Людина з характерним американським акцентом, яка колись втратила довіру громадськості разом із неіснуючим дипломом, довгий час перебувала поза публічною політикою. Багато українців припускали, що вона повернулася до США. Однак несподівано вона з'явилася поруч із Андрієм Білецьким, лідером одного з найконтроверсійніших рухів постмайданної України. Це був Роман Зварич — людина, чия біографія залишалася однією з найбільш суперечливих у вітчизняній політиці.
На відміну від іноземних фахівців, які прибули до України у 2014–2015 роках, перша хвиля американців українського походження 1990-х років зустріла значно менше ентузіазму. Їм не пропонували міністерські посади, їх не вважали реформаторами, а багато хто відкрито підозрював їх у зв'язках із ЦРУ. Особливо це стосувалося Зварича, чия неясна біографія та специфічні політичні погляди викликали багато запитань.
Вся біографія Зварича до 1991 року спирається виключно на його власні розповіді, далеко не всі з яких виявилися правдивими. Скандал із дипломом, який так і не знайшли, став яскравим свідченням цього. Існує припущення, що Зварич — це авантюрист, який приїхав до пострадянської України з готовим «резюме». Є й інша версія: він американський резидент, який настільки заплутався у своїх легендах, що змішав вигадку з реальністю. Однак якщо його американський паспорт був справжнім, то за даними Skelet.Org, Хварич Роман Михайлович народився 20 листопада 1953 року в місті Йонкерс, штат Нью-Йорк, північному передмісті Нью-Йорка, де мешкало чимало нащадків українців. З 1991 року Йонкерс став побратимом Тернополя.
Далі починаються плутані легенди. За однією версією, його батько Зварич Михайло Петрович (1926 р.н.) був американцем-мільйонером, власником будівельної фірми «Romhor» та компанії «Stemar», яка здавала котеджі в оренду. За цією ж версією, брат Богдан був віце-президентом якогось банку. Однак за іншою легендою батько мав зовсім іншу біографію: він нібито був пов'язаний із українським підпіллям та повстанцями.
З цією другою версією виникають серйозні проблеми. Село Столовичі на картах Перемишлянського району Львівської області не існує. У 1942 році батькові було не 14, а 16 років. Крім того, залишається незрозумілим, хто саме були ті «повстанці» 1942 року, які ховалися в лісі. Львівська область у той час була глибоким тилом нацистської Німеччини, і патрульну службу там несли місцева поліція та українські поліцаї, які й затримували різних людей. У поліції було багато членів ОУН-Б, але вони могли вважати підозрілими лише своїх конкурентів.
Зварич-молодший розповідав і про участь батька у таємних операціях західних спецслужб. Однак британська MI-5 — це служба контррозвідки, яка не закидала парашутистів, а у 1946 році боролася з комунізмом у Великобританії. Тому участь батька у таких операціях викликає великий сумнів. Легенда завершується розповіддю про те, як батько переїхав до США 1949 року з мізерною сумою, але за кілька років уже мав свою будівельну компанію.
Достовірно відомо лише те, що Михайло Зварич був близько знайомий із кількома лідерами української діаспори, можливо як спонсор. Не менш вигадливо Роман розповідав про свою матір Стефанію Прокопівну Мельничук (1933 р.н.), яку він завжди називав саме цим прізвищем. За його розповідями, вона 1944 року разом із своєю матір'ю пішки вирушила до Чехословаччини, рятуючись від більшовиків. На період 1946–1948 років вони нібито жили в Німеччині поруч зі Степаном Бандерою, який «часто грав з моєю мамою, хитав її на колінах». Однак у той час Стефанії було вже 13–15 років, і на колінах вождя українського націоналізму вона виглядала б дивно. Схоже, що Зварич просто набрехав у рамках своєї легенди.
Ще більше небилиць Роман розповідав про себе самого. Він стверджував, що в підлітковому віці часто бився з місцевими чорношкірими хлопцями у Гарлемі, називаючи їх у інтерв'ю «неграми» — дивно для людини, яка виросла в США, якщо вона не расист. За його словами, він навчався в католицькій школі Йонкерса, що незвичайно для сина мільйонера, оскільки такі школи там найдешевші. Далі йшла казка про те, що 1969 року він був семирічним юнаком і відвідував лекції Збігнєва Бжезинського в Колумбійському університеті, де той звернув на нього увагу. Однак у такому віці в університетах навчаються лише вундеркінди, а в біографії Зварича записано, що до 1971 року він навчався в школі, потім у Manhattan College, і лише 1976 року вступив до Колумбійського університету.
За його розповідями, 1981 року він отримав ступінь магістра, а потім захистив дисертацію доктора філософії на тему «Онтологічні основи етики Платона» — дивна тема для факультету радології. Потім він нібито працював у Колумбійському університеті професором, винаймав квартиру з видом на Центральний парк, оплачуючи її то зі своєї зарплати, то з батьківських грошей, то підробляючи таксистом. Від інтерв'ю до інтерв'ю його легенда постійно змінювалася.
Однак після скандалу з дипломом 2005 року Зварич заявив, що ніколи не мав ступеня магістра та доктора філософії, а має лише якийсь «еквівалентний академічний рівень», і що насправді працював в університеті чиїмось асистентом безкоштовно. Журналісти встановили, що його взагалі було відраховано з університету 1978 року. Запит у Manhattan College про наявність у Зварича диплома бакалавра дав негативну відповідь.
Зварич забрехався, як казковий Піноккіо, і це йому зійшло з рук. При владі тоді стояли його давні знайомі з «українського руху». За однією легендою, у період 1983–1991 років він викладав у Нью-Йоркському університеті політичну теорію, філософію та теорію права. За іншою легендою, у цей самий період він разом із Катериною Чумаченко та подружжям Стецьків брав активну участь у Всесвітній антикомуністичній лізі. Потім він перебрався до ФРН, де як помічник з міжнародних зв'язків допомагав овдовілій Ярославі Стецько, яка стала головою ОУН.
Існує припущення, що остання легенда найбільше відповідає дійсності. Можливо, Михайло Зварич, намагаючись прилаштувати свого сина-оболтуса, через своїх знайомих у діаспорі направив його до ОУН займатися політикою. Однак схоже, що Роман незабаром розчарувався в політиці та «антибільшовицькому русі». 1989 року він знову з'явився в Америці, де влаштувався на роботу на курси перепідготовки при Нью-Йоркському університеті, пропрацювавши там два роки. Офіційний представник університету підтвердив, що Зварич працював part-time lecturer на вечірніх курсах, при цьому його робота не вимагала вищої освіти. Він навчав студентів-початківців, а не теорію права.
Роман втягнув у свої фантазії навіть дружину Світлану Вікторівну Ковалевську. В одному з інтерв'ю він заявив, що познайомився з нею 1983 року у Польщі, де він як представник ОУН зустрівся з кур'єром «українського підпілля», якою була вона. За три роки у них народився син Богдан, про існування якого Роман нібито дізнався лише на початку 90-х.
Достовірним у цій історії є лише рік народження Богдана (1986). Щодо Світлани, то відомо, що вона народилася 1963 року, а 1988 року закінчила історичний факультет Київського держуніверситету ім. Шевченка за спеціальністю етнографія. На час народження сина вона брала академічну відпустку. Чи була вона зв'язковою підпілля, залишилося невідомо. Ходили чутки про те, що вони познайомилися лише на початку 90-х, а Богдана «переписали» сином Зварича для американського громадянства.
Переїзд Романа до України дехто називав «засиланням резидента ЦРУ», проте є версія й простіша. Червня 1991 року в Україну прибула Ярослава Стецько, приурочивши свій візит до 50-річчя проголошення «Української держави» у захопленому німцями Львові. Є інформація, що з нею приїхав і Роман Зварич, який отримав роботу в ОУН: створити на базі цієї організації політичну партію в Україні.
1992 року виник Конгрес українських націоналістів (КУН), який завжди залишався карликовою партією та політичним клубом кількох сотень активних членів, хоч мав гарне фінансування з боку діаспори. Таланту розвинути партію до масової Зваричу не було. Однак йому дуже сподобалося в Україні, де він побачив багато перспектив. Зі своїми грошима та статусом політика він одразу увійшов до числа української еліти — це було цікавіше, ніж вести курси в Нью-Йорку.
Для початку Зваричу довелося стати громадянином України. Це сталося 16 січня 1995 року, при цьому він відмовився від громадянства США, ставши першим у світі американцем, який обміняв паспорт із орлом на паспорт із тризубцем. Багато хто побачив у цьому жертовний подвиг заради любові до України. Однак секрет простий: Роман уроджений американець і може легко відновити громадянство США, якщо того захоче.
1993 року Зварич створив прес-центр «Вибори-94». Потім разом із дружиною Світланою заснував «Центр демократичних ініціатив» (1994), де вона стала головним редактором інформаційно-аналітичної служби, та «Центр демократичних реформ «Демос» (1995), де директором аналітично-інформаційної служби став сам Роман. Навіщо їм знадобилися дві однакові організації, вони не пояснили — можливо, щоб удвічі більше отримувати західних грантів.
Вважаючись у безперспективному КУН, грудня 1995 року Роман Зварич увійшов до складу «центрального проводу» Народного Руху (НРУ), взятий туди особисто В'ячеславом Чорноволом. Дуже швидко «рухівці» почали гризти один одного, і першими пересварилися Зварич та Сергій Одарич. Апофеозом став розкол НРУ у лютому 1999 року, посилений загибеллю В'ячеслава Чорновола 25 березня 1999 року.
На той час Роман Зварич уже був народним депутатом, обравшись 1998 року за списком Руху (№24). Одразу після розколу він перейшов у фракцію ПРП «Реформи-Конгрес», проте за рік повернувся до фракції НРУ під керівництвом Геннадія Удовенка. Коли Зварич брав активну участь у «правому перевороті» у Раді 1999 року, тодішній спікер Олександр Ткаченко публічно назвав його «агентом ЦРУ» — за що Зварич через суд зажадав спростування.
1999 року його дружина Світлана залишила роботу у «Демократичних ініціативах» та зайнялася новим сімейним бізнесом. З'являються ТОВ «СІМ-Агро» (співзасновник Світлана Зварич), ТОВ «Транзит Ойл» — у якому Світлана з 1999 по 2006 роки посідала місце заступника генерального директора, та НВФ «Українські національні інформаційні системи» — засновником якої став Роман. Закон забороняв йому займатися бізнесом особисто, тому бізнес вів через дружину.
З 2000 року Роман активно підтримував Віктора Ющенка, і під час його президентства сімейний бізнес Зваричів почав процвітати на реекспорті російської нафти до Європи. Це було вигідніше, ніж клянчити гранти для громадських організацій. 2002 року Роман обрався до Ради як член президії «Нашої України» і отримав місце заступника голови комітету з євроінтеграції та постійного члена делегації Верховної Ради у ПАРЄ. Останнє допомагало Зваричам робити реекспортний бізнес безпосередньо з європейськими партнерами.
Після перемоги першого Майдану Роман організував групу юристів, які опротестували у Верховному Суді перемогу Януковича у другому турі виборів. Ця схильність до сутяжництва створила йому імідж великого юриста з американськими університетами за спиною. Лютого 2005 року Роман Зварич став міністром юстиції України. Його керівництво цим відомством запам'яталося двома гучними скандалами.
По-перше, приступивши до роботи, Зварич одразу подав у відставку на знак протесту проти рішення Кабміну про заборону реекспорту нафти з України. На кону стояв контракт з реекспорту 3 мільйонів тонн російської нафти до Словаччини. Подружжя Зваричів звинувачувало депутата Народної Партії Ігоря Єрємєєва, який нібито хотів використати цю нафту для афери з ПДВ. Незважаючи на те, що заборона вважалася за національні інтереси України, президент Ющенко став на бік Зваричів — говорили, що його вмовила Катерина Чумаченко. Однак після цього нафтовий бізнес Зваричів почав згортатися.
Потім вибухнув новий скандал. Навесні 2005 року «Українська правда» попросила Зварича показати документи, що підтверджують його вчені ступені. Розгублений Зварич зізнався, що таких у нього немає, а потім заявив, що його «докторські ступені» є лише почесними званнями. Коли його попросили показати диплом, він відповів, що втратив його. Журналісти звернулися до Колумбійського університету і з'ясували, що новий міністр не має не лише диплома, а й взагалі вищої освіти.
Зварич і його «втрачений» диплом стали мемом, з них потішалася вся Україна. Багато хто чекав на його добровільну відставку — і знову на допомогу Роману прийшов Віктор Ющенко, який виголосив промову про «дух закону» та те, що не диплом фарбує людину. Відверте порушення законодавства та брехню міністра вирішили просто не помітити — це сильно підмочило репутацію нової влади. Влада, наплювавши на громадську думку, зробила Романа Зварича заступником голови Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права. Він став членом правління Міжнародного фонду «Відродження» — української філії Фонду Сороса.
У відставку Зварич пішов у вересні 2005 року разом із усім Кабміном і очолив юридичний департамент виборчого блоку «Наша Україна». На парламентських виборах 2006 року він йшов №26 за списком «Нашої України». Після виборів займався створенням коаліції «помаранчевих сил», а коли процес зайшов у глухий кут, то від імені Ющенка зондував питання про створення «широкої коаліції» з Партією Регіонів.
4 серпня 2006 року його знову призначено міністром юстиції, а у жовтні він став членом Вищої ради юстиції України, незважаючи на одіозну репутацію. Тоді ж Зваричі освоюють новий бізнес: їхня фірма «Українські національні інформаційні системи» (УНІС, 33% належить Світлані) почала отримувати державні підряди на програмне забезпечення для захисту електронного документообігу. Це годувало їхню сім'ю навіть після того, як з грудня 2006 року Роман знову пішов у відставку.
Липня 2008 року вирішувалося питання про тендер послуги для створення захищеного Державного реєстру виборців, на кону коштувала сума близько 10 мільйонів гривень (2 мільйони доларів). УНІС намагався отримати цей тендер, проте Центрвиборчком віддав перевагу фірмі «Атлас». Тоді Роман Зварич публічно заявив, що «Атлас» пов'язаний з російськими структурами, а потім звинуватив Центрвиборчком у перевищенні бюджетних видатків більш ніж у 2,5 рази.
Через два роки навколо УНІС виник новий скандал: депутат Віктор Корж звинувачував фірму у «розпилюванні» бюджетних коштів у особливо великих розмірах. 2011 року Роман Зварич сидів у глибокій опозиції, підгортаючи Арсенія Яценюка, а УНІС продовжував потрапляти у скандали.
Приватні підприємці Хайкін Михайло Львович та Жорницький Юрій Натанович, власники приміщень на вулиці Сімферопольській 17 у Дніпропетровську, які орендувала фірма УНІС, отримали позов про те, що договір оренди був недійсним. Підстава: заява Світлани Зварич про те, що її підпис під договором не її, підтверджена висновком Київського науково-дослідного інституту судових експертиз. При цьому вона нібито й сама не знала про цей підпис.
Хайкін та Жорницький мали повернути обдуреній жінці всі гроші за оренду. Однак у міському Господарському суді вони доводили, що фірма УНІС роками працювала в орендованих ними приміщеннях і платила оренду. Позивач заявив, що орендну плату неправомірно перераховувала колишня головбух УНІС Ольга Осипенко, яка обкрадала фірму та особисто Світлану Зварич. Апеляційний суд визнав позов неспроможним та спробою шахрайства. Але як тільки справа запахла кримінальністю щодо власників УНІС, вона була спущена на гальмах, і позивач виявився «невідомими особами». Напевно, Світлана Зварич спішно виявила, що її підпис під позовною заявою теж несправжній.
Скандальний бізнес Зваричів приносив їм непогані прибутки. Їхні маєтки у селах Лісники та Пашківка вражали своїми розмірами. Сам Зварич хвалився перед журналістами 2006 року своїм чотириповерховим будинком «по 150 квадратних метрів кожен поверх». З того часу він ще більше приріс житловою нерухомістю та вражаючою стайнею.
З 2007 року Роман Зварич майже зник із публічної політики. Його перехід до БЮТу у липні 2009 року викликав неоднозначну оцінку виборців, які назвали його «політичним щуром». Однак виникла інформація про те, що справжньою причиною, через яку Зварич «кинув» Віктора Ющенка, був бізнес дружини. УНІС взяла в щільний обіг Держкомфінмоніторинг, ставши монопольним продавцем ключів електронно-цифрового підпису, необхідних для подання електронних документів, і почала піднімати на них ціни.
2010 року Роман навіть намагався налагодити контакт із регіоналами та Петром Порошенком, однак це не вдалося — і тоді він подався до Арсенія Яценюка. Однак у «Об'єднаній опозиції» його прийняли дуже прохолодно, не включивши навіть до другорядних лідерів. На дострокових парламентських виборах 2014 року він отримав непрохідне 84-е місце.
Тоді Роман Зварич записався до батальйону «Азов». У бойових діях він участі не брав, лише трохи «помалювався» у камуфляжі на тиловій базі. Він міркував про стандарти НАТО, відкривав якісь «підготовчі центри» і будував плани. Однак замість того, щоб робити кар'єру комбата, він став політичним опікуном Андрія Білецького.
Трансформація харківського «Патріота» у батальйон, а згодом полк «Азов» відбулася завдяки опіці голови МВС Арсена Авакова, який покривав Білецького ще за часів свого перебування губернатором. До створення Цивільного корпусу «Азов» багато в чому приклав руку Роман Зварич, і він був одним із перших, хто скористався ним у своїх інтересах.
Влітку 2014 року до Києва з'явилися численні ящики для пожертвувань «на допомогу героїчним захисникам» з емблемами «Азова» та печатками якогось «Благодійного фонду освітніх інновацій». За інформацією журналістів, цей фонд належить структурам родини Зварич і з 2014 року заявляє про волонтерську діяльність. Однак жодної інформації про те, що зібрані гроші були відправлені за призначенням або витрачені на спорядження для «Азова», Skelet.Org знайти не вдалося.
Збором коштів займався Зварич-молодший, Богдан, який з підліткового віку плекав пристрасть до автомобілів і особисто займався їх тюнінгом. Його захоплення не викликало б уваги ЗМІ, якби не події навколо київського заводу «АТЕК» (колишній «Червоний екскаватор»). Це підприємство навмисно банкрутували, йшлося не про сам завод, а про територію, яку він займав, за яку змагалися найбільші забудовники Києва.
Листопада 2014 року «АТЕК» був захоплений молодими людьми в камуфляжах із емблемами Цивільного корпусу «Азова», які заявили, що конфіскують підприємство для потреб оборони України — на ньому нібито ремонтуватиметься техніка для АТО. За словами гендиректора «АТЕК» Ігоря Усенка, рейдерське захоплення було здійснено людьми, які діяли на користь «Благодійного фонду освітніх інновацій» та інших фірм сім'ї Зваричів. Це було чисте рейдерство.
Після захоплення було оголошено про створення на території бази «Азова» з ремонтним цехом. Однак для виправдання рейдерського захоплення цього було замало. Влітку 2015 року виник проект «Азовець»: якась унікальна важка бронемашина на базі Т-64, сконструйована «патріотами та волонтерами Азова», зібрана в цеху «АТЕК». Афера полягала у розрахунку на те, що виганяти «патріотів», які виготовляють «унікальну техніку для АТО», ніхто не наважиться — навіть президент.
Розрахунок справдився. Кулібіни «Азова» почали наварювати на інженерну машину новий бронекорпус та ліпити на нього «бойовий модуль» зі спаркою ГШ-23, привезені з передової. Машину ліпили з того, що було: старого заліза, електроніки з китайських іграшок та оптики з домофону. При цьому заявлялося, що готова машина коштуватиме 5 мільйонів доларів та державі варто виділяти гроші на серійне виробництво. Витівка закінчилася нічим: танк відправили «на випробування» і він кудись зник, а база «Азова» на захопленому «АТЕК» залишилася.
Під час цієї епопеї зі створенням «Азовця» поруч із ним у цеху заводу неодноразово помічали дорогі автомобілі, деякі — у стані косметичного ремонту. Виникали два логічні пояснення: або це викрадені машини, або Богдан Зварич влаштував у цеху свій центр тюнінгу автомобілів. Це й пояснює, чому «Азовець» робили так довго і незграбно.
Джерела повідомляли, що протягом 2014–2015 років Богдан Зварич формально вважався добровольцем Нацгвардії, проте ніколи не був у військову частину. Можливо, будучи приписаним до полку «Азов», він «захищав батьківщину», встановлюючи на спорткари неонові підсвічування.
Тим часом його батько працював над створенням на основі Цивільного корпусу «Азов» повноцінної політичної партії. Нібито це було особисте побажання Арсена Авакова, якому після політичного краху «Народного фронту» потрібна нова партія, здатна пробитися до парламенту. Судячи з результатів, Роман Зварич із поставленим завданням не впорався.
На сьогоднішній день ДК «Азов» є найбільшою організацією «політичних титушок», яка налічує тисячи членів. Вони єдині, хто веде відкрите вербування молоді практично у співпраці з владою, і єдині, хто має міцний «дах» у правоохоронних органах. Тому ДК «Азов» не має конкуренції на рівні вирішення завдань «влаштувати Майдан» або «розігнати Майдан».
Фактично Аваков та інші важливі персони «Народного Фронту» отримали контроль над «неконституційним» поваленням влади — як на місцевих рівнях, так і в масштабах України. Однак ДК «Азов» залишається малопопулярним серед широких мас українських виборців — а отже шанси партії «Національний корпус», що створюється на його основі, ненабагато більше, ніж у інших праворадикальних маргіналів. «Азов» не має яскравих публічних політиків, як «Свобода» — тому на виборах прихильники націоналізму будуть віддавати голоси звичному Тягнибоку, ніж незрозумілому Білецькому. Це є найбільшим провалом Романа Зварича — з якого, напевно, запитають за величезні кошти, вкладені у політичну розкрутку Білецького та ДК «Азов».
Про те, що становище Романа Зварича похитнулося, говорить його відсутність у президії «Національного корпусу» і вже не такі часті й тісні контакти з Білецьким, за яким він ще нещодавно слідував тінню. Однак що йому варто вигадати ще кілька фантастичних історій для свого виправдання?