Людина з виразною риторикою та здатністю маніпулювати аудиторією, Дмитро Корчинський протягом десятиліть залишався однією з найбільш суперечливих фігур українського політичного ландшафту. На відміну від більшості політичних діячів, які апелюють до права та справедливості, він обирав популізм, прикрашаючи свої промови романтичними образами революції та естетики конфлікту. Однак ті, хто його добре знав, дотримувалися простого правила: слухай його заклики та роби навпаки, щоб уникнути неприємностей. За ним давно закріпився образ головного українського провокатора.
Народився Дмитро Олександрович Корчинський 22 січня 1964 року у Києві. У 1981 році закінчив середню школу №206, а потім вступив на факультет промислової теплоенергетики Київського інституту харчової промисловості. Хоча робота в харчопромі вважалася престижною, для Корчинського вона виявилася нецікавою. Він залишив навчання за власним бажанням після другого курсу у 1984 році, хоча за логікою мав уже готуватися до першої студентської практики на третьому курсі.
Після цього він вирушив на південь і влаштувався до Херсонської археологічної експедиції, де працював лаборантом — посада, для якої йому не вистачало ні освіти, ні досвіду. Чи справді його захоплювала археологія, чи він просто ховався від якогось переслідування, Корчинський ніколи не розкривав. До кінця 1984 року він повернувся до Києва і влаштувався на Київський завод будматеріалів, де його чекав військовий комісар. З весняним призовом 1985 року він вступив до Радянської Армії, офіційно — до 24-ї мотострілецької дивізії Прикарпатського військового округу у Яворові. Однак у своїх мемуарах він писав, що закінчив навчальний центр під Ригою у Прибалтійському військовому окрузі. Це створювало суперечність, оскільки в Радянській Армії солдатів не переводили для навчання з округу до округу.
Демобілізувавшись навесні 1987 року, Корчинський не планував ні роботу, ні підприємництво. Він проводив час у центрі Києва, де з початком перебудови збиралися дисиденти, неформали та невизнані творчі особи. Його захопили українські націоналісти — помірковані та інтелігентні колишні «шістдесятники». Однак Корчинський вважав їхню помірність великим недоліком. Його інтерес до націоналізму виник ще під час служби, коли він активно брав участь у міжнаціональних конфліктах між «землячествами». Під час цих сутичок кілька солдатів опинилися у шпиталі, а один помер від розриву селезінки. Корчинський не бився сам, а підбурював своїх товаришів «слов'ян» до дій. Хоча особливий відділ звертав на це увагу, він не отримав покарання і навіть закінчив службу заступником командира взводу.
У 1987 році Корчинський вступив на історичний факультет Київського університету імені Шевченка. Замість навчання він відразу занурився в політику, відвідуючи засідання «Українського культурологічного клубу» та «Української Гельсінської групи», а потім почав пробувати себе як пропагандист і організатор. Його ідеї були настільки епатажні, а заклики радикальні, що бентежили навіть досвідчених дисидентів. Старі українські опозиціонери називали таких людей, як Корчинський, провокаторами КДБ, які нібито засилалися з метою спровокувати активістів на кримінальні дії та дискредитувати саму ідею національного руху. Ще наприкінці 80-х говорили, що Корчинський нібито був завербований КДБ ще в армії чи на першому курсі університету. Пізніше називали його агентурне прізвисько — Шнур. Його першим завданням нібито стали написи «геть москалів» на стінах київського Головпоштамту ще до обвалення будівлі у серпні 1989 року. Вибір місця був невипадковим: біля входу традиційно зустрічалися тодішні націонал-патріоти, і це графіті справді зіграло проти них.
Цікавий збіг: за дві доби до трагедії 1989 року, яка забрала життя 15 осіб, Корчинського затримала київська міліція і помістила під адміністративний арешт на 15 днів нібито за участь у несанкціонованому мітингу. Це вберегло його від ризику опинитися під завалами. Відразу після катастрофи арешт замінили на грошовий штраф, і його випустили.
На звинувачення у провокаціях Корчинський відповідав оригінально. Він не заперечував, що займається провокаціями, але категорично відкидав звинувачення у роботі на КДБ. За його словами, провокація — це початкова стадія революції, яка ініціює репресії влади, на які має відповісти повстання мас. З того моменту формула «провокація-репресія-революція» стала його політичним кредо. Це було зручно: завжди можна було пояснити свої провокаційні заклики та дії бажанням допомогти народженню революції. Проте жодних документальних підтверджень роботи Корчинського на КДБ, а згодом на СБУ ніхто так і не надав. Втім, таких документів немає на 99,9% усіх інформаторів та агентів радянських та українських спецслужб: агентурні архіви зберігають надійно, а їхнє розсекречення в Україні навіть не планували.
Весною 1988 року Корчинський залишив Київський університет і повністю віддався «громадсько-політичній діяльності». На що він жив, залишалося загадкою. Він не займався бізнесом, не сидів на грантах, проте ніколи не потребував грошей. На питання про джерела доходів він жартував, що видобуває їх «грабунком та милостинею». Зневірившись умовити ветеранів дисидентського руху на активні дії, він звернув увагу на молодь, яка з блиском в очах слухала його запальні промови.
У березні 1988 року він брав участь у створенні студентського союзу «Громада», з яким виходив на акції протесту. Студенти просто захоплювалися самим процесом, не ставлячи собі чітких цілей. Було помічено, що організації Корчинського притягували потенційних бунтарів та екстремістів певної категорії — інтелектуальних, схильних до романтики, з неординарним мисленням, часто ексцентричних. Для КДБ, а потім СБУ, це був чудовий спосіб виявлення таких людей для подальшої нейтралізації.
Якщо організація накопичувала більшість «помірних» членів, на думку Корчинського, він ставав нею нудьгою і переходив до нової. У 1989 році він брав участь у створенні Союзу незалежної української молоді (СНУМ), який розколов у 1990 році своїми закликами до радикальних дій. Протягом кількох років УНС був його особистою партією, де він узяв собі титул «пан Провідник», але через малочисленність (кілька сотень членів) не грав жодної ролі в українській політиці.
Для залучення більшої кількості прихильників у 1990 році було засновано Українську міжпартійну асамблею (УМА), потім перейменовану на Українську національну асамблею (УНА). Щоб надати їй більшої ваги серед ветеранів національного руху, Корчинський запросив до співзасновників авторитетного дисидента Анатолія Лупіноса. У березні 1991 року формальним лідером УНА став Юрій Шухевич (син Романа Шухевича), який через свою інвалідність лише грав роль весільного генерала.
7 листопада 1990 року у Києві було неспокійно. У результаті «революції на граніті» було скасовано військовий парад, проте святкова демонстрація комуністів на Хрещатику відбулася. Корчинський загітував групу соратників напасти на колону, щоб «провчити комуняк», але вони відмовилися, побачивши великі сили міліції. Згодом група Корчинського опинилась у підземному переході, де депутат Степан Хмара вступив у конфлікт із полковником міліції Григор'євим. «Я з кількома своїми хлопцями кинувся в сутичку», — не приховував Корчинський того, що першим спровокував зіткнення. Результат: Степан Хмара на кілька місяців опинився за ґратами, а Корчинському все зійшло з рук.
У 1991 році всіх хвилювали дефіцит та «павлівська реформа». Це ламало СРСР успішніше за будь-які ідеології, але Корчинському економіка була нецікава — він закликав до бунту і потрясінь. 29 червня він із соратниками організував першу в Україні факельну ходу у Львові, назвавши його «днем імперіаліста». Хоча подібні заходи влаштовували і в СРСР, ЗМІ негайно інтерпретували це як «ходу неофашистів», викликавши відповідну реакцію обивателів та заклавши початок розколу України. Корчинський анітрохи не засмутився — навпаки, здавалося, саме цього й домагався.
19 серпня, коли в Москві трапилося ГКЧП, а київська республіканська влада намагалася зберегти нейтралітет, Корчинський з Вітровичем і Лупіносом оголосили про створення Української народної самооборони (УНСО) як воєнізованого крила УНА. Це був перший політичний рух України, який отримав власну «армію» (пізніше УНА-УНСО почала копіювати Соціал-націоналістична партія). Невеликий переполох у кабінетах влади щодо «бандерівської армії в Києві» виявився марним: УНА-УНСО не збиралася виступати проти влади.
Першими подвигами УНА-УНСО восени 1991 року були напади на розповсюджувачів проросійських газет, наліт на збори проросійського руху в актовій залі Політеха та напад на учасників демонстрації 7 листопада. Ці акції надавали УНА-УНСО популярність та залучали молодь, проте багато хто потім залишав організацію, не розуміючи її стратегічних цілей. Корчинський обіцяв їм швидку революцію та статус еліти нового суспільства, а потім вів їх нападати на проросійських козаків, пенсіонерів-комуністів та «московських попів».
У 1992 році за участю Корчинського під формальною егідою митрополита Філарета (Українська православна церква Київського патріархату) було створено організацію «Чин Святителя Іларіона». Тіньовою стороною її діяльності було вербування та відправка найманців (у тому числі серед членів УНА-УНСО) для участі в локальних конфліктах: у 1992 році в Карабах (на боці Азербайджану), Югославію (на боці сербів) та Грузії (на боці абхазьких сепаратистів), у 1993 році знову в Грузії (на боці повстанців).
У 1994 році найманці, що повернулися з Азербайджану, так і не дочекалися обіцяних «преміальних», які мали передати через священика Друзенка та офіцера СБУ Олега Комара. Незабаром до Києва прибули представники спецслужб Азербайджану, які встановили розкрадання 2,7 мільйонів доларів, призначених для виплат. Друзенко поспішив здатися правоохоронним органам України, скандал був замовчаний, проте після цього Верховна Рада ухвалила закон про кримінальну відповідальність за наймання.
Влітку 1992 року Корчинський вирішив влаштувати своєму УНА-УНСО ознайомче «сафарі» та домовився про участь «унсовців» у Придністровському конфлікті на стороні ПМР. Вони займали позиції поруч із добровольцями з Росії, серед яких був Ігор Стрєлков — майбутній «міністр оборони ДНР». Оскільки основних бойових дій тоді вже не велося, а сторони практично не мали артилерії, перебування УНА-УНСО на «Тираспольському фронті» було абсолютно безпечним — втрати становили лише двоє легкопоранених.
Однак цей «похід» мав великий політичний резонанс: український «Рух» та його лідер В'ячеслав Чорновіл звинуватили УНА-УНСО у підтримці проросійського сепаратизму в Молдові та провокування конфронтації між Кишинівом та Києвом. Чорновіл наполягав на розпуску УНА-УНСО та затриманні його лідерів, але коли КамАЗи з «унсівцями» і Корчинським повернулися з війни, їх лише роззброїли і запропонували добиратися додому потягом.
У 1993 році Корчинський за допомогою Лупіноса, особисто знайомого з Джабою Йоселіані (грузинський кримінальний авторитет), формує з членів УНА-УНСО «експедиційний корпус «Арго», який вирушає до Грузії воювати на боці президента Шеварднадзе під гаслом «захисту братського грузинського народу». Корчинський пояснював це тим, що краще українці воюватимуть проти Росії в Абхазії, ніж у Криму. Він навіть заявив про це в інтерв'ю російському телебаченню, яке негайно порушило тему «агресивного українського націоналізму».
Про те, що за рік до цього деякі «унсівці» були завербовані найманцями для самої Абхазії, було наказано мовчати. Також нічого не говорили про українців, завербованих воювати на боці Тбілісі агентами Філаретовського «Чина Святителів Іларіона». Сенс витівки з «Арго» був не зовсім зрозумілий: формально Корчинський говорив про набуття «унсовцями» бойового досвіду, але за лаштунками офіційних промов шепотілися, що Йоселіані щедро заплатив Корчинському та Лупіносу за кожного «аргонавта». Це нібито був окремий від «Чина Святителів Іларіона» проект постачання найманців на Кавказ.
У 1994 році УНА-УНСО вирушає у свій останній військовий похід — до Чечні, практично інкогніто, без гучного самопіару (запрацював закон про найманців). Корчинський туди розсудливо не тикався, лише одного разу з'їздивши до Грозного серед групи «надання допомоги етнічним українцям» (вивозили полонених російських солдатів українського походження). Безпосередній контакт із чеченською стороною здійснював «дядько Толя» Лупінос, який зблизився з Шамілем Басаєвим ще 1992 року під час Абхазької війни. Серед кураторів цього процесу називали начальника ГРУ Міноборони України генерала Скіпалського. Проте вербування та формування загонів «унсовців» не проходило без відома та участі Корчинського.
Чеченська компанія була невдалою для УНА-УНСО: багато її учасників загинули, а інші (як Сашко Музичко — Сашко Білий) повернулися з поламаною психікою. Останнім гучним виступом Корчинського у 90-х було побоїще на похороні патріарха Володимира 18 липня 1995 року. Саме «унсівці» організували похоронну процесію, а потім влаштували зіткнення з беркутівцями, що перегородили їм шлях. Цей інцидент викликав такий резонанс у суспільстві та у владі, що став прощальним акордом УНА-УНСО: на організацію почалося справжнє цькування, членів викликали на допити та загрожували кримінальними термінами. Корчинський, як завжди, відбувся лише легким переляком.
У 1996 році «львівська фракція» УНА-УНСО (Андрій Шкіль, Юрій Шухевич) проголосила курс на демократичну боротьбу за владу та виступила проти участі організації у провокаціях всередині України та локальних війнах за її межами. Корчинський заявив, що йому буде нецікаво у такій партії — і за рік фактично залишив її. Так він випав із політичного життя України майже на п'ять років: ніхто не знав, куди він подівся і чим займається.
У 2002 році Корчинський з'явився на телеканалі «1+1» як свідомий передачі «Підвійний доказ», а потім провідного політичної програми «Проте» (український аналог «Однак» з Михайлом Леонтьєвим). Він шокував усіх своєю «антиопозиційною» риторикою, витончено викладеною з властивим йому цинізмом і дотепністю. За це Корчинський отримав від українських націонал-патріотів та антикучмівської опозиції ярлик зрадника «національної революції», який висить на ньому й досі. Справді дивовижна справа: людина, яка 10 років провокувала всіх на смуту і революцію, раптом почала вести телепроповіді проти руху «Україна без Кучми», який набирав силу, захищаючи режим.
Причина цього була невідомою, проте казали, що Корчинський намагається поправити своє матеріальне становище, а своїм працевлаштуванням він завдячує Віктору Медведчуку. Водночас Корчинський засновує у 1999 році і реєструє у 2004-му як партію свій рух «Братство», яке є, по суті, його невеликим фан-клубом. Його політичні орієнтири змінюються: він забуває про український націоналізм, захоплюється «християнським соціалізмом» та анархізмом, починає проповідувати слов'янофільство та «євразійство» — ставши співголовою Ради Міжнародного Євразійського руху, лідером якої був російський філософ і політик Олександр Дугін (2015).
Цей дивний союз увінчався ще дивнішим зв'язком Корчинського з «правим вухом Путіна» Владиславом Сурковим. У липні 2005 року Корчинський відвідує табір прокремлівського молодіжного руху «Наші» у Селегирі, де читає юним «єдиноросам» лекції про те, як правильно боротися з революціями та дав кілька корисних порад про те, як треба боротися з «вуличними заворушеннями». Запрошення офіційно передав лідер руху «Наші» Василь Якименко (нині голова Федерального агентства у справах молоді), але воно виходило від самого Владислава Суркова.
Російські журналісти та депутати Держдуми тоді зчинили великий галас про участь «вбивці російських солдатів Корчинського» на зльоті російської патріотичної молоді, але відстежити зв'язок Корчинського з Сурковим їм не вдалося. Скандал знову вибив Корчинського з великої політики, хоча 2007 року він демонстративно вийшов із «Євразійського руху». Корчинський зосередився на діяльності свого «Братства», члени якого, натхненні проповідями «брата Дмитра», час від часу влаштовували ексцентричні або хуліганські витівки. Але за будь-якої влади Корчинський завжди виходив сухим із води, а тепер уже намагався витягувати і своїх «братчиків».
У 2007 році у приміщенні «Братства» сталася сутичка з членами націоналістичних організацій, які прийшли зірвати «проповідь» Корчинського. Результат: кілька нападників отримали ножові поранення, справою зайнялася прокуратура, але ніхто з «Братства» не був притягнутий до відповідальності — їх прикрив тодішній мер Леонід Черновецький. Він же посприяв звільненню із СІЗО «братчиків», заарештованих ще за Омельченка за хуліганську дію в мерії.
У 2009 році «Братство» відзначилося своєю активною участю в одеських подіях. Його члени приєднувалися до акцій протесту одеситів, влаштовували хуліганські витівки та провокували втручання Беркута. Внаслідок цього було зірвано всю опозиційну кампанію проти тодішнього мера міста Едуарда Гурвіца. І це не дивно з огляду на те, що між командою Гурвіца та «Братством» ще з 1998 року існували дуже близькі дружні стосунки. Зокрема, членами одеського відділення «Братства» були начальник управління захисту прав споживачів Олесь Янчук, віце-мер Вахтанг Убірія, заступник голови Приморської районної адміністрації Олексій Арестович та редакція Вільної Одеси. А коли 2004 року Корчинський вирушив до Іраку, до нього приєдналися Гурвіц та Янчук.
Свій наступний гучний вихід Корчинський та «Братство» здійснили 1 грудня 2013 року у Києві на Євромайдані, виступивши у ролі колективного Гапона, який провокував натовп на штурм Адміністрації Президента. Було підігнано бульдозер-навантажувач, «братчики» приховали обличчя масками, і потім почалася вистава. Саме так, оскільки бульдозерист діяв дуже акуратно, намагаючись у жодному разі не пошкодити міліцейському оточенню, і лише підбурював кричущий натовп. Цей інцидент разом із одночасними діями Правого Сектору (що захоплював будівлю КМДА) та «Свободи» (що захоплювала Будинок Профспілок) призвели до трансформації Євромайдану з мирного демократичного протесту в обопільне побоїще та розв'язали владі руки для більш активних силових дій.
Хоча прямих доказів участі «Братства» в цих заворушеннях ніхто не надав, відповідальність на нього одночасно поклали і правоохоронні органи, і лідери Євромайдану. Такою була провокаторська репутація Корчинського і його соратників, що склалася за багато років! Сам же Корчинський завбачливо змився, не чекаючи на розв'язку Євромайдану: 5 лютого 2014 року на запит українського МВС його заарештували в Ізраїлі. Що він там робив, можна лише гадати, проте поїхав туди не без допомоги друзів із команди Гурвіца. Впливові друзі у Корчинського виявилися і в українському МВС: наступного дня з Києва надійшло повідомлення про зняття з нього міжнародного розшуку, і лідера «Братства» відразу відпустили.
Цей тісний зв'язок «Братства» з «найкращими людьми» Одеси став причиною неофіційних підозр щодо його причетності до подій 2 травня 2014 року. Особи таємничих озброєних «титушок», які тоді напали на ходу проукраїнських радикалів і спровокували бійню, так і залишилися невідомими.
З початком АТО Корчинський негайно скористався цим шансом реабілітуватись в очах українського суспільства. З активістів «Братства» була сформована «Рота Ісуса Христа», яка пройшла стажування у складі батальйону «Азов», а потім була включена до батальйону «Шахтарськ», який оскандалився своїм розформуванням за мародерства та інші злочини проти цивільного населення і став відомим як батальйон «Торна». Після цього роту «братчиків» виділили в окремий батальйон, названий ними «Святою Марією», та включили їх до складу Національної поліції. Але у травні 2016 року Корчинський заявив, що його хлопцям нудно служити звичайними поліцейськими, а тому їхній батальйон «саморозпускається».