Минулого тижня Державне агентство кінематографії України оголосило про виділення коштів на сім фільмів одразу. До кінця року агенція планує профінансувати близько сорока кінопроектів. Це привернуло увагу до керівника установи — Філіпа Юрійовича Іллєнка. Парадокс полягає в тому, що українське кіно практично не розвивається, однак державна агенція, відповідальна за його розвиток, існує та отримує бюджетні асигнування. Проте звичайні глядачі не можуть побачити профінансовані фільми ні в кінотеатрах, ні на телеекранах.
Для розуміння ситуації варто дослідити, хто такий Іллєнко та як він опинився на цій посаді.
Кінематографічна спадщина
Парадоксально, але у дитинстві Філіп Юрійович мав набагато більше стосунку до кіно, ніж зараз. Він знімався як дитячий актор у фільмах «Легенда про княгиню Ольгу», «Лісова пісня», «Лебедине озеро. Зона» та інших. Ці картини створювали його батько Юрій Іллєнко та його друзі. Зазвичай Філіп отримував другорядні ролі — наприклад, у «Лебединому озері» його персонаж називався просто «Пацан».
Іллєнко походить із впливової кіношної родини. Його батько Юрій Герасимович Іллєнко був визнаним режисером, мати Людмила Єфименко — акторкою, яка переважно знімалася у фільмах чоловіка. Дядько Філіпа Михайло Герасимович Іллєнко також став відомим режисером. Крім того, у сім'ї був брат Андрій Іллєнко.
Усі члени родини Іллєнків стали затятими націоналістами та активними членами партії «Свобода». Однак у їхній біографії є неприємні моменти. Батько Юрій Герасимович був членом КПРС з 1973 року. Дядько Михайло Герасимович знімав свій перший фільм «Там далеко за річкою» за книгою «Юність Феді Панько», написаною тодішнім керівником КДБ УРСР.
У дев'яностих роках сім'я Іллєнків переорієнтувалася на національні позиції та стала активно пропагувати українську культуру. Юрій Іллєнко вступив до партії «Свобода» і залучив туди обох синів.
Політичні амбіції та партійна кар'єра
У партійних лавах більш активним виявився брат Філіпа Андрій Іллєнко, який став депутатом. Філіпу Юрійовичу дали лише 122-е місце у виборчому списку — непрохідне місце. Тому на парламентських виборах 2012 року він не пройшов до Верховної Ради, і його шанси потрапити до великої політики здавалися мінімальними.
Однак у 2014 році сталися революційні зміни. Євромайдан привів до того, що партія «Свобода» на короткий час стала однією з правлячих партій і отримала можливість впливати на формування виконавчої влади. Саме тоді свободівці протягли своїх людей на високі посади: Ігоря Швайку став головою АПК, Олега Махницького призначили генпрокурором, Андрія Мохника — міністром екології. Серед цих менш помітних призначень, мабуть, завдяки протекції брата, пройшов і Філіп Іллєнко.
После того як він зайняв посаду, він продемонстрував здатність пристосовуватися до обставин та слідувати політичному вітру. На відміну від інших «свободівців», яких після провальних виборів 2014 року звільнили з високих посад, Іллєнко залишився на своєму місці в кабінеті на вулиці Лаврській.
Дорога до керівництва Держкіно
Посада досталася йому не без боротьби. Після Революції Гідності політичні сили, що перемогли, почали ділити державні посади. Тодішня керівниця Держкіно Катерина Копилова була аполітичною людиною, як і більшість професіоналів у кінематографії, але це її не врятувало. Її звільнили лише за те, що вона не брала участі в Євромайдані. На її місце прийшов Євген Ніщук, який активно підтримував Майдан, навіть виступав ведучим, за що й отримав посаду.
Копилову усунули, і виникло питання про її наступника. Нова влада вирішила продемонструвати демократичність і оголосила «чесний» конкурс на посаду керівника Держкіно. Заявки подали незалежні продюсери. До фіналу вийшли двоє кандидатів: Андрій Дончик та Філіп Іллєнко.
Дончик був значно більш досвідченою людиною у кіноіндустрії. Він працював головним режисером телеканалу 1+1, знімав кілька фільмів, серіалів та телепрограм, отримував призи на престижних кінофестивалях у Венеції та Салоніках. На той час Філіп Іллєнко мав у своєму портфоліо лише два проекти як продюсер: «Молитва за гетьмана Мазепу» та «Толока». При цьому «Толока» — це фільм його дядька Михайла Іллєнка, який досі не був завершений. «Молитву…» Філіп продюсував у 24 роки, одразу після закінчення інституту. Як молодій людині дозволили працювати з мільйонним бюджетом, залишається незрозумілим. Більше того, під час прем'єри фільму ніхто не знав, що Пилип Юрійович був його продюсером. Його ім'я в титрах з'явилося якраз перед тим, як він подав документи на посаду керівника Держкіно.
Громадська опозиція та політичні розрахунки
Громадськість активно включилася в дискусію про вибір керівника Держкіно, сподіваючись, що її думка матиме значення. Очолив цю кампанію керівник Спілки кінематографістів України, кінокритик Сергій Тримбач. Були залучені експерти, які аналізували програми обох кандидатів, обговорювали їхні пропозиції та оцінювали їхні можливості.
Експерти дійшли логічного висновку. Обидві програми мали гарні ідеї, але реалізація — це зовсім інша справа. Філіп Іллєнко, на їхню думку, не мав достатнього досвіду роботи у кіно для такої відповідальної посади. Крім того, він був представником політичної партії «Свобода», що робило його ангажованою особою, яка діятиме на користь своїх політичних керівників, а не на користь кіно та мистецтва. Кінематографісти висловили бажання бачити на посаді керівника Держкіно людину, рівновіддалену від усіх політичних сил.
Однак Кабінет Міністрів уважно вислухав представників кінематографічної спільноти, подумав і все-таки призначив Іллєнко. Це сталося у серпні 2014 року, коли Петру Порошенку потрібна була допомога для оголошення про розпуск парламенту та проведення дострокових виборів. Партія «Свобода» мала формально вийти з коаліції, що дало б президенту правову можливість для цих дій. Громадськість трохи побурхала, але заспокоїлася. Основні претензії стосувалися того, що влада влаштувала видимість демократичного процесу, а потім прийняла командне рішення.
Керуванням кінематографом
З моменту, коли Філіп Іллєнко став керівником Держкіно, в Україні не було знято жодного нового фільму. Проекти, які були у розробці та отримали часткове фінансування, були заморожені. Сам Іллєнко пояснює це військовою ситуацією та браком бюджетних коштів.
Однак провідні телеканали та кіностудії заявили, що готові профінансувати ці проекти за однієї умови — проведення фінансового аудиту. Вони були готові вкласти власні, а не державні гроші, і не хотіли, щоб їх украли. Жодна з державою профінансованих кінокомпаній не подала заявку на аудит. Голова Держкіно скромно промовчав з цього приводу, вдаючи, що не може змусити компанії це зробити.
Тим часом Іллєнко знайшов більш прибутковий напрямок діяльності. Якщо кіно не можна було знімати, його можна було забороняти. Державна агенція кінематографії видає прокатні посвідчення для фільмів та серіалів. Без такого посвідчення жоден телеканал не має права випустити кінопродукт в ефір.
Іллєнко почав масово забороняти популярні російські серіали ще до прийняття відповідного закону. Громадська думка була на його боці, особливо після скандальних висловлювань актора Івана Охлобистіна та інциденту з актором Михайлом Пореченковим у Донецькому аеропорту.
Однак деякі канали продовжували транслювати російські телепродукти, які Іллєнко «не помічав». На Новому каналі йшли «Вороніни», на ТРК «Україна» близько семи російських телесеріалів, на «Інтері» — серіал «Слідство вели…». Точно невідомо, як канали домовлялися з Держкіно, але очевидно, що така «розсіяність» коштувала дорого, хоча й окупалася з реклами.
Риск та можливі відкати
Цього року Філіп Іллєнко опинився у зоні ризику. Кабінет Міністрів виділив на українське кіно 100 мільйонів гривень — непогана сума для будь-якого чиновника. За Іллєнком не стоїть жодної реальної політичної сили, крім напівмаргінальної партії «Свобода», яка може влаштувати демонстрацію, але масові заварушення в Україні вже нікого не здивують і не впливають на громадську думку.
Мабуть, Іллєнко вирішив діяти за принципом «що візьму зараз, те й моє». Гроші на кіно виділяються через систему відкатів. Це опосередковано підтверджується відмовою студій від аудиту та свідченнями фахівців кіноіндустрії. За їхніми словами, розмір відкатів різко зріс з 30% за часів Копилової до 50%.
Мабуть, саме тому Іллєнко почав видавати гроші з надзвичайною швидкістю і практично будь-кому. У списку значиться 79 фільмів, які планують до виробництва. Серед студій, які отримають фінансування цього та наступного року, немає жодної, яка повернула державі гроші у вигляді прибутку від прокату. У кращому разі вони повертали лише частину витрачених на виробництво коштів.
Держава видає гроші навіть тим студіям, які заморозили виробництво ще до припинення фінансування, і навіть тим, хто розпочинав проект з одним бюджетом, а потім під час зйомок збільшив необхідні кошти утричі-вчетверо. Іллєнко поспішає, мабуть, відчуваючи, що незабаром він просто не зможе виводити гроші з кінематографічної сфери.