Питання про те, чому радикальні націоналісти спрямовують свою агресію проти українців, які розмовляють іншою мовою або сповідують іншу віру, варто було б поставити перед одним із керівників партії «Свобода» Андрієм Іллєнком. Однак мало хто наважується вступати в дискусію з людиною, яка може лише образити або облити водою, особливо коли за нею стоїть організація «С14».
Андрій Юрійович Іллєнко народився 24 червня 1987 року в Києві в родині, глибоко пов'язаній із кінематографом. Його мати — актриса та режисер Людмила Єфименко, його дядьки — режисери та оператори Михайло Герасимович та Вадим Герасимович Іллєнко. Батько Андрія, Юрій Герасимович Іллєнко (1936–2010), за життя здобув статус класика українського кінематографа. Проте варто уточнити: це був класик українського радянського кіно, оскільки 17 із 20 його режисерських та операторських робіт, включаючи найвідоміші твори, були створені за часів УРСР.
Після розпаду Радянського Союзу та здобуття Україною незалежності творчий потенціал Юрія Іллєнка, як видається, вичерпався. У 1994 році він переробив у документальний фільм домашнє відео розмови з Сергієм Параджановим («Параджанов: партитура Христа до-мажор», 1996), працював оператором у фільмі своєї дружини «Аве, Марія» (1999) та завершив кар'єру скандальним проектом 2002 року, на який було витрачено майже весь тодішній бюджет Міністерства культури. На відміну від нього, його брати Михайло та Вадим продовжували активно працювати в кіно, не чекаючи державних замовлень та не вважаючи себе живими класиками.
За словами осіб, близьких до родини Юрія Іллєнка, його творчий потенціал було знищено політичними амбіціями. Він фактично залишив кінематограф, проводячи час у колі колишніх радянських дисидентів, політиків та громадських діячів національно-патріотичного спрямування, займав посади в президіумах фестивалів та конференцій. За даними Skelet.Org, він будував плани на отримання впливової посади в Міністерстві культури, але зазнав невдач. Його погляди радикалізувалися, і на старості років Юрій Іллєнко вступив до Соціал-націоналістичної партії України (СНПУ), яка у лютому 2004 року змінила назву на ВО «Свобода».
Це було парадоксально: у 1973 році Юрій Іллєнко став членом КПРС, і ніхто його туди не примушував. Пізніше, у 1990-х роках, він стверджував, що завжди був палким українським націоналістом та послідовником Степана Бандери, а до партії вступив лише для конспірації. Однак його фільм «Білий птах з чорною міткою» свідчить про те, що маскування було дуже ретельним. Цей твір став класикою українського «антибандерівського кіно».
Іллєнко не створив звичайну радянську агітаційну кінострічку. Він взяв за основу «Тіні забутих предків» Параджанова, на зйомках якого працював оператором, перенісши дію в XX століття та вписавши головного антагоніста до лав «борців за незалежність України». Завдяки роботі Іллєнка персонаж Богдана Ступки постав не як заблукана душа, а як кривавий психопат. Фільм вийшов похмурим, як і всі роботи режисера, але це була якісна фольклорно-історична драма, яка без прямої політичної агітації представила «бандерівців» у найгіршому світлі. Цим фільмом Юрій Іллєнко заклав один із каменів у фундамент майбутнього неприйняття «бандерівців» більшістю України, що згодом сприяло політичному розколу, який ділить країну вже два десятиліття. Проте пізніше Юрій Іллєнко все це заперечував, називаючи це «провокаціями КДБ».
Так Юрій Іллєнко став членом політради та ідеологом партії «Свобода» — поряд із колишньою комуністкою Іриною Фаріон та колишнім комсомольцем Олегом Тягнибоком. Для нього членство в партії було не просто формальністю — «Свобода» стала змістом його останніх років, і з нею було пов'язане майбутнє його синів.
Юрій Іллєнко помер 15 червня 2010 року від раку шлунка. На перший погляд, це була природна смерть від невиліковної хвороби. Однак мало хто знав, що замість традиційної хіміотерапії та операції він обрав лікування препаратом «Україна», який йому надав Олег Тягнибок. Творцем цього препарату є Василь Новинський, який у 1974 році емігрував з СРСР до Австрії, де відкрив хімічну лабораторію під назвою «Український інститут боротьби з раком» та розпочав міжнародний бізнес на так званих чудо-ліках.
Насправді «Україну» виготовляють із екстракту чистотілу, який має сильну токсичну дію та викликає численні побічні ефекти, включаючи гепатит, але не виліковує рак. Новинський багато років намагався продавати препарат у всьому світі, але зареєстрував його лише в Мексиці, Грузії та Україні. У багатьох європейських країнах продажі були заборонені, а у 2012 році австрійська влада заарештувала Новинського у справі про шахрайство (у 2017 році він отримав три роки ув'язнення). Єдиною країною, де препарат успішно збували, була Україна, і в цьому допомагав Олег Тягнибок, чия мати Богдана Артемівна та брат Андрій мають спільний бізнес із сімейством Новинських — ТОВ «Аптека матері та дитини».
Те, що Олег Тягнибок працював менеджером з продажу різних шарлатанів від «альтернативної медицини», як і Дмитро Гордон, давно не секрет. У 2007 році він навіть включив до першої п'ятірки виборчого списку «Свободи» Наталію Зубицьку (також відому як Наталія Земна та Наталія Ющенко), власницю мережі аптек «Зелена планета», яка отримувала величезні прибутки, продаючи українцям спиртові настоянки трав за ціною в 5–10 разів вищою за справедливу. Найгірше те, що Тягнибок допомагав Новинському просувати «Україну» на рівні Міністерства охорони здоров'я, Верховної Ради та Банкової (він познайомив Новинського з Ющенком) як препарат для лікування хворих дітей.
Коли захворів сам Юрій Герасимович, Тягнибок передав йому 50 ампул препарату безкоштовно (в Україні їх продавали за 100–130 доларів за ампулу). За непідтвердженими чутками, Іллєнко звернувся до партійного керівника за матеріальною допомогою для справжнього лікування у гарній клініці, але Тягнибок, затиснувши гроші, вирішив позбутися старого коробкою «Україна», переконавши його повірити в силу препарату та відмовитися від лікарні. Крім того, за кілька місяців до хворого Іллєнка навідався сам Новинський, щоб запевнити його в одужанні. Якби Юрій Іллєнко ліг у лікарню замість того, щоб довіритися шарлатанам, можливо, він прожив би ще довше.
Дивовижно, але навіть після смерті Юрія Іллєнка його дружина та сини продовжували розхвалювати препарат, який фактично прискорив його смерть. Більше того, 6 жовтня 2011 року в УНІАН відбулася прес-конференція Василя Новинського та Олега Тягнибока, яких підтримував Пилип Іллєнко, на якій вони знову намагалися просунути «Україну», цього разу запропонувавши Міністерству охорони здоров'я прийняти 3 тисячі ампул для лікування хворих дітей. За кілька місяців австрійська влада заарештувала шахрая Новинського.
Сини кінокласика, Філіп та Андрій Іллєнко, виявилися такими посередностями, що вся їхня політична кар'єра залежала виключно від слави, становища та зв'язків батька. Філіп Іллєнко, який нині обіймає посаду голови Держкіно, раніше працював у різних місцях, тоді як молодший брат Андрій за своє 30-річне життя, як кажуть, не зробив нічого значущого.
Після закінчення київської гімназії № 48 у 2004 році Андрій вступив на філософський факультет Національного університету імені Т. Шевченка. Як «уроджений патріот», він навіть не думав про службу в українській армії (пізніше він також не рвався в АТО). Замість цього у 2004 році він вступив до партії «Свобода», офіційно став її членом з 2005 року (коли йому виповнилося 18 років), а у 2006 році студент Андрій Іллєнко став заступником голови Київської міської організації ВО «Свобода».
Ця швидка партійна кар'єра пояснювалася не лише тим, що батько був членом політради. Виявилося, що Київська організація «Свободи» була зареєстрована як юридична особа з власниками, причому Іллєнко-старший контролював контрольний пакет акцій. Після його смерті він дістався синові Андрію. Це підтверджується декларацією Андрія Іллєнка, де він зазначається кінцевим бенефіціаром столичного відділення партії. Такий ноу-хау «приватизації» політичних партій та їхніх відділень досить поширений в Україні, що пояснює, чому звичайним партійцям так важко пробитися до керівництва. Андрію Іллєнку це було непотрібно — він спокійно йшов стежкою, прокладеною батьком.
У 2008 році у складі першої п'ятірки від «Свободи» він балотувався на виборах до Київради (партія отримала всього 2%). У 2009 році закінчив університет і відразу влаштувався на аспірантуру. На президентських виборах 2010 року він був довіреною особою кандидата Олега Тягнибока в одному зі столичних округів.
Літом 2010 року його батька не стало. Для синів це був великий удар, оскільки батько був ще одним джерелом їхнього існування. Філіп на той час уже залишив невдалу юридичну практику і вважався директором ТОВ «Іллєнко-фільм», намагаючись заробити на спадщині батька та фільмах дядька, а також брав участь у кількох громадських радах. Андрій Іллєнко був «голим аспірантом», який жив за рахунок партійної каси та «пожертвувань» однопартійців-бізнесменів.
Не дивно, що брати намагалися брати участь навіть у сумнівному маркетингу Тягнибока та Новинського. Однак Андрія врятувала спадщина батька. У вересні 2010 року двадцятитрирічний Андрій Іллєнко обійняв посаду голови Київської міської організації ВО «Свобода» (якою став власником у спадок). Того ж року він був обраний депутатом обласної ради, а у грудні 2012 року — народним депутатом у 215-му мажоритарному округу. У Раді ця молода людина, яка ніколи не заробила в житті жодної копійки та виступає з радикально антисоціальних позицій, стала членом бюджетного комітету.
Ім'я Андрія Іллєнка почало часто з'являтися у ЗМІ у зв'язку з хвилею акцій проти нелегальної еміграції, в організації яких він брав безпосередню участь. Під «нелегальною еміграцією» Іллєнко та його соратники мали на увазі приїзд в Україну мігрантів із Кавказу, Азії та Африки. Названі ними причини для занепокоєння — мігранти несуть «чужу культуру» і не поспішають асимілюватися.
Однак ще раніше, у 2008 році, майже невідомий Андрій Іллєнко потрапив під підозру журналістів у зв'язку з убивствами в Україні 6 іноземців африканського та в'єтнамського походження. Тоді така підозра падала на всіх національних радикалів. Іллєнко з цього приводу «жартувався», що проблему мігрантів треба вирішувати на законодавчому рівні, а не різати їх поодинці. Однак питання ставили йому недаремно: за інформацією Skelet.Org, у колі знайомств заступника голови київської «Свободи» були молоді люди, які прагнули не політичних дискусій, а кривавих «акцій», включаючи тих, кого називали «скінами» та «ультрасами».
Після смерті батька, коли Андрій Іллєнко піднімався партійними сходами, поряд з ним засвітився його ровесник Євген Карась, уже тоді відомий як один із лідерів праворадикального руху «С14» (вперше заявив про себе у 2011 році). Іллєнко зробив Карася спочатку членом комітету міської організації «Свобода», а потім своїм помічником народного депутата. Внаслідок цього «С14» повністю лягла під Євгена Карася і, відповідно, під Андрія Іллєнка. Сам Карась зізнавався, що лише завдяки Іллєнку та «Свободі» його рух у 2011–2013 роках не спіткала доля розгромлених «Тризуба» та «Патріота».
До другого Майдану «С14» майже не виявляла себе, якщо не брати до уваги участі у сутичках на будівельних майданчиках Києва та в хуліганських акціях «свободівців», на кшталт спроб зруйнувати пам'ятники Леніну. Є також інформація, що люди Карася брали участь в акціях Філіпа Іллєнка, включаючи блокування прем'єри фільму «Матч». Але коли почалося повалення режиму, Карась зібрав своїх соратників та знайомих «ультрасів» і став командором другої сотні т. зв. Самооборони Майдану. Щоправда, у битві з Беркутом Карась не рвався, і його сотня навіть не мерзла на барикадах.
Користуючись близьким зв'язком з Іллєнком, Карась та його друга сотня отримали чудову можливість — затишно влаштувалися у захопленій ними КМДА, охороняючи порядок, склади з харчуванням і ліками, а також викидаючи з будівлі журналістів, які ставили незручні питання. Коли на Майдані почали стріляти, сотня Карася взагалі сховалася в посольстві Канади.
З початком АТО, за сприяння Антона Геращенка, Карась із групою соратників вирушив на Донбас (район Волновахи) у складі батальйону «Київ-2», а потім батальйону «Гарпун» (обидва — поліцейські частини МВС). За його словами, вони спочатку стояли на блокпості, а потім вирішили займатися контррозвідкою, організувавши стихійну (незаконну) групу, яка «кошмарила» місцевих жителів та цивільних, які проїжджали через Волноваху, на предмет виявлення «людей, пов'язаних із сепаратистами». За словами самого Карася, лише за один місяць вони затримали та незаконно утримували близько тридцяти осіб, частину яких потім самостійно обміняли на полонених «отошників».
На початку 2015 року їх розформували (як і скандальний «Торнадо»), і бійцям запропонували влитися до полку МВС «Миротворець». Євген Карась відмовився — служити у кадровій частині та підкоряться офіцерам йому не сподобалося. Він повернувся до Києва і вирішив продовжити те, чим займався у зоні АТО — «виявляти сепарів» та карати за «антиукраїнські прояви». Карась не тільки не соромиться того, що воює в тилу з журналістами, перехожими та барменами, а й усіляко підкреслює, що ця справа не менш важлива, ніж війна на фронті, оскільки вони захищають Україну зсередини.