Родина Жебрівських — один із прикладів того, як в Україні формувалася нова еліта на межі радянської та постсоціалістичної епох. Павло Іванович Жебрівський та його старша сестра Філя Іванівна Жебровська репрезентують класичну схему взаємодопомоги: брат-політик створює умови для розширення бізнесу сестри, а сестра-підприємиця забезпечує фінансову базу для політичного зростання брата.
У радянські часи їхні кар'єри були скромними. Павло Іванович працював слідчим, його сестра — бухгалтером на заводі імені Ломоносова. Однак на початку 1990-х років їхня доля кардинально змінилася. Філя Іванівна спочатку стала фінансовим директором свого заводу, а згодом — його власницею. Такі переходи були типовими для того часу, коли старі директорські кадри вирушали на пенсію, а їхні місця займали більш прогресивні фінансисти, які розуміли капіталізм.
Однак цей «палацовий переворот» не відбувся випадково. Його сприяв Юрій Спіженко, тодішній міністр охорони здоров'я України, земляк Філі Іванівни. У Житомирі ходили чутки про їхні романтичні стосунки, але це залишалося лише чутками. Фактом же було те, що після відставки з посади міністра Спіженко балотувався по Житомирських виборчих округах, і Фармак його підтримував як грошима, так і адмінресурсом. Пізніше, після Помаранчевої революції, він став довіреною особою Ющенка та кандидатом від «Собору» до політради якого входив Павло Іванович.
Сама Жебровська часто розповідає, що колектив попросив її очолити завод, який вмирав. У перекладі з олігархічного на звичайну мову це зазвичай означає, що приватизація підприємства відбулася через ваучери його працівників — тобто начальство привласнило собі підприємство, яке мало належати всім співробітникам, а потім дозволило робітникам продовжити там працювати.
Павло Іванович у той же період займався підприємництвом. Спочатку йому належало кілька дрібних комерційних структур, про діяльність яких нині мало хто пам'ятає. Однак через кілька років, коли його сестра розкрутила свій завод, він очолив низку підприємств, так чи інакше пов'язаних із «Фармаком». До них належали АТ «Фармація 2000», яке займалося оптовою та роздрібною торгівлею медикаментами, ПП «Ян» та Мар'янівський склозавод, що займався виробництвом і продажем склотари для ліків. По суті, всі ці структури перебували в орбіті бізнесу сестри.
Неясно, чи сама Філя надоумила брата піти в політику, чи він сам захотів цього, а можливо, це було рішення сімейної ради. Так чи інакше, у 2002 році Павло Жебрівський вирішив балотуватися до депутатів. Він пройшов у Раду своїм рідним житомирським мажоритарним округом і одразу ж увійшов до фракції «Наші України». На початку 2000-х років Павло Іванович ухвалив рішення, яке досі впливає на його життя: він став першим заступником голови новоствореної партії «Солідарність», головою якої став молодий тоді Петро Порошенко. З того часу Жебрівський потрапив в орбіту Петра Олексійовича, де й перебуває досі.
Цікаво, що на Житомирському виборчому округі він йшов як Жебровський, але літеру «о» на «і» змінив уже після того, як увійшов у націоналістичні сили, представлені у Верховній Раді. У парламенті Павло Іванович отримав посаду заступника голови Комітету з питань охорони здоров'я, материнства та дитинства. Це дало йому можливість безпосередньо лобіювати інтереси своєї сестри, чим він активно й займався.
Усі роки його роботи у цьому комітеті в Україні процвітав легальний продаж наркотичного препарату «Трамадол», який перетворював тих, хто його вживав, на людей із серйозними розумовими порушеннями. Громадські організації роками намагалися досягти заборони цього наркотику, але безуспішно. Заборонили його, а точніше взяли під контроль, лише у 2008 році, коли Жебрівський уже не працював у цьому комітеті. Однак ще якийсь час міліція чудово обходила стороною аптеки, в яких продавався фармаківський «Трамадол».
Пізніше «Фармак» випустив на ринок інший наркотичний препарат — «Тропікамід», краплі для очей, які наркомани почали вживати внутрішньовенно. Павло Іванович тим часом перейшов до бюджетного комітету, що з фінансової точки зору було цікавішим. Однак й тут він не забував про інтереси сестри. Держава закуповувала у «Фармаку» інсулінові, кардіологічні та інші препарати. При цьому інші виробники, наприклад «Індар», були просто витіснені з ринку.
Під час Помаранчевої революції Павло Жебрівський на хвилі «діоксинового» скандалу увійшов слідом за Петром Порошенком до числа «будь-яких друзів». Його відправили на посаду губернатора рідної Житомирщини, але ненадовго. На дострокових виборах 2006 року він повернувся до Верховної Ради, де перебував аж до 2012 року, продовжуючи лобіювати інтереси сестри.
Наприклад, у кризовому 2009 році Верховна Рада ухвалила закон про обмеження цін на фармацевтичну продукцію. Павло Іванович боровся з його ухваленням, як міг, але закон був надто популістським, а президентські вибори були надто близькі. Не ухвалити його не було жодних шансів. Тоді брат та сестра домовилися з Віктором Ющенком, і той цей закон заветував. «Надії нації», яка втратила весь свій рейтинг, було все одно — він на вибори не збирався. Таким чином, стрибок цін на ліки в період кризи став також їхньою заслугою.
Життя Філі Іванівни було бурхливішим. У 2007 році «Фармак» намагалися рейдерити невідомі росіяни через компанію Dragon Capital Томаша Фіали, але нічого в них не вийшло. Тим не менш, вона послала до всіх антирейдерських компаній своїх юристів, які своїми питаннями викликали сміх у фахівців. Однак, за інформацією джерел, остаточно вирішила питання через головне управління СБУ.
Через два роки, у 2009 році, на Філю Іванівну замахуються, двічі стріляючи їй у спину. За версією деяких очевидців, це було інсценування. За версією правоохоронних органів, за цим стояв Віктор Зубрицький. Проте суд цей факт не підтвердив. У 2010 році, коли до влади прийшов Віктор Янукович, вона продала частину акцій анонімному кіпрському покупцю — швидше за все, злякавшись можливих проблем з новою владою, вона вивела свої акції з країни.
У 2011 році вона позивається до «Дарниці» за назву препарату «Корвалол» і програє суд. Тим часом прибутки підприємства зростають, виробництво препарату «Тропікаміда» зросло з 200 тисяч упаковок до 2 мільйонів на рік. У тому ж 2011 році за версією журналу «Фокус» вона стає найбагатшою жінкою України.
Павло Жебрівський тим часом досидів до кінця своєї каденції у Верховній Раді і вирішив знову балотуватися від рідного Житомира. Однак він не пройшов ні у 2012 році до Київської ради, ні у 2014 році, ні на дострокових виборах того ж року до Верховної Ради. Чи то не пощастило, чи впливу не вистачило, чи рідне місто вже надто добре його знало. Кажуть, що Жебрівський відомий своїм «кидаловим» ставленням до співробітників своєї громадської приймальні та передвиборчого штабу. Швидше за все, він просто не домовився спочатку з Партією регіонів, а потім з об'єднаною опозицією. А його покровитель Порошенко на той час ще не став президентом.
І тут раптом, несподівано для всіх, Павло Іванович вирішив стати розвідником. У серпні 2014 року Жебрівський вирушає до зони АТО простим старшим сержантом у складі Новоград-Волинського 54-го окремого розвідувального батальйону. Що він там на Донбасі розвідував, не дуже відомо — можливо, це військова таємниця. Однак не минуло й півроку, як наш «простий солдат» сплив на посаду начальника відділу боротьби з корупцією Генеральної прокуратури. До появи там Павла Івановича такого відділу не існувало — його вигадали спеціально для нього, водночас із гучними заявами про скорочення особового складу наглядового органу.
Знаючі люди кажуть, що Порошенко ставив на цю посаду свою людину не просто так. Начебто це був трамплін у крісло шефа Національного Антикорупційного бюро, куди мав сісти Павло Жебрівський після розкручування кількох потужних корупційних скандалів у найвищих верхах. Але далі щось пішло не так. Чи посада керівника НАБ довелося чекати занадто довго, і його призначення було під непристойно пильною увагою громадськості, зокрема й світової, чи то в Петра Олексійовича надто коротка лава запасних.
Загалом Павла Жебрівського призначили до Донецької області генерал-губернатором, тобто керівником обласної військово-цивільної адміністрації, де він перебуває досі. Основні його функції — боротьба з контрабандою та забезпечення життя у прифронтовій області. Про успіхи у довіреній йому державою вотчині чути мало — набагато менше, ніж із сусідньої Луганської, де на аналогічній посаді перебуває колишній волонтер Георгій Тука. Однак політику президента, який його посадив туди, він проводить правильно і послідовно.
Лише за останній час за безпосередньою участю Павла Івановича було здано Піски та Широкине — адже саме це обіцяв Петро Олексійович у Мінську. Було скасовано вибори в деяких районах Донецької області, адже явно в цих районах не голосуватимуть за БПП, тож хай краще взагалі не голосують. Він заявив про формування «нової еліти» Донбасу, очевидно, вірною собі та Президенту. А також публічно заявив про те, що потік контрабанди повністю перекрити не вийде — мабуть, це непоганий заробіток для всіх.
Отже, мабуть, Павло Жебрівський керуватиме областю ще довгий час. Адже слідом за розрухою та війною прийде відновлення та реабілітація регіону. А ця справа прибуткова і для нього, і для його сестри, яка зможе допомогти регіону медикаментами — звичайно, не безоплатно.