Історія Рената Кузьміна — це розповідь про людину, яка стала одним із ключових механізмів так званої «прокурорської мафії», що протягом десятиліття тримала в страху українське суспільство. На відміну від багатьох його колег, він пережив обидва Майдани, не відчуваючи за собою жодної провини, і з оптимізмом дивиться у майбутнє.
Родовід та ранні роки
Донецьк вирізняється серед українських регіонів тим, що місцева мафія складалася переважно не з українців, євреїв чи представників кавказьких народів, а значною мірою з татар та їхніх родичів. Серед впливових осіб так званого «донецького клану» були Ренат Ахметов, Ахать Брагін, Геннадій Узбек, Євген Такташев, Тетяна Бахтеева та багато інших. До цього кола належало й прокурорське сімейство Кузьміних. Інформацію про своїх предків вони ніколи не розкривали, однак за уривчастими відомостями можна встановити, що родоначальниками були двоє братів: Равель (старший) та Ізмаїл (молодший) Кузьміни. Хто вони були та хто був їхнім батьком, залишається невідомим.
У Равеля Кузьміна та його дружини Федори Анатоліївни 12 липня 1967 року народився син Ренат. Латинське ім'я Renatus у варіантах Ренат чи Рінат було дуже модним серед татар у ті роки, тому Ренат Кузьмін мав багато відомих однолітків-тезок по всьому колишньому СРСР — від спортсменів і поетів до бізнесменів і політиків. Сам же він став відомим українським прокурором, хоча й сумно.
Освіта та перші кроки в прокуратурі
1984 року Ренат Кузьмін закінчив середню школу №32 Донецька і подав документи до Харківського юридичного інституту, нині Української державної юридичної академії. Можливо, це була ініціатива його матері, яка опікувалася своєю єдиною дитиною. Однак вступив він лише на заочний факультет. Непрямі підтвердження цього факту виявляються у період 1984–1986 років, коли Ренат одночасно навчався в Харківському юридичному та працював у прокуратурі міста Донецька на посаді «інспектора» — хоча насправді це був, ймовірно, просто помічник. На думку Skelet.Org, його покровителем була мама, яка працювала у донецьких ЗМІ та мала багато корисних знайомств.
1986 року Рената, з деяким запізненням, призвали в армію — що не траплялося зі студентами денного стаціонару юридичних вишів. Два роки він служив у ВВ МВС, де, за чутками, вдало влаштувався при штабі. Демобілізація припала на 1988 рік — час великих змін та накопичення первинного капіталу. Ренат горів ідеєю займатися кооперативізмом, але його мама наполягала на завершенні юридичної освіти. Вони дійшли компромісу: Ренат продовжив заочне навчання, а мама допомогла йому влаштуватися юридичним консультантом на «Донецькому виробничому трикотажному об'єднанні».
Це підприємство ще в «епоху застою» годувало донецьких «цеховиків», а з початком «перебудови» офіційно займалося пошиттям модних штанів та курток для кооперативів. Простого хлопця з вулиці, тим більше студента, на таке «блатне» підприємство юрисконсультом не взяли б — отже, у матері Рената справді були великі зв'язки. Пропрацювавши там три роки, Ренат познайомився з багатьма майбутніми клієнтами, оскільки це підприємство входило до сфери інтересів донецьких організованих злочинних угруповань.
1991 року Ренат Кузьмін отримав диплом юриста. Перед ним став вибір: вдаритися у бізнес чи працювати за фахом. Він обрав друге — знову-таки на вимогу матері. Крім того, його двоюрідний брат Рафаель Ізмаїлович Кузьмін розпочинав прокурорську кар'єру, чия біографія містить ще більше прогалин та загадок. Ніде не можна знайти дату його народження, роки навчання в Донецькому університеті, хоча у 2011–2014 роках він був заступником голови Антимонопольного комітету України. Так само відсутня в публічному доступі біографія молодшого з братів-прокурорів Костянтина Ізмаїловича Кузьміна. Складається враження, що Кузьміни на початку 90-х просто матеріалізувалися з нізвідки, вже з прокурорськими погонами на плечах.
Висхідна зірка під крилом Васильєва
Кар'єра Рената Кузьміна розпочалася 1991 року зі скромної посади стажера у Донецькій міжрайонній природоохоронній прокуратурі. За рік він перевівся до прокуратури Ленінського району Донецька, де дослужився до помічника районного прокурора, але без видимих перспектив. Все змінив випадок — достроковими виборами до Верховної Ради 1994 року, у яких брав участь прокурор донецької області Геннадій Васильєв.
До цього часу мама Рената, Федора Анатоліївна Кузьміна, працювала редактором донецького телебачення і змогла забезпечити Васильєву масштабну телерекламу — як якісно зроблені передвиборні ролики, так і запрошення на різні передачі. Як подяка Васильєв узяв під свою опіку все сімейство Кузьміних.
1993 року Ренат став заступником прокурора Ленінського району, 1994 року — заступником прокурора Ворошилівського району, а 1995 року — прокурором природоохоронної прокуратури Донецька. Його двоюрідний брат Рафаель Ізмаїлович 1994 року став заступником прокурора Київського району Донецька, а молодший Костянтин Ізмаїлович наприкінці 90-х розпочав кар'єру в Калінінській районній прокуратурі Донецька.
Інформація про те, якими прокурорами були брати до того, як їх узяв під крило Васильєв, не збереглася. Проте вже 1994 року Рафаеля Кузьміна затримали при отриманні великого хабара — причому не просто оперативниками, а «Беркутом», участь якого свідчила про те, що хабар Рафаель отримував від групи кримінальних осіб, можливо членів організованого злочинного угруповання.
Геннадій Васильєв негайно вимагав справу до себе, після чого з Рафаеля Кузьміна було знято всі звинувачення. Більше того, після цього випадку Рафаель став головним фаворитом Васильєва. Щоправда, 1994–1996 років Рафаелю довелося тимчасово піти з прокуратури в бізнес, проте це був бізнес на паях з Васильєвим — ТОВ «Агропромінвест» та іншими керівниками донецьких правоохоронних органів.
Разом із Геннадієм Васильєвим та першим заступником Управління СБУ по Донецькій області Віктором Чуриловим саме Рафаель Кузьмін організував збір коштів на «прокурорський храм» Покрови Пресвятої Богородиці у Калінінському районі Донецька. Справа лише здавалася богоугодною, хоча прокурори ходили в цей храм замолювати гріхи. На відведеній храму території (кілька гектарів) вони збудували ринок «Покровський». Ринок, як і храм, створювався за власний кошт «жертвувальників» — точніше, кинутих акціонерів ТОВ «Свята Діва Марія».
Рафаель Ізмаїлович умовив кількох донецьких бізнесменів вкластися в «вигідний проект», розписав їм перспективи «найбільшого ринку Донбасу» під надійним «прокурорським дахом». Ті внесли в будівництво 600 тисяч доларів, але відразу після відкриття ринку в 1999 році їх не викинули з-поміж акціонерів. Рафаель Кузьмін повернувся до прокуратури 1996 року, а за рік отримав посаду заступника прокурора області. Натомість Ренат залишався природоохоронним прокурором. Причини цього невідомі, але казали, що Рафаель більш вдало, ніж його двоюрідний брат, «косив бабло» за методом Васильєва — перетворював кримінальну справу на зброю вимагання. Так виникла «прокурорська мафія», яка через кілька років жахала вже всю Україну, і брати Кузьміни стояли біля її витоків.
Однак існує й інша думка. Коли у другій половині 90-х брати Кузьміни відчули себе «богами», у них по-різному виявилося запаморочення від своєї всемогутності. Рафаеля часто бачили в донецькому ресторані «Околиця», який належав донецькому організованому злочинному угрупованню Гени Узбека та Юрія Рубана (пізніше перекваліфікувалися в спортивних меценатів Донецька). «Рафіка», як його називали, вирізнявся запальним і буйним характером — нерідко влаштовував бійки з ламанням щелеп та меблів. Меблі йому прощали, а постраждалі боялися навіть піти до судмедексперта. Так само він вів і «прокурорський бізнес», витрушуючи з «клієнтів» гроші грубо і у великих кількостях. Такого ось «рубаку-хлопця» і наблизив Васильєв.
Про Рената розповідали зовсім інше і гірше. Колишній «маминий улюбленець» мав відносно тихий характер, але боялися його набагато більше, ніж «Рафіка». За чутками, Рената приваблювали не гроші, а можливість «гратися» з обвинуваченими та підслідними як кішка з приреченою мишкою. Він вирізнявся злопам'ятністю та мстивістю. Тому Геннадій Васильєв, хоч і зробив Рената членом своєї команди, все ж таки вважав за краще тримати його на деякій відстані від себе.
Київський період та «помаранчева революція»
1998 року обраний народним депутатом Геннадій Васильєв вирушив до Києва. На своєму місці прокурора Донецької області він залишив Віктора Пшонку, а Рафаеля Кузьміна забрав із собою помічником нардепа. Натомість він вирівняв двоюрідних братів Рената та Костянтина на посадах: першого призначив заступником прокурора Кіровського району Донецька, другого — заступником прокурора Калінінського району.
Наступні кілька років для Рената пройшли у досить пересічній роботі. 1999 року він кілька місяців попрацював начальником Управління нагляду за органами дізнання та досудового слідства, потім до січня 2003 року був прокурором Макіївки, а потім до листопада 2003 року — заступником прокурора Донецької області. Саме в цей період Донецька область була перетворена на царство подвійного жаху: з одного боку, кримінальною донецькою мафією, що зросталася з донецькими чиновниками, а з іншого — прокурорською мафією.
Якщо Ринат Ахметов із товаришами вгамовували свої фінансові апетити приватизацією великих рентабельних підприємств, то прокурори продовжували витрушувати гроші із середнього та малого бізнесу — нерідко просто забираючи собі (або на чиєсь замовлення) сам бізнес. Пшонка виявився набагато жадібнішим і жорстокішим, ніж Васильєв, і набагато більш нетерпимим до будь-якої критики та звинувачень.
Промовистим прикладом стало вбивство редактора обласної телекомпанії «ТОР» Ігоря Александрова, який готував передачу про «подвиги» Артема Пшонки — сина обласного прокурора. Про причетність Віктора Пшонки до вбивства ніхто навіть не заїкнувся, і лише 2006 року відбувся суд над виконавцями.
У листопаді 2003 року новим генпрокурором України став Геннадій Васильєв. Попри очікування, він призначив своїм заступником Віктора Пшонку, який отримав місце звільненого другого заступника Генпрокурора Олександра Медведька. Багато років Рафаелю Кузьміну, який вірно працював з ним пліч-о-пліч, дали посаду лише старшого помічника Генпрокурора. Натомість раптове щастя привалило Ренату Кузьміну, якого викликали до столиці на посаду прокурора Києва. Чим було викликано таку зміну симпатій, невідомо, хоча говорили, що за Рената особисто просив Пшонка, який добре спрацював з ним у донецькій прокуратурі.
Підкорення Києва «донецькі» відзначали у своєму стилі: п'яним свавіллям. Відразу відзначився Рафаель Кузьмін та навіть його шофер Сергій Щербань. Останній став учасником події у кафе біля станції метро «Арсенальна»: Щербань із друзями намагався «зняти» двох дівчат, спровокувавши своєю поведінкою бійку з місцевими хлопцями. «Донецькі» билися як у себе вдома: били на розмах і ламали меблі, так що вгамувати їх змогла тільки міліція. При затриманні Щербань увесь час вигукував, що є шофером Рафаеля Кузьміна, і що міліція проситиме його вибачення. Щербань з друзями відбулися штрафом (51 гривня) за появу в громадському місці в нетверезому стані. Його слова дійшли до журналістів сайту «Майдан», які написали замітку, що бійку влаштував сам Рафаель Кузьмін.
Однак це були дрібниці на тлі того «прокурорського бізнесу», який розгорнули у Києві вихідці з Донецька. Одним із найскандальніших випадків була спроба «віджимання» київської компанії «Воля-кабель», на яку поклав своє око сам Геннадій Васильєв. ЗМІ писали, що раніше Васильєв створив собі кишенькову медіа-імперію в Донецьку — телеканал «Київська Русь» та газету «Донецькі новини». Спочатку «Воля-кабель», що стрімко розвивалася, знадобилася йому для трансляції «Київської Русі» кабельними мережами Києва. Васильєв наполягав на включенні свого телеканалу до «мінімального» пакету «Воля-кабель» (це охопило б 100% абонентів), проте компанія відмовила Генпрокурору — як і багатьом іншим власникам своїх телеканалів.
Тоді проти керівництва «Воля-кабель» був використаний «прокурорський метод»: директор компанії Сергій Бойко, його заступник та головний бухгалтер були заарештовані за двома звинуваченнями — нібито у трансляції кабельними мережами порнографії та в несплаті податків. Операцію займалися брати Кузьміни: з боку Генпрокуратури — Рафаель Ізмаїлович, з боку прокуратури Києва — Ренат Равельович. Вони почали робити власникам «Волі» натяки про те, що простими поступками ті не відбудуться і доведеться відкуплятися частиною акцій, інакше компанію «кошмаритимуть» і далі.
Проте компанія винахідливо зіграла на тому, що донецькі олігархи та донецькі прокурори були все-таки двома окремими, хоч і союзними, угрупованнями. «Воля-кабель» домовилася на включення до мінімального пакету телеканалу Ахметова «Україна» — яким йшла передвиборча реклама Віктора Януковича. Відповідно, Васильєва наполегливо попросили залишити «Волю-кабель» у спокої та не заважати її роботі як мінімум до виборів.
Ренат Кузьмін відзначився й у кримінальній справі, відкритій на колишнього главу «Нафтогазу» Ігоря Бакая (1998–2000) за звинуваченням у розкраданні 42 мільйонів доларів. Він явно виконував замовлення зверху: адже 2003 року Бакай уже працював головою Державного управління справами. Ренат Кузьмін звільнив прокурора-криміналіста Києва Олексія Донського, який займався слідством у цій справі і заважав його закриттю. Через рік Донський відновився на своїй посаді через суд і став одним із учасників «опозиції Кузьміну», що виникла в лавах київської прокуратури у листопаді 2004 року.
Тоді близько 40 співробітників столичної прокуратури влаштували демарш проти Кузьміна: підписали звернення до Ющенка, а старший слідчий Олексій Білий виступив від імені в ефірі «5 каналу». Навряд чи це був виступ «чесних прокурорів» проти «корупції та жорстокого тиску», як вони намагалися зобразити. Просто між місцевими київськими та приїжджими донецькими прокурорами спочатку виникли великі тертя. Коли ж розпочався Майдан, київські прокурори вирішили скористатися можливістю скинути «ярмо донецьких».
Проте влада Рената Кузьміна у столичній прокуратурі була сильною: він навіть зумів змусити начальників управлінь розпочати збір підписів під заявою про те, що «звернення сорока прокурорів» є фальшивкою та провокацією.
9 грудня 2004 року Геннадій Васильєв втратив своє крісло — його через суд повернув собі Святослав Піскун. Але кияни даремно святкували перемогу над «донецькими»: привезені Васильєвим люди з Донецької прокуратури залишилися у столиці. У лютому 2005 року Рената Кузьміна було знято з посади прокурора Києва лише для того, щоб у березні бути призначеним заступником прокурора Київської області (Юрія Гайсинського).
Чорновецький та нові союзники
Новим покровителем братів Кузьміних виявився ексцентричний київський олігарх Леонід Черновецький, що готувався до боротьби за крісло столичного градоначальника. Йому були потрібні такі люди, як брати Кузьміни, а також екс-прокурор Дніпровського району столиці Сергій Ленський — ще один привезений Васильєвим «донецький». 2004 року Ленський «прославився» як безпосередній виконавець «наїзда» на «Воля-кабель», а також своєю спробою «віджати» у власність кафе «Волошка» у Гідропарку.
Розповідали, що Черновецький назвав Кузьміних та Ленського «мої беззаконники». Перед Черновецьким та його армією бабусь-прихожанок «Посольства Божого» у лідерів Майдану був певний боржок. Крім того, Черновецький мав дружні зв'язки із пастором-політиком Олександром Турчиновим, який була другою особою в «Батьківщині» та призначеною головою СБУ. Тому Черновецькому вдалося вмовити їх допомогти влаштувати Рената Кузьміна заступником прокурора Київської області. Рафаеля Кузьміна та Сергія Ленського він забрав до себе в «Правекс-банк» керівниками проектів.
Кілька місяців нові придбання Черновецького, схоже, просто дарма їли його харчі. А потім, у березні 2006 року, пробив час Х: під час виборів столичного міського голови прокурор Києва Василь Присяжнюк та його заступник Володимир Гоголь порушили проти Черновецького кримінальну справу за фактом численних підкупів виборців. Щойно справу почали розкручувати, Черновецький завдав удару у відповідь: 20 червня через в.о. Генпрокурора Кудрявцева домігся призначення Рената Кузьміна на посаду прокурора Києва.
Skelet.Org має інформацію, що цьому передувала ділова зустріч Черновецького з віце-прем'єр-міністром Іваном Васюнником та головою президентського Секретаріату Олегом Рибачуком, які отримали велику підношення за схвалення кандидатури Кузьміна. Але ці гроші були витрачені даремно: вже через три дні після цього призначення в київській прокуратурі знову стався «антикузьмінський бунт» (під проводом Олексія Донського) і указ про призначення скасували.
На щастя для Черновецького, в ході бардаку, що виник в українській владі (йшло створення парламентської коаліції), поновити на посаді Присяжнюка забули. Таким чином, Київ два місяці жив без свого міського прокурора, а Черновецький отримав перепочинок. Олександра Медведька, яка знову затвердили новим Генпрокурором, його першим заступником залишився Кудрявцев, а другим заступником став Ренат Кузьмін, який цього разу став креатурою регіоналів.
Це виявилося дуже доречним для Черновецького, оскільки восени 2006 року між ним та його давнім конкурентом Михайлом Бродським розв'язалася нова війна, у якій Бродський вступив у союз із міністром МВС Юрієм Луценком. МВС заарештувало за звинуваченням у отриманні хабара депутата Київради від Блоку Леоніда Черновецького Ігоря Лаврова, і Ренат Кузьмін відразу вступив у боротьбу, вимагаючи передати його справу до Генпрокуратури. Допомагали йому Сергій Ленський, який з березня по листопад 2006 року працював у КМДА (при Черновецькому), а потім був призначений до Генпрокуратури начальником Головного управління з нагляду за дотриманням законів на транспорті та підприємствах оборонної промисловості, і Рафаель Кузьмін, який з 2007 року знову став старшим помічником Генпрокурора.
Саме тоді між Ренатом Кузьміним та Юрієм Луценком «пробігла кішка». Незабаром вони міцно посварилися після того, як Ренат Кузьмін відмовився підписати подання до суду на депутата кримського парламенту Олександра Мельника. Мельник був лідером однієї з найвпливовіших і найжорстокіших організованих злочинних угруповань півострова «Сейлем», яка вбила десятки людей. Самому Мельнику інкримінували вбивство співробітника міліції, вбивство п'яти підприємців та вибух фірми «Айсберг» — не говорячи про численні звинувачення в рекеті. Одночасно Мельника називали таким, що «дивиться» по Криму від Ахметова, що, можливо, врятувало його від в'язниці: поки Генпрокуратура та МВС гризлися у його справі, Олександр Мельник офіційно просто змився за кордон.
За даними Skelet.Org, більшу частину часу Мельник провів якраз у Києві, живучи мало не вдома у Кузьміна. Новий голова МВС Василь Цушко вже не турбував Мельника, натомість мстивий Ренат Кузьмін ще кілька років продовжував свою вендетту з Луценком.
Золоті роки та корупційні схеми
За надання Леоніду Черновецькому численних послуг (зокрема у справі «Еліта-Центр») Ренат Кузьмін отримав від нього справді князівський подарунок. Спочатку Державне управління справами виділило Кузьміну стару дачу в Пуща-Водиці, яку він зніс і спорудив на її місці хороми площею 1068 квадратних метрів, назвавши це «реконструкцією». А потім особистою участю київського мера ця ділянка (і побудована на ній хатинка) опинилися у приватній власності Кузьміна. У 2015 році Генпрокуратура намагалася визнати ці маніпуляції незаконними та відібрати ділянку, але вона вже була записана на Марію Шувалову — тещу Рената Равельевича.
Тим часом Ренат Кузьмін осягав другий ступінь вищого пілотажу «донецької прокуратури»: якщо в 90-х він навчався блискавично відкривати рекомендовані справи на невинних людей, то в «нульові» — ефектно закривати реальні та резонансні, відпускаючи справжніх злочинців (зрозуміло не за «спасибі»).
У травні 2008 року такою справою стали щеплення-вбивці: історія краматорського школяра Антона Тищенка, який помер після щеплення від кору, сколихнула всю Україну. Тисячі переляканих мам ховали своїх дітей від будь-яких щеплень, ЗМІ розносили чутки про закупівлю неякісних чи списаних вакцин, в інтернеті ходили чутки про те, що на українських дітях випробовують американські препарати. Розрядити цю напружену обстановку допомогло б об'єктивне розслідування, але чомусь його затягувала Генпрокуратура, яка призначила десятки додаткових експертиз.
У результаті причиною трагедії назвали неякісну індійську вакцину, а винним — заступника міністра охорони здоров'я Миколу Проданчука. Однак його арешт був фікцією, і незабаром його випустили, щоб зайняти крісло директора Інституту токсикології — і за кілька років він входив до складу офіційної делегації українського МОЗ у США. Говорили, що дії Генпрокуратури були спрямовані на виведення з-під удару Раїси Богатирьової, чий сімейний бізнес був заснований на фармакології.
Цікаво, що у 2009 році в Генпрокуратурі відбувся акт «канібалізму»: угруповання Кузьміних-Ленського, схиливши на свій бік Генпрокурора Медведька, «зжерло» свого колегу — одного із заступників Генпрокурора Олександра Шинальського. Хвилю проти нього підняли депутати фракції БЮТ, які опублікували дані про закордонне майно дружини Шинальського: нерухомість у Ніцці (Франція) та Баден-Бадені (Німеччина) на загальну суму понад 1 мільйон євро. А в Генпрокуратурі замість того, щоб відмазувати колегу, почали з азартом його «топити»: з'явилося звернення працівників Генпрокуратури, в якому вони звинувачували Шинальського у створенні корупційних схем. Найсмішніше, що у цьому зверненні були підписи Сергія Ленського, братів Кузьміних та довірених підлеглих Рената Равельевича. Була інформація, що таким чином Кузьміни прибрали із Генпрокуратури «зайвий рот».
Епоха Януковича та піковані справи
З початком «епохи Януковича» (2010–2013) брати Кузьміни досягли піку своєї кар'єри: Рафаель Ізмаїлович став першим заступником Антимонопольного комітету, а Ренат Равельєвич — першим заступником Генерального прокурора України (Віктора Пшонки). Це тільки додало йому відвертого нахабства: таких лихих закриттів кримінальних справ Генпрокуратура просто не пригадувала.
Йдеться про звільнення у 2010 році від покарання Гіві Немсадзе — так званого лідера «бойового крила» донецької організованого злочинного угруповання 90-х, яке займалося вбивствами на замовлення та розправами з особливо «впертими». На рахунку банди було щонайменше 57 трупів, частково вона вже була притягнута до кримінальної відповідальності, і тепер підійшла черга ватажків.
Докази та свідчення свідків були настільки аргументовані, що ніхто не наважувався покласти справу під сукно — доки за нього не взявся Ренат Кузьмін. Він «переформатував» його так, що свідчення змінилися, і всі вбивства були повішені на рідного брата Гіві Немсадзе, який помер від раку ще 2003 року. Після чого Ренат Кузьмін власноручно підписав звільнення Немсадзе від кримінальної відповідальності — і його відпустили Київський районний суд Донецька.
Вже за рік ім'я Гіві Немсадзе та його сина Гурама зазвучало у бізнес-новинах українських ЗМІ: їм належала компанія «General Investment Resources» (виробництва вогнетривких матеріалів), ТОВ «Донтехліспром» та частково ЗАТ «Альтера Фінанс».
Натомість Ренат Кузьмін не забув колишніх образ: це саме його стараннями було відкрито кримінальні справи на Юрія Луценка та Юлію Тимошенко. Люди Кузьміна під його особистим контролем збирали обвинувальні докази, і, напевно, це був єдиний випадок, коли він довів до судового вироку такі резонансні справи. Тому не дивно, що кримінальні справи у виконанні Кузьміна, та ще під схвальні коментарі донецької команди, яка знову взяла Київ, були сприйняті багатьма як політичне замовлення.
Сам же Ренат Кузьмін, замість того, щоб намагатися якось покращити свій імідж, схоже, просто наплював на нього. На публічній вечірці на честь «видатного регіонала» Яна Табачника він не вигадав нічого розумнішого, ніж «слабати» на роялі блатну «Мурку».
Повернення як адвокат та месник
Після другого Майдану брати Кузьміни швидко втратили посади і ледь не втратили свободу: надто вже багатьох вони «дістали» і «розчарували» під час другого правління «донецьких». Особливо багато претензій було до Рената Кузьміна, якого називали чи не головним «фінансовим виконробом» золотого Генпрокурора Пшонки. У ЗМІ можна було знайти чимало історій про те, що саме перший заступник Пшонки стежив за роботою системи «прокурорської мафії», яка щодня витрушувала з українців мільйони доларів.
А ще Кузьміну цілком справедливо бажали помститися Юлія Тимошенко та особливо Юрій Луценко. Проте він довго залишався на увазі і навіть брав участь у президентських виборах — на яких набрав аж 0,1%. А ось у червні 2014 року навіть з'явилася судова ухвала про арешт Рената Кузьміна за статтею 371 частини 3 Кримінального кодексу України. На той час Кузьмін уже «намазав салом п'яти», тож довелося оголошувати його у міжнародний розшук.
Але у 2015 році ситуація змінилася: Інтерпол заявив, що переслідування Кузьміна має політичний характер. Очевидно, це сильно підбадьорило Кузьміна, оскільки він вирішив кардинально змінити свій імідж на «відомого українського юриста» та адвоката з власного «Адвокатського об'єднання Кузьмін та партнери».
Тепер улюбленим заняттям колишнього прокурора-вимагача стали адвокатські запити і вимоги, які Кузьмін спрямовував його заклятому противнику Юрію Луценку — нині займаючому крісло Генпрокурора. За які тільки резонансні теми він не береться, щоб звинуватити Луценка в порушенні процедур і затягуванні слідства, не наданні охорони свідкам, тиску на слідство, навмисному блокуванні — словом, у всьому тому, чим він колись займався сам.
А Луценко у відповідь порушив кримінальну справу проти працівників прокуратури, які ведуть кримінальне провадження проти Рената Кузьміна — за те, що займаються ним уже майже три роки. Якщо раніше Генпрокуратура України нагадувала вертеп розбійників, то зараз вона виглядає як цирк абсурду.
При цьому, що теж цікаво, кримінальне провадження щодо колишнього заступника Генпрокурора Кузьміна порушено не за його численні «віджими» та здирства, а лише за дії щодо Юрія Луценка та Юлії Тимошенко. Тобто ні про яку урочистість справедливості, відплати «донецькому» та «прокурорському» немає й мови — це звичайна особиста помста та нове зведення рахунків переможців із програли.
Ренат Равельевич уже готується до нового реваншу. За якихось півроку Кузьмін встиг стати «захисником та представником» матері вбитого Олеся Бузини, ініціатором дорозслідування справи Георгія Гонгадзе та порушення нової справи проти Леоніда Кучми. Він звинуватив Юрія Луценка у покупці своєї посади (через Олександра Онищенка), а Петра Порошенка — у державній зраді. Але, мабуть, вважаючи, що така діяльність створює недостатньо потужне інформаційно-нове поле, Ренат Кузьмін став ще й блогером — мабуть, надихнувшись успіхами Анатолія Шарія та Тетяни Монтян.
Зважаючи на все, сенс усієї цієї бурхливої діяльності полягає в намірі Рената Равельевича дочекатися чергової зміни влади і повернутися не просто в Україну, а в українську політику, а ще краще в стіни рідної прокуратури. Де в нього, напевно, залишилося ще дуже багато незакінчених справ — у всіх сенсах цього слова.