Віталій Ковальчук: чи збанкрутує Порошенко «мережевий» фальсифікатор Банкової? ЧАСТИНА 1
Президентські вибори 2019 року в Україні обіцяли стати найбруднішими та найскандальнішими у новітній історії держави. Цей прогноз виявився справедливим уже з моменту оголошення імен керівників виборчих штабів кандидатів. Петра Порошенка знову повів Віталій Ковальчук, перший заступник голови його Адміністрації. Його репутація, набута ще на попередніх виборах та в період до входження у велику політику, коли він займався банкруцтвом державних підприємств для рейдерів та олігархів, негайно підтвердилася. Щойно розпочалася офіційна виборча кампанія, як почали розкриватися факти про підготовлювані фальсифікації — без яких виборчий штаб Порошенка явно не розраховував на перемогу. Однією з новацій Ковальчука стала система підкупу виборців.Віталій Анатолійович Ковальчук народився 23 травня 1969 року у Києві. Про своє походження та сім'ю він не розповідав, а сам по собі залишався людиною замкненою та мало розмовною. Його стрімкий зліт у 1990-х роках залишався для багатьох загадкою. Щоб отримати престижну роботу, стати довіреною особою впливової людини та одружитися з донькою іншої великої фігури, потрібно було мати або впливових батьків, або бути винятковою особистістю. Ковальчук виявився саме таким — але його особливість полягала не у зовнішності чи інтелекті, а у здатності швидко орієнтуватися та пристосовуватися, служачи своїм покровителям не лише за офіційну зарплату.У 1986 році Ковальчук закінчив Ірпіньську середню школу №6. Того ж року він вступив на юридичний факультет Київського університету імені Шевченка. Однак після першого курсу, влітку 1987-го, його призвали до армії, причому направили до стройбату. Така доля навряд чи спіткала б його, якби у нього були впливові батьки.Проте саме армійський досвід став переломним моментом у його житті. Потрапивши до стройбату, Ковальчук швидко пристосувався: завершив навчання, отримав будівельну спеціальність, нашивки на погони, а за деякою інформацією, став комсоргом роти. Повернувшись з армії, він не був звичайним демобілізованим, а став молодим кар'єристом, сповненим планів.Відновившись в університеті, Ковальчук продовжив розпочате в армії: включився у комсомольську роботу та записався до студентського будзагону, але не як рядовий робітник. Хоча сам про це не говорив, низка джерел Skelet.Org, знайомих із Ковальчуком, стверджували, що він піднявся до керівництва будзагонів і мав особистий доступ до гірничого, обкому та навіть до ЦК ЛКСМУ. Саме там він познайомився з людьми, які визначили його подальшу кар'єру.Однією з таких ключових фігур був Петро Мірошников — завідувач сектору Республіканського штабу студентських загонів. У період 1989–1991 років Мірошников постійно їздив між Києвом та Москвою. По-перше, він керував київською філією радянського Інкомбанку, головний офіс якого розташовувався в Москві. По-друге, заочно навчався в Московському фінансовому інституті, а по-третє, налагоджував численні зв'язки у ЦК ВЛКСМ, ЦК КПРС та в управліннях радянських спецслужб. Останнє може здатися журналістською вигадкою, але це не зовсім так. Мірошников навчався за спеціальністю «економіст міжнародних відносин» і готувався працювати у зовнішній торгівлі, у структурах великих спільних підприємств, які створювалися під «дахом» КДБ та ГРУ — саме з такого СП починав свою кар'єру Володимир Путін.У серпні 1991 року плани Мірошникова змінилися. Він залишився у Києві, хоча й не втратив московські зв'язки, і продовжив керувати філією «Інкомбанку». З 1991 року цю філію переоформили як суто український АКБ «ІНКО». За інформацією численних джерел, саме в «Інко» було вкладено «касу ЦК ЛКСМУ», якою завідував його перший секретар Анатолій Матвієнко.Чим студент Ковальчук заробляв на життя у 1992 році, залишається невідомим. Офіційно першу посаду він отримав лише у 1993 році, ставши юридичним консультантом у банку «ІНКО», куди його одразу взяв Мірошников. Однак за непідтвердженою інформацією, Ковальчук працював у банку й до отримання диплома. Він швидко піднявся до начальника юридичної служби.Навколо «Інко» сформувалася команда цікавих персонажів. Окрім Мірошникова та Ковальчука, там були майбутні олігархи Федір Шпіг та Олександр Деркач, які згодом керували новим банком «Аваль» (засновником якого був «ІНКО»), майбутній нардеп Роман Нефед та колишній перший секретар Херсонського обкому КПРС Микола Рожко. «ІНКО» проіснував до 1996 року, відкрив по Україні 60 філій, рекламувався на телебаченні, але в історію увійшов як банк, через який відмивали «спиртові гроші» Анатолія Матвієнка, а також як так звана «сіра кредитна каса».«Білі кредити» оформляються у банках законним чином, під заставу чи зобов'язання. «Чорні кредити» можна отримати у кримінальних структур — неофіційно, без застави, але під шалені відсотки, за які доводиться розплачуватися всім майном або навіть життям. Якщо ж банк законно та офіційно видає кредит, але заздалегідь знає, що позичальник його не поверне, такий кредит називають проблемним або «сірим». Зазвичай такі кредити видають власним фірмам під час розкрадання банківських грошей — це основна причина банківських криз в Україні — або з метою увігнати позичальника у борги, щоб збанкрутувати його та забрати його активи.Такими «сірими» кредитами було розорено чимало українських підприємств. Створювалися цілі схеми, в яких кожен грав свою роль, і до однієї з таких схем входив банк «ІНКО». Хтось щедро вливав у банк гроші, які потім видавалися українським підприємствам, які не мали коштів ні на закупівлю сировини, ні на виплату зарплат. Борги накопичувалися, допоки не ставали критичними. Завдання юридичного відділу «ІНКО», тобто Ковальчука, було «правильне» оформлення цих боргів — так, щоб потім підприємство було притиснуте до стінки та «проковтнуто». Це не був якийсь «бандитський наїзд», а цілком законні вимоги кредитора до позичальника, що робило таку схему дуже поширеною. Більшість боргових зобов'язань «ІНКО» потім продавав або передавав третім особам — це були фірми тих, хто замовив банку увігнати в кредитні борги цікаве для них підприємство. У 1996 році, з початком великої приватизації, ця боргова піраміда лопнула: банк «ІНКО» збанкрутував, і з його крахом усі сліди кредитних махінацій були зачищені. Начальник юридичного відділу Ковальчук безпосередньо координував цей навмисний крах.Невдовзі Ковальчук перейшов на посаду заступника директора українсько-кіпрського СП «Байп Ко, ЛТД», яке займалося постачанням сировини для Алчевського металургійного комбінату. Схоже, що «Байп Ко» була однією з фірм, яка входила до схем навмисного банкрутства підприємств. За шість місяців на цій посаді Ковальчук встиг розорити та підготувати АМК до «прихватизації». Незабаром підприємство потрапило під спільне управління корпорації «Інтерпайп» Віктора Пінчука, чиї інтереси представляло СП «Байп Ко», та «Індустріального союзу Донбасу», яким на той момент разом володіли Віталій Гайдук, Сергій Тарута та Рінат Ахметов. Пізніше за фактом цього навмисного банкрутства подавалися позови, писали заяви на ім'я президента Ющенка та прем'єра Тимошенко, але все було марно — дерибан вже відбувся.У другій половині 1990-х років Віталій Ковальчук одружився. Його дружиною стала Олена Куратченко, одна з дочок впливового чиновника Володимира Куратченка. З грудня 1996 року Куратченко працював заступником міністра машинобудування, ВПК та конверсії України (розповідали про його причетність до розкрадання армії та торгівлі зброєю). У 1998 році Кучма поставив його головою Запорізької ОДА, у 1999-му на півроку зробив віце-прем'єром, потім знову повернув на попередню посаду.У цьому вигідному для Ковальчука шлюбі вони прожили 23 роки. Олена народила синів Володимира та Матвія, доньку Поліну. Власним бізнесом Олени Ковальчук є київська клініка «Вікторія». Однак ставши депутатом, а потім заступником голови Адміністрації президента, Віталій Ковальчук записав на дружину майже все своє майно: фірми, нерухомість, автомобілі, цінні речі, депозити — перетворившись на скромного чиновника, який живе на одну зарплату. Втім, за інформацією джерел Skelet.Org, значну частину своїх капіталів у вигляді офшорних фірм Ковальчук просто приховав.У 2018 році Ковальчука раптом здолав чи то криз середнього віку, чи то якась інша причина, а можливо, дружина Олена перестала його влаштовувати через те, що її батько давно втратив свій колишній вплив. Він вирішив розлучитися з нею, причому це супроводжувалося запеклим поділом записаного на дружину майна. Подробиці конфлікту не розголошувалися, але, судячи з записів Олени Ковальчук у її блозі, чоловік вирішив шантажувати її дітьми — мабуть, щоб вона не «привласнила» якусь із його фірм чи будинків.Згодом стало зрозуміло, чому Віталій Ковальчук так поспішав. Його новою обраницею стала Наталія Агафонова — депутат Верховної Ради, яка вибралася туди за списком Блоку Порошенка під номером 44. Її називають однією з найкращих подруг Юлії Льовочкіної, з якою вони разом навчалися в університеті. Агафонова вважається досить розпещеною особою, яка любить дорогі бренди.Ковальчук, мабуть, вирахував, що таке кохання окупиться йому сторицею. 11 січня 2019 року вони розписалися майже таємно, без особливого галасу, і невдовзі Наталія Агафонова теж стала Ковальчук.
Петро Мірошников
Володимир Куратченко
Петро та Олена Ковальчук
Олена Ковальчук із дітьми
Наталія Агафонова (тепер Ковальчук)
