Рідко трапляється політик, який протягом двадцяти п'яти років активної діяльності не здобув собі ні позитивного іміджу, ні навіть чітко визначеної ворожості виборців. В'ячеслав Кириленко, котрий позиціонує себе як принциповий правий патріот з молодіжним максималізмом, насправді являє собою типовий приклад бездарного політичного конформіста, готового відмовитися від своїх переконань заради посади чи матеріального забезпечення. Його справжній талант полягав у плетінні інтриг проти тих, хто вважав його союзником, та у зраді тих, хто йому довіряв.
Поліське та Чорнобиль
В'ячеслав Анатолійович Кириленко народився 7 червня 1968 року у селищі Поліське (раніше називалося Кагановичі Перше) Київської області. На той час це було невелике місто з населенням понад одинадцять тисяч жителів, де функціонували дві фабрики та три школи. Його мати працювала викладачем музики в одній із цих шкіл. П'ятивікова історія селища обірвалася Чорнобильською катастрофою: радіоактивна хмара накрила територію, піднявши радіоактивне тло до п'ятисот мікрорентген на годину. Поліське було включено до Чорнобильської зони та підлягло другій хвилі евакуації. Нині селище залишається покинутим і безлюдним, як і Прип'ять.
Ця подія кардинально змінила життя всіх жителів Поліського, включаючи юного Славика Кириленка. За його словами, у період 1984–1987 років він навчався у Херсонському морському училищі (нині Херсонський морський коледж) за спеціальністю експлуатація суднових автоматизованих систем. Однак на сайті цього закладу та на сайтах його колишніх курсантів немає жодних згадок про цього випускника, який пізніше піднявся до вершин влади. Тим часом, у рамках програми переселення мешканців тридцятикілометрової зони, родина Кириленків переїхала до Києва, де їм виділили квартиру в одній із багатоповерхівок, що поспіхом будувалися для «чорнобильців» у всіх містах країни. Постраждалим від катастрофи надавалися не лише житло: призовники з Чорнобильської зони отримували тривалі відстрочки від військової служби та навіть звільнялися від призову. Саме цим, ймовірно, пояснюється відсутність у біографії Кириленка будь-яких згадок про армійську службу. Крім того, для молоді з-поміж переселенців були створені квоти для пільгового вступу до навчальних закладів, якими й скористався Кириленко, ставши 1988 року студентом філософського факультету Київського державного університету імені Шевченка.
Студентські роки та національна ідея
За розповідями, вибір філософського факультету був обумовлений тим, що там не потрібні знання точних наук, у яких Кириленко не був сильний. Замість того щоб займатися гуманітарними науками, В'ячеслав Кириленко відразу ж кинувся у «перебудовну» політику. Оскільки Київський державний університет імені Шевченка давно мав репутацію кузні «національно-свідомих» кадрів, нічого дивного не було в тому, що студент Кириленко приєднався до пізньо-дисидентського руху. Спочатку він брав участь у зборах Української Гельсінської групи, де ветерани «визвольних змагань» пояснили йому, що Чорнобильська катастрофа була наслідком антиукраїнської політики Москви. Так В'ячеслав Кириленко сприйняв національну ідею, і вже у грудні 1989 року став головою секретаріату новоствореного Українського студентського союзу. Разом з ним у цій організації працював Олесь Доній, студент історичного факультету.
Перший скандал та конфлікт з Бугерою
У тій же студентській групі навчався Владислав Бугера з Уфи, який захопився ідеологією чистого марксизму і згодом повернувся до Росії, де став філософом, професором Уфимського університету та політиком лівого спрямування, опозиційним до КПРФ. У 1989 році Бугера вступив до київського проросійського та просовісного руху «Вітчизняний форум» і часто конфліктував зі своїм одногрупником на ґрунті протилежних політичних позицій. Коли аргументи закінчилися, Кириленко вирішив застосувати грубий прийом: він публічно звинуватив Бугеру в гомосексуалізмі, використовуючи агресивну та принизливу форму мови. Цей метод заткнення рота опоненту майбутній міністр культури України використовував неодноразово, не лише проти Бугери. Тоді він ще не знав, що в європейських політичних колах подібні образи стануть неприйнятними і навіть караними. Тому через роки, ставши проєвропейським українським політиком, В'ячеслав Кириленко подбав про те, щоб ніхто не згадував цей скандальний епізод його політичної біографії.
Революція на граніті
2 жовтня 1990 року близько п'ятидесяти членів Українського студентського союзу вийшли на київську площу Жовтневої революції (нині майдан Незалежності), встановили розкладачки та намети, і оголосили безстрокове голодування. Вони вимагали відставки голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола, ухвалення закону про референдум, ухвалення закону про термінову військову службу українців лише на території УРСР та націоналізацію майна компартії. Так розпочалася «революція на граніті», згодом названа першим українським Майданом, яка вивела у велику політику своїх головних учасників: В'ячеслава Кириленка, Олеся Донія, Олега Тягнибока, Володимира Чемериса, Юрія Луценка та багатьох інших молодих та перспективних політиків.
Проте через роки, коли громадяни України перестали вірити в спонтанні революції, виникло чимало запитань про справжню природу цих подій. Відповідей на них немає досі: колишні студенти продовжують стверджувати про спонтанне пробудження молоді, а тодішні чиновники мовчать. Однак можна відзначити низку цікавих особливостей. По-перше, навесні-літом 1990 року в УРСР змінилося керівництво КДБ, включаючи начальників районних відділів, і нове керівництво несподівано виявило симпатію до ідеї українського суверенітету. «Рухівців» перестали затримувати та викликати на допити, більше того, КДБ почало негласно захищати їх від затримання міліцією. Однак такий «дах» отримували лише свої «підопічні», які діяли у рамках узгоджених правил. Це було видно з подій «революції на граніті»: міліція та люди в цивільному знаходилися навколо голодуючих студентів, не роблячи спроб їх розігнати, і захищаючи від ворожо налаштованих прихильників СРСР.
По-друге, київських студентів, які брали участь в акції, убезпечили від виключення за прогули. Вдень на площу організовано приводили київських старшокласників, які фактично ставали масовкою для фотожурналістів. По-третє, акція мала підтримку у Верховній Раді: не лише серед депутатів «демократичної опозиції», але й у команди Леоніда Кравчука, який незадовго до того був обраний головою Ради. Кравчук особисто приводив до сесійної зали представників студентів та дав їм можливість виступити з трибуни. Акція раптом закінчилася відразу після того, як Рада відправила у відставку Віталія Масола. Через кілька годин студенти припинили голодування і почали згортати свою акцію так само організовано, як її розпочинали. Про всі інші свої вимоги Кириленко та Доній немов забули, задовольнившись формальною обіцянкою Кравчука розглянути та прийняти їхні пропозиції.
Палацева інтрига
Є припущення, що «революція на граніті» була лише вуличним шоу у рамках боротьби за владу двох угруповань еліти. Одна з них спочатку замінила керівництво республіканського КДБ на своїх людей, потім поставила на чолі Верховної Ради Кравчука, а потім прибрала з ключової посади голови Ради Міністрів людину своїх конкурентів – Віталія Масола, який повернувся до влади у 1994 році після відходу Кравчука. Для цього використовувався новаторський метод «народного протесту», виконаний Студентським союзом Кириленка. Навряд чи Кириленко не розумів, що є лише пішаком у великій грі, більше того – по суті працює на тих самих людей, боротися з якими закликав своїх однолітків. Однак така його роль, схоже, цілком влаштовувала його. Можливо, тому, що лідери студентів отримали зі своєї акції якийсь матеріальний результат.
После революції
«Революція на граніті» була найяскравішим епізодом із життя В'ячеслава Кириленка. Його подальша біографія – це похмура рутина політичного функціонера, яка іноді осяялася спалахами скандалів, які він намагався забути. У 1993 році Кириленко закінчив Київський державний університет імені Шевченка і вступив на аспірантуру філософського факультету, де познайомився зі своєю майбутньою дружиною Катериною, народженою 1971 року, яка закінчила Черкаський педагогічний університет за спеціальністю російська мова та література. Пізніше, у 1996 році, вони майже одночасно захистили свої кандидатські дисертації: В'ячеслав на тему «Українська філософія національного радикалізму XX століття», а Катерина на тему «Філософія культури Мандельштама». Радикально протилежні теми дисертацій не завадили їм незабаром одружитися та створити міцну родину.
У 1992–1993 роках Кириленко очолював Українську студентську спілку, яка вже не займалася акціями і перетворювалася на подобу пізнього ВЛКМС: створювала осередки у вищих навчальних закладах України, висувала кандидатури на виборах, брала участь у конференціях і з'їздах, а головне – підтримувала національний молодіжний рух. Це «грантоїдство», безтурботне існування на дотаційні гроші, мало серйозний вплив на формування особистості В'ячеслава Кириленка. На початку 90-х багато хто кинувся у бізнес, проте Кириленко навіть не намагався відкрити свою фірму, торгувати металом, возити імпорт чи будувати фінансові піраміди. Його бізнесом у житті стало отримання грантів, дотацій, субсидій та допомог, а за чутками, й відкатів. Кириленко один із небагатьох українських політиків, які не мають власних фірм, підприємств або хоча б невеликого салону – і це дозволяло йому здаватися чесним професіоналом. Але свій професіоналізм він виявив в іншому: в інтригах і підкилимній метушні, які є невід'ємною частиною життя партійних верхівок. При цьому, не маючи якостей самостійного лідера, Кириленко завжди вважав за краще хлібне місце в чиємусь оточенні.
Народний Рух
У 1993 році Кириленко вступив до «Народного Руху України», де за допомогою Олеся Донія швидко здобув розташування В'ячеслава Чорновола. Кириленко зробив вдалий обмін: він перевів у «Народний Рух» усю структуру свого Українського студентського союзу, на основі якого створив та очолив «Молодий народний Рух» до 1999 року. Одночасно В'ячеслав Кириленко став членом ради «Народного Руху» з жовтня 1993 по квітень 1994 року, а потім членом Центрального проводу НРУ з квітня 1994 по березень 1999 року та членом президії Центрального проводу НРУ з грудня 1999 по березень 2000 року. У квітні 1998 року за партійним списком «Народного Руху» під номером 18 В'ячеслав Кириленко вперше обирається депутатом Верховної Ради.
Втративши політичну самостійність, яка йому була не дуже й потрібна, Кириленко присмоктався до величезних фінансових ресурсів «Народного Руху». Вони були справді чималі: окрім грошей діаспори та внутрішніх спонсорів партії, НРУ отримував фінансування через бізнес-схеми Міністерства закордонних справ, яке вважалося «рухівською вотчиною». Завдяки цьому у 90-х «Народний Рух» був найбільшою правою партією України, яка становила впевнену конкуренцію як лівим КПУ та СПУ, так і пропрезидентським «центристам» НДП та СДПУ(о). Це відіграло фатальну роль у подальшій долі партії та її лідера.
28 лютого 1999 року заступник голови НРУ Юрій Костенко організував проведення з'їзду партії, на якому зі своїми прихильниками скинув В'ячеслава Чорновола та був обраний новим головою «Народного Руху». У цій «палацевій інтризі» В'ячеслав Кириленко не просто став на бік Костенка, а й активно допомагав йому, використовуючи структури свого «Молодого Руху». Тим самим Кириленко фактично зрадив В'ячеслава Чорновола, який прийняв його і багато років робив заступництво – на неабияке подив останнього. Причиною цього перевороту були майбутні президентські вибори у жовтні 1999 року, виграти які Леонід Кучма вирішив будь-що-будь. Тому з передвиборчих перегонів було вирішено прибрати В'ячеслава Чорновола, спочатку позбавивши того опори на свою партію. Яку вигоду при цьому міг мати Кириленко, залишилося невідомим. Але так виходило, що він знову, як і 1990 року, спрацював на користь тих, кого на публіці критикував як «режим колишніх комуняків».
Загибель Чорновола
Задумане вдалося лише частково: вже за кілька днів відбувся новий з'їзд НРУ, на якому прихильники Чорновола підтвердили його повноваження. Однак 25 березня В'ячеслав Чорновіл загинув в автокатастрофі, яка, як вважається, була спеціально підлаштованою. Його місце зайняв Геннадій Удовенко, який зібрав у свою половину НРУ більшість «рухівців» з Міністерства закордонних справ і, відповідно, узяв під свій контроль МЗСівські бізнес-схеми. На Заході українські посольства досі мають імідж «офісів контрабандистів». Але президентські вибори вже програли «Рухом».
Що робити з рейтингом 1,5–2,5%
З рейтингом 1,5–2,5% «Народний Рух» Костенко та Кириленко не могли претендувати на проходження до Ради на виборах 2002 року, і їхні мандати опинилися під загрозою. Насамперед це стосувалося В'ячеслава Кириленка, який через повну відсутність політичної популярності у виборців програвав усі мажоритарні вибори. Його політичне майбутнє врятував Віктор Ющенко: у лютому 2002 року обидва «Народні рухи» увійшли до складу блоку «Наша Україна», за списком якого під номером 20 Кириленко знову отримав мандат народного депутата, ставши заступником голови Комітету з питань соціальної політики. Через кілька років, розлютившись, Ющенко кине на адресу «молодим політикам», що зібралися під його крилом, що він «підібрав їх на смітниках». Кириленко не марнував часу, адже у численному натовпі соратників Ющенка йому потрібно було продемонструвати якісь виняткові якості, щоб пробитися до «ближнього кола».
Копіювання Ющенка
Він зробив це двома способами: старанно попрацював довіреною особою кандидата у президенти та зблизився з Катериною Чумаченко. Зближуючись потім особисто з Ющенком, він старанно копіював усі його звички та захоплення: почав носити вишиванку, навчився ліпити горщики та свистульки. Під час Майдану 2004 року Кириленко просто не злазив зі сцени, проте скандуюча «Ющенко! Ющенко!» натовп навряд чи звертав увагу на непопулярного, нічим не примітного молодого політика з подвійним підборіддям. Тоді навіть був жарт, що у Кириленка типова зовнішність Мальчиша-Плохиша. Жартували не просто так: зближуючись з Ющенком, Кириленко одночасно віддалився від Юрія Костенка, таким чином, зраджуючи вже другого свого «вчителя». Справа в тому, що лідер Української народної партії, якою з 2003 року став «Народний Рух» Костенко, чи то розійшовся з Ющенком у якихось питаннях, чи то просто був відтертий від нього численними страволізами. У результаті за спиною «народного президента» став не голова УНП Костенко, а його заступник Кириленко. Ображений Костенко у березні 2005 року вийшов із «Нашої України» і створив свій виборчий блок – після чого Кириленко, демонструючи свою лояльність Віктору Ющенку, демонстративно залишив УНП.
Міністерські посади
Завзяття не пройшли даремно: у лютому 2005 року В'ячеслав Кириленко був призначений міністром соціальної політики та праці в уряді Юлії Тимошенко за квотою «Нашої України». Після її скандальної відставки він увійшов до складу уряду Юрія Єханурова на посаді віце-прем'єра з гуманітарних питань. Тут він вляпався в черговий скандал, уже корупційний: депутат-регіонал Василь Хара звинуватив Кириленка в тому, що той поставив своїх людей у керівництво Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, після чого фонд «допоміг» виграти тендер із закупівлі пільгових путівок кільком санаторіям, отримавши від них відкати. Кириленко відкинув ці звинувачення і навіть обіцяв подати на Хару до суду, проте потім, як завжди, вирішив забути про цей інцидент.
У березні 2006 року Кириленко знову обирався до парламенту за списком «Нашої України» під номером 6. У серпні він залишив Кабмін, а в грудні 2006 року очолив парламентську фракцію партії – тим самим отримавши повну довіру Ющенка. Однак писали, що такій довірі він був скоріше зобов'язаний Віктору Балозі, який очолив президентський Секретаріат, який порекомендував його Ющенку як «повну посередність», здатну бути абсолютно лояльною та керованою за певних умов.
Голова партії
У квітні 2007 року ступінь довіри збільшився, і Ющенко особисто подав кандидатуру Кириленка на посаду голови партії «Наша Україна». На парламентських виборах 2007 року В'ячеслав Кириленко став головою політради блоку «Наша Україна – Народна самооборона» і був обраний до Ради під номером 2, першим вважався почесний лідер партії Віктор Ющенко. Згідно з домовленістю партій, що перемогли, Кириленко мав стати спікером, проте це викликало крайнє невдоволення багатьох політиків. Тарас Чорновіл тоді порівняв Кириленка із конем Нерона. У результаті у Ющенка трапилася з Кириленком неприємна розмова, після якої той формально дав самовідвід і залишився просто лідером фракції НУНС у Раді. Крісло спікера спливло спочатку до Арсенія Яценюка, а потім до Володимира Литвина.
Від Ющенка до Тимошенко
Але це була втрата тих певних умов, які забезпечували лояльність В'ячеслава Кириленка. Бачачи безперспективність свого становища, яке посилювалося падінням рейтингу Віктора Ющенка, Кириленко вирішив піти від нього. У грудні 2008 року він подав у відставку з посади голови фракції, але просто покинути її, не нашкодивши, не міг. На початку 2009 року Кириленко повів із НУНС частину депутатів, оголосивши про створення власного руху «За Україну!», у який він перетворив куплену маргінальну Партію соціального захисту. Це остаточно добило НУНС, розколотого політичною кризою, і фактично стало його кінцем.
Політичний маневр Кириленка був зрозумілий: усвідомивши, що Ющенко – це політичний труп і не виграє вибори 2010 року, він покинув його та зробив ставку на Юлію Тимошенко. Проте Тимошенко не захотіла співпрацювати з Кириленком, до якого мала велику антипатію ще з політичної кризи 2005 року, посилену розколом коаліції НУНС та БЮТ у 2008 році. Тому Кириленко опинився у непростій ситуації під загрозою втрати фінансування і на виборах 2010 року таки підтримав Ющенка – що, втім, не допомогло Віктору Андрійовичу.
Катастрофа та порятунок
Це була катастрофа: рейтинг партії «За Україну!» не набирав і одного відсотка, і 2012 року Кириленко міг втратити не лише мандат, а й кошти на існування. Його врятував арешт Юлії Тимошенко та об'єднання осиротілої «Батьківщини» з «Фронтом змін», внаслідок чого опозиційний блок очолив старий приятель Кириленка по «Нашій Україні» Арсеній Яценюк. У грудні 2011 року вони підписали договір про спільну опозиційну діяльність, а на виборах 2012 року Кириленко знову було обрано народним депутатом за списком «Батьківщини» під номером 6.
Політик, який неодноразово «кидав» своїх вождів і часто відзначався просто хамською поведінкою стосовно опонентів, отримав посаду голови комітету з культури та духовності. Тут він відзначився низкою досить скандальних законопроектів, які мали до культури найдальше відношення. У 2013 році Кириленко став автором законопроекту про визнання воїнів ОУН-УПА «стороною, яка воювала за незалежність України у Другій світовій війні». Ні до чого, крім ще більшого загострення безглуздого політичного протистояння у Раді, це не призвело.
Законопроект про мову
23 лютого 2014 року, на другий день після повалення Віктора Януковича, саме Кириленко вніс на розгляд Ради законопроект «Про визнання таким, що втратив чинність «Закону про державну мовну політику». Тим самим скасовувалися раніше ухвалені відповідно до Європейської Хартії положення про російську мову в Україні. Законопроект було проголосовано, але не підписано в.о. спікера Олександром Турчиновим, який заявив, що суспільно-політичний резонанс буде непередбачуваним. І резонанс таки траплявся: саме з розголосу законопроекту Кириленка почався заколот проросійського населення Криму та Донбасу, який швидко переріс у сепаратизм.
10 вересня 2014 року партія «За Україну» увійшла до складу «Народного Фронту», і на дострокових парламентських виборах В'ячеслав Кириленко знову повернувся до Ради під номером 8 у списку блоку. Після чого у грудні він увійшов до складу коаліційного уряду, обійнявши посаду віце-прем'єра з гуманітарної політики та одночасно міністра культури України.
Скандали на посадах
На цих посадах Кириленко знову відзначився лише новими скандалами. У січні 2015 року, ще до офіційної декомунізації, Кириленко заявив, що Мінкультури буде заохочувати знесення радянських пам'яток. Потім він розробив закон про українізацію музичного телерадіоефіру, проти якого виступили такі українські виконавці, як Джамала, Тіна Кароль, Ірина Білик та Потап.
Плагіат дружини
Найгучнішим був скандал навколо докторської дисертації його дружини Катерини Кириленко. У березні 2014 року за підтримки чоловіка вона була призначена завідувачкою кафедри філософії Київського національного університету культури та мистецтва. У жовтні 2015 року вона захистила докторську дисертацію, яку низка українських вчених-гуманітаріїв назвали плагіатом: нібито цілі розділи були просто переписані з наукових праць українських та російських авторів. Крім того, ця дисертація була підготовлена у строк між квітнем 2014 та квітнем 2015 року і не є заявленою «багаторічною науковою працею».
Одразу після отримання дружиною докторського ступеня, міністр культури Кириленко призначив конкурс на заміщення посади ректора КНУКіМ – після чого з університету почали звільняти всіх викладачів та завкафедрами, хто міг скласти конкуренцію Катерині Кириленко. Скандал виплеснувся у ЗМІ, світила науки зверталися до прем'єра та президента. В результаті дисертація Катерини Кириленко була спрямована на експертну комісію Міністерства освіти і оголошена нею справжньою. Проте процес просування дружини віце-прем'єра на посаду ректора КНУКіМ припинився. А сам В'ячеслав Кириленко на початку 2016 року, хоч і увійшов до уряду Володимира Гройсмана зі збереженням посади віце-прем'єра з гуманітарної політики, було позбавлено портфеля міністра культури.
Перспективи
Подальші плани В'ячеслава Кириленка неважко передбачити. «Народний фронт» давно втратив шанси знову перемогти на парламентських виборах, насамперед завдяки своїм міністрам, і тому він не має перспектив для Кириленка. Наразі він тримається за нього лише тому, що коаліційна домовленість між НФ та БПП забезпечує збереження міністерських портфелів за квотою «Народного Фронту». Кириленко не може поки що покинути блок Яценюка, щоб не втратити свою посаду віце-прем'єра. Але щойно ця коаліційна угода перестане діяти, політичний колобок покотиться далі. Напевно, він уже придивляється до своїх нових союзників і покровителів.