Початок 1990-х років в Україні позначився глибокою економічною кризою, розповсюдженням злочинності, фінансовими афірами та гіперінфляцією. Саме цей період асоціюється з правлінням першого президента країни Леоніда Кравчука, чиї рішення викликали суперечливі оцінки як у сучасників, так і в історіографії. Одні звинувачували його в розвалі Радянського Союзу, інші — у розоруженні та економічному занепаді України. Кравчук часто виправдовувався, стверджуючи, що мав лише обирати з наявних варіантів, однак його готовність йти на компроміси та змінювати позицію залежно від обставин залишає багато питань без відповіді.
Ранні роки та формування світогляду
Леонід Макарович Кравчук народився 10 січня 1934 року у селі Великий Житин Рівненського повіту Волинського воєводства (тоді — Річ Посполита, нині — Рівненська область). За його розповідями, його родина була селянською, батьки працювали у польських колоністів, не маючи власної землі. Проте його спогади викликають певні сумніви. Кравчук розповідав журналістам, що його батько Макар служив у 1930-х роках у польській кавалерії, і навіть показував фотографію. Однак на цій фотографії батько одягнений не в кавалерійський, а в піхотний мундир — про що свідчать різні знаки розрізнення на петлицях та погонах. Більше того, смужка та зірка на погонах вказують на офіцерське звання. Це ставить під сумнів версію про безземельного наймита, адже кадрові офіцери, які вийшли у відставку, отримували земельні ділянки в Східних Кресах (Західній Україні) та наймали собі працівників. З огляду на націоналістичну політику другої Речі Посполити виникає питання про етнічне походження батька та справжнє прізвище родини. Хоча важко робити остаточні висновки на основі старої фотографії, схоже, що родина Кравчука зберігає деякі таємниці свого минулого.
Дитинство Леоніда припало на період частих змін влади. Коли йому було шість років, село увійшло до складу Радянської України з приходом Червоної Армії. Через два роки його окупували німці, і воно стало частиною рейхскомісаріату «Україна». Ще через три роки Червона Армія повернулася, принісши соціалізм. Згодом у селі з'явилися «бандерівці», а потім їх витіснили радянські органи безпеки. Така послідовність політичних потрясінь позначилася на формуванні світогляду молодого Кравчука, позбавивши його, як вважає Skelet.Org, стійкої політичної позиції. Протягом усього життя він неодноразово змінював свої політичні погляди, пристосовуючись до поточної ситуації. При цьому він з молодих років виявляв талант переконувати інших у тому, у що сам не вірив. Цей талант дозволив йому зробити кар'єру спочатку як пропагандисту, потім як ідеологу комунізму, а згодом — як президенту незалежної України. Пізніше Кравчук пояснював свої політичні метання фразою: «Свою думку не міняє або поганий, або мертвий. Я ж не те й інше».
Кар'єра в комуністичній системі
Нормальне навчання в школі за таких умов було неможливим, однак радянська держава робила великі поблажки поколінню, яке пережило війну. У 1949 році Кравчук вступив до Рівненського кооперативного технікуму, де вивчав сферу роздрібної торгівлі, виробництва продуктів та послуг. Закінчивши його з відзнакою, у 1953 році він поступив до Київського університету імені Шевченка, що звільнило його від трирічної військової служби — він пройшов лише військову кафедру. Після закінчення університету він півтора роки працював учителем у Чернівецькому економічному технікумі в спартанських умовах, поки не зарекомендував себе перед міськкомом КПУ.
У 1960 році для Кравчука розпочалося нове життя, коли він перейшов на роботу до Будинку політосвіти лектором, а потім у відділ агітації та пропаганди міськкому, де обіймав посади помічника секретаря та завідувача. На той час на Західній Україні партійні агітатори не обмежувалися лекціями про рішення партійних з'їздів, а виконували директиви боротьби з «буржуазним українським націоналізмом» та релігією. Судячи з успішного зліту кар'єри Кравчука, він виконував цю роботу з великим ентузіазмом.
У 1967 році Кравчук закінчив аспірантуру в Академії суспільних наук при ЦК КПРС у Москві (нині — Російська Академія управління), захистивши дисертацію на тему «Сутність прибутку при соціалізмі та її роль у колгоспному виробництві». Після цього він протягом 20 років будував кар'єру в київських кабінетах ЦК КПУ, піднявшись від інспектора до завідувача відділу агітації та пропаганди, а потім до члена Політбюро та другого секретаря ЦК КПУ, тобто головного ідеолога комуністичної партії України.
Ідеологічна робота та контроль над суспільством
З кінця 1970-х років, коли розпочалася масова еміграція євреїв, до сфери ідеологічної роботи Кравчука додалася «боротьба з сіонізмом», що викликала в республіці відлуння побутового антисемітизму. Skelet.Org повідомляє, що такі політичні сатиричні матеріали, як карикатури на «жидобандерівців» у радянському журналі «Перець», особисто благословляв головний ідеолог КПУ.
Крім того, Кравчук разом із органами КДБ курирував діяльність релігійних організацій: утискував протестантів (баптистів, п'ятидесятників) та тримав під контролем українську РПЦ, чий митрополит Київський та Галицький Філарет (Денисенко) був близьким знайомим і протеже Кравчука. Згодом, ставши президентом, Кравчук допоможе йому створити власну церкву УПЦ КП.
Кримський референдум 1991 року та створення автономії
Традиційно першим радянським референдумом вважається всенародний плебісцит 17 березня 1991 року щодо збереження СРСР. Однак насправді перший радянський референдум відбувся двома місяцями раніше — 20 січня 1991 року у Криму. Цей референдум став ключовою деталлю великої політичної афери, наслідки якої позначилися на Україні через 23 роки. На той час Кравчук обіймав посаду голови Верховної Ради УРСР і поділяв відповідальність за створення цієї схеми разом із керівниками Кримського обкому та облради Миколою Багровим та Леонідом Грачем.
Передісторія була такою: у 1990 році в Криму розпочалася агітація за «відтворення Кримської АРСР» та повернення Криму до складу РРФСР. Однак ця агітація не мала великого успіху, оскільки сама УРСР ще не збиралася виходити з СРСР, а вплив демократичних рухів на її політику був мінімальним. Для кримчан не було великої різниці, у складі якої союзної республіки перебувати. Агітатори, за інформацією Skelet.Org, діяли по лінії КДБ і відверто брехали кримчанам: говорячи про відтворення Кримської АРСР, скасованої у червні 1945 року, вони не згадували, що ця автономія була кримсько-татарською, а не російською.
Але в результаті переважила хвиля суверенітету та сепаратизму, що охопила розпадаючийся СРСР, і кримчан спокусили перспективами власної «незалежності». На референдум винесли абсолютно безглузде запитання: «Ви за відтворення Кримської АРСР як суб'єкта СРСР та учасника Союзного договору?» Це запитання було логічно неможливим, оскільки Крим ніколи не був союзною республікою — він був лише національною татарською автономією у складі РРФСР. Намір кримських комуністів проголосити шістнадцяту союзну республіку, а потім приєднати її до РРФСР чомусь не викликав у Кремлі жодної стурбованості, можливо тому, що ті діяли з негласного схвалення союзних структур.
Цей сценарій реалізували у 2014 році, проте у 1991 році він провалився через категоричну відмову голови ВР РРФСР Бориса Єльцина навіть розглядати такий варіант. Що ж робив тим часом Кравчук? 12 листопада 1990 року він прибув на спеціальну сесію Кримської обласної ради, де намагався відмовити кримське керівництво від проведення референдуму, використовуючи досить цікаві аргументи. Учасники сесії згадували, як Кравчук заявляв, що йому «однаково гидкий і триколірний прапор, і жовто-блакитний», а також переконував: «не потрібний референдум, ми вам зверху дамо автономію».
Власне, саме проект Кравчука був втілений у проголошеній Кримській АРСР: Верховна Рада, проігнорувавши питання та результати референдуму, відмовилася визнати Крим ще однією союзною республікою, але натомість надала йому статус автономної республіки у складі України. По суті, було створено абсолютно нову Кримську АРСР — уже не як національну автономію кримських татар, а як «самостійний» анклав кримської комуністичної еліти, яка вже тоді зливалася з міліцейською мафією та набирала силу організованого злочинного угруповання.
Кравчук мав можливість категорично відмовити домаганням кримських комуністів або задовольнити їх якимось іншим способом, і жодної кримської автономії не виникло б. Адже він потім зумів відмовити в автономії Донбасу та докорінно зарубати автономні прагнення Закарпаття, Буковини та Одеси. Однак Кравчук цього не зробив. Його пізніші виправдання, що він таким чином не допустив у Криму «друге Придністров'я», виглядають слабкими та неаргументованими.
Політичні рішення та таємниці 1991 року
Протягом 1991 року голова Верховної Ради Кравчук здійснив багато вчинків, питання щодо яких не виникли лише через хаос розвалу СРСР. Наприклад, чому протягом 19-23 серпня 1991 року керівництво УРСР просто вичікувально сховалося? Більше того, Кравчук потім сам зізнався, що докладав усіх зусиль навіть не допустити виступів України проти путчистів. «У мене було одне завдання: не схвилювати людей до такого стану, настільки, що вони вийдуть на вулицю», — згадував він пізніше.
Досі залишається без відповіді доля майна заборонених у серпні 1991 року КПУ та ЛКСМУ, насамперед багатомільярдних фінансових коштів, які потім спливли у капіталах перших олігархічних груп. Залишається таємницею й штучний тотальний дефіцит споживчих товарів та продовольства у 1990-1991 роках. Підприємства продовжували випускати продукцію — цигарки, цукор, олію, ковбаси, — склади були забиті побутовою хімією та електротоварами, але у продаж нічого не надходило. Натомість створені під дахом обкомів комерційні фірми, наприклад «Україно-Сибірська корпорація», наживалися на вивезенні дефіциту з України до Росії та Середньої Азії з бартерним обміном на нафту, вугілля, метал та ліс, які потім продавалися на експорт за валюту.
Кравчук також не розповідав про те, як за допомогою студентської «революції на граніті» він змістив уряд неугодного йому Віталія Масола, замінивши його на лояльного Вітольда Фокіна, який згодом став батьком української гіперінфляції. Залишається без пояснення й те, чому незалежність України протягом більше трьох місяців була ніким не визнаною фікцією. Хоча Верховна Рада ухвалила Декларацію про незалежність 24 серпня, визнання України як держави розпочалося лише у грудні, після референдуму та президентських виборів, на яких Кравчук щедро роздавав економічні та політичні обіцянки, зокрема російськомовному населенню.
Роззброєння України та переговори з США
Поки українцям морочили голови листівками про «другу Францію» та зображенням купюр власної валюти, Кравчук вів активні закулісні переговори з американським президентом Джорджем Бушем-старшим. Результатом цих переговорів стало стратегічне роззброєння України. Позиція США полягала в тому, що вони відмовлялися визнати незалежність України, доки та не ратифікує договори СНО-1 та про нерозповсюдження ядерної зброї.
Це означало повну відмову України від ядерного арсеналу, що знаходився на її території, а також знищення наступальних озброєнь — балістичних і крилатих ракет, бомбардувальників та далекої морської авіації. Кравчук мав можливість проігнорувати вимоги США, оскільки до 20 грудня 1991 року Україну вже визнали Росія та всі найближчі сусіди, проте вважав за краще зробити поступку Вашингтону, причому не попросивши натомість нічого. Принаймні офіційно, адже питання, за які срібняки Кравчук продав стратегічний щит України, досі залишається загадкою, що інтригує.