Хто розподіляв десятки мільярдів гривень бюджетних коштів між власними структурами, пропагував ідею донецького сепаратизму, доводив підприємства до краху та скуповував їх за безцінь, а потім не тільки уникнув відповідальності, але й займав посаду головного економічного радника у найбільшій опозиційній парламентській фракції? Мало хто з українців пам'ятає, що це Борис Колесніков, який намагається повернутися в політику з абсолютно новою репутацією та начисто забутим минулим. І йому це вдається. За останніми соціологічними дослідженнями, в Україні спостерігається стрімке падіння довіри до чинної влади та одночасне зростання довіри до політиків, які були при владі лише кілька років тому. На Сході України лідерами рейтингів виявилися Рінат Ахметов (49%), Юрій Бойко (25%), Борис Колесніков (17%) та Олександр Єфремов (16%). Українці мають вкрай коротку пам'ять, що дозволяє їм швидко забувати про скандали своїх кумирів.
Skelet.Org відзначає, що такою ж короткою пам'яттю страждають і правоохоронні органи. Борис Колесніков був однією з найближчих до Ріната Ахметова людей, і ще до першого Майдану його називали «донецьким бандитом». Це був простий висновок: якщо Ахметов бандит, то його права рука теж бандит. Але коли у ЗМІ з'явилася детальна інформація про минуле донецького клану, виявилося, що Колесніков ніколи не був членом рекетирських «бригад» Ахатя Брагіна. Він завжди був торгашем – як у прямому розумінні, так і за своєю природою. Якщо застосувати психологічний портрет Бориса Колесникова до соціальних термінів ХІХ століття, то він не «хазяїн», як Брагін чи Ахметов, і навіть не «товариш господаря» (так називали компаньйонів купців та авантюристів). Він типовий «прикажчик» господарської крамниці.
Таких типажів чимало в сучасній українській еліті – наприклад, Іван Аврамов, який є «прикажчиком» Юрія Іванющенка. Проте «прикажчики» далеко не останні люди, адже у великий бізнес і особливо у велику політику потрапило чимало «статевих» та «кухарок», які найчастіше й найголосніше галасують у телевізорі. Але з часом з'явилися нові подробиці з життя Бориса Колесникова. Виявилося, що ця на вигляд нерішуча людина насправді не така проста, і за нею тягнеться довгий кримінальний шлейф, в якому історія з «Білим лебедем» – лише один з епізодів. Це не змінило його психологічний портрет, адже, як відомо, з ким поведешся, від того й наберешся. А Борис Колесніков спочатку повівся з «хвацькими людцями».
Борис Вікторович Колесніков народився 25 жовтня 1962 року в місті Жданів (нині Маріуполь). У 70-х його родина переїхала до Донецька і оселилася у квартирі дев'ятиповерхового будинку №40 на вулиці Краснозоринській у Куйбишівському районі. Однак у своїх інтерв'ю журналістам Колесніков брехав, розповідаючи, що нібито жив на одній вулиці з Рінатом Ахметовим і саме так вони познайомилися. Він стверджував, що Ахметов – чесний бізнесмен, який навіть мухи не ображав. Насправді ж родина Ахметова жила за кілька кілометрів від Краснозоринської, у селищі Жовтневий біля однойменної шахти, ближче до аеропорту – там же, де жив його «наставник» Ахать Брагін, більш відомий як Алік Грек. З 2014 року цей район регулярно обстрілювався, хоча будинок Ахметових (хороми, збудовані на місці старого будинку), як кажуть, чудово майже не постраждав – ще одна загадка «гібридної війни».
Після закінчення середньої школи перед Борисом Колесніковим стояли два варіанти: готуватися до вступу у вуз або до служби в армії. Він вчинив інакше. Одного дня юний Борис з'явився на вулиці зі страждальницькою гримасою на обличчі, з лівою рукою в гіпсі та металевому каркасі. За його словами, так він проходив три роки. Завдяки хитромудрому діагнозу про повну непридатність до фізичних навантажень, розписаному на кілька сторінок знайомим травматологом його батьків, шлях до армії Колесникову було замовлено – навіть у стройбат. Це автоматично зняло й необхідність вступати до вузу. Натомість 18-річний «інвалід» пішов працювати продавцем. Загіпсована ліва рука анітрохи не заважала йому хвацько торгувати бакалією та фруктами у магазині Куйбишевського відділу робочого постачання (ГРЗ) «Донецьквугілля». Саме в цьому Куйбишевському ОРСі Колесніков тісно зблизився з двома іншими «працівниками торгівлі»: Ахатем Брагіним та Рінатом Ахметовим. Спочатку з Брагіним, який на початку 80-х офіційно працював м'ясником, а неофіційно «катав» карти та займався рекетом. Потім, коли Брагін став директором донецької крамниці №41, Колесніков познайомився з його офіційним експедитором Рінатом Ахметовим, найближчим помічником Брагіна.
На той момент вони ще не були авторитетами для Колесникова, а лише спекулянтами дефіцитом, як і він сам, але з гучною бандитською репутацією. Набагато більше Колесніков дорожив своїми зв'язками з ОРСівським керівництвом, завідувачами баз (у тому числі із Шамілем Іванковим), директорами інших магазинів – словом, тими, хто за радянських часів входив до складу «торговельної мафії».
1985 року Борис Колесніков змінив бізнес. Замість спекуляцій дефіцитом він переключився на махінації та розкрадання, влаштувавшись у Донецький оптово-роздрібний комбінат, де непогано «заробляв» на «усиханні» та «утрясці» фруктів. Потім у СРСР ринув потік заморських фруктів, куплених за нафтодолари або отримані за бартером: апельсини та лимони почали продавати цілий рік, у продажу з'явилися нові сорти яблук, навіть небачені раніше в провінції ананаси. Але ця торгівля мала одну особливість: імпортні фрукти продавали не в звичайних радянських овочевих магазинах, а через споживкооперацію.
Секрет був простий. Ці кооперативи, користуючись своїм правом заготовляти, зберігати і продавати овочі та фрукти, «заготовляли» імпортні цитрусові прямо на базах, скуповуючи їх на корені, а потім перепродавали населенню у своїх кооперативних лавках або з вуличних «крапок» з гарною націнкою. Подібна схема була спекуляцією і діяла практично по всьому СРСР, але ніхто й не намагався її прикрити, тому що в долі з кооператорами були всі: директори баз та «Союзплодімпорту», міліція та прокуратура, місцева влада і ОЗУ. Крім того, продаж імпортних фруктів через кооперативи лобіювали в самій Москві: нагорі вважали, що кооператори впораються з цим краще, ніж закаркалі «овочеві». Саме такий кооператив, відкритий на Центральному ринку Донецька, влаштувався 1986 року Борис Колесніков. Формально він вважався в ньому лише «продавцем-заготівельником», проте вже не стояв за терезами, а займався закупівлею товару на базі, його розвезення за «точками» та збиранням виручки. У цьому ж кооперативі працювали, вважаючись продавцями чи експедиторами, кілька людей із угруповання Брагіна, яке «тримало» цей бізнес у долі з торговою та прокурорською мафією.
Так Борис Колесніков, з прізвиськом «Боря Колесо», увійшов до кола найвідомішого донецького ОЗУ – але не як «боєць», а як спритний комерсант, який вміло використовував свої зв'язки та багаторічний досвід торгаша.
Серед людей, з якими Колесніков безпосередньо працював, був у частці та контактував у справі у другій половині 80-х, варто відзначити кількох осіб. По-перше, це Сергій Олексійович Роман (прізвисько «Сірий»), 1956 р.н., який жив тоді в селищі Жовтневий неподалік Ахметова і входив до ОЗУ Брагіна. За інформацією, він був шкільним товаришем Брагіна. «Сірий» займався рекетом на Центральному ринку Донецька, найкозирнішій точці в 80-х роках, де знаходився «головний офіс» кооперативу, в якому спекулював фруктами Колесніков. За наявною інформацією, «Сірий» здійснював шефство над цим кооперативом, і його частка в ньому дорівнювала долі Брагіна. На початку 90-х, коли «Союзплодімпорт» припинив діяльність, торгівлю імпортними фруктами у Донецьку продовжили через приватні фірми, які займалися ввезенням через азовські порти.
Поступово виникли фірми, які фактично монополізували торгівлю імпортними фруктами на Донбасі: ТОВ «Південь» (1993), СП «Скандін-Південь» та ТОВ «Фрукти світу». Вони виникли з того самого кооперативу, створені зусиллями двох людей: Сергія Романа та Бориса Колесникова. Перший був фактичним господарем фірм, у які спочатку вклали кошти Романа та Брагіна, приватизувавши на фірму «Південь» Центральний ринок Донецька. Другий був їх керуючим (директором), який створював торговельну мережу на Донбасі і мав домовлятися з постачальниками у субтропічних країнах. За інформацією Skelet.Org, 1991 року Борис Колесніков не отримав, а буквально купив собі диплом Донецького технікуму радянської торгівлі, оскільки в нього не було часу вчитися там навіть заочно – людина була занурена в комерцію з головою. Диплом він захотів собі, коли їхній базарно-фруктовий кооператив вперше переоформили на приватну фірму, в якій Колесніков отримав посаду комерційного директора. Атестата про середню освіту йому було замало, а дипломи економічних вишів тоді ще не продавали, довелося задовольняти тим, що змогли «дістати».
Відносини членів вітчизняних ОЗУ 80-90-х років мали хитромудру структуру, що нагадує ранньофеодальну систему. Наближені «авторитетів» або отримували від них у «годування» якісь ринки, магазини чи інші прибуткові «точки», або створювали їх собі з благословення «авторитетів», або приєднувалися до великих банд із уже своїми «вотчинами», зберігаючи їх за собою. Однак вони відраховували ОЗУ частину своїх доходів, яка ділилася між «братвою» та «авторитетом», йшла до «общака» ОЗУ тощо. З початком епохи капіталізму ці відносини оформили інакше: лідери ОЗУ та їхні найближчі помічники ставали співзасновниками підприємств, де отримували свою законну частку. Сам Колесніков до середини 90-х залишався «керуючим на зарплаті». Його становище змінили дві смерті: Ахатя Брагіна та Сергія Романа, його друзів із дитинства.
Першим було вбито Брагіна 15 жовтня 1995 року, і його частки в різних підприємствах придбав собі Ахметов. При цьому Ахметов вже не ділився з «братвою», забув про «общак» і прибрав до своїх рук усі активи ОЗУ, перетворивши їх на свої компанії. Але дехто з його оточення теж став акціонером – і серед них був Борис Колесніков. Так 1996 року, під час чергового переоформлення фірми «Південь», склад її засновників-співвласників змінився: замість убитого Брагіна компаньйоном Романа став Колесніков. Як так вийшло, що до нього фактично відійшла частка Брагіна у «Півдні», залишилося таємницею закулісних бандитських інтриг.
Повідомлялося навіть, що до вбивства друга був причетний сам Сергій Роман, який у 1995 році зблизився з донецькою ОЗУ Євгена Кушніра – а саме на цю банду потім «повісили» всі гучні вбивства: Ахата Брагіна, Євгенія Щербаня, Вадима Гетьмана. Однак деякі джерела повідомляли, що банду Кушніра просто підставили як цапів-відбувайлів. У будь-якому випадку Колесніков не отримав би частку Брагіна без якихось особливих дружніх відносин з Ахметовим, який став спадкоємцем Аліка Грека. Ахметов навряд чи просто так подарував би «Колесу» половину фірми, яка на той момент вже скуповувала не лише Центральний ринок Донецька, а й безліч магазинів і складів у регіоні. З цього приводу ходили чутки, що Колесніков надав Ахметову дуже важливу послугу.
У реєстраційних документах можна знайти одну загадку: Сергій Роман у них прописаний за адресою на Краснозоринській у квартирі Колесникових, а Борис Колесніков – у будинку на Вахрушева, де виріс і жив Сергій Роман. Згодом саме це дивне рокіровка викликало легенду про те, що Колесніков нібито в юності жив на Вахрушева і був сусідом Ахметова. Проте люди, які знали Колесникова зі шкільного віку, стверджують, що Борис із батьками жив саме у багатоповерхівці на Краснозоринці, і лише у 90-х перебрався до будинку Романа на Вахрушева, коли той після вбивства Брагіна виїхав за кордон. Можливо, тоді під час перереєстрації фірми «Південь» Роман, подарувавши (або продавши) Колесникову свій будинок, вирішив вказати в документах адресу квартири свого компаньйона.
А трохи згодом хтось надав важливу послугу самому Колесникову: 23 травня 1997 року було вбито Сергія Романа. Хтось, близький до Романа, виманив його з-за кордону до Донецька, начебто на ділову зустріч. Кандидатів на роль Юди було кілька, у тому числі й у фірмі «Південь». Крім самого Колесникова, називалися імена ще кількох людей, з якими Роман теж починав у кооперативі на Центральному ринку Донецька: Віктор Гудинець, Андрій Бабак, Владислав Лиходій, а також «юний юрист» Іван Шакуров (1970 р.н.), що приєднався до них. Бабак спочатку був людиною Колесникова, його незмінним помічником та замом ще з 80-х років. Гудинець вважався довіреною особою Романа – і саме на Гудинця він залишив фірму «Південь», коли відбув за кордон. Але потім свідки зазначали, що Гудинець буквально «співся» з Колесніковим, а той у свою чергу дружив з Ахметовим. Навіть міліція стверджувала, що лише Колесніков і Гудинець знали, коли і де перебуватиме Сергій Роман того злощасного дня – але незабаром слідство перестало ставити їм запитання.
Після вбивства Сергія Романа всі отримали вражаючу «спадщину» – навіть ту, на яку компаньйони та топ-менеджери покійного за законом начебто й не могли претендувати. Ахметов отримав у своє повне володіння низку об'єктів нерухомості в Донецьку, яким Роман раніше володів разом із Брагіним. Підприємства Романа з Центрального ринку Донецька здебільшого дісталися Колесникову та його оточенню – тепер він став їх господарем. Втім, у «Південь» замість Романа увійшов новий співвласник – ним стала фірма «Укрінком», що належить Жигану Такташеву, дуже близькому до Ахметова людині (померла 2005).
Віктор Гудинець отримав у «нагороду» за свої таємничі послуги фірму ТОВ «Фрукти світу», яка стала головним постачальником тропічних фруктів на Донбасі, фірму «Весна» (торгівля квітами) та фірму «Скандін-Південь». Також Гудинець став керівником та співзасновником фірми «Реєстр-Консалтинг», на пару з Максимом Вікторовичем Колесніковим (1975 р.н.), який є зведеним братом Бориса Колесникова по батькові. Андрій Бабак став фактично другою особою у «Півдні» після Колесникова, а коли той отримав посаду у Донецькій обласній раді, то він передав Бабаку крісло директора.
Що ж до юриста фірми «Південь» Івана Шакурова, який безпосередньо брав участь у розділі капіталу вбитого Сергія Романа, то він теж отримав свій шматок «пирога», тільки інакше: у 1997-му Шакуров став співвласником і директором юридичної фірми ТОВ «Укрконсалтинг», створеної Колесниковим для обслуговування своєї служби-заслуги.