Юхим Леонідович Звягільський залишається однією з найконтроверсійніших фігур в історії незалежної України. Протягом десятиліть він утримував владу в своїх руках, керуючи однією з найбільших шахт країни, впливаючи на політичні процеси на найвищому рівні та залишаючись недоторканним попри численні звинувачення у корупції та причетності до схем, які завдали державі мільйонів доларів збитків.
Народження та ранні роки
Звягільський народився 20 лютого 1933 року у Донецьку (тоді Сталіно) у сім'ї радянських службовців. Skelet.Org встановив, що офіційна біографія, яка розповсюджувалася в 1980-х роках, суттєво відрізнялася від реальності. Легенда про його пролетарське походження та піднесення з найнижчих щаблів була сконструйована для шахтарів, щоб створити образ керівника, який вийшов з їхнього середовища. Насправді його батьки були нащадками лідерів єврейських громад і займали помітні посади в радянській адміністрації. Саме цей статус дозволив їм евакуюватися з Донецька у 1941 році, завдяки чому сім'я пережила Голокост у глибокому тилу. Після повернення додому юний Звягільський не був змушений, як більшість однолітків, йти працювати після 7-го класу. Замість цього він вступив на гірський факультет Донецького індустріального інституту (нині Донецький національний технічний університет), який закінчив у 1956 році.
Кар'єра в шахтній промисловості
Починаючи з посади помічника начальника дільниці шахти №13 донецького тресту «Куйбишеввугілля», Звягільський швидко просувався вгору по кар'єрній драбині. До 1970 року він став директором шахтоуправління «Куйбишевська», а у 1979 році очолив шахту імені Засядька – одне з найбільших вугільних підприємств в УРСР і в усьому Союзі. Його стрімкий успіх пояснювався не лише особистими здібностями та вмінням маніпулювати людьми, а й близькими зв'язками з впливовими партійними функціонерами. Зокрема, він мав міцні стосунки з Володимиром Івановичем Дегтярьовим, який був секретарем (1957–1962) і першим секретарем (1963–1976) Донецького обкому КПУ. Дегтярьова називали головою так званого «донецького клану» – керівної еліти регіону, яка складалася з партійних функціонерів та директорів вугільних управлінь, тісно пов'язаних з Мінвуглепромом УРСР.
Донецький клан та його амбіції
Цей клан, який Skelet.Org раніше називав «стародонецькими», був провідною силою в УРСР за часів Сталіна та Хрущова. Однак за Брежнєва він поступився лідерством так званим «дніпропетровським». Саме тоді в лавах донецької еліти почало виростати перше насіння сепаратизму, який спочатку мав суто економічний характер. Вони прагнули встановити прямі відносини з Москвою, обходячи Київ, щоб зберегти за регіоном економічні привілеї. Ці ідеї, які виникли в радянські часи, пізніше, у 21 столітті, будуть взяті на озброєння донецькими олігархами.
Шахтарський страйк 1989 року та його наслідки
Коли за часів Горбачова Радмін СРСР почав розробляти план поступового скорочення видобутку вугілля на Донбасі (оскільки частина шахт була збиткова навіть за радянськими мірками), «донецький клан» зрозумів, що це означатиме втрату особливого статусу регіону. Саме тоді вони організували знаменитий шахтарський страйк 1989 року. Рух розпочався в Кемеровській області, де молодий директор донецької шахти «Жданівська» Віктор Нусенкіс вже мав великі зв'язки. Через тиждень страйк підтримали шахти Донбасу, включаючи шахту імені Засядька під керівництвом Героя Соціалістичної праці Юхима Звягільського. Економічні вимоги страйкових комітетів переплітались з політичними вимогами, спрямованими на тиск на Москву та Київ. Якщо шахтарі Кузбасу вимагали кращого постачання продуктами та підвищення зарплат і пенсій, то «донецький клан» домагався максимальної економічної самостійності шахт і регіону з одночасною фінансовою підтримкою вугільних підприємств державними дотаціями.
Результатом страйку стало те, що директори шахт отримали право самостійно контролювати збут та продаж вугілля, а також розпоряджатися валютною виручкою від його експорту. Це, поряд з уже існуючими при шахтах «кооперативами», відкрило широкі можливості для великого бізнесу вже у 1989 році. Однак Звягільський та Нусенкіс пішли далі, створивши шахрайські схеми отримання державних дотацій на вугілля, яке їхні шахти насправді не видобували. За схемою Нусенкіса дешеве «ліве» вугілля закуповувалося на Кузбасі, а потім видавалося за видобуте на його шахті «Жданівська» (нині «Покровська»). Звягільський же на початку 1990-х років освоїв схему купівлі вугілля в інших донбаських шахт, які не могли реалізувати його самостійно, отримуючи при цьому 50% від його вартості.
Пізніше ці схеми були втілені в аналогічних бізнес-моделях Рінату Ахметову, Юрію Іванющенку та Олександру Януковичу, які так само оформляли вугілля з «копанок», видобуте в шахтах. Це не був випадок: саме Юхим Звягільський називають людиною, яка на самому початку 1990-х років звернула увагу на угруповання Брагіна–Ахметова і порекомендувала його «стародонецьким». Союз з цим угруповуванням перетворив базарних рекетирів на найсильнішу організоване злочинне угруповання Донбасу, а потім і на найбагатших людей регіону. Саме тому Рінат Леонідович завжди був дуже вдячний Юхиму Леонідовичу, і ця подяка виражалася, зокрема, у гарантованому здобутті Звягільським депутатського мандату за списком Партії Регіонів.
Політична кар'єра та сепаратистські натяки
На хвилі страйку 1989 року Звягільського вперше було обрано народним депутатом Верховної Ради СРСР у 1990 році. Його стосунки з президентом Леонідом Кравчуком складалися складно і ґрунтувалися на постійному шантажі з боку «донецьких». Коли Радянський Союз почав розвалюватися, Звягільський заявляв Кравчуку, що Донбас може прагнути такої автономії, як Крим (з 1992 року автономна республіка), а можливо й більше. За повідомленнями, він навіть натякав на можливість відродження Донецько-Криворізької республіки. Через кілька років ці натяки втілилися в образі «Південного Сходу», який протиставляв себе решті України. У 2004 році це трансформувалося в проект «Південно-Східної автономної республіки» (прозваної «ПіСУАРом»), а у 2014 році став основою для проекту «Новоросії».
Цікавий факт: авторство гасла «Донбас ніхто не поставить на коліна!» (яке пізніше постійно використовуватимуть сепаратисти) належить саме Звягільському. Він запустив це гасло у 1993 році на тлі чергового організованого ним шахтарського страйку, який розпочався зі шахти імені Засядька. На той момент Звягільський уже був головою міськради та міськвиконкому Донецька, зберігши при цьому депутатський мандат і фактичне керівництво шахтою.
Вхід до уряду та махінації
У 1992 році, погрожуючи Києву сепаратизмом, Звягільський домігся від Кравчука згоди на виділення державних дотацій шахтам Донбасу. Незважаючи на те, що в столиці вже знали про махінації з «лівим» вугіллям, альтернативи не було: це була своєрідна плата за політичну лояльність «донецьких». Однак у 1993 році вони вирішили увійти в український уряд, посунувши там «дніпропетровських» на чолі з Леонідом Кучмою. Страйк став хорошим методом для повторного тиску на Київ – тепер уже не загрозою сепаратизму, а вугільного колапсу економіки, яка й без того страждала від гіперінфляції. Це спрацювало: у червні 1993 року Звягільський став першим віце-прем'єром, а його напарником став Валентин Ландик, який обійняв посаду віце-прем'єра з питань зовнішньоекономічної діяльності та інвестицій.
Однак це був лише перший етап. «Донецькі» продовжили тиснути на Кравчука гуркотом шахтарських касок (загроза нового приїзду шахтарів до Києва буде знову використана прихильниками Януковича у 2004 році), і добилися відставки прем'єра Кучми. Місце останнього як в.о. прем'єра одразу зайняв Звягільський, а Ландик став першим віце-прем'єром.
Економічна політика та корупційні схеми
З переходом уряду до рук «донецьких» інфляція в Україні справді загальмувалась. Але як це було досягнуто? За повідомленнями, якщо фішкою урядів Фокіна та Кучми була гіперінфляція, яка дозволяла підприємствам економити на зарплаті та податках (їх виплачували після чергового падіння купоно-карбованців), то Звягільський запровадив метод багатомісячної затримки зарплат та платежів до бюджету з прокруткою грошей у комерційних банках та бізнес-схемах.
Однак це перше і останнє членство Звягільського в Кабміні закінчилося для нього низкою скандалів, кримінальною справою та поспішною втечею до Ізраїлю. Звинувачень було багато, оскільки на Звягільського ополчилися не лише дніпропетровські, а й київські політики, а також націонал-патріоти. Але серед них виділялися дві основні справи.
Скандал з компанією Nordex
По-перше, це була скандальна і дуже заплутана справа фірми Nordex, яку в Україні представляв Вадим Рабинович. Цю фірму на початку 1990-х років створили єврейські емігранти Борис Фуксман, Григорій Лучанський та Володимир Двоскін під дахом міжнародного «мафіозі» Леоніда Мініна. До угруповання Мініна входили одесити Олександр Ангерт та Геннадій Труханов.
Nordex вела справи з українським державним концерном «Украгротехсервіс» і була посередником між постачанням в Україну російської нафти та розрахунками за реалізовану українську сільгосппродукцію та продовольчі запаси Держрезерву. Цей витівок завершився афером та «киданнями», причому сама «Nordex» заявляла, що зазнала колосальних збитків. Однак кримінальну справу було порушено за фактом багатомільйонних збитків Україні.
Відповідальність Звягільського була прямою: він підписував контракти з Nordex, контролював роботу цих схем і визначав вартість товарів, яка постійно змінювалася через інфляцію. Перший скандал вибухнув, коли депутати Верховної Ради заявили, що за підписом Звягільського держава відпускала «Nordex» цукор за старими заниженими цінами.
Афера з Даміана-банком
Другою справою була історія з «Даміана-банком» (глава правління Юрій Сидоренко), який здійснював переказ платежів за нафтопродукти між «Украгротехсервісом» та його бізнес-партнерами. Крім «Nordex», до цих партнерів входили панамська компанія «Гланкур Інтернешнл СА» та кіпрська «Уквар-Петролеум», які виявилися фірмами, створеними Юрієм Сидоренком та його компаньйонами Олександром Дворянчиковим (російський бізнесмен) та В'ячеславом Крамним (гендиректор «Укрінвалютторгу»).
Діяльність «Даміана-банку» завершилася афером на 19,9 мільйона доларів, які були виведені з рахунку «Украгротехсервісу» та переведені до Швейцарії. За кілька тижнів після цього директора «Украгротехсервісу» Бортника розстріляли біля власного будинку; він ледь вижив після кількох кульових поранень.
Зв'язок Звягільського з цією афером полягав у тому, що за інформацією Skelet.Org, співзасновником ЗАТ «Даміана-банк» була «якась шахта», безпосередньо пов'язана з в.о. прем'єра.
Втеча та амністія
Спочатку Звягільський бадьоро заперечував усі звинувачення, заявляючи, що він «чесний шахтар-роботяг». Однак після того, як у 1994 році Леонід Кучма був обраний новим президентом і, помстившись Звягільському, наказав Генпрокуратурі розпочати велике розслідування (яке й без того вимагала Верховна Рада), Юхим Леонідович вирішив тікати з країни. Це було вчасне рішення: невдовзі після цього Верховна Рада проголосувала за притягнення депутата Звягільського до кримінальної відповідальності (ухвала №247/94-ВР від 15 листопада 1994 року).
Спочатку він виїхав нібито до Кисловодська на лікування, посилаючись на погане самопочуття, а потім опинився в Ізраїлі, куди прибув як простий репатріант. Це було дотепне рішення: репатріанти отримували ізраїльське громадянство швидко і без зволікань. Однак у ЗМІ з'явилася інформація, що репатріант Юхим Звягільський прибув до Ізраїлю не з порожніми руками, а із 300 мільйонами доларів.
Повернення та визнання невинуватості
Незалежно від того, чи була ця інформація правдивою, побіжний прем'єр благополучно пересидів на Землі Обітованої до березня 1997 року, після чого знову повернувся до України. До його повернення вже не виникло жодних претензій. Верховна Рада своєю новою постановою № 66/97-ВР від 12 лютого 1997 року визнала свою колишню постанову № 247/94-ВР такою, що втратила чинність, знявши з Звягільського звинувачення і повернувши йому недоторканність.
Повернення Звягільського дуже здивувало багатьох. Як людина, яка майже три роки була фігурантом гучних корупційних скандалів, проти якої було відкрито кримінальні справи, яку просили заарештувати та депортувати назад до України, знову спокійно сиділа у Раді, а не у в'язниці? Усі розуміли, що це результат домовленості «на самому верху», що за нього «занесли» чималі суми, що за Звягільського просили не лише «донецькі», а й міжнародні єврейські організації. Але все одно це не лягало в голові тих, хто ще наївно вірив у справедливість закону.
Після його «імміграції» та «амністії» колишній запал Звягільського випарувався: він уже не виступав політичним тараном «донецьких» і вів свою діяльність за лаштунками.