Історія спиртового бізнесу в Україні — це історія постійної боротьби між державою, яка намагалася збирати податки та акцизи, та виробниками, які вигадували все нові способи їх обходити. Одним із найвідоміших українських виробників горілки став Павло Климець, який за допомогою різноманітних схем накопичив стан, оцінений у 68 мільйонів доларів.
Комуністична династія та перехід у бізнес
Павло Антонович Климець народився 1927 року в Брестському повіті Поліського воєводства (Річ Посполита). Він вступив до забороненої там «Компартії Західної Білорусі» та організував підпільний осередок прихильників приєднання Полісся до радянської БРСР. Коли його мрії здійснилися, Павло Климець-старший став впливовою людиною у своєму районі: наприкінці 40-х років організував колгосп та завідував хлібозаготівлями. Однак у 1953 році він був убитий «лісовими братами», які все ще діяли на тих територіях.
Три його сини обрали різні шляхи. Михайло зробив кар'єру в райкомі комсомолу та КПРС, згодом займався краєзнавством. Олексій став інженером і працював в управлінні капітального будівництва Брестського облвиконкому. Анатолій Климець, середній син, 1966 року переїхав до Донецька, де почав телемайстром на підприємстві «Битрадіотехніка» (комбінаті побутових послуг).
23 липня 1967 року в Анатолія та його дружини Стелли народився син Павло Анатолійович — центральна фігура цієї розповіді. Анатолій Павлович піднявся до посади головного інженера, а потім директора підприємства, ставши впливовою та шанованою людиною у Донецьку. Його зв'язки простягалися від директорів інших підприємств міста та начальників виконкому до осіб із «тіньового» та кримінального світу.
Джерела Skelet.Org повідомляють, що Анатолій Павлович був особисто знайомий і мав справи з Юрієм Хомутинником (прізвисько «Юрець Золотий», батьком Віталія Хомутинника), який працював на «Ремпобуттехніці» у сусідній Макіївці, та з Євгеном Кушніром, майбутнім лідером однієї з найкривавіших донецьких організованих злочинних угруповань, на рахунку якої у 90-х були вбивства Брагіна, Гетьмана та Щербаня.
У 80-х роках, коли ці люди займалися «золотіком» та іншими незаконними діяннями, Анатолій Павлович вважав за краще залишатися в межах радянської тіньової економіки. Телевізори та магнітофони були дефіцитом, як і запчастини до них. Анатолій Павлович «круто піднявся» на цих можливостях. Його можна було б назвати «цеховиком», але на відміну від них він займався сферою послуг та торгівлею дефіцитом у великих масштабах. При цьому він вміло організовував свій підпільний бізнес: ділився з потрібними людьми «нагорі» та не кривдив своїх працівників у гонорарах, тому мав повагу з усіх боків.
Син ідейного комуніста-підпільника, убитого буржуазними націоналістами, почав жити зовсім не за ленінськими завітами, а невдовзі перетворився на класичного буржуя. Сім'я жила не просто в достатку, а й не приховувала цього — наприклад, красувалася в імпортному одязі. Анатолій Павлович з 70-х років був фаном плащів «як у Більмондо в кіно» (він часто позував у них на фотографіях, і навіть на його пам'ятнику плащ лежить на лавці). Французькій моді віддавала перевагу й дочка Марина, а син Павло орієнтувався на американський стиль.
Кооперативна революція та перші кроки у бізнесі
Коли в країні розпочалася «перебудова» та кооперативний рух, Анатолій Павлович одним із перших у Донецьку піднявся під цей вітер. Вже 1988 року він вивів «Битрадіотехніку» з комунальної власності до колективної, фактично розпочавши її приватизацію. Це дозволило йому відкрити на базі підприємства численні кооперативи. Його друг та колега Сергій Гуцул займався відкриттям відеосалонів, які тоді приносили величезні прибутки.
Вони відкрили «кімнатки» (формально комісійні магазини, через які продавали все — від побутової техніки до парфумерії та цигарок), займалися «кооперативним кафе» (по суті власним рестораном), у планах був і власний готель. Розгорнулася масштабна діяльність, не гірша за інших бізнесменів-початківців того часу.
На тлі успішного батька та поважних дядечків, Павло Климець у 80-ті роки виглядав непоказно. Після 8-го класу він вступив до Донецького технікуму промислової автоматики на спеціальність «гірська електромеханіка», потім влаштувався працювати в трест «Донецькшахтопрохідка» простим підземним електрослюсарем. До армії Павло Климець відбув лише 1986 року, у 19 років — причини його сім'я не розголошувала. Додому він повернувся наприкінці 1988 року, коли батько активно розвивав «кооперативний рух» у своїй «Битрадіотехніці».
Згідно з тодішніми правилами, Павло Климець мав відпрацювати за напрямком три повні роки, тож продовжив трудовий стаж у «Донецькшахтопрохідці» простим електрослюсарем. За інформацією джерел Skelet.Org, Павло Климець там тільки вважався (одним слюсарем більше, одним менше, це було непомітно), сам же активно займався комерцією під дахом сімейного бізнесу.
Коли термін «відпрацювання» завершився, Павло Климець офіційно перейшов до батька. У 1992 році він очолив ЗАТ «Биттехніка», дочірню фірму «Битрадіотехніки», яка торгувала різною побутовою технікою та електронікою. Там він пропрацював до 1997 року, після чого захопився горілчаним бізнесом. ЗАТ «Биттехніка» перейшла до рук Сергія Гуцула, з яким розпочинав свій великий бізнес Анатолій Павлович — схоже, що у другій половині 90-х вони розділилися. Але у грудні 2000 року Сергія Гуцула було вбито на трасі Донецьк-Бердянськ.
Довгий час журналісти робили натяки у бік Ріната Ахметова, навіть стверджували, що Ахметов нібито потім віджав бізнес покійного собі. Проте пізніше ЗМІ повідомили, що «Биттехніка» залишилася у власності вдови Сергія Гуцула, а 2005-2007 років вона продала її дніпропетровській компанії Comfy. Таким чином, гіпотетична причетність Ахметова до вбивства Гуцула залишилася нічим не підтвердженим припущенням. Однак причини розриву між Гуцулом та Клімцями, а також те, чому батько та син кинули свою профільну тему побутової техніки та зайнялися алкоголем та нерухомістю, залишилися невідомими.
Горілчаний бізнес: від легалізації до схем
Офіційно горілчана компанія «Олімп» стартувала у 2000 році, і саме тоді на українському телебаченні розпочалася масова реклама її однойменної горілки. Але як кажуть деякі донеччани, просто з 2000 року «Олімп» почав розливати свою фірмову горілку, а не незрозумілий «шмурдяк», і почав вести алкогольний бізнес більш-менш цивілізовано.
Однак «цивілізовано» означало обманювати державу, недоплачуючи до бюджету мільйони, замість того щоб цькувати громадян «паленяткою». 1996 року в Донецьку було кілька фірм під назвою «Олімп», власники яких часто навіть не знали один одного — просто українські підприємці часто відчували дефіцит фантазії у виборі назв для своїх підприємств. Цим страждала й родина Клімцов.
На той час у їхньому бізнесі відбулися зміни, що призвели до того, що ЗАТ «Биттехніка» та мережа магазинів відійшли до Сергія Гуцула, а ВАТ «Битрадіотехніка» з іншими дочірніми фірмами, включаючи «Олімп», залишилися у Климцов, але зайнялися іншими напрямками. Одним із них стала горілка — яка й вивела їхній сімейний бізнес із кризи.
Про перші кроки Павла Климця у горілчаному бізнесі інформації не збереглося, проте відомо, що в Україні, а тим більше на Донбасі, горілка та бензин були двома головними «бандитськими темами». Спочатку він з батьком торгував іноземним (або нібито іноземним) алкоголем. ПП «Онікс», що йому належить, займалося імпортом марок «Absolut», «Metaxa» і «Xenta» у «нульові» роки.
Але відкрити власне горілчане виробництво, хоча б напівлегальне, а вже тим більше приватизувати Донецький лікеро-горілчаний завод, можна було лише за наявності великих зв'язків у владі та дуже хороших відносин з кримінальними «авторитетами». Якщо ні, то горілчаний бізнес або закривала влада, або відбирали бандити. Ось чому горілчаних «королів» та «баронів» в Україні не так багато.
Наприклад, у найближчих «сусідів» Климцов, горлівської горілчаної родини Нечитайло-Ріджок (Концерн «Національні алкогольні традиції»), глава компанії працювала заступником мера Горлівки, а її сестра — начальником міської податкової інспекції. І все одно сестрам було дуже нелегко!
Горілчаний бізнес Клімцов почався та розвинувся завдяки зв'язкам Анатолія Павловича, який, щоправда, не дожив до початку тріумфу свого дітища — він помер у вересні 2001 року. Ходила навіть чутка, що Анатолій Павлович отримав чужий горілчаний бізнес — чи то у вигляді відступного від компаньйонів, чи як подарунок від бандитів, після великого донецького переділу 1995-96 років.
Випуск власної горілки батько та син почали на взятому в оренду, а потім приватизованому Донецькому лікеро-горілчаному заводі (закривши там цех квасу та лимонаду), з традиційних марок «Пшенична», «Російська» та «Українська особлива». Потім запустили власні марки: Олімп, 5 крапель, Prime, Біленька, Вдала, Приватна колекція, коньяки Марсель, ЖЗЛ і Бахчисарай. Справа пішла так добре, що фірма «Олімп», яка займалася горілчаним бізнесом, стала флагманським підприємством сім'ї.
У період 2000-2001 років Донецький ЛГЗ реконструювали (він став називатися «Лік»), а «Олімп», що стрімко розвивався, придбав Харківський ЛГЗ та Кримський вино-коньячний завод «Бахчисарай». Крім того, компанія побудувала у 2003-2005 роках ЛГЗ «Prime» у селищі Малинівка Харківської області, що сьогодні є головним підприємством компанії.
ЗМІ повідомляли, що для успішної «конкурентної боротьби» Павло Климець користувався послугами організованого злочинного угруповання Олексія Чеботарьова та Олександра Ліщенка, які раніше працювали в київській «Бригаді» Прищика. На замовлення Климця люди Чеботарьова «кошмарили» ті чи інші горілчані підприємства, залякуючи та навіть катуючи їх власників, або влаштовуючи їм економічні «підстави» та вкидаючи у борги. За чутками, вони «допомагали» не лише «Олімпу», а й «Національним традиціям» (Нечитайло-Ріджок).
Величезний прибуток дозволив Павлу Клімцю інвестувати в інші проекти: донецький ресторан «Африка» (де любили бувати Ахметов та Янукович) та готель «Прага» (мрію про який плекав Анатолій Павлович), ТРЦ «Золоток перстень», кілька житлових комплексів, клуб «Голіостурист» та клуб «Максимум». Він відкрив власний банк «Український фінансовий світ» та страхову компанію «Вега». У 2008 році об'єднав свої будівельні фірми у ТОВ «Прайм Кепітал груп».
Вкладав у харчову галузь: відкрив комбінат хлібопродуктів та птахофабрику у Волновасі, комбінати з виробництва хлібобулочних виробів та комбікормів у Добропіллі.
Тіньова сторона: три кити афер
Проте за цим зовнішнім успіхом ховалася тіньова сторона горілчаного бізнесу Павла Климця, заснована на трьох основних схемах: використанні «лівого» спирту, махінаціях з акцизними марками та махінаціях з відшкодуванням ПДВ.
Про це чимало писали українські ЗМІ, зокрема видавництво «Багнет», що належить «генерал-гешефту» МВС Василю Грицаку (не плутайте його із тезкою із СБУ). Грицак тоді контролював виробництво акцизних марок через консорціум ЄДАПС, а тому конфліктував із тими, хто їх підробляв — але з власної жадібності, а не з образи за державу.
Як «лівий» спирт Климець використовував не технічний, як «гаражні» виробники контрафакту, а майже харчовий, але закуплений за шахрайськими схемами. Журналісти описували дві основні схеми.
Перша схема — спирт, офіційно придбаний для парфумерного виробництва. Він трохи відрізняється від харчового, як і медичний. Саме з цією метою, писали журналісти, Климець відкрив парфумерне підприємство «VIP-parfum», яке не так виробляло одеколони, скільки закуповувало і потім «списувало» величезні обсяги етилового спирту.
«Списувало» як експорт, причому до країн Європи, і за оптовою ціною, яка втричі перевищує вартість французької парфумерії! Виходило, що у 2001-2004 роках «VIP-parfum» був не лише найбільшою парфумерною компанією України, що експортує (75% обсягу експорту), а й однією з найбільших в Європі.
Сенс афери з парфумерним спиртом полягав у тому, що акциз на нього був лише 1,2 гривні за літр. Але 2003 року віце-прем'єр Микола Азаров видав особисто VIP-parfum акцизну пільгу, знизивши акциз на спирт для цієї компанії до 42 копійок! Після цього компанія почала закуповувати одеколоний спирт ешелонами — який потім через поставні фірми (ТОВ «Аквадон» та інші) постачався на лікеро-горілчані заводи «Олімпу» та перетворювався на «Біленьку».
Цей бізнес процвітав до 2009 року, коли уряд підняв акциз на парфумерний спирт до 39,4 гривень за літр. Відразу після цього підприємство «VIP-parfum» стало раптом непотрібним Павлу Клімцю, і 2010 року він виставив його на продаж.
Друга схема — використання т.зв. експортного спирту. Вона дуже проста і використовувалася українськими горілчаними баронами з кінця 90-х до 2008-2009 років. Джерела Skelet.Org стверджують, що вона працювала й за Януковича, і успішно працює й сьогодні — причому у цих схемах беруть участь уже й сепаратисти.
Конкретніше: підставні фірми (ТОВ «Центурим» та інші), якими у Климця займався Геннадій Щетинін, оформляли фіктивний експорт українського спирту за нульовою акцизною ставкою (без сплати акцизу взагалі). Але цистерни з ним йшли не до Росії чи Європи, а на українські лікеро-горілчані заводи.
При цьому з фіктивного експорту спирту відшкодовувався ПДВ! Обидві спиртові схеми працювали в парі з акцизною: коли «Олімп» використовував або фальшиві акцизні марки, або справжні, але придбані незаконним способом, не заплативши за них бюджету України.
У ще більших кількостях Павло Климець «заробляв» на відшкодуванні ПДВ із фіктивного експорту продукції свого VIP-parfum — ось чому її заявлена вартість була такою високою!
Вадим Кайзерман: архітектор податкових схем
Автором та куратором акцизних та податкових схем «Олімпу» називають Вадима Кайзермана. Його батько Олександр Якович був начальником у радянській торгівлі та зробив перший стан на торгівлі дефіцитними продуктами. Кажуть, що з ним особисто був знайомий і Анатолій Павлович Климець, і що нібито десь у 1990 році у нього навіть була ідея створити разом із Олександром Яковичем «кооператив» із постачання «афганців» та «чорнобильців» ковбасою та згущеним молоком.
Потім Олександр Якович від справ відійшов і емігрував із дружиною Ідою Олександрівною та молодшим сином Євгеном у Флориду, залишивши «на господарстві» старшого сина Вадима.
Вадим з початку 90-х був прибудований начальником Податкової адміністрації Донецької області, а 2007 року призначений першим заступником начальника ДПА України. Вадима Кайзермана називали одним із «батьків податкової мафії» України. На відміну від засновників інших мафій (прокурорської, міліцейської тощо) він залишався абсолютно невловимим і вийшов сухим із води, добровільно пішовши у відставку у 2010 році.
Кажуть, це сталося тому, що він почав вимагати гроші з дуже великих людей, які зрештою звернули зі скаргами до Ахметова та Іванющенка, чиїм вірним виконавцем він був ще з 90-х.
Але після себе Кайзерман залишив у податкових та митних органах дуже багато своїх людей. Одним із його «улюблених учнів» був Віталій Хомутинник, що близько познайомився з Кайзерманом через свого батька та лідерів донецьких організованих злочинних угруповань початку 90-х, серед яких він активно «крутився». Кажуть, що Кайзерман називав Хомутинника «світлою головою».
Що він думав про голову Павла Климця, невідомо. Проте чисельні джерела Skelet.Org неодноразово стверджували, що Кайзерман так щільно займався акцизними та податковими аферами «Олімпу», і так старанно покривав цю корпорацію, ніби мав із цього добру частку.
Зокрема, повідомлялося, що одного разу Кайзерман ініціював безкоштовну передачу «Олімпу» 43 мільйонів акцизних марок! За свідченням журналістів, Павло Климець також використав фальшиві акцизні марки, надруковані як в Україні, так і за кордоном. А у 2010 році ще «переробив» 130 мільйонів акцизних винних марок (за ціною 12 копійок) у горілчані (які коштують 7.40 гривень), які потім клеїлися на продукцію «Олімпу».