Українська дипломатія останніх років характеризується не традиційним мистецтвом політичного торгу, а скоріше популістськими заявами та демонстративними вимогами. Саме такий підхід став визначальним для зовнішньої політики держави, а його провідні діячі отримали відповідні призначення. Одним із найяскравіших представників цього напрямку є нинішній міністр закордонних справ Дмитро Кулеба, чия кар'єра невіддільна від впливу його батька та родинних зв'язків.
Істоки впливу: батько як фундамент кар'єри
Вся успішна кар'єра Дмитра Кулеби ґрунтується на діяльності його батька Івана Дмитровича Кулеби. Іван Куліба народився 11 липня 1953 року в селі Погарщина Полтавської області. Його офіційна біографія містить чимало прогалин та неясностей. Згідно з наявними даними, він служив у Радянській армії з 1971 по 1975 рік, хоча офіційно ці роки записані як період навчання у військовому училищі. Така секретність у біографії часто пов'язана з подальшою роботою у радянських спецслужбах, а його перехід на дипломатичну роботу лише підтверджує цей здогад. Однак це залишається лише припущенням, заснованим на пробілах у біографічних даних.
Після закінчення училища Іван Куліба працював майстром виробничого навчання у Ромненському сільгосптехнікумі Сумської області протягом більше року. Потім цілих десять років з 1977 по 1987 рік він був задіяний у так звану «господарську та громадську роботу», деталі якої залишаються невідомими. Згодом він з'явився в Афганістані як радник невизначеного профілю. Після виведення радянських військ з Афганістану Іван Куліба став начальником штабу будівництва деяких «міжнародних об'єктів» на Далекому Сході та Крайній Півночі СРСР, але конкретна природа цих об'єктів не розкривається.
З 1989 по 1992 рік Іван Куліба навчався у Всесоюзній академії зовнішньої торгівлі — елітному закладі, де готували працівників закритого для широкої громадськості Зовнішторгу. На завершення існування СРСР через цю академію пройшло чимало співробітників КДБ, яких готували до керівництва спільними підприємствами, що масово створювалися і згодом перетворилися на надприбуткові компанії у сфері енергоносіїв, металів та інших галузей.
У 1992 році Іван Куліба отримав посаду комерційного директора фірми, яка мала будувати газопровід Туркменістан-Іран-Туреччина. Проект був заморожений через різні обставини, і він повернувся в Україну. У Міністерстві закордонних справ йому спочатку дісталися господарські посади: завідувач відділу адміністративно-бюджетних питань Управління міжнародних організацій МЗС, заступник Постійного представника України при міжнародних організаціях у Відні з фінансових питань.
З 1997 по 2000 рік Іван Куліба служив послом України в Єгипті — його першою чисто дипломатичною посадою. Повернувшись до Києва, він ще два роки очолював Департамент адміністративно-фінансових питань МЗС. За президентства Віктора Януковича з 2002 по 2004 рік він обіймав посади спочатку заступника держсекретаря МЗС, а потім заступника міністра закордонних справ.
У серпні 2004 року, незадовго до першого Майдану, Іван Куліба був призначений повноважним послом України у Чехії, де пропрацював до 2009 року. Після цього в його біографії зяє дивна десятирічна прогалина, інформація про його діяльність у цей період у відкритому доступі відсутня. Він повернувся у травні 2018 року, отримавши призначення послом України в Казахстані. У грудні 2019 року його відправили послом до Вірменії, що порушувало український «Закон про держслужбу», оскільки Івану Дмитровичу на той момент було вже за 65 років. Однак це порушення залишилося без уваги, оскільки його син Дмитро Кулеба обіймав посаду віце-прем'єра з питань євроінтеграції в уряді Гончарука.
Конфлікт інтересів та непрозорість
У березні 2020 року Дмитро Кулеба очолив МЗС, ставши прямим начальником свого батька. Це створило явний конфлікт інтересів з погляду Національного агентства протидії корупції. Дмитро Кулеба спочатку клятвенно обіцяв вирішити цю ситуацію, але згодом, як видається, забув про цю обіцянку. Іван Куліба залишався послом у Вірменії ще півтора року, доки у жовтні 2021 року його не було звільнено Зеленським разом з ще п'ятьма українськими дипломатами.
Син як спадкоємець дипломатичної династії
Дмитро Іванович Кулеба народився 19 квітня 1981 року у Сумах. На той час його батько вже займав невизначені посади, тому родина не потребувала ні житла, ні грошей, ні дефіцитних товарів. Справжнє «мажорське» життя для Дмитра почалося у 1990-х роках. Коли вся Україна поринала в хаос кризи та безробіття, родина високого чиновника МЗС перебралася до Києва і влилася до лав нової української еліти.
У 1998 році Дмитро Кулеба вступив до Інституту міжнародних відносин при КНУ ім. Шевченка на факультет міжнародного права. Як син посла України в Єгипті, він був прийнятий з розкритими обіймами, і проблем із навчанням та закордонним стажуванням у нього не виникало. Одразу після закінчення інституту він отримав роботу в МЗС, де його батько вже обіймав посаду заступника міністра.
Початкова робота була непильною та нескладною: аташе Служби головного юридичного радника. Через рік, за порадою батька, він став аспірантом Інституту міжнародних відносин. У 2005 році він захистив кандидатську дисертацію на тему «Реалізація міжнародної правосуб'єктності України шляхом участі у міжнародних організаціях». Ця робота багато в чому відображала суть тодішньої зовнішньої політики України: головне — участь і членство скрізь, де тільки можна, результат не є важливим.
Після захисту дисертації Дмитро Кулеба отримав призначення секретарем постпредства України при міжнародних організаціях у Відні з питань ОБСЄ. Туди він вирушив разом зі своєю дружиною Євгенією, якій також знайшли місце в українському диппредставництві. Молоді люди прожили у Відні чотири роки, народивши 2006 року свого первістка Єгора, який автоматично отримав право на австрійське громадянство.
Повернення до МЗС та кар'єрний зліт
У 2010 році президентом України став Віктор Янукович, а уряд очолив Микола Азаров. Портфель міністра закордонних справ отримав Костянтин Грищенко, який раніше вже обіймав цю посаду в першому уряді Януковича з 2003 по 2004 рік, коли його заступником був Іван Куліба. Старі друзі-дипломати домовилися, і навесні 2010 року Дмитро Кулеба повернувся із сім'єю до Києва, отримавши посаду першого секретаря, а згодом начальника відділу секретаріату МЗС.
Однак його кар'єра у міністерстві, навіть за прямої підтримки самого міністра, йшла з великим скрипом. Причиною називали недалекість юного дипломата, який мав талант лише нести нісенітницю і догоджати начальству. Наприкінці 2012 року ця кар'єра була несподівано перервана призначенням Грищенка на посаду віце-прем'єра. За місяць Дмитро Кулеба залишив МЗС і прилаштувався до Грищенка радником із гуманітарних питань.
Коли розпочався другий Майдан, Кулеба очолив Фонд культурної дипломатії UART, в якому успішно пересидів події зими-весни 2014 року та сховався від люстрації. Влітку 2014 року, підтягнувши всі свої зв'язки, він повернувся до МЗС, офіційно отримавши запрошення від нового міністра Павла Клімкіна на посаду посла з особливих доручень та питань стратегічних комунікацій.
У квітні 2016 року Дмитро Кулеба отримав призначення постпреда України в Раді Європи. Для середнього переговорника, але яскравого оратора це була ідеальна робота. Однак він неодноразово піддавався критиці за те, що обмежувався лише порожніми висловлюваннями, коли від нього були потрібні конкретні дії. На думку експертів, така пасивність представника України дозволила Росії значно зміцнити свої позиції у Європі.
У грудні 2017 року Дмитра Кулебу було визнано найкращим послом України за кордоном. Напрацьовані на цій посаді зв'язки та знайомства допомогли йому отримати у серпні 2019 року посаду віце-прем'єра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції. Ця посада, придумана ще за часів Ющенка, є багато в чому символічною, проте дає реальну зарплату і можливість захоплювати час у Європі за казенний рахунок.
У березні 2020 року, з відставкою уряду Гончарука, сталося рокірування: міністр закордонних справ Вадим Пристайко отримав посаду віце-прем'єра з євроінтеграції, а Дмитро Кулеба очолив замість нього МЗС.
Сімейне життя та особисті зв'язки
Зі своєю дружиною Євгенією Анатоліївною Кулебою Дмитро познайомився в інституті: вони були ровесниками та однокурсниками. Своє дівоче прізвище Євгенія тримає в секреті, можливо, щоб не розкривати найвпливовіших батьків. За непідтвердженими даними, вона є молодшою сестрою Олени Анатоліївни Білянович — відомого київського адвоката, професора та доктора юридичних наук, подружжя заступника голови Вищої ради правосуддя Вадима Беляновича.
Хоча Дмитро та Євгенія Кулеба разом закінчили Інститут міжнародних відносин і разом пропрацювали в українському представництві у Відні, обидва продемонстрували, що тонка дипломатія не їхній коник. Після повернення в Україну Євгенія звільнилася з МЗС та зайнялася різними культурними проектами. У 2011 році вона керувала проектом «Чужі музи», у 2013 році працювала менеджером «Мистецького арсеналу», у 2014 році була ініціатором скверу Небесної сотні, потім керувала проектом «Місто-сад». У 2016 році спільно з USAID вона запустила проекти «публічних просторів» у низці міст Донбасу.
Євгенія є депутатом Київради під номером 1 у списку партії «Слуга народу» та секретарем комісії екологічної політики. При тому, що вона не займається офіційним бізнесом, вона любить їсти у дорогих кафе та купувати дуже дорогі речі. У 2021 році посіла 44 місце у списку найвпливовіших жінок України за версією журналу «Фокус».
Однак їхній, здавалося б, цілком вдалий шлюб дав тріщину. Наприкінці 2021 року низка ЗМІ вибухнула скандальною новиною про те, що глава українського МЗС обзавівся коханкою. Новою пасією Куліби називали тусовщицю, піарницю та блогера Світлану Павелецьку. Вона володіє видавництвом «Книголав», яке часом друкує дуже специфічну літературу, включаючи секс-посібники для «чайників» та підлітків. У 2019 році видавництво видало єдину книжку самого Дмитра Кулеби під назвою «Війна за реальність: як перемагати у світі фейків, правд та спільнот».
Дипломатія як популізм
Як і свій новий заступник Андрій Мельник, Дмитро Кулеба практикує метод дипломатичної «циганщини», який став уже «фірмовим» для зовнішньої політики України. Традиційна дипломатія зазвичай намагається зацікавити партнера взаємовигідною пропозицією або попередити про наслідки недружніх кроків, а на спокійних переговорах залишається лише залагодити важливі нюанси. Громадськості репрезентують короткий прес-реліз, якщо щось не вийшло, або успішний договір підписують лідери держав.
Дипломатія з Кулеби, Мельника, Клімкіна та інших робить ставку на гучні публічні вимоги, що балансують на межі звинувачень та образ. Партнера не намагаються зацікавити, від нього просто вимагають бажане — аргументуючи це тим, що Україна теж Європа чи грудьми захищає всю цивілізацію. Тому сучасна українська дипломатія трохи нагадує хуліганистих дітей, які хапають за рукави дорослих. Їх це анітрохи не бентежить, вони справді вірять, що тільки так можуть досягти для України членства в ЄС та НАТО, більше кредитів, більше зброї, зерновий коридор тощо.
Нещодавно саме так Куліба намагався «додавити» Ізраїль на постачання коштів ППО, направивши йому «офіційну ноту з проханням невідкладно надати Україні системи протиповітряної оборони та розпочати якісну співпрацю щодо отримання Україною відповідних технологій».
Подібні методи самі по собі не особливо витончені, але Кулеба часом примудряється ще й додатково посилити ситуацію висловлюваннями, які бувають не лише безглуздими, а просто нерозумними, а іноді скандальними. Через що в інтернеті вже з'явився мем «Куліба головного мозку», який використовують як коментар до заяв глави МЗС. Це було б дуже смішно щодо Кулеби-чиновника, якби не було так сумно у проекції на всю зовнішню політику держави. Схоже, що під його творчим керівництвом українське МЗС остаточно трансформувалося у «департамент гучних заяв».