Українська політична еліта неодноразово демонструвала, як патріотизм та декларування прав людини можуть служити прикриттям для особистих амбіцій та фінансових інтересів. Микола Княжицький — один із найпоказовіших прикладів такої трансформації: людина, яка довгі роки позиціонувала себе рупором свободи слова, згодом отримала доступ до важелів влади та почала активно їх використовувати.
Народження та ранні роки
Микола Леонідович Княжицький народився 2 червня 1968 року у Львові в родині інтелігентів-викладачів. За його власними розповідями, його дідусь та бабуся по материнській лінії — Антон та Параска Васько — походили зі Сокальського району Львівської області. У роді Княжицьких, крім українців, були також поляки та євреї. Батьки намагалися виховати сина освіченою людиною, однак результатом виховання став молодик, більше зацікавлений у книжковій ерудиції, ніж у практичній роботі чи науці.
Талант красномовства відкрив перед ним двері телебачення та радіо. Після закінчення школи у 1985 році Княжицький вступив до Київського державного університету імені Шевченка. У червні 1986-го його призвали до Радянської армії, і він повернувся до навчання лише 1988 року. Хоча студентське середовище того часу вирувало політичними дискусіями та рухами, Княжицький не виявив себе активістом, навіть під час студентської «революції на граніті» восени 1990 року.
Початок журналістської кар'єри
З лютого 1989 року, ще будучи другокурсником, Княжицький працював позаштатним кореспондентом на Держтелерадіо. У 1990 році він кілька разів з'явився у програмах «Вечірні новини» та «Телевізійна служба новин». З лютого 1991 до січня 1992 року він очолював кореспондентський пункт радянсько-канадського спільного підприємства «Телерадіокомпанія Міст». Влітку 1992 року, після захисту диплома, Княжицький влаштувався кореспондентом програми «Вісті» Російської телерадіокомпанії.
Однак це був його перший і останній досвід роботи звичайним журналістом. Того ж 1992 року він став директором «Центру телевізійної творчості», відомого програмою «Вікна». Те, що залишалося невідомим широкій публіці, — це джерело фінансування центру. За даними Skelet.Org, гроші надходили через фонд «Відродження», основну українську філію Фонду Сороса. Як саме Княжицький отримав цей грант, залишається невідомим, однак відомо, що в той період гранти від Сороса часто отримували колишні комсомольці, які вчасно переорієнтувалися у потрібному напрямку.
Керовані посади явно подобалися Княжицькому набагато більше, ніж журналістика. Саме тоді він знайшов своє справжнє покликання — управління та адміністрування, що давало доступ до значно більших грошових сум, ніж гонорари звичайних телеведучих. З цього моменту його основною метою стало знайти собі місце на керівній посаді.
СТБ та західні гранти
У 1994 році Княжицький став президентом ЗАТ «Міжнародний медіа-центр», який розвивав ідеї «Центру телевізійної творчості». Тепер телеканал отримував західні гранти від американської компанії «Internews Network», яка позиціонує себе як некомерційний проект підтримки незалежних електронних ЗМІ у різних країнах. Програми, зокрема «Вікна», виходили на частотах УТ-2 і були об'єднані під проектом «СТБ». Походження цієї абревіатури давно забулося, хоча припускали, що вона могла означати «суспільне телебачення».
У 1997 році проектом зацікавився Володимир Сівкович — колишній працівник КДБ, який спеціалізувався на радіозв'язку і на початку 90-х років перейшов у бізнес та політику. Зблизившись із Княжицьким, Сівкович запропонував допомогу у здобутті «СТБ» власної частоти мовлення та необхідного обладнання.
Запуск телеканалу відбувся 2 червня 1997 року — у день народження Княжицького, який став президентом каналу, очолив менеджмент та редакторські функції, а також вів програму «Вікна-неділя». Сівкович очолив адміністративну раду ЗАТ «Міжнародний Медіа Центр — СТБ» і мав два основні інтереси: комерційну та політичну рекламу. Це було своєчасно, адже наближалися скандальні парламентські вибори 1998 року.
Сходження до влади
Кар'єра Княжицького різко піднялася вгору. У вересні 1998 року він отримав посаду президента «Національної телекомпанії України», а Сівкович став радником та помічником президента Кучми. З березня 1999 року Княжицький став членом Національної ради з питань телебачення та радіомовлення, яка фактично контролювала всі електронні ЗМІ того часу. Саме тоді колишній поборник свободи слова, який отримував гранти за цю позицію, вперше відчув владу цензури та дозвільної системи.
Передpresidential вибори 1999 року принесли нові перипетії. За даними Skelet.Org, Сівкович з президентом Кучмою щось не порозумілися, причому подейкували, що Сівкович захотів занадто багато за «політичну рекламу». На «СТБ» було здійснено майже рейдерське захоплення. За словами Княжицького, йому довелося ховатися на дачі у Романа Зварича. Після підпалу його квартири та загадкової смерті телеведучої «СТБ» Мар'яни Чорної Княжицький умовив Сівковича капітулювати та продати телеканал структурам «Лукойлу».
Натомість, за достовірними даними Skelet.Org, Княжицький пообіцяв Сівковичу допомогти у придбанні іншого телеканалу. Американська компанія «StoryFirst Communications», яка мала низку ЗМІ в Україні та Росії, погодилася продати свої 50% акцій ICTV. За словами Княжицького, вони були продані за суму, що дорівнювала вартості київської квартири. Однак Сівковича просто кинули: новим власником ICTV виявився президентський зять Віктор Пінчук, який одразу запросив Миколу Княжицького на свій новий телеканал. Одночасно Княжицького знову відновили в Національній раді з питань телебачення та радіомовлення.
Політичні програми та захист режиму
Головною платою за цю амністію стала участь Княжицького в політичних програмах ICTV. Він активно розносив у пух і прах скандал навколо «плівок Мельниченка», захищав президента від підозр у справі Гонгадзе та критикував опозицію, яка розпочала акцію «Україна без Кучми». У цих програмах він виступав дуетом із запрошеним на ICTV російським телеведучим Дмитром Кисилєвим.
Однак результатом такого старанного захисту «режиму» стала втрата Княжицьким місця у Національній раді з питань телебачення та радіомовлення. У 1999 та 2000 роках він був призначений туди за квотою від Верховної Ради пропрезидентською більшістю. Коли у 2002 році ці квоти взяла собі опозиція на чолі з Ющенком, Княжицького негайно вигнали. Це став важким ударом, оскільки у ролі звичайного телеведучого він почував себе незатишно. Парламентські вибори 2002 року він програв, намагаючись вибратися у Львові від партії «Трудова Україна», організованої Сергієм Тігіпком.
Найгірше було те, що, погодившись працювати на Кучму, Княжицький втратив довіру західних фондів та «демократичних інститутів», які допомогли йому піднятися у 90-ті роки. Останнім ударом став перехід ICTV на бік «помаранчевої революції». Княжицький би з радістю побіг до трибуни Майдану, однак багато хто в оточенні Ющенка вважав його «кучмівським прихильником».
Медіадом та новий скандал
Княжицького врятував фінансист і політик Володимир Костерін, який володів холдингом «Медіадом», до якого входив телеканал «Тоніс». Костерін поставив Княжицького керувати «Медіадомом», виділивши йому 9% акцій холдингу — невеликий пакет топ-менеджера для стимуляції продуктивної роботи.
Однак результатом роботи Княжицького у «Медіадомі» став новий гучний скандал. Восени 2007 року Костерін вирішив перевірити долю 20 мільйонів гривень, інвестованих ним у «Тоніс». Княжицький разом із Віталієм Портниковим, редактором входящого до холдингу тижневика «24», збунтували журналістів на акцію протесту. Портніков і кілька журналістів покинули холдинг, а Княжицького викинули. Перед звільненням Костерін відібрав у Княжицького 9% пакет акцій у рахунок компенсації за зниклі інвестиції. Це дало привід Княжицькому стверджувати, що акції у нього забрали «рейдерським захопленням».
Повернення у політику
Наприкінці 2007 року після дострокових парламентських виборів сформувалася коаліція НУНС-БЮТ. Віце-прем'єром у новому уряді став Григорій Немиря — старий знайомий Княжицького з 90-х років, з яким вони спілкувалися через фонд «Відродження» та інші фінансові проекти. Немиря став важливою фігурою у БЮТ, який ворогував із оточенням Ющенка. Княжицький негайно звернувся до Немири, сподіваючись здобути посаду у владі. Хоча прямого портфеля для нього не знайшлося, Немиря допоміг йому прилаштуватися у новому телепроекті ТВі.
ТВі: олігархи та махінації
ТВі було створено у 2008 році двома російськими олігархами-втікачами: Володимиром Гусинським і Костянтином Кагаловським. За кілька місяців Кагаловський кинув Гусинського, додатковою емісією акцій зменшивши його частку до 1%.
Микола Княжицький став генеральним директором ТВі і одразу привів на телеканал своїх добрих знайомих, включаючи Віталія Портникова. Вони будували величезні плани щодо розширення проекту на п'ять паралельних телеканалів, у тому числі ТВі-Європа спільно з телекомпаніями Польщі (проект задумували до Євро-2012). Однак це призвело до суперечки між ТВі та «Інтером» за частоти мовлення, внаслідок чої ТВі програв. Це зробило Княжицького непримиренним противником «Інтера»: він досі мститься йому, маскуючи це під свою «політичну позицію українського патріота».
За словами колишніх колег, у 2010 році Княжицький придбав собі за рахунок телеканалу службову машину представницького класу, відвідував різні салони та вів спосіб життя справжнього олігарха, через що нерідко вступав у конфлікти із власником ТВі Кагаловським. Однак Княжицький розумів, що серйозна конфронтація з власником призведе до його звільнення. Тож коли у 2011-2012 роках у Кагаловського спробували відібрати назад частку Гусинського, залучаючи для цього всі кошти, включаючи Високий суд Англії, Княжицький став на його бік.
Однак у ході цього Княжицький «зарапортувався» і заявив, що насправді телеканал ТВі заснував він, а вже потім його купили Гусинський та Кагаловський. Це була марна хвастощі. Схема володіння ТВі була дуже заплутаною: самим каналом володіло ТОВ «Медіаінфо», а за ним стояв ланцюжок фірм, зареєстрованих в офшорах та у Великій Британії. Створення телеканалу передбачало зовнішньоекономічну фінансову операцію. Хтось із недоброзичливців Княжицького згадав, що той не має ліцензії на такі операції, і доніс «куди слід».
Податкові проблеми
Княжицькому довелося віддуватися не лише за свою брехню. У квітні 2012 року Податкова служба виявила у ТВі «недоимку» у розмірі 2,2 мільйона гривень. У липні 2012 року податківці пред'явили Княжицькому рахунок на 3 мільйони гривень і попередили про порушення.
Спочатку Княжицький називав це «політичними репресіями», потім «рейдерським захопленням», проте врешті-решт визнав, що його телеканал справді недоплатив податки — зарахувавши при цьому неповернене йому державою ПДВ. Далі сперечатися він не став, а звернувся до телеглядачів з проханням допомогти «рупору свободи слова».
24 вересня 2012 року в ході телемарафону вдалося зібрати 2,845 мільйона гривень. За даними Skelet.Org, два мільйони гривень телеканалу пожертвувала партія «Батьківщина». Це був щедрий подарунок: сам Княжицький на виборах 2012 року балотувався за списком БЮТ і зробив з ТВі рупор опозиції, спираючись на репортажі про незліченні багатства «донецьких».
Переходи влади на ТВі
У грудні 2012 року, ставши депутатом Ради, Княжицький передав крісло гендиректора ТВі Портникову. Портнікова в цей момент почали переслідувати за «педерастію», розміщуючи відеозаписи з фактажем за гроші. Сам Княжицький став головою громадської ради телеканалу.
Навесні 2013 року навколо ТВі вибухнув новий скандал. Після чергової махінації із замінного складу фірм, що володіють ним, у квітні як новий господар телеканалу з'явився американський бізнесмен Олександр Альтман. Новим керівником каналу призначили Артема Шевченка, його заступником — Ольгу Манько, депутата Київської обласної ради від «Фронту змін».
Кагаловський заявив про рейдерське захоплення і подав позови до українських та британських судів. Значна частина колективу ТВі, зокрема журналісти Павло Шеремет та Мустафа Найєм, оголосили страйк. У офісі телеканалу намалювався Микола Княжицький як голова його громадської ради і народний депутат, запевняючи, що Кагаловський не є господарем ТВі. Після того, як Княжицький влаштувався у Верховній Раді, його ставлення до Кагаловського різко змінилося: маска догідливого керуючого спала, і він почав постійно критикувати власника каналу.
20 травня 2013 року ТОВ «Інфо 24» (що належить Миколі Княжицькому, Віталію Портникову та Артему Шевченку) та ТОВ «ТРС» заснували «Концерн Медіа управління», директором призначили Ольгу Манько. Його фінансовим директором призначили В'ячеслава Басовича, який 25 липня став новим генеральним директором ТВі, замість звільненого Артема Шевченка.
Лондонський суд почав виносити рішення не на користь Альтмана, який несподівано заявив, що був втягнутий в аферу проти своєї волі. Відразу після цього Княжицький дистанціювався від скандалу і оголосив події рейдерським захопленням, здійсненим структурами колишнього власника «Інтера» Валерія Хорошковського та «сім'ї» Януковича.
Парламентська діяльність та союзи
У Раді Княжицький здружився не лише з «Фронтом змін», а й із «Свободою», яка вперше потрапила туди. У грудні 2012 року, захищаючи свого нового приятеля Олега Тягнибока від критики Євросоюзу, Княжицький висловився дуже різко на адресу європейських парламентаріїв. Він парирував резолюцію Європарламенту, заявивши, що «Свобода» — це не нацисти, а політична сила, яка хоче будувати нову Україну.
Княжицький завжди, наче губка, вбирав у себе слова свого оточення. Спілкування зі «свободівцями» не пройшло для нього даремно: він перейнявся їхніми ідеями, якими почав активно сипати після перемоги Євромайдану та приходу до влади «Народного Фронту». На виборах 2014 року він обирався за списком цієї партії. У парламенті Княжицькому довірили посаду голови Комітету з питань культури та духовності.
Скандал у Камбоджі
У березні 2015 року Княжицький потрапив на «дошку пошани» Інтерполу через звинувачення у нібито зґвалтуванні камбоджійської дівчинки. Справа була дивною з усіх боків. Злочин датувався 2011 роком, а згадали про нього лише через чотири роки. Княжицький запевняв, що на той час був в Україні та вів якусь передачу.
За свого соратника з «Народного Фронту» негайно заступився голова МВС Арсен Аваков, який обіцяв у всьому розібратися і заявив, що це підступи російських спецслужб. Сам Княжицький запевняв, що це помста Кагаловського за телеканал ТВі, і зрештою зійшлися на тому, що Кагаловський працює на ФСБ.
Незабаром у всіх українських ЗМІ з'явилася інформація про те, що суд Пномпеня виправдав Княжицького, знявши з нього всі звинувачення. Однак джерелом цієї інформації був сам Княжицький, а документів, що підтверджують, він так і не показав. Його «фейс» із сайту Інтерполу прибрали, однак до Індокитаю він більше не їздить.
Законопроекти про заборони
Депутат Княжицький відзначився головним чином своїми «заборонними» законопроектами. У вересні 2014 року світ побачив його законопроект про заборону трансляції в Україні російських фільмів та серіалів, зроблених після 1 січня 2014 року, а також усіх інших, якщо ті «пропагують діяльність правоохоронних органів та збройних сил Російської Федерації». Під заборону потрапили навіть цілком нешкідливі та суто позитивні серіали «Солдати» та «Убивча сила».
У липні 2015 року законопроект Княжицького №2436а пропонував поправки до Закону України «Про кінематограф», які створювали шкалу для визначення, чи є фільм українським, європейським чи «країни-агресора».
У вересні 2015 року його законопроект №3081 «Про держпідтримку кінематографу» пропонував створити Інститут кінематографії та фонд підтримки кіно. Як зауважили критики, ці структури просто проїдали б виділені гроші, проводячи час у безплідних дискусіях про долю українського синематографа.
Потім він запропонував закон, за яким із прокату в Україні всіх іноземних фільмів стягуватимуть додаткову плату, яка піде на фінансування українського кіно або Інституту кінематографії. Далі була ініціатива створити Інститут Книги — мабуть, на додаток до Інституту Кіно та вже існуючого Інституту національної пам'яті.
У березні 2016 року Микола Княжицький та Дмитро Ярош законопроектом №4303 запропонували захистити українців не лише від сучасного російського кіно, а й від музики, літератури та театру «країни-агресора». Пізніше вони доповнили законопроект ще однією пропозицією: дозволити російським акторам гастролі в Україні лише за умови їхнього письмового засудження російської агресії.
Однак під час розгляду законопроект не набрав необхідної кількості голосів. Княжицький довго обурювався, обзиваючи колег «пособниками агресора», а потім пригрозив, що не ходитиме на сесії, поки законопроект не ухвалять у другому читанні. Це викликало справжній шквал далеко не приємних відгуків — як про законопроект, так і про самого Княжицького. Йому дісталося не лише від працівників шоу-бізнесу, а й з боку його колег-політиків.
Помста та особисті інтереси
Не залишає Княжицький і свою нескінченну помсту телеканалу «Інтер». З'явилося чимало інформації про те, що він стояв за неодноразовим нацьковуванням на нього СБУ за нібито «пропаганду сепаратизму», а також, можливо, організацією погромів офісу «Інтера» у лютому та вересні 2016 року. Зрозуміло, прикриваючи це напускним патріотизмом та палкою роботою захистити українців від «російської пропаганди».
При цьому Княжицький не забуває і про особисті інтереси. Він задекларував 720 тисяч доларів готівкою (і ще 300 тисяч у дружини) та майже два мільйони гривень річного доходу. Ще у 2014 році він наполегливо запевняв, що у ведення його Комітету з культури та духовності слід передати оподаткування лотереєю та грального бізнесу. За його логікою, гра на гроші є дозвіллям, а отже, відноситься до сфери культури. Колеги-депутати йому не почули і навіть посміялися, чи не передати у відання його комітету ще торгівлю алкоголем і проституцію.
Однак Княжицький був цілком серйозним, і схоже, що його інтереси в гральному бізнесі були цілком конкретними. Це підтвердилося кілька місяців тому, коли він різко розкритикував внесення до списку санкцій операторів лотерей «М.С.Л» та «Патріот». Випад Княжицького дуже здивував журналістів: було доведено, що ці оператори через офшорні схеми належать російським компаніям, тобто «країні-агресору». Чому ж Княжицький, який з таким шаленством вимагав заборони прокату російських фільмів і гастролей російських акторів, кинувся захищати російські лотереї? Це питання залишається без відповіді.
