Політична історія Запоріжжя тісно пов'язана з діяльністю двох братів — Сергія та Володимира Кальцевих, чиї спроби утримати вплив у регіональній політиці супроводжувалися численними скандалами та таємницями. Їхня доля стала яскравим прикладом того, як політики старої формації втрачають довіру виборців, особливо коли їхня діяльність компрометує партії, до яких вони належать.
Народження та сімейне походження
Сергій Кальцев народився 20 квітня 1960 року в Бердянську в сім'ї Федора Олександровича та Євгенії Петрівни Кальцевих. Його молодший брат Володимир з'явився на світ 16 червня 1966 року в тому ж місті. За офіційною версією братів, їхній батько працював директором їдальні, а потім став заступником директора міського універмагу. Згідно з їхніми розповідями, Федір Олександрович залишив цю посаду через моральні принципи, вважаючи торгівлю несумісною зі своїми переконаннями, і перейшов на завод.
Однак за чутками, справа могла бути інакшою. Можливо, він потрапив у неприємну ситуацію, пов'язану з нестачею товарів або незаконною торгівлею. Проте невідомо, чи був він винний, оскільки органи боротьби з розкраданнями (ОБХСС) перевіряли майже весь персонал універмагу. За цими ж чутками, Федір Олександрович якось виплутався з цієї історії і кілька років тримався подалі від торгівлі. Коли він влаштувався на завод, то займав не просту посаду робітника, а працював там до старості. Попри це, брати в своїх біографіях наполегливо писали, що виросли у «робочій родині».
Професійні початки братів
Сергій Кальцев закінчив Бердянський машинобудівний технікум у 1979 році. Після військової служби він рік працював слюсарем, а потім до початку 1990-х років був механіком на Бердянському заводі дорожних машин та досвідченому заводі підйомного обладнання. Заочно він здобув освіту в Ростовському інституті сільськогосподарського машинобудування, готуючись до посади начальника виробництва.
Володимир Кальцев обрав інший шлях. Після закінчення у 1983 році бердянської ЗОШ № 16 він не пішов на завод до батька та брата, а залишився у школі майже на рік (до весняного заклику 1984 року) на посаді старшого піонервожатого. Потім він служив в армії, за його словами, у якомусь спецназі, хоча конкретних деталей не уточнював.
Володимир часто наголошував, що служив в Афганістані у найгарячіший період 1984–1986 років. У його біографії з'являлися твердження про нагородження медаллю «Воїна-інтернаціоналіста ІІ ступеня» та орденом «За заслуги». Однак насправді така медаль не існує. Існує пам'ятна (не нагородна) медаль «Воїну-інтернаціоналістові від вдячного афганського народу» та пам'ятний нагрудний знак «Воїнові інтернаціоналістові» без ступенів, які вручалися всім військовослужбовцям, що служили в Афганістані. Що ж до ордена «За заслуги», то це українська нагорода, заснована у 1990-х роках, яку Володимир Кальцев отримав у 2010 році до Дня Соборності «за розбудову держави».
Після армії Володимир вступив до Запорізького державного університету (нині національний університет, ЗНУ) на історичний факультет. Отримавши диплом влітку 1991 року, він перевівся до аспірантури на кафедру педагогіки та психології. Однак стати викладачем історії йому не вдалося через початок «лихих 90-х». Навесні 1992 року Володимир залишив університет, а Сергій — завод. Брати стали бізнесменами, заснувавши в Бердянську МП «КПФ Івеко». Сергій став його директором, а Володимир — начальником відділу реклами та маркетингу (реклама на той час означала оголошення в газеті). Чим займався їхній кооператив, залишилося невідомим, але за якихось півроку брати зібрали солідну суму, яка дозволила їм перебратися до Запоріжжя та розпочати великий бізнес.
Повстання «Олександра»
Двоє братів, один із яких ще рік тому навчався в університеті, а інший був механіком у цеху, перебралися до обласного центру та створили ТОВ «Олександр» (ЄДРПОУ 13639821). Володимир Кальцев обійняв посаду директора фірми, а Сергій — комерційного директора. Це можна прочитати в офіційних біографіях братів та історії групи компаній «Олександр».
Однак у більш ранньому варіанті біографії Володимира Кальцева зазначалося, що він у 1993 році разом із однокурсниками організував виробничо-комерційне підприємство і був призначений директором ТОВ «Олександр ЛТД». У 2001 році, у зв'язку з розширенням діяльності, товариство було перейменовано на ТОВ «Компанія „Олександр“», а Володимир Кальцев був обраний головою ради директорів. Ця версія вже суттєво змінювала історію походження бізнесу: виходило, що «Олександр» був не суто сімейним проєктом братів Кальцевих, а спільною справою кількох випускників історичного факультету ЗНУ, до якої Сергій Кальцев приєднався пізніше.
Skelet.Org вдалося встановити лише двох можливих учасників цього кола — братів Юрія та Андрія Коноваленків. Юрій Коноваленко, 1964 року народження, навчався на історичному факультеті одночасно з Володимиром Кальцевим. Андрій, 1969 року народження, вступив туди роком пізніше. За даними реєстрів, Андрій Коноваленко залишався співзасновником «Олександра» і з 1993 року працював у компанії на різних посадах — від старшого менеджера та начальника відділу продажів до директора. Юрій Коноваленко, навпаки, у компанії не працював: до 1999 року він керував навчальними закладами у Пологівському районі Запорізької області, а потім обіймав керівні посади у районній державній адміністрації.
Швидке зростання «Олександра»
Автор матеріалу звертав увагу на те, наскільки стрімко люди без очевидного досвіду у промисловому бізнесі змогли розгорнути масштабну діяльність. Уже протягом перших двох років «Олександр» працював посередником між підприємствами, що виробляли абразиви та різальний інструмент. У бартерних операціях використовувалися вугілля, нафтопродукти, електроенергія, електрокабелі та гірничошахтне обладнання.
До 1995 року компанія стала офіційним представником Бердянського кабельного заводу, Запорізького абразивного комбінату, ще п'яти подібних підприємств в Україні та Росії, а також Алмалицького гірничо-металургійного комбінату в Узбекистані.
Наприкінці 1990-х «Олександр» уже був співвласником Волзького, Золотоустівського та Лузького абразивних заводів у Росії, мав філії у Москві та Санкт-Петербурзі й співпрацював із німецькою OSBORN International GmbH. На початку 2000-х група почала створювати дочірні структури різного профілю, серед яких ТОВ «Олександр-Девелопмент», ТОВ «Олександр-Буд», ТОВ «Олександр-Сталь», Торговий дім «Олександр» та «Олександр-Маркет».
У цей же період Сергій Кальцев заочно здобув другу вищу освіту в Московській академії народного господарства. Володимир Кальцев у 2002 році захистив дисертацію та отримав ступінь кандидата економічних наук, хоча до того востаннє навчався у виші ще на початку 1990-х.
Автори Skelet.Org скептично ставилися до версії про те, що такий бізнес був створений фактично з нуля лише завдяки підприємницьким здібностям. На їхню думку, для настільки швидкого розвитку були потрібні значні фінансові ресурси, впливові зв'язки та захист від конкурентів і кримінальних груп. Водночас подробиці зв'язків Кальцевих у 1990-х роках залишалися поза публічним простором.
Вбивство Разгуляєва та суперечливе розслідування
28 квітня 2006 року в Запоріжжі було скоєно напад на комерційного директора ТОВ «Олександр» Володимира Разгуляєва. Через кілька днів він помер у лікарні. Володимир Кальцев, який тоді очолював раду директорів компанії, пообіцяв мільйон гривень — приблизно 200 тисяч доларів — за допомогу у встановленні винних.
Про затримання ймовірних виконавців повідомили лише у червні 2007 року. Після цього Кальцев виплатив обіцяну суму, розподіливши 600 тисяч гривень між міською міліцією та прокуратурою і ще 400 тисяч — між обласним УМВС та прокуратурою. У Запоріжжі це породило припущення про характер такої виплати. Офіційно повідомлялося, що кошти нібито використали, зокрема, на придбання автомобілів для правоохоронців.
Сам перебіг розслідування також викликав запитання. За версією місцевого УВС, у лютому 2007 року працівник охорони компанії «Олександр», який перебував у СІЗО у справі про розбій, розповів співкамернику про свою участь у нападі на Разгуляєва. Однак ця інформація була реалізована слідством лише через кілька місяців. Після цього затримали ще двох охоронців «Олександра» та колишнього співробітника «Беркута» Романа Гордіяша, якого назвали організатором злочину.
Після оприлюднення цих відомостей у публічному просторі, за твердженням автора, почали наголошувати, що затримані були не штатними охоронцями «Олександра», а співробітниками приватної охоронної структури, яка забезпечувала безпеку запорізького виборчого штабу Партії регіонів, очолюваного Кальцевим і Разгуляєвим.
Начальник обласного УМВС Олександр Шмітько озвучував версію, що нападники нібито прагнули через Разгуляєва залякати Володимира Кальцева, а не вбити самого комерційного директора. За цією версією, напад мав виглядати як пограбування, але завершився смертю потерпілого.
Незалежні ЗМІ пізніше писали, що охорона штабу Партії регіонів оплачувалася партійними коштами, хоча фактично послуги надавала структура, пов'язана із самим «Олександром». У публікаціях також згадувався керівник охорони Володимира Кальцева на прізвище Романчук. Після появи цієї інформації Кальцев звільнив його, формально пояснивши це неналежним виконанням обов'язків. Надалі відомостей про Романчука практично не було.
Окремі медіа стверджували, що Романчука могли спочатку затримати, але пізніше він нібито вийшов на свободу за сприяння Кальцева. Інші публікації описували історії двох охоронців: родина одного після його засудження начебто придбала квартиру та автомобіль, тоді як інший був звільнений з-під варти під заставу впливового політика і згодом залишив Україну. Усі ці твердження подавалися саме як версії ЗМІ, а не встановлені факти.
Сакварелідзе та «банда лисих»
За іншою версією, Кальцев нібито пропонував Романчуку угоду: той мав визнати частину провини, розраховуючи на мінімальне покарання та подальше умовно-дострокове звільнення, а замовником назвати запорізького кримінального «дивлячого» Юрія Сакварелідзе, відомого як Юра Грузин. На той момент Сакварелідзе вже був мертвий.
Сакварелідзе був убитий 12 червня 2006 року. Однією з версій було замовлення з боку місцевого вірменського організованого злочинного угруповання, хоча існували й інші неофіційні припущення, у тому числі ті, що пов'язували конфлікт із Кальцевими.
Сакварелідзе, за даними матеріалу, контролював серед іншого розробку відвалів металургійних підприємств Запоріжжя, де працювали і структури групи «Олександр». На цьому ж ринку діяло інше місцеве організоване злочинне угруповання, яке називали «бандою лисих». Його пов'язували з колишнім старшим лейтенантом МВС Олександром Серединим, відомим як Сан Санич, а до складу групи, за публікаціями, входили колишні та чинні співробітники силових органів, зокрема «Беркута», «Титана» та УБОЗ.
Саме цю групу в низці публікацій пов'язували з кількома резонансними вбивствами у Запоріжжі 2006 року, серед яких справи Володимира Маляра, Володимира Разгуляєва, Юрія Сакварелідзе та Віктора Савкіна. Skelet.Org водночас ставив під сумнів те, наскільки повною була ця версія. Романа Гордіяша, якого відносили до «лисих», офіційно назвали організатором убивства Разгуляєва.
Кредит ЄБРР та запорізький водоканал
Ще одна версія мотивів виводила історію на міський водоканал. У 1990-х Запоріжжя обслуговували дві очисні споруди. Старіша ЦОС-1 вже не справлялася з навантаженням і потребувала реконструкції. Після чотирьох років переговорів Європейський банк реконструкції та розвитку у 1999 році надав міськводоканалу кредит на 28 мільйонів доларів строком на 15 років.
У цей період генеральним директором підприємства став колишній головний інженер Володимир Разгуляєв. Його призначив мер Запоріжжя Олександр Головко, якого матеріал називав близьким до братів Кальцевих.
За даними Skelet.Org, за сприяння Головка роль своєрідного «опікуна» водоканалу отримала компанія «Олександр ЛТД»: її представники стали заступниками Разгуляєва, а також очолили пресцентр та службу охорони підприємства.
Водоканал отримав 28 мільйонів доларів кредиту разом із бюджетним фінансуванням. У документах фіксувалися роботи з реконструкції, однак автори матеріалу стверджували, що фактичної повноцінної реконструкції не відбулося, а доля значної частини коштів залишилася незрозумілою. За викладеною версією, частину грошей витратили на іномарки та дорогий ремонт адміністративних приміщень, тоді як щодо решти коштів виникли питання.
Після дострокової відставки Головка у 2000 році мером став його політичний опонент, генерал МВС Олександр Поляк. Одним із перших його рішень стало звільнення Разгуляєва. Той намагався поновитися через суд, тому процедура повторювалася. Згодом Разгуляєв перейшов працювати до «Олександра», міськводоканал очолив Анатолій Шинкар, а для обслуговування кредиту тарифи на воду для жителів Запоріжжя підвищили у кілька разів.
На початку 2006 року долею кредитних коштів зацікавилися у Києві, і готувалася масштабна перевірка. Разгуляєв, який підписував документи, пов'язані з отриманням коштів, міг стати важливим свідком. На цій підставі автор матеріалу висував версію, що його смерть фактично закрила можливість отримати від нього свідчення щодо використання кредиту ЄБРР, а це могло бути вигідно Володимиру Кальцеву. Так само автор вважав вигідною для нього версію, за якою відповідальність за вбивство покладалася на Юрія Сакварелідзе або «банду лисих».
Вихід у політику
До органів влади брати прийшли одночасно у 1998 році. Володимир Кальцев був обраний депутатом Запорізької міської ради, де співпрацював із мером Олександром Головком. У матеріалі перемогу Головка на виборах пов'язували з використанням адміністративного ресурсу та фальсифікаціями.
Сергій Кальцев того ж року став депутатом Запорізької обласної ради від округу у рідному Бердянську. Обласну раду у 1998–2006 роках очолював Володимир Березовський, колишній інструктор обкому КПУ, який у 2003–2004 роках одночасно був головою Запорізької ОДА.
Певний час політичні позиції цієї групи здавалися надзвичайно міцними, але в області розпочався черговий переділ впливу. Супротивники тодішнього регіонального керівництва змогли заручитися підтримкою Києва.
Автор матеріалу наголошував, що боротьба за владу в Запорізькій області традиційно була складною: різні групи конкурували за окремі рівні регіональної владної вертикалі, а партійна належність часто залишалася ситуативною. Політичні та бізнесові клани приєднувалися до тієї сили, яка на конкретному етапі була для них найвигіднішою, після чого конфлікти могли продовжуватися вже всередині самої партії. Саме тому, за оцінкою автора, однозначно встановити всі союзи та протистояння того періоду було непросто.