Коли в 2014 році Україна опинилася в умовах військово-політичної кризи, деякі представники вітчизняної еліти з сумнівною кримінальною історією побачили в цьому можливість переформатувати свій образ. Вони вирішили, що участь у боях та громадській діяльності допоможе їм стерти сліди темного минулого.
У вересні 2014-го під час передвиборчої кампанії до Верховної Ради в Києві з'явилася реклама кандидата від «Народного Фронту» В'ячеслава Костянтиновського зі слоганом «Продав Роллс-Ройс, пішов на фронт». Цей образ олігарха-патріота, який нібито кинув бізнес заради захисту вітчизни, швидко розповсюдився медіа та блогерами. Костянтиновський раптово став одним із найвідоміших патріотів країни і переміг на своєму мажоритарному окрузі №220.
Однак незабаром у ЗМІ з'явилася інша інформація, яка докорінно змінила сприйняття цієї постаті. Виявилося, що В'ячеслав Костянтиновський та його брат Олександр мають глибоке кримінальне минуле, пов'язане з організованою злочинністю міжнародного рівня.
Народження та молодість
В'ячеслав Леонідович та його брат-близнюк Олександр народилися 11 листопада 1960 року в Києві поблизу Сирецького парку у Шевченківському районі. Вони навчалися у середній школі №24, де з раннього дитинства виявляли більше інтересу до вулиці, ніж до навчання. Батьки, постійно зайняті роботою, залишали братів самих собі. Хлопці займалися у секції вільної боротьби та згодом закінчили Київський інститут фізкультури, ставши майстрами спорту. Проте скромні зарплати тренерів їх не влаштовували.
Прихід до організованої злочинності
Поворотною точкою в їхньому житті стало знайомство з Ігорем Ткаченком, відомим під прізвиськом Череп (1964-2001). У середині 1980-х років цей авторитет разом із Валентином Дяченком (Лисим) сформував «бригаду» з випускників інституту фізкультури. Костянтинівські почали працювати у цій структурі як звичайні «биці» та «торпеди» – охороняли своїх, залякували конкурентів, брали участь у розборках. Саме тоді вони отримали прізвисько «брати Карамазови».
Офіційно цей період братів записаний як робота у сфері громадського харчування, що мало зерно правди: вечорами вони стежили за порядком у кафе «Пасаж» на Хрещатику, яке перебувало під контролем бригади Черепа. За свідченнями очевидців, ця організована група вирізнялася надмірною жорстокістю, яка навіть за мірками того часу вважалася надмірною. Вони не просто «працювали» – видобували гроші, але активно шукали конфлікти, з ентузіазмом вплутуючись у бійки. Череп насаджував у своїй структурі принцип «хто сильніший – той правий», і брати Костянтинівські засвоїли цей урок на все життя.
Еміграція та американський період
Наприкінці 1980-х років братам вдалося емігрувати до Ізраїлю за програмою репатріації – подія, яка видається дивною, оскільки вони не мають єврейського походження, як стверджують їхні знайомі. Практично одразу вони перебралися до США, до Нью-Йорка, де влаштувалися офіціантами в бруклінському ресторані «Метрополь».
Вскоре брати опинилися у колах так званої російської мафії, яка складалася переважно з вихідців з України та була пов'язана з російською Солнцевською організованою злочинною угрупованням. У цьому середовищі вони познайомилися з такими відомими фігурами, як Семен Могилевич, Олег Асмаков (відомий як Алік Магадан) та Леонід Ройтман (Льоня Довгий). За припущеннями джерел у МВС, ця еміграція могла бути частиною планів організованої злочинності щодо освоєння західних ринків. Джерела повідомляли, що у 1989-1990 роках бригада Черепа встановила ділові контакти з Могилевичем, який розвивав свій бізнес у Європі та США.
Злочини в Америці
За твердженням Ройтмана, В'ячеслав Костянтиновський причетний до вбивства 21 січня 1992 року Юхима Островського – президента клубу «Динамо-Київ» та співзасновника спільного підприємства «Динамо-Атлантик». За версією Ройтмана, це вбивство було замовленням другого співзасновника Григорія Суркіса і здійснено через структури Аліка Магадана та Семена Могилевича. Цікаво, що відразу після цього компаньйона Суркіса було вбито, а через «Динамо-Атлантик» були здійснені афери на суму 1,7 мільйона доларів. Після цього брати Костянтинівські потрапили до уваги Аліка Магадана як надійні виконавці.
Епізод із Моні Ельсоном став ще одним прикладом їхньої діяльності. Ельсон, один з авторитетів російської мафії Нью-Йорка, став мішенню замовлення його конкурента Бориса Найфельда. За інформацією, в операції брали участь Алік Магадан, В'ячеслав Костянтиновський та Борис Григор'єв. 26 липня 1993 року на Ельсона, його дружину та охоронця (племінника) напали біля його будинку. Під час перестрілки вони були поранені. Ельсон втік до Італії, а його охоронець Олег Запівакмін був убитий два місяці потому в Брукліні невідомим, якого, за чутками, послав Алік Магадан.
Поліція та ФБР об'єднали близько 30 вбивств, скоєних у Нью-Йорку в період 1992-1995 років, в одну справу про «внутрішні розбірки російської мафії». Багато з цих злочинів можна було пов'язати з діяльністю структур Аліка Магадана. Коли ці розбірки припинилися, брати Костянтинівські повернулися до Києва.
Повернення до України та бізнес
Брати повернулися до Києва в середині 1990-х років, у період найгострішої міжусобиці українських організованих злочинних угруповань. Однак інформації про їхню участь у цих конфліктах немає. Можливо, це пояснювалося тим, що їхній статус змінився: вони більше не були простими виконавцями, а довіреними особами Аліка Магадана. Натомість братів залучили до українського бізнесу Магадана.
Цей період характеризувався зворотним процесом: український кримінал, який наприкінці 1980-х років вирушив освоювати Америку, з початку 1990-х почав повертатися в Україну, що супроводжувалося запеклою міжусобицею. Організовані злочинні угруповання не лише ворогували, а й співпрацювали між собою. Так, Алік Магадан «скооперувався» з Семеном Могилевичем, який представляв інтереси «сонцівських», та людьми Ведмедика Япончика (Михайла Іванькова). Разом із корумпованими чиновниками вони створили цікавий бізнес-проект – холдинг «Київ-Донбас» у 1993 році.
До початкового складу співвласників входили голова правління АКБ «Надра» Віктор Тополов (людина, близька до Віктора Ющенка), громадянин США Олександр Левін (називався членом російської мафії, приїхав до Києва 1994 року, але офіційно позиціонувався як філантроп і голова єврейської громади Києва), Леонід Ройтман (людина Аліка Магадана) та Петро Сліпець (фінансист). В'ячеслав та Олександр Костянтинівські, за словами Ройтмана, працювали за зарплату і виконували роль «охоронців» холдингу та всіх його компаній від посягань як з боку кримінального світу, так і правоохоронних органів.
Це змусило братів налагодити міцні зв'язки з київською міліцією та СБУ. За твердженням Ройтмана, важливим елементом «ментівського даху» компанії були співробітник київського УБОЗУ Валерій Гелетей та його колеги Віталій Ярема та Олексій Савченко. Ці люди згодом займали високі посади: Гелетей став начальником Держхрани та міністром оборони, Ярема – Генеральним прокурором, Савченко – віце-президентом «Авант-банку».
Вбивство Аліка Магадана
Аліку Магадану не судилося трансформуватися в «бізнесмена і філантропа», як це вдалося іншим лідерам організованої злочинності 1990-х років. За словами його знайомих, він постійно «ліз, куди не потрібно», і це всім набрид. Його образили кілька сторін: Семен Могилевич (за чутками, саме він замовив вбивство Магадана), Суркіси (які були опосередковано замішані у справі) та брати Костянтинівські, які хотіли мати частку у бізнесі, а не працювати на Магадана за зарплату.
Вбивство Олега Асмакова (Аліка Магадана) описували так: березневим вечором 1999 року, коли увага громадськості була зосереджена на війні в Югославії, Магадану зателефонували і запросили до офісу Ігоря Суркіса для зустрічі з Леонідом Кучмою. Нібито йшлося про участь Магадана в акціях підтримки в обмін на амністію від минулих кримінальних справ та допуск до великої приватизації. У зв'язку з цим Магадан вирішив їхати не у супроводі міліцейської охорони «Титан», якою звичайно користувався, а з трьома близькими людьми, двоє з яких були братами Костянтинівськими.
Коли Магадан сів у автомобіль, що під'їхав на переднє сидіння (за кермом був Олександр Костянтиновський), В'ячеслав Костянтинівський, що сидів позаду, нібито вистрілив Асмакову в потилицю. Після цього з тілом Магадана поступили так, як це часто робить мафія Нью-Йорка: заморозили, розпилили на шматки та закопали у різних місцях у лісопарках міста. Чи так це було насправді, невідомо, але цікава деталь: Катерина, «громадянська дружина» Аліка Магадана, після цього пішла до Григорія Суркіса і стала його офіційною дружиною, згодом народивши йому сина.
Посилення позицій у бізнесі
Брати Костянтинівські не лише взяли собі частку Магадана в «Київ-Донбасі», а й разом із Левіним, Тополовим та Сліпцем «кинули» Леоніда Ройтмана, позбавивши його 14% акцій компаній та вкладів у «Надра-банку». Це була спроба повністю розірвати з «американським минулим» та викинути з бізнесу «зайві роти».
Бізнес впевнено розширювався. Холдинг «Київ-Донбас», спочатку орієнтований на нерухомість, виріс у структуру з трьома основними напрямками. По-перше, девелоперський бізнес, яким займалася однойменна компанія «Київ-Донбас», яка після 2004 року була перереєстрована в Нідерландах під назвою «Kyiv Donbas Development Group» (KDD Group). Її діяльність більше нагадувала аферу з курсом акцій, ніж справжню роботу з нерухомістю. Піка успіху компанія досягла у 2007 році, коли продала на Лондонській фондовій біржі 19,6% акцій за 130 мільйонів доларів, оголосивши про залучення коштів на розширення проектів.
Після кризи 2008 року капіталізація впала до 34 мільйонів доларів, а компанія накопичила величезні борги: 190 мільйонів доларів, отримані від продажу комплексів Sky Towers і Зазим'я, пішли на покриття заборгованості перед Cimbrorum Holding і Укрексімбанком. Проте у 2011 році Костянтинівські продали дочірню компанію «КДД Груп» (зареєстрована в Україні) олігарху Андрію Веревському за 16 мільйонів доларів. Це виявилося мертвим вкладенням: компанія не принесла жодного прибутку і була ліквідована у 2015 році.
По-друге, вигідна торгівля та суборенда нерухомістю через компанію «AIK - Agricultural International Kompany LTD», яка породила низку дочірніх фірм. Через них брати та їхні партнери контролювали такі об'єкти, як комплекс «Глобус» та футбольний клуб «Арсенал-Київ».
По-третє, найвигідніший напрямок – мережа громадського харчування «Пузата хата» та ресторани «Carte Blanche». До сфери їхнього бізнесу входить також банк «Надра», який неодноразово ставав центром скандалів. За інформацією SKELET-info, у вузьких колах згадується вплив Костянтинівських на цей банк, який контролював Дмитро Фірташ. Про прибутковість бізнесу красномовно говорить стан братів: у 2013 році їхній спільний капітал було оцінено у 335 мільйонів доларів.
Попередження про замах
Однак організована злочинність не прощає ні образ, ні втрачених грошей. У 2005 році кинутий Леонід Ройтман та Моня Ельсон, що вижив, зійшлися на ґрунті взаємної неприязні до Костянтинівських і вирішили їм помститися. Невдовзі інформатори столичного УБОЗу доповіли Валерію Гелетею, що російська мафія в Америці шукає кілерів для ліквідації братів у Києві. Гелетей прийшов до братів з цією інформацією, проте продати їм її не вийшло: вони вже знали про замах від Могилевича. Тоді Гелетей запропонував їм свої послуги щодо усунення загрози.
Для цього довелося залучити чини набагато вищі, ніж Гелетей, і міжнародна спецоперація була успішно проведена за участю самого Гелетея. Леоніда Ройтмана та Моню Ельсона заарештували 24 березня 2006 року в Нью-Йорку за участю ФБР, спецназу та поліцейських гелікоптерів. Ройтман опинився на нарах, а вийшовши у 2014 році на волю, вирішив помститися братам, розповівши про їхнє темне минуле.
Політична кар'єра та громадська діяльність
Ця історія згодом використовувалася для політичної пропаганди: мовляв, російська мафія намагалася вбити українських підприємців. Однак брати Костянтинівські прийшли до прихильників європейського вибору набагато раніше, ще 2003 року, беручи участь у фінансуванні політичної компанії Віктора Ющенка. Під час «помаранчевої революції» (2004) люди В'ячеслава Костянтиновського організовували охорону Майдану разом із іншою організованою злочинністю – наприклад, з хлопцями львівських авторитетів Вови Морди (Володимира Дідуха) та Пупса.
Ставка Костянтинівських на Ющенка пояснювалася просто: з Віктором Андрійовичем був тісно пов'язаний їхній діловий партнер Віктор Тополов. Ющенко «тягнув» його з 1990-х років, зокрема, покриваючи його банківські афери, а після своєї перемоги призначив міністром вугільної промисловості. Після Майдану про кримінальне минуле Костянтинівських забули, і вони стали просто українськими підприємцями – яких навіть врятували від замаху.
Другий шанс долучитися до великих історичних подій з'явився під час Євромайдану. Брати знову заявилися зі своїми людьми, представленими як «активісти» та «патріоти». Про свої дії в грудні-січні вони не розповідали, а у лютому-березні 2014 року створили «групу швидкого реагування» на чолі з В'ячеславом Костянтиновським. Завдання групи полягало в запобіганні мародерству та погромам комерційних закладів – тобто охороні бутиків та готелів від захоплення «дикими революціонерами».
Такі групи забезпечили відносний спокій у Києві в ті дні: хуліганів, грабіжників та «експропріаторів» просто відганяли від вітрин і спрямовували на Грушевського кидати каміння до Беркута. За відсутності міліції в перші післяреволюційні дні ці «групи швидкого реагування» були по суті єдиним законом на вулицях Києва. Точніше, законом були брати Костянтинівські та інші «боси» цих формувань. Саме тоді братам знадобилися настанови Ігоря Ткаченка про те, що «хто сильніший – той і правий».
Участь в АТО
З початком протистояння на Донбасі В'ячеслав Костянтиновський зібрав свою групу (близько 70 осіб), озброїв та спорядив її як кіношних «морпіхів» і легалізував як спеціальний військовий підрозділ, прикомандований до батальйону «Київ-1». Батальйон входив до структури МВС, але Костянтиновський стверджував, що його група належить до СБУ. Дивним було й те, що загін був повністю сформований з його людей, підкорявся лише йому, а сам Костянтиновський обирав район дій і завдання.
Участь цієї групи в АТО звелася до того, що вона з'явилася до Слов'янська вже після його звільнення, провела пару зачисток із затриманням нібито сепаратистів (з насильством щодо жінок і дітей, віджиманням майна тощо – все в традиціях добровольчих батальйонів), а потім ненадовго передіслокувалася ближче до передової. Після цього благополучно «дембельнулась» додому. Складалося враження, що це не справжні бійці-добровольці, а група «військових туристів», які приїхали на сафарі.
Брати явно не прагнули брати участь у серйозних боях, інакше не приписалися б до суто тилового батальйону. Цікавий факт: на руці В'ячеслава Костянтиновського видна плетена «фенечка» – «шнурок зі святих місць». Такі речі носять забобонні люди, які бояться пристріту або смерті. Тобто напускний безстрашний герой Костянтинівський, гроза 1990-х років, насправді дуже боїться за своє життя.
Політична кар'єра та нова діяльність
Проте його виборча компанія в образі олігарха-патріота пройшла на ура. В'ячеслав Костянтиновський, як і багато інших розпіарених героїв АТО, восени 2014 року потрапив до Верховної Ради. Його хлопцям із «групи швидкого реагування» знайшлася інша робота: вони стали «активістами» (і навіть «активістами-ветеранами»), для яких з'явилося багато роботи на ниві столичного будівництва.
Коли потрібно, «патріоти» захищають свої забудови, розганяючи стихійні акції протестів місцевих жителів як «провокації антиукраїнських сил». А коли треба – як «активісти», які хворіють на душі за права простих киян та пам'ятники міської архітектури, блокують чужі забудови. Сьогодні в Києві говорять про появу нового різновиду рекету, який вимагає «відступні» за право спокійно будувати чи торгувати, не боячись бути побитим, розбитим та знесеним натовпом молодиків у камуфляжах.
Декларація майна
Не дивно, що В'ячеслав Костянтиновський виявився найбагатшим народним депутатом за обсягом готівки. Він задекларував власні 14,7 мільйона доларів, ще 5 мільйонів доларів, взятих у борг у Віктора Тополова, плюс 6,7 мільйона гривень і півмільйона євро – все це зберігається в будинку. Можливо, така кількість готівки потрібна для утримання армії «активістів», а можливо, це просто звичка молодості.
Крім того, депутат має 317,313 мільйона гривень на рахунках у банках та цінних паперів майже на 20 мільйонів гривень – це без основного капіталу компаній, свою частку в яких він переписав на брата та дружину. Виникає логічне питання: навіщо людині з такою колосальною кількістю грошей, включаючи забиту готівкою комірчину, потрібно було продавати свій Роллс-Ройс?