Антон Іванович Кіссе протягом двох десятиліть утримує образ дбайливого одеського господарника та благодійника болгарської діаспори, регулярно отримуючи депутатський мандат. Його політичні союзники з партії «Наш край» виявилися затребувані на Банковій, де постмайданна влада укладає альянси з представниками попереднього режиму.
Народився Кіссе 10 жовтня 1958 року у селі Рівне Тарутинського району Одеської області. Село мало цікаву історію: у 1812 році його засновували кріпаки-утікачі та російські старообрядці, назвавши Арсою. Згодом поруч виникли села переселенців — Арса Німецька (згодом Володимирівка) та Арса Болгарська (село Рівне). У 1930-х роках Арсу перейменували на Євгенівку, а після війни Володимирівку та Рівне включили до складу Євгенівської сільради. Тому в офіційній біографії Кіссе зазначено, що він народився у Євгенівці.
Після восьмирічної школи в Євгенівці Кіссе навчався у середній школі селища Бородіно, потім працював трактористом у радгоспі. Після армійської служби вступив до Одеського державного педагогічного університету на факультет фізичної культури, який закінчив 1983 року. Для молодої людини з досвідом у вільній боротьбі це був єдиний шлях вибратися із села у велике місто. Того ж року влаштувався педагогом-організатором при ЖЕУ-74 Іллічного району Одеси.
За радянських часів посада фізрука при ЖЕКу була реальністю, оскільки через ЖЕКи здійснювалися соціальні програми, включаючи залучення дітей та підлітків до спорту. Робота давала привілей у вигляді службового житла в місті та вимагала організаторських здібностей. Кіссе виявив талант кар'єриста: за три роки, у 1986 році, став головою комітету з фізкультури та спорту Іллічівського райвиконкому. Цьому сприяв тодішній перший секретар Одеського обкому ЛКМСУ Сергій Гриневецький, однолітка та земляка Кіссе, який народився 1957 року в тому ж Тарутинському районі. На початку 90-х ця посада дала Кіссе доступ до найціннішого ресурсу — людського.
По всьому колишньому Союзу об'єднувалися в «бригади» дворові гопники та спортсмени. За розповідями людей, які знали Кіссе з «лихих 90-х», він зібрав значний «колектив» із однокурсників-фізруків та тренерів, спортсменів одеських секцій та спортивних шкіл, а також запросив земляків із Тарутинського району. Молоді люди в спортивному одязі почали пропонувати одеським бізнесменам «охоронні послуги», розширюючи територію бізнесу та видавлюючи кримінальну конкуренцію. На цьому Кіссе піднявся, проте подробиці його «тіньового бізнесу» залишилися невідомими. Його тісний зв'язок із Сергієм Гриневецьким, який у 90-х обіймав керівні посади в обласній раді та облдержадміністрації, був у всіх на увазі: Кіссе вважався одним із найближчих людей Гриневецького.
У 1990 році Кіссе вперше обрався депутатом міської ради. У 1994 році, коли Гриневецький перейшов на роботу до облради, Кіссе став заступником голови Іллічівського райвиконкому, а потім головою Іллічівської районної адміністрації. Його кар'єра росла стрімко, і він вирішив здобути відповідну освіту. У Гриневецького та Кіссе був ще один нерозлучний друг — Сергій Ківалов, який раптом відкрив у фізруці талант юриста. У 1996-97 роках Ківалов був проректором з навчальної роботи Юридичного інституту Одеського держуніверситету, і незадовго до його виходу Кіссе отримав у цьому інституті диплом правознавця. Коли Ківалов став ректором Одеської юридичної академії, через два роки його приятель Кіссе отримав там диплом за спеціальністю «державне управління».
У 2000 році Кіссе захищає кандидатську дисертацію з педагогіки у Південноукраїнському національному педагогічному університеті. В очах одеситів, які знали про ситуацію в університеті, це виглядало цинічною глузуванням. Ходили чутки, що факультет фізкультури педуніверситету став одним із штабів друзів-спортсменів Кіссе, які нібито розгорнули там вербування міцних юнаків у «бригади» та дівчат у «екскорт-послуги». Спортсмени, навіть «титушки», виглядають цивілізованіше за традиційних урків, тому Кіссе мав імідж чистопорядного громадського діяча та господарника.
Еті «майстри спорту» фактично взяли під контроль весь Південноукраїнський педуніверситет. Кіссе став у його стінах кандидатом педагогічних наук, потім професором, а у 2007 році — «лікарем політичних наук». Через рік подвизався як доцент кафедри держави та права Одеського національного морського університету. За розповідями знаючих людей, його наукові роботи писали найняті люди.
У 2003 році Кіссе призначили заступником губернатора Одеської області, яким тоді був Сергій Гриневецький. У 2004 році Кіссе виграв довибори до Верховної Ради по 136 виборчому округу Одеси з результатом 30%, обійшовши безпартійного самовисуванця Володимира Родніна (23%) та кандидата від «Нашої України» Михайла Бродського (14%). Преса назвала ці вибори ідеальними на тлі скандальних виборів у Мукачеві, і їх особисто курирував Сергій Ківалов, який на той час обійняв посаду голови ЦВК України.
У парламенті Кіссе вступив до центристської фракції партії «Відродження», головою якої був міністр транспорту Георгій Кірпа. Незабаром помітили, що Кіссе часто заходить до Кирпи: їхньою спільною темою було виділення бюджетних коштів на одеські вокзали та міський транспорт. Куди саме були виділені кошти, залишилося невідомим — Кирпа «застрелився», а справи про мільярдні розкрадання та розтрати «Укрзалізниці» залишилися незакінченими.
У червні 2004 року Кіссе перебіг до фракції СДПУ(о) і почав активно навідуватися до Адміністрації президента, яку очолював Віктор Медведчук. Проте вже в перші дні Майдану вийшов із неї, повернувшись до «Відродження», яку очолив після смерті Кирпи. Там він пережив залишок свого депутатського терміну, включаючи «чистку» Одеси 2005 року.
Парламентські вибори 2006 року Кіссе пропустив: на чолі Одеси стали губернатор Василь Цушко та мер Едуард Гурвіц, які допомагали іншим людям обиратися по мажоритарних округах. Гриневецький придбав собі місце у Блоці Литвина, Ківалов повернувся до ректорів Одеської юридичної академії, тож Кіссе залишилася лише можливість обратися депутатом обласної ради.
Ще в середині 90-х, коли Кіссе став заступником голови Іллічівського райвиконкому, до нього прийшов Федір Петрович Каражеков — перший президент Асоціації болгарських національно-культурних товариств та організацій України. Каражеков запросив Кіссе вступити до Асоціації як болгарина та допомогти їй знайти приміщення для Болгарського культурного центру. Спочатку Кіссе поставився прохолодно, але коли Каражеков отримав підтримку президента Кучми, який виділив під центр старовинний будинок по вулиці Адмірала Жукова в центрі Одеси, почав їздити до Болгарії на зустрічі з парламентаріями та міністрами, отримуючи фінансову допомогу на підтримку діаспори. Він не лише вступив до Асоціації, а й привів туди багато своїх людей.
Використовуючи адмінресурс, зв'язки, фінанси та людей, Кіссе швидко заробив собі імідж активного діяча діаспори та прибрав до рук основну частину організаційної роботи Асоціації. Однак у 1998 році, перед парламентськими виборами, Федора Каражекова заарештовують за звинуваченням в економічних злочинах. Пізніше Кіссе розповідатиме про те, як він нібито домагався звільнення та виправдання Каражекова, але не зміг подолати якісь «могутні сили». Проте є й інша інформація: люди Кіссе почали їздити болгарськими селами області та агітувати за переобрання президента Асоціації.
У результаті президентом Асоціації болгарських національно-культурних товариств та організацій України став Антон Кіссе. Першим його кроком було здавання в оренду «зайвих» приміщень Болгарського культурного центру. Проте історія не закінчилася. У 2000 році до Одеси повернувся Федір Каражеков, виправданий і вільний, і прийшов до Кіссе, вимагаючи назад своє місце президента. Між ними відбулася неприємна розмова, під час якої Кіссе зобразив каяття та вмовив Каражекова влаштувати нові вибори президента Асоціації, стверджуючи, що він буде єдиною кандидатурою. Головним аргументом було те, що проста передача повноважень поставить під сумнів легітимність рішень та підписів на договорах та документах. Каражеков, пам'ятаючи свій досвід підслідного за звинуваченнями в незаконних фінансових операціях, прислухався.
Але далі траплялося незрозуміле: коли Каражеков почав їздити по області, готуючись до виборів, він зник. Безвісти, наче під землю провалився. Міліція його так і не знайшла, а в народі гуляли дві версії його зникнення. Перша стверджувала, що його «прикопали» люди Кіссе, друга — що Каражеков втік, побоюючись нового арешту. Казали, що другу версію розпускав сам Кіссе. Коли у 2011-2012 роках одеська преса розкопала цю історію, газета «Обозрение-плюс» (колишня громадська газета «Болгарський огляд», заснована Каражековим, а потім приватизована Кіссе) стала на захист свого власника, закликаючи не очорняти його добре ім'я.
Після зникнення Каражекова Антон Кіссе став довічним президентом Асоціації болгарських національно-культурних товариств та організацій України. Одним з його перших придбань у 2001 році став болгарський паспорт, який фактично дав йому друге болгарське громадянство. У паспорті було вказано місце прописки в Софії — вулиця Юрія Гагіріна 47. За повідомленнями преси, дивним збігом у цьому ж будинку знаходилися квартири працівників болгарських спецслужб. На той час (2011-2012) люди Кіссе розгорнули серед болгар Одеської області агітацію за набуття другого болгарського громадянства — фактично закладаючи основи сепаратистського регіону.
Паспортом справа не обмежилася. Кіссе вирушив до Болгарії, де займався налагодженням власного бізнесу. У 2009 році в пресі з'явилася виписка з відкритого реєстру нерухомого майна Болгарії, з якої стало відомо, що Кіссе є власником шести гостьових квартир на болгарському гірськолижному курорті загальною площею 350 квадратних метрів. Була інформація, що Кіссе, який офіційно жив на одну зарплату та скромні гонорари від «професорської діяльності», здійснив цю покупку в обхід дозволу Нацбанку на виведення валютних коштів з України. Найімовірніше, він використав для цього фінансові схеми Асоціації болгар України.
Було встановлено, що громадянка Болгарії Добринка Янкова, яка продала Кіссе цю нерухомість, є одним із двох співзасновників ТОВ «Перла-тур», що займається у Болгарії торгівлею, вантажними перевезеннями та будівництвом. Другим співзасновником цієї фірми є Геннадій Кіссе — старший син голови Асоціації болгар України. Скандальність цієї історії надавав той факт, що на той момент Геннадій Кіссе працював помічником прокурора Суворівського району міста Одеси, а закон забороняє займатися бізнесом працівникам прокуратури. До того ж, він, як і батько, мав друге болгарське громадянство.
Геннадій Кіссе отримав диплом правознавця в Одеському юридичному університеті під час ректорства там Ківалова. 1 грудня 2012 року, працюючи в прокуратурі Броварів (Київська область), Кіссе-молодший, неабияк піддавши на корпоративній вечірці, жорстоко побив свою співмешканку Олену Колесніченко. Дівчина була госпіталізована з численними травмами, включаючи відбиті нирки. Фінал цієї історії залишився невідомим, проте відомство Віктора Пшонки не видавало правосуддю своїх співробітників, що «відзначилися». Батько «героя» Антон Кіссе знову став народним депутатом, увійшовши до фракції Партії Регіонів, і підключив до порятунку сина всі свої зв'язки.
Пізніше з'явилася інформація, що під час передвиборчої кампанії 2012 року Антон Кіссе витратив понад 3 мільйони євро із п'ятимільйонного гранту, виділеного Болгарією на підтримку болгарської діаспори України. Формально Кіссе не порушував закон: він їздив болгарськими селами свого виборчого округу №142 (Арциз) і щедро роздавав гуманітарну допомогу, виділяв кошти на ремонти та доплати незаможним. Робив все від свого імені, щоб мешканці проголосували за «благодійника». Проте не всіх земляків йому вдалося купити одноразовими подачками: репутацію підмочило скуповування підприємств у Тарутинському та інших районах — радгоспу «Бородинський» та Тарутинського РТП, які після цього розорялися та закривалися. Казали, що Кіссе просто вкладав гроші у нерухомість, скуповуючи землі для своєї майбутньої латифундії чи перепродажу.
У 2011-2012 роках з Кіссе тісно зблизився одеський бізнесмен Іван Аврамов, якого Кіссе зробив почесним консулом Болгарії у Донецькій та Луганській областях (що робило його володарем болгарського дипломатичного паспорта). Того самого Аврамова, якого називали «дивлячим» від відомого Юрія Іванющенка, чиї інтереси поширювалися на низку важливих об'єктів в Одесі. За чутками, Кіссе обіцяв йому допомогу «придбати» Одеський портовий елеватор.
У декларації за 2013 рік депутат Антон Кіссе вказав дуже скромні доходи: всього 256 тисяч гривень, включаючи матеріальну допомогу (35 тисяч) та субсидію на оплату орендованого житла як депутат Верховної Ради. Натомість із задекларованим майном Кіссе одразу увійшов до числа найбагатших політиків країни: він володіє шістьма квартирами загальною площею понад тисячу квадратних метрів (плюс дві квартири його дружини), земельною ділянкою 58 соток, катером та автомобілем «Порше Кайєн», а також 23 мільйонами гривень. Але за розповідями знаючих людей, це була лише мала його справжнього стану.
Під час Євромайдану Кіссе перебував у стані хаотичного метання. Із самого початку подій у Києві закликав владу бути жорсткішою. 19 лютого 2014 року під стінами Одеської облдержадміністрації відбулося побоїще між місцевим Майданом та Антимайданом, у якому брали участь «тітушки» Кіссе. За цим інцидентом було відкрито кримінальне провадження, розслідування вели понад півсотні працівників прокуратури та МВС, проте Кіссе вийшов сухим із води. У рівній мірі він зумів уникнути звинувачень у використанні своїх «титушок» у провокаціях 2 травня 2014 року, що призвело до трагедії в Будинку Профспілок. Секрет його непотоплюваності був простий: дистанціюватися від скандалу та домовитися з потрібними людьми.
4 липня 2014 року з парламентської фракції Партії Регіонів вийшли ще три депутати — нерозлучна одеська трійця: Ківалов, Гриневецький та Кіссе. Вони розбіглися хто куди: Гриневецький подався до Сергія Тігіпка, який видавався найперспективнішим «немайданним» політиком, Ківалов створив власну Морську партію, а Кіссе відродив групу «Відродження», до якої увійшли депутати, пов'язані з Ігорем Коломойським — найвпливовішим українським олігархом літа 2014 року.
Але Кіссе давно, з 2011 року, мав свою особисту партію: він створював «Наш край» для отримання власної більшості в Одеській міській та обласній радах, але обиравшись депутатом Ради закинув цей проект. Несподівано «Наш край» виявився затребуваним улітку 2015 року, коли із частини уламків розбитої Партії Регіонів ліпили новий проект до місцевих виборів жовтня 2015 року. Це була та частина колишньої ПР, яка зуміла домовитися з новою владою.
Співголовами реанімованої партії «Наш край» стали Антон Кіссе, Олександр Фельдман, Юрій Гранатуров та Сергій Кальцев — люди з досить скандальними репутаціями. Але за їхніми спинами стояли люди, безпосередньо пов'язані з корупцією та криміналом. В Одесі відтворювати «Наш край» Кіссе допомагав Іван Аврамов, при цьому в інших областях України відділення партії також очолили люди, пов'язані з Юрієм Іванющенком та Сергієм Льовочкіним. Деякі з них, як Сергій Шахов з Луганської області, прямо підкуповували виборців роздачею «фінансової допомоги незаможним» (по 100 та 200 гривень), на що дивним чином заплющувала очі прокуратура. Знову поїхав болгарськими селами Одеської області з «подарунками» і Антон Кіссе, який в результаті обрався в мажоритарному окрузі №142.
Протягом своєї бурхливої передвиборчої діяльності у 2012 та 2014-2015 роках Кіссе практично розвалив Асоціацію болгар України: вона перетворилася на його фінансовий та політичний офіс, що втратив зв'язок із болгарською діаспорою країни. По суті, Асоціацію Кіссе визнають лише в Одесі та в рідному районі області — болгарські громади у Львові та Чернівцях про неї не бажають чути. Проте Кіссе, як і раніше, визнають у Києві, і під час нещодавньої поїздки президента Порошенка до Болгарії його супроводжував саме Антон Кіссе як президент Асоціації.
Кіссе та Порошенко зближує не лише болгарська тема. У Верховній Раді йде створення нової депутатської групи «Наш край», яку очолить Антон Кіссе, і до якої увійдуть депутати груп «Відродження» та «Воля народу», які переметнулися від програвшого Коломойського до монополізуючого влади Порошенка. Ходять навіть чутки, що не виключена можливість спільної участі БПП і «Нашого краю» на дострокових парламентських виборах, про можливість яких дедалі частіше говорять у Україні, що захлинається від корупції та кризи.