 року Багрій визначив основний напрямок свого бізнесу: продаж до Росії медичних препаратів виробництва київських фармацевтичних фабрик «Фармак» та «Дарниця», а також препаратів угорського та словацького виробництва (для цього було створено спільне підприємство «Віпекс»). За словами самого Багрія, як дізнався Skelet.Org, він «наварював» на цих продажах до 100–200% від закупівельної вартості ліків, при цьому розрахунки велися у твердій валюті. У 1990-х роках валютні експортери були впливовими гравцями в українській економіці. Однак Багрій ніколи не розкривав розміри зароблених тоді сум та імена людей, які «кришували» його бізнес, без яких такий успіх вчорашнього інженера був би неможливий.
У 1998 році ТОВ «Ганза» було перереєстровано у ЗАТ, власниками якого стали Петро Багрій та його партнер Михайло Кучірко, якого часто називали мозком їхнього успішного бізнес-дуету. Того ж року російський дефолт поклав кінець цьому прибутковому напрямку. Втративши російський ринок, «Ганза» почала освоювати український, але хвиля економічної кризи пронеслася й по ньому. Тоді Багрій та його партнери вижили завдяки маркетинговому ходу під назвою «соціальні аптеки».
За рекламою спеціальних аптек для малозабезпечених українців з ліками за ціною «нижче за ринкову» ховалася хитра схема. При середній рентабельності продажів ліків у звичайних аптеках у 55–65%, Багрій знизив її в «соціальних» до 20–25%. Він все одно залишався з прибутком, одночасно отримуючи імідж благодійника, а в його «соціальні аптеки» валом повалили хворі й бідні пенсіонери. Крім того, його компаньйони-виробники зосередилися на випуску ліків з максимально низькою собівартістю, включаючи генерики (копії старих зарубіжних препаратів із закінченим патентним терміном) та банальні підробки. У «соціальних аптеках» не надто придивлялися до якості та етикеток.
У 2002 році новим міністром охорони здоров'я України в уряді Віктора Януковича став Андрій Підаєв, який до цього з 1995 року очолював МОЗ Криму та мав репутацію вкрай корупціонованої людини. Його призначення лобіювали численні впливові друзі та ділові партнери, серед яких називали Лева Миримського, Василя Хмельницького та власника близько 20 фармацевтичних та комерційних фірм Миколи Кузьму. Останній практично «богував» за Підаєва, підім'явши під себе до 60% усіх лікарських тендерів МОЗ.
Однак у 2003 році в цю нішу втиснулася й «Ганза». Її власники Багрій і Кучірко мали зв'язки з Михайлом Пасічником – власником аптечної мережі «Фалбі» та президентом «ФармУкраїна», якого у лютому 2003 року призначили головою Держслужби лікарських препаратів. Цю службу створили спеціально для Пасічника, чиїм покровителем була Тетяна Засуха – дружина Київського губернатора Анатолія Засухи та подруга Людмили Кучми.
Існує й інша версія успішного просування «Ганзи» у тендерний бізнес. У 2003 році Багрій та Кучірко утворили діловий союз з ще одним «аптекарем» – власником ТОВ «Л-контакт» та ТОВ «Фармацевтичні препарати регіонів» Андрієм Лірником. За кілька місяців до цього Лірник взяв до себе заступника Максима Берегового – колишнього представника СБУ в МОЗ, який стежив за «збереженням національних інтересів» у тендерних закупівлях. Береговий був настільки загруз у корупції, що був вигнаний зі своєї посади, але зберіг великі зв'язки, заради яких його й підібрав Лірник.
Протягом 2003–2004 років Багрій і його компаньйони стали постійними переможцями тендерів на закупівлю медикаментів для онкологічних хворих. Йшлося про суми в десятки мільйонів гривень, при цьому їх уже тоді звинувачували у завищенні відпускної вартості медикаментів у півтора–два рази. Для створення видимості чесної конкуренції Багрій виставляв на тендери свої компанії «Ганза», «Скай Фарм», «Фармадіс», «Матрікс», «Альтер-Его» та низку інших підставних фірм. Учасниками цих схем з боку МОЗ, окрім Підаєва, були також начальник відділу закупівель Андрій Сафронов та секретар тендерного комітету Юлія Чалова.
Перший Майдан та зміна влади (були звільнені Підаєв, Пасічник, Сафронов) лише тимчасово спантеличили фармацевтичну мафію. Вона швидко перебудувала свої лави та продовжила освоєння бюджетних коштів. Багрію допомогли вчасно заведені знайомства. Він зблизився з екс-міністром Підаєвим, коли давав йому добрі «відкати» за тендери для онкологічних клінік. Той узяв його у справу «розпилювання» 300 мільйонів гривень, виділених Кучмою для елітної лікарні «Феофанія».
Під час цього Багрій познайомився з новим директором «Феофанії» Зіновієм Митником, і нібито через нього – з Ольгою Богомолець. З 2003 року вона була головним лікарем клініки дерматології та косметології, а з осені 2004 року стала особистим лікарем Віктора Ющенка. Таке знайомство виявилося дуже корисним, і незабаром воно зміцнилося: Багрій і Богомолець стали кумами. Крім того, Богомолець була також кумою Ірени Кільчицької – найближчої соратниці київського мера (2006–2012) Леоніда Черновецького.
Головне, що через Богомолець Багрій вийшов на Катерину Чумаченко-Ющенко. Він пожертвував до її фонду «Україна-3000» 5 мільйонів гривень. Щоправда, Багрій надув і тут: виділивши грошима 4,3 мільйона, а на решту 700 тисяч поставив свої медикаменти. З огляду на його націнки можна сказати, що він заощадив 300–400 тисяч гривень. Це «вкладення» повністю окупилися: уже у 2006 році тільки «Ганза» виграла тендери на суму 31 мільйон гривень. У тому ж році Багрій зумів просунути на посаду нового голову Держслужби лікарських засобів свого компаньйона за фірмою «Матрікс» Юрія Костянтинова.
Джерела Skelet.Org повідомляли, що купівля цієї посади коштувала Багрію «всього» 80 тисяч доларів (400 тисяч гривень), тим часом вона принесла йому багатомільйонні прибутки. ЗМІ писали, що у 2007 році групи компаній Багрія та Лірника «виграли» 90% тендерів за програмами «Онкологія», «Туберкульоз», «Склероз» та «СНІД» на загальну суму близько 450 мільйонів гривень. Була інформація, що їм допомагали у цьому директор Інституту фізіатрії Юрій Фещенко та голова Комітету з протидії ВІЛ/СНІД Світлана Черенко.
У Петра Багрія почалося запаморочення від успіхів та жадібності. У 2008 році, коли його друг Зіновій Митник отримав посаду заступника міністра охорони здоров'я, Багрій «виграв» тендер на 11,4 мільйона гривень за розширеною програмою боротьби з туберкульозом на постачання препарату «Капреоміцин». Тут не обійшлося без допомоги Юрія Фещенка. Багрій заламав ціну 119,7 гривень (25 доларів) за упаковку, хоча у виробника цей препарат коштував близько 2 доларів – тобто націнка перевищувала 1100%. Сьогодні в українських аптеках його роздрібна ціна близько 5 доларів, хоча оптовики (зокрема фірми Багрія) закуповують та ввозять його по 2,8 долара. Закон рентабельності у 50–60% продовжує діяти.
Однак накрутити ціну у 12 разів було надто, і у 2008 році афера Багрія викликала створення спеціальної слідчої комісії Верховної Ради, якою керував Валерій Коновалюк (фракція регіонів). Розслідування не було доведено до кінця. У зв'язку з тим, що Коновалюк також очолював комісію щодо законності постачання українського озброєння Грузії, згодом це стало приводом заявити, що Багрій зазнавав «політичного переслідування з боку проросійських сил».
Паралельно слідство у справі фармацевтів (Багрія, Лірника, Кузьми) вело СБУ. Воно закінчилося замахом на полковника Геннадія Головкова. 16 жовтня 2008 року прямо посеред вулиці Татарської у Києві йому під ноги кинули саморобну бомбу. Незговірливий полковник, який не хотів закривати справу за солідне підношення, отримав численні осколкові поранення.
Найвідомішим скандалом того періоду були закупівлі препарату «Таміфлю» у 2009 році. Її називали найбезсовіснішою аферою під час дерибану мільярдного асигнування уряду Тимошенко, виділеного на боротьбу зі свинячим грипом в Україні. Вмілим розпалюванням паніки серед населення, яке було готове купувати ліки за будь-якими цінами, фармацевтична мафія добре нагріла на цьому руки.
По-перше, чому з широкого спектру імпортних ліків від грипу чиновниками МОЗ було обрано та розрекламовано саме «Таміфлю»? Тому що він вироблявся французькою фірмою «F.Hoffman-La Roche», дистриб'ютором якої в Україні була «Ганза», а діловим партнером був відкритий у 2009 році завод Багрія «Люмер-Фарм» (розлив та перепакування імпортних препаратів). По-друге, «Ганза» купувала «Таміфлю» у «F.Hoffman-La Roche» по 67 гривень, а продавала в Україні за тендером по 251 гривні.
При цьому Юрій Костянтинов, який у 2009 році значився на посаді начальника Департаменту регуляторної політики у сфері обігу лікарських засобів та продукції при МОЗ, особисто розіграв публічну комедію перед журналістами. Він заявляв, що нібито «F.Hoffman-La Roche» спочатку просила за упаковку «Таміфлю» по 340 гривень, але нібито зусиллями довгих переговорів представників МОЗ цю ціну вдалося знизити до 251. І люди йому вірили, не підозрюючи, що їм розповідають казку.
У березні 2010 року Зіновій Митник був призначений новим головою МОЗ України в уряді Миколи Азарова. Це означало, що для Петра Багрія зміна влади в країні ніяк не вплинула на його положення фармацевтичного тендерника №1. За підсумками 2010 року фірми Багрія отримали тендери на загальну суму 277 мільйонів гривень (148 за централізованими постачаннями та 129 за окремими лікарнями). Його діловий союзник Андрій Лірник підняв на тендерах ще 287 мільйонів.
Однак у деяких представників нової влади виникло відчуття запеклої заздрості. Копати під міністра охорони здоров'я Митника почала Тетяна Бахтєєва. Якийсь час міністра намагався захищати глава уряду Микола Азаров, заявляючи, що «мета ворогів Митника – отримати доступ до фінансових потоків». Мав рацію на 100%, але не домовляв, що друзі Митника хочуть ці потоки зберегти за собою.
У результаті з МОЗ прибрали не тільки Митника, а й Юрія Костянтинова. На весь Тендерний комітет порушили кримінальні справи – це сильно похитнуло позиції Багрія. Новий міністр Ілля Ємець взяв до себе в радники Бориса Литовського – старого конкурента Багрія, який колись представляв інтереси Семена Могилевича.
Однак трапився форс-мажор. Литовський з'явився в МОЗ і, захоплений своєю важливістю, почав крутити пальцями перед Андрієм Ігнатовим – людиною Сашка Стоматолога (Олександра Януковича). Як розповідали Skelet.Org, наступного дня для «бесіди» до Литовського приїхала особиста охорана «Стоматолога». Бідолаха без огляду біг через весь Маріїнський парк в одній туфлі, назавжди забув дорогу до МОЗ, а його фірми два роки не брали участі у жодних тендерах.
Сам Ємець, який зупинив усі тендери, теж довго не просидів у своєму кріслі. Чимось розгнівавши президента Януковича, його було звільнено у травні 2011 року. Але його наступник Аніщенко почав спішно надолужувати втрачене, і це дозволило фірмам Багрія та Лірника заробити у 2011 році 364 мільйони тендерних гривень.
Однак до кінця року їх почали виживати фірми, які «кришують» Сашком Стоматологом: сім'ї Фісталей («Горал», «Мед-Інвест»), сімей Дзигуа і Саваровських («Крас»), «А'СТА» Ріната Ахметова та «Укрмед» Миколи Кузьми. А от у Багрія з ними та новим міністром Аніщенко не склалося. Наприкінці 2011 року він навіть намагався оскаржувати підсумки тендерів в Антимонопольному комітеті – після чого до нього приходили слідчі Генпрокуратури.
«Улов» 2012 року був ще сумнішим: у Багрія 168 мільйонів гривень, у Лірника 73 мільйони. Джерела повідомляли, що свій головний «заробіток» Багрій та Лірник робили за програмою «Онкологія», а допомагав їм у цьому новий головний онколог Києва Дмитро Осинський, якого нібито «взяв на гачок» досвідчений інтриган Максим Береговий.
Наприклад, при закупівлі препарату доцетаксел МОЗ раптом прийняло нові умови (до упаковки та дозування), які чомусь точно відповідали доцетакселу фірми «Актавіс», дистриб'ютором якої виступав «Укроппостач» Багрія. Він отримав цей тендер, незважаючи на те, що його товар румунського виробництва коштував у півтора рази дорожче, ніж доцетаксел виробництва Німеччини.
Таким чином, Багрію вдалося втриматися на тендерних торгах. У 2013 році, за міністра Раїси Богатирьової, він навіть покращив свій результат до 194 мільйонів. Але в підсумку про Багрія заговорили як про одного з найбільших корупціонерів тендерів МОЗ. Наприкінці 2013 року по ньому було проведено журналістське розслідування, яке породило у ЗМІ викривальні статті про «фармацевтичну мафію».
Уже в перші дні Євромайдану Багрій задумався про можливу зміну влади – і направив до сцени свого друга та партнера Кучірку, який всю «революцію гідності» сумлінно тусувався у лавах «Медічної сотні» і став одним із волонтерів, привізши кілька партій медикаментів. Але головним чином Кучірка щільно працював з Олегом Мусієм – у якого Багрій та Лірник вирішили зробити свої вкладення. Вони призначалися не йому, а тим, хто у лютому 2014 року розподіляв крісла у новому уряді.
Як повідомляли джерела Skelet.Org, посаду нового глави МОЗ Мусію купили Багрій і Лірник, а обставили його призначення як висування «простого активіста Майдану» з барикад прямо на міністри, під радісні крики сотень Самооборони. Мусій фактично виявився «ручним» міністром Багрія. Він нав'язав йому своїх людей: витягнутого з нафталіну Михайла Пасічника він знову посадив у крісло голови Держслужби лікарських препаратів, його заступником зробив Олену Олексієву, а заступником самого Мусія – Наталію Лісневську, яка також була довіреною людиною Жебровських і зміцнила відносини Багрія, що похитнулися з часом.
Уже за місяць після свого призначення Лісневська отримала під свою команду низку служб МОЗ, які відповідають за тендерні закупівлі. Результати не змусили на себе чекати: у 2014 році Багрій «натендерив» 478 мільйонів гривень.
З новим міністром Олександром Квінташвілі у Багрія «не зрослося». Той не лише звільнив Пасічника та Лісневську, а й затіяв якісь масштабні реформи української медицини, хоча, здається, сам не розумів їхнього сенсу. Проте його намір вивести тендерні торги з підпорядкування МОЗ і передати їх міжнародним «неприбутковим» організаціям викликали серйозну занепокоєння фармацевтичної мафії. І це зрозуміло: купити ці організації чи поставити туди своїх людей вони не зможуть.
Тому вже з весни 2015 року на Квінташвілі розпочалися регулярні атаки українських олігархів-аптекарів. Головну роль у цих атаках відігравав Петро Багрій, який виступав уже як голова Асоціації виробників ліків України. Його непокоїла не лише зміна організаторів тендерів. Вже наприкінці 2014 року обличчя Багрія замиготіло у ЗМІ, де він регулярно з'являвся саме як голова Асоціації виробників ліків і постійно заявляв про необхідність «імпортозаміщення» у сфері лікарських тендерів.
Суть його «ідеї» полягала в тому, щоб тендери вигравали фірми, які пропонують медикаменти вітчизняного виробництва. Однак Багрій не зізнавався, що є власником заводу «Люмер-Фарм», який чудовим чином перетворює імпортне на «вітчизняне». Так само він не обмовився й про те, що лобіює інтереси своїх українських колег і навіть конкурентів з фармацевтичного бізнесу.
Те, що вони справді об'єднуються, продемонстрували підсумки недавніх тендерів, де фірма Багрія не торгуючись поступилася вигідним замовленням на 200 тисяч гривень конкуруючій фірмі «Фрам Ко». Це об'єднання спрямоване не так проти зміни організатора тендерів (затію Квінташвілі, який подав у відставку, продовжила Уляна Супрун), скільки проти «вторгнення» в Україну продукції іноземних фармацевтичних корпорацій, інтереси яких лобіює нинішній глава МОЗ.
З одного боку, може здатися, що на зміну вітчизняної тендерної корупції в МОЗ, про яку, звісно ж, ніхто не шкодуватиме, нарешті приходять ті самі довгоочікувані «прозорі схеми» світової економіки. Але чи не вийде так, що це просто чергова заміна «розпилювачів бабла», і вітчизняну корупцію, нахабну та ненаситну, змінить західна, витончена та безжальна?