Андрій Петрович Клюєв народився 12 серпня 1964 року в Донецьку в родині вчительки молодших класів та шахтаря. П'ять років потому, 19 серпня 1969 року, на світ з'явився його молодший брат Сергій. Батько братів працював на донецькій шахті імені Горького в очисному вибої, керував комбайном, а згодом став бригадиром, отримуючи величезну для того часу зарплату від 500 до 600 рублів. Сім'я Клюєвих належала до радянського «робітничого середнього класу» і не мала матеріальних проблем.
Життя братів з дитинства було комфортним: автомобіль, просторна квартира, щорічний відпочинок на морі, магнітофони та джинси робили їхнє дитинство кращим, ніж у більшості однолітків. Однак у 1986 році їхній батько потрапив під конвеєр і отримав тяжкі травми. За словами Андрія Клюєва, батько три роки лежав у лікарні. Проте існує вирізка з місцевої газети «Честь Шахтаря» за вересень 1987 року, де на першій сторінці в компанії колег-передовиків видно цілком здорового Петра Клюєва.
Вступивши 1982 року до Донецького політехнічного інституту (нині — Донецький національний технічний університет), Андрій Клюєв уникнув військового обов'язку. Через чотири роки він отримав диплом гірничого інженера і розпочав роботу заступником начальника ділянки транспорту шахти. Проте в шахті він затримався лише чотири місяці, після чого повернувся до політехнічного на аспірантуру, де платили значно менше.
Тим часом батько, який отримав травми, більше не отримував премій та доплат. Сімейний бюджет опинився під загрозою. Вважаючись аспірантом, Андрій Клюєв знайшов собі додаткове джерело доходів. У 1987 році при донецьких шахтах з'явилися перші промислові кооперативи, які на відміну від базарних майстерень обертали величезними обсягами продукції та грошей, знаходячись під «дахом» обкомів, міськвиконкомів чи прокуратури. ЧП Андрія Клюєва, за його словами, займалося «впровадженням розробок у виробництво». Аналогічним видом діяльності водночас займався Віктор Пінчук, який створив «кооператив винахідників та раціоналізаторів» у своєму НДІ, проте пінчуківський кооператив закінчився «кидком на бабці» його співробітників.
Чим насправді заробляв свій первісний капітал Андрій Клюєв, він не розповідав. Відкрите ним у 1989 році ПП «Шельф», яке намагалося продавати шахтам кріплення «особливої» запатентованої конструкції, успіху не мало. За чутками, це була проста афера: «раціоналізувавши» стандартне кріплення, Клюєв намагався нав'язати цю модель виробникам, включивши до її вартості свій винахідницький гонорар.
У 1990 році, кинувши «впровадження розробок», Клюєв створив АТ «Укрпідшипник». У своїх інтерв'ю Андрій Клюєв часто називав це підприємство «заводом», стверджував, що «збудував свій завод з нуля», розповідав про понад тисячу працівників. Проте всі спроби Skelet.Org знайти в Інтернеті сліди цього заводу закінчилися нічим. Існують лише офіси цього підприємства (зараз розташовані в Кіровограді та Самарі), безліч торгово-комерційних майданчиків, посилання на півсотні виробників підшипників, якими торгує «Укрпідшипник», але жодного заводу підшипників не виявлено.
«Підшипник» (як називалося підприємство у 1991–1994 роках) спочатку являв собою «кооператив», який займався постачанням на шахти Донецької області підшипників, виробництво яких здійснював Мінський підшипниковий завод. Андрій Клюєв зі свого досвіду роботи на шахті отримав корисну інформацію: практично на будь-якому підприємстві, де є механізми, постійно був дефіцит необхідних деталей, у тому числі підшипників. Радянська система поставок комплектуючих завжди давала збій, тому наприкінці 80-х кмітливі люди замінили її, наварюючи на цьому добрі гроші. «Підшипнику» Клюєва не потрібно було нічого виробляти: він збирав замовлення на необхідні підшипники на підприємствах, а потім їхав до виробників і купував їх.
З 1992 року, коли СРСР розвалився і старі виробничі зв'язки розірвалися, таланти та схеми Клюєва дозволили йому розширити бізнес. У 1992 році виник Торговий Дім «Підшипник», комерційним директором якого став його брат Сергій Клюєв, який щойно закінчив Донецький політехнічний. У 1994 році «Підшипник» перетворився на ВАТ «Укрпідшипник», яким брати володіли порівну, і який став основою клюєвської бізнес-імперії.
За кілька років «Укрпідшипник» став власником та співвласником низки промислових підприємств в Артемівську (нині — Бахмут) та в інших містах Донецької області. У 2000 році він перетворився на промислово-інвестиційну корпорацію «Укрпідшипник». Протягом 1996–2013 років Клюєви створили або «проковтнули» такі підприємства: ДП «Дзержинськенергоресурс», ДП «Екотех», ДП Камнеобробний завод «Омфал», ЗАТ «Костянтинівський металургійний завод», ЗАТ «Машзавод», ЗАТ «Сватівська олія», ВАТ «Артемівський завод з обробки кольорових металів», ВАТ «Донбаскабель», ВАТ «Донецькграніт», ВАТ Артемівський машинобудівний завод «Вістек», ВАТ СК «Орадон», ТОВ «Агрекс», ТОВ «Промкомсервіс», ТОВ «Проммоноліт», ТОВ «Сервіс-Інвест», ТОВ ПЕМ «Міськенерго», ТОВ Фінансова компанія «Донбас», ПЕО «Вітроенергопром», ВАТ «Укренергокомплектбуд», ВАТ Запорізький завод напівпровідників.
У 2003–2006 роках структура бізнесу Клюєвих була перегрупована: основні активи переписані на австрійську фірму Slav Handel Vertretung und Beteiligung AG (SLAV AG). Клюєви створили її ще в 1994 році для здійснення міжнародних комерційних операцій, але потім вона стала в нагоді для виведення їх основних активів під австрійську юрисдикцію. По-перше, це робило їх підприємствами з іноземними інвестиціями (і давало належні пільги), по-друге, надавало солідного іміджу, по-третє, якось захищало від можливого «рейдерського свавілля» з боку конкуруючих українських олігархічних угруповань.
У ході цієї реструктуризації у ЗМІ з'явилися прізвища двох компаньйонів Клюєвих: Вадима та Артема Шпаковських, які були акціонерами та керівниками наглядових рад деяких клюєвських підприємств, зокрема Артемівського заводу з обробки кольорових металів. Потім виявилося, що Шпаківські мають австрійське громадянство. Можливо, воно було у них уже в 2011 році, коли ЗМІ писали про двох анонімних «австрійськоподданих» ділових партнерів Андрія Клюєва, проте прямо про це преса повідомила 2015 року.
Хоча Клюєви ніколи нічого про Шпаківських не розповідали, існують старі технічні патенти, наприклад патент України № UA8969 «Спосіб виробництва злитків з латуні та бронзи», авторами яких є Андрій Клюєв та Вадим Шпаковський. Шляхом логічного висновку можна припустити, що Вадим Шпаковський — давній друг і діловий партнер Андрія Клюєва ще за «раціоналізаторськими кооперативами» кінця 80-х.
Ще одними компаньйонами, які володіють невеликими пакетами акцій клюєвських підприємств, проте перебувають у незалежному становищі, до нещодавно були брати Григорій та Спартак Кокотюхи. Це маловідомі та абсолютно непублічні люди є великими бізнесменами з донецького клану. Григорій Кокотюха у 90-х працював у СБУ, потім пішов у бізнес, і разом із братом вони володіли ТОВ «Укрсплав», у якому їхнім партнером був донецький бізнесмен Євген Геллер.
Євген Геллер — ще цікавіша людина: з 2006 по 2014 рік він був незмінним депутатом Верховної Ради за списками Партії Регіонів, а у 2014 році Геллер вибрався до Ради в мажоритарному окрузі №50 (Красноармійськ, перейменований на Покровськ, Донецької області). За повідомленнями ЗМІ, під час цих виборів Геллеру нібито допомогли сфальсифікувати результати бійці добровольчого батальйону «Дніпро», які на годину захопили дві виборчі дільниці і нібито влаштували масове вкидання бюлетенів. ЗМІ повідомляли, що про гарантовану перемогу «потрібних людей» на окрузі №50 та ще трьох інших тоді домовлялися через Давида Жванію та Геннадія Корбана із самим Ігорем Коломойським, причому вдалося навіть «перехопити» їхні телефонні розмови.
Преса писала, що Рінат Ахметов дещо недолюблював Андрія Клюєва через те, що той зробив свою кар'єру за рахунок адмінресурсу, прилаштовуючись до потрібних людей. Це справді так: Клюєв потрапив до Донецької обласної ради і отримав посаду заступника голови облради Володимира Щербаня з організаційної роботи. За рік він став заступником голови Донецької ОДА того ж Щербаня з питань вугільної промисловості, ринкових відносин, приватизації та реформування економіки. Там він близько познайомився з 19-річним екс-гопником Віталієм Хомутинником, що перекваліфікувався на «вирішувача» та бізнесмена.
Великий переділ у Донецьку, під час якого було вбито Ахать Брагіна та Євгена Щербаня, а Володимира Щербаня знято зі своєї посади Павлом Лазаренком, пройшли для Клюєва безболісно. Більше того, у 1995 році Клюєв близько познайомився з Павлом Лазаренком та Юлією Тимошенко, які мали великі інтереси на Донбасі.
У 1996 році Андрій Клюєв вибрався до Донецької міськради і знайшов підхід до нового мера Донецька Володимира Рибака, ставши його першим заступником. Пікантність ситуації полягала в тому, що Рибак був людиною Юхима Звягільського, якого президент Кучма задумував поставити «дивитися» за Донецьком. Однак верх у регіоні почало брати угруповання Ахметова. Не минуло й року після призначення головою Донецької ОДА ахметівського ставленика Віктора Януковича, як Андрій Клюєв став його заступником!
Навесні 2002 року, немов заздалегідь знаючи, що його шеф незабаром перебереться до Києва, Клюєв обирався до Верховної Ради від блоку «За Єдину Україну» і якимось чином отримав справді золотий портфель голови комітету з питань паливно-енергетичного комплексу та ядерної безпеки. З 10 грудня 2003 року до кінця 2004 року Клюєв сидів у кріслі віце-прем'єра з питань паливно-енергетичного комплексу.
Клюєва посадили туди на заміну Віталія Гайдука (з яким він працював заступниками у Щербаня) як противагу тодішньому голові «Нафтогазу» Юрію Бойку. Посадили, мабуть, обдумано: Клюєв не брав участі у газових схемах, він робив бізнес у металургії, а в енергетиці займався торгівлею нафтопродуктами та вугіллям, пізніше — сонячними електростанціями. Дуалізм Клюєва-Бойка тривав кілька років і навіть призвів до сварки Клюєва з Сергієм Льовочкіним, який підтримував Бойко.
Уже 2004 року вони серйозно «побили горщики» через приватизацію Сєвєродонецького «Азоту». Бойко, будучи вихідцем з тих місць, давно поклав око на це підприємство, яке споживало колосальні обсяги газу — що дозволяло робити гроші не тільки на його продукції, а й на газових схемах. Але, за даними Skelet.Org, саме Клюєв доклав зусиль, щоб під час приватизації комбінату, що розпочалася у 2004 році, 50%+1 акцію було продано американо-ізраїльському бізнесменові Алексу Ровту. Лише 2011 року «Азот» перейде у власність Дмитра Фірташа — на превелике задоволення Юрія Бойка.
У 2004 році ім'я Андрія Клюєва найчастіше згадувалося у зв'язку з виборами, оскільки він очолював «тіньовий штаб» Януковича. Клюєва підозрювали в організації отруєння Віктора Ющенка, проте ця справа спочатку виявилася настільки «каламутною», а потім і зовсім перетворилася на фарс, що як отруєння Клюєва вже не згадували і почали задуватись — а чи не було це «отруєння» запланованим?
Натомість Клюєва довго звинувачували у безпосередній участі у створенні та роботі т.зв. транзитного сервера Центрвиборчкому, за допомогою якого нібито під час листопадового голосування 2004 року проводилися масові фальсифікації. Втім, його навіть не «тягали» — і це пояснювалося досить теплими стосунками Клюєва з Юлією Тимошенко, а також низкою перших осіб Соціалістичної партії. Це зробило його одним із головних переговорників щодо створення «широкої коаліції» у 2006 році.
Тоді ж Олег Ляшко заявив про наявність у нього запису телефонної розмови Андрія Клюєва та соціаліста Миколи Рудьковського, у якій СПУ нібито пропонувалося 300 мільйонів доларів за входження до коаліції із Партією Регіонів. За кілька місяців Печерський суд Києва оголосив ці записи фальшивкою.
Повідомлялося також, що саме завдяки Андрію Клюєву, який надав велику послугу родичам Тараса Чорновола, що захворіли, регіоналам вдалося отримати в свої лави цього молодого політика.
На виборах 2006 року брати Клюєви пройшли до Верховної Ради за списком Партії Регіонів (№№ 14 та 62). У серпні 2006 — листопаді 2007 року Андрій Клюєв знову займав крісло віце-прем'єра з ПЕК, а його брат Сергій став членом комітету з питань фінансів та банківської діяльності. І тим часом брати захопилися, м'яко кажучи, сумнівним бізнесом.
У 2006 році їхній «Укрпідшипник» отримав від державного «Укрексімбанку» кредит на суму 38 мільйонів євро — який вони не повернули досі! Іде позов, з відповідача намагатися взяти борг акціями підприємств, проте Клюєви банкрутять їх одне за одним, і їхня вартість невисока. А представники «Укрпідшипника» просили суд розстрочити виплату боргу «на два роки після шести місяців після завершення АТО на Донбасі». Це звучало практично знущанням: адже у разі задоволення прохання Клюєвим було б вигідно, щоб АТО не закінчувалася ніколи!
У 2007 році брати Клюєви розпочали приватизацію Запорізького заводу напівпровідників, який розглядався перспективним виробництвом для їхньої сонячної, а точніше — «зеленої», енергетики. Ідея створити монополію у виробництві сонячної електроенергії промислового масштабу виникла у Андрія Клюєва під час його роботи віце-прем'єром з питань ПЕК: разом з тим, щоб вибивати з існуючих ніш української енергетики конкурентів, він вирішив створити власну. І це була б просто добра справа для України, не перетвори його Клюєви на величезну аферу.
Афера почалася вже із приватизації заводу напівпровідників, який міг випускати сонячні панелі. Витівка виглядала підозріло: імпортне обладнання заводу закуповувалося ще за радянських часів, і за 20 років ці технології застаріли, а сучасна модернізація підприємства вимагала інвестицій під мільярд доларів. Саме тому завод не захотів купувати Дмитро Фірташ — але його купили, точніше приватизували Клюєви, використовуючи для цього якусь хитромудру шахрайську схему.
Осені 2007 року 75% акцій ПрАТ «Завод напівпровідників» перейшли від держави до ТОВ «Силікон» — основним власником якого був бізнесмен Геннадій Коган (з репутацією рейдера-загарбника держпідприємств). На початку 2008 року він володів уже 99% акцій заводу. 15 лютого 2008 року в Австрії була заснована компанія «Activ Solar», засновником якої була фірма Slav Beteiligung GmbH, заснована в грудні 2005 року компанією SLAV AG братів Клюєвих.
Потім розпочалися маніпуляції. Наприкінці 2008 року єдиним власником компанії «Activ Solar» став Каве Ертефай, який виявився зятем Сергія Клюєва. Крім цього, Єртефай виявився директором офшорного відгалуження Activ Solar — кіпрської компанії AST ACTIV SOLAR TRADING LTD. А влітку 2009 року 100% акцій Activ Solar GmbH були передані в управління трастової компанії з Ліхтенштейну P&A Corporate Trust, що належить австрійцю Рейнхарду Прокшу.
Далі активи «Activ Solar» та її української доньки ТОВ «Актив Солар» були заплутані у немислимих схемах. І це не дивно, адже Рейнхарда Прокша ще у 2013 році називали однією з головних європейських «прачок», яка відмивала гроші не тільки Клюєвих, а й сімей Януковича та Азарова.
Саме ПрАТ «Завод напівпровідників» у 2009 році (кризовому році!) примудрилося вмовити державу видати їй із каси «Укрексімбанку» кілька кредитів на суму 458 мільйонів євро! Гроші мали піти на модернізацію заводу — проте куди вони пішли насправді, невідомо. Справа в тому, що запорукою цих кредитів мав виступати сам завод та його обладнання, але коли у 2015–2016 роках з збанкрутілого заводу почали трусити борги (8,68 мільярда гривень, з них 5,14 мільярдів «Укрексімбанку»), то виявилося, що червона ціна його акцій — трохи більше ніж 15 мільйонів гривень.
Звичайно, завод існує (на відміну від підшипникового заводу Клюєвих), він навіть випускав у 2011–2012 роках продукцію (полікремну), яку потім реалізовував через кілька підставних фірм. Однак джерела, що не назвалися, розповіли Skelet.Org про те, що обсяги реально виробленої та зазначеної в документах продукції різняться в рази, і заводу варто було б змінити своє ім'я на «Роги та копита». Оскільки єдине, для чого він служив, це взяття кредитів на нібито виробництво (а також 200 мільйонів гривень зі Стабілізаційного фонду Кабміну, виділених заводу наприкінці 2010 року).
Після чого ці гроші за іншими схемами йшли до Європи, де через безліч дрібних інвестиційних фірм, зареєстрованих у різних країнах Європи, вкладалися в проекти Activ Solar — і на них у Китаї закуповувалося готове обладнання для сонячних електростанцій.
Електростанції ТОВ «Актив Солар» в Україні справді будували: з 2001 по 2013 їх звели з дюжину і практично всі вони заробили. Але це обійшлося державі та населенню в копійчину! Для їхнього підключення до загальноукраїнської єдиної енергомережі у 2011–2013 роках було виділено 382 мільйони гривень, причому всі тендери виграло ТОВ «Зв'язоктехсервіс» — дочірня компанія «Compaserve Holding GmbH», що має пряме відношення до того ж Рейнхарда Прокшу!
Водночас на цю справу пустили і 31 мільйон євро, отримані Україною у 2011 році від Єврокомісії у рамках програми енергозбереження. Дізнавшись про це, Єврокомісія зчинила скандал і згорнула програму — що позбавило Україну 160 мільйонів євро на рік.
Найцікавіше, що стосується кожного жителя України! У 2009 році НКРЕ України, яку тоді очолював Сергій Тітенко (колишній заступник директора «Укрпідшипника»), встановила новий «зелений тариф» на сонячну електроенергію, яка ще тільки мала вироблятися сонячними електростанціями Клюєвих, що будуються. Тариф склав 5,06 гривень за кіловат! На його тлі «роттердамська формула» Ріната Ахметова з його ТЕС, які продають сьогодні електроенергію по 1,8 гривень, виглядав як великий різдвяний розпродаж. Тобто нахабство та жадібність Клюєвих, які вирішили стаханівськими темпами «відбити» всі свої витрати на будівництво електростанцій, у рази перевершувала навіть апетити Ахметова!
Втім, а про які витрати йдеться, якщо Клюєви вкладали у свою сонячну енергетику кредити, більшу частину яких вони так і не повернули, а також сотні мільйонів безоплатно виділених ім бюджетних гривень! Це не рахуючи того, що в грудні 2013 року Віктор Янукович, будучи з офіційним візитом у Китаї, уклав угоду про китайські інвестиції (сотні мільйонів доларів) в українську сонячну енергетику. Конкретним одержувачем інвестицій (під державні гарантії України) мала стати компанія «Грінтек Енерджі», яка є одним із численних відгалужень «Activ Solar».
Вже у 2006 році статки Андрія Клюєва оцінювали у 160 мільйонів доларів, а у 2011 році журнал «Фокус» оцінив загальний капітал братів у 900 мільйонів доларів. Люди з такими реальними доходами мали й відповідні «хатинки». Не такі пафосні палаци, як у Януковича чи Пшонки, але дуже солідні житлові комплекси, що нагадували графські садиби.
Обидва будинки, Андрія та Сергія Клюєвих, були побудовані на одній спільній ділянці землі (17 гектарів) в районі села Радики (біля Конча-Заспи), обгородженому кам'яним парканом, що тягнеться на сотні метрів, — прозваним місцевими жителями «китайською стіною». Площа будинку Андрія Клюєва — 2310 квадратних метрів, розміри будинку його брата ще більші — воно нагадує заводський будинок культури радянського періоду.
Найцікавіше, що на фотографіях маєтку Клюєвих не видно жодної сонячної панелі! Схоже, що нав'язуючи українцям свою наддорожчу сонячну електрику, самі брати в неї не вірили.
Не менш дорогим вкладенням у нерухомість була покупка Сергієм Клюєвим ТОВ «Танталіт» (Київ), що володіє 127 гектарів землі у знаменитому Межигір'ї — включаючи територію колишної резиденції Віктора Януковича. Ця дивна угода, що відбулася у 2013 році, коштувала Клюєву 146 мільйонів гривень — проте не факт, що він дістав з їхньої власної кишені. На думку юристів, у яких поцікавився Skelet.Org, на Клюєвих просто «записали» цю фірму, можливо, довіримо їм честь бути охоронцями землі, на якій стоять будинки самого Януковича. І треба зауважити, що вони справляються із цим завданням навіть після Євромайдану.
У грудні 2014 року один із клюєвських юристів Олександр Приймак купив «Танталіт» лише за 44 тисячи гривень. Водночас «Танталіт» перестав вносити платежі за електроенергію та нарощувати борг перед «Київенерго», яким володіє Рінат Ахметов. Після чого «Київенерго» почав подавати позови до суду про стягнення боргів — ясна річ, за рахунок передачі «Танталіту» та його майна у власність фірми Ахметова.
А тим часом Приймак подавав заяви в міліцію з вимогами очистити територію резиденції «Межигір'я» від переселенців і активістів, які там перебували, називаючи їх «невідомими озброєними людьми, які захопили комплекс».
Після двох років перебування у кріслі першого віце-прем'єра, на початку 2012 року, Андрій Клюєв був звільнений — і відразу призначений новим секретарем РНБО. Це відіграло негативну роль у його подальшій кар'єрі, оскільки дана посада надто політична. І коли розпочався другий Майдан, то Клюєв автоматично став одним із його «катів» — саме в цьому його дуже довго звинувачували.
Спочатку на нього повісили відповідальність за нічний розгін 30 листопада 2013 року (т.зв. «кривава ялинка»), потім — саме йому Янукович доручив вести переговори з опозицією, після — підготовку «диктаторських законів» від 16 січня, ну а потім і найважче звинувачення — у розстрілі протестувальників. Не дивно, що Андрій Клюєв поспішив сховатися за межами України разом із Януковичем.
Новий генеральний прокурор Олег Махницький фактично дав Клюєву час не лише зібрати валізи, а й посидіти на них перед дорогою: вимога Генпрокуратури про його затримання з'явилася лише 28 лютого, і лише 4 березня його оголосили у розшук. Більше того, Махницький спочатку порушив проти Клюєва справу лише щодо «злочинів проти Майдану» — хоча чудово знав, що в Австрії Клюєв із лютого 2014 року підозрюється у відмиванні грошей.
Лише 10 квітня 2014 року Генпрокуратура України висунула йому звинувачення про розкрадання в особливо великих розмірах. Але потім, 11 червня, Махніцький скасував розпорядження про розшук Андрія Клюєва, а також попросив Австрію розблокувати його рахунки. 18 червня новий генпрокурор Шокін знову оголосив Клюєва у розшук, проте тому цілком вистачило тижнів, щоб вирішити свої бізнес-проблеми.
У результаті, поки Генпрокуратура порушувала проти Андрія Клюєва нові кримінальні справи за статтею 191-5 КК (розкрадання, розтрата), він упродовж осені 2014 — зими 2015 року активно розпродував або банкрутував свій український бізнес. Найходовіший товар, свої сонячні електростанції, він запропонував китайським компаніям.
Було відомо про підготовку до продажу шести електростанцій в Одеській та Миколаївській областях фірмі «CNBM International Energy Pte», а також про спробу Клюєва ще влітку 2014 року продати кримські електростанції. Офіційно всі вони належали австрійській фірмі «Activ Solar», тому ім'я Клюєва в цих угодах навіть не згадувалося.
Інша річ — банкрутство покинутих українських підприємств. Клюєви кинули на свавілля як «Завод напівпровідників» з його багатомільярдним боргом, так і свій ТОВ «Укрпідшипник» — який вони розділили надвоє, вивівши частину активів до російської філії. Таким чином, коли в березні 2016 року Печерський райсуд заарештував за борги акції «Укрпідшипника» та українських підприємств, що належать йому, то до рук українського правосуддя потрапили лише цінні папери вже розорених українських активів Клюєва, які стали не такими й цінними.
На питання, де зараз ховаються Андрій Клюєв та його брат Сергій, влітку 2015 року позбавлений депутатської недоторканності та оголошений у міжнародний розшук, немає однозначної відповіді. Можливо, й у Росії. А може, у будь-якій країні Європи, навіть не під своїм ім'ям.
Ось, наприклад, в Австрії Клюєви мають не тільки свої фірми, але й будинок площею 558 квадратних метрів на земельній ділянці 27 соток — звісно, не Конча-Заспа, але також непогано! Цей будинок записаний на фірму «GBM Handels - und Vertretungs GmbH», чий офіс розташований у Відні за адресою Wipplingerstraße, 35 — у тому самому офісі, що клюєвські фірми «Activ Solar» і SLAV AG.
На користь європейського сліду Клюєвих говорить активність «Activ Solar», яка зараз спільно з китайцями реалізує проекти сонячних електростанцій у південних країнах, таких як Саудівська Аравія. Зрозуміло, з арабів вони не б'ють за електрику в рази дорожче. Награбувавши величезні капітали в Україні і перетворившись на австрійців, Клюєви тепер займаються «зеленою енергетикою» на міжнародному рівні — через підставних осіб, через своїх зятів та довірених людей.
Чи можна повернути ці гроші до України? Відповідь буде, швидше за все, негативною.