Олексій Арестович займає унікальне місце в українському медіапросторі як фігура, яка поєднує акторський талант, військову підготовку та здатність до переконливого красномовства. Його поява на телеекранах часто викликає полярні реакції: одні бачать у ньому експерта-провидця, інші — демагога та провокатора, який систематично вводить в оману українське суспільство.
Народження та сімейне походження
Олексій Миколайович Арестович народився 3 серпня 1975 року у військовому гарнізоні біля грузинського міста Дедоплісцкаро в Кахетії. Його батько Микола Сергійович служив офіцером штабу, а мати Тамара Олексіївна керувала установою. За словами самого Арестовича, він має польське та білоруське коріння, хоча це викликає скепсис, оскільки його зовнішність не відповідає цьому описанню — радше проглядаються риси ашкеназійського походження.
Кілька років після його народження родина переїхала до Києва. На початку 1990-х вони мешкали у так званому «Турецькому містечку» в Солом'янському районі на вулиці Кадетська гай, де отримали квартиру військовослужбовці. За інформацією деяких ЗМІ, його мати очолила торговий кооператив, а батько працював у військовому виші. Деякі джерела стверджували, що він став «начальником приймальної комісії в Академії Національної оборони», однак академії з такою назвою в Україні ніколи не існувало. Можливо, йшлося про Національну академію оборони (колишня академія ЗСУ, нині Національний університет оборони), проте в списках керівництва цієї установи Миколу Арестовича не знайдено.
Бізнес-діяльність батьків
У 1990-х роках сім'я Арестовичів активно займалася підприємництвом. Микола Сергійович був засновником щонайменше трьох фірм: ТОВ «Промзерно» (з 1995 року, виробництво м'ясних виробів), «Сан-Крі» та «Технодекс». Коли у 2019 році його син набув впливу в офісі президента, у будівельно-торгівельної фірми «Технодекс» раптово з'явилися нові напрями діяльності: виробництво вибухових речовин, виробництво військово-транспортних засобів, ремонт та обслуговування літальних та космічних апаратів — все це при статутному фонді лише 50 тисяч гривень.
Тамара Олексіївна керувала кількома компаніями. Відомі три з них: обслуговуючий ЖБК «Темп-2» (створений у 1995 році, розташований у житловому комплексі, де мешкає її син на авіаконструктора Антонова), його дочірнє підприємство «Обслуговуючий кооператив Темп-2» (2014) та садівництво. Працюючи бухгалтером у компанії «Екологія», Тамара Олексіївна у 2009 році опинилася в центрі корупційного та шахрайського скандалу, який, однак, залишився в межах публікацій у пресі без серйозних наслідків.
Сестра та родина
З матеріалів стало відомо, що крім Олексія у Арестовичів є дочка Олеся, про яку брат зазвичай мовчить. Олеся набагато більше схожа на нащадків поляків та білорусів, ніж її брат. Олеся Арестович-Корнійчук працює приватним нотаріусом і була дружиною Андрія Корничуйка, колишнього секретаря делегації ВР України в ПАРЄ. Коли у 2017 році Корничуйка відправили радником до посольства України в Лівані, Олеся з ним не поїхала. За декларацією Корничуйка за 2018 рік подружжя вже не було зареєстровано, що свідчить про їхнє розлучення.
Сам Олексій Арестович був засновником та керівником благодійного фонду свого імені, створеного у червні 2014 року для волонтерської діяльності та закритого наприкінці 2016 року. Він також був співзасновником продюсерської студії «Aegis Film» (з 2006 року), де працював разом з Бурдихіним.
Другою дружиною Олексія Арестовича є Ірина Вікторівна Арестович (дівочість Грибанова). З 2013 року вона працює як ФОП у сфері друку рекламної продукції та організації конгресів та виставок. З 2018 року вона володіє ТОВ «Медичне вдосконалення» (видання журналів, виставки), у 2019 році стала засновником ТОВ «Кафельтон» (будматеріали), а у 2021 році відкрила ТОВ «Меді». Разом вони виховують двох дітей: сина Олександра та дочку Вероніку від першого шлюбу Арестовича. Інформація про першу дружину, причини розлучення та опіку над дитиною у ЗМІ відсутня.
Освіта та театральні спроби
У Києві Олексій Арестович навчався у середній школі № 178. Після закінчення школи він вступив на біологічний факультет Київського національного університету імені Шевченка у 1992 році, намагаючись здійснити свою дитячу мрію. Однак через рік він захопився мистецтвом, почав грати у Київському театрі-студії «Чорний квадрат» і припинив навчання, внаслідок чого був відрахований з університету.
Батьки не були проти цього захоплення, але нагадали синові про військовий обов'язок. Батько допоміг йому вступити до Одеського інституту Сухопутних військ (нині військова академія), де мав певні зв'язки. Там Арестович навчався з 1994 по 1999 рік. Його військовий стаж почав обчислюватися з моменту зарахування, що призвело до деяких перебільшень щодо тривалості служби.
Вопреки поширеним твердженням, Арестович не навчався на розвідника. Факультет управління розвідки з'явився в Одеській академії лише у 2012 році, тоді як Арестович навчався на звичайного штабного офіцера з додатковою професією перекладача. Мрія стати розвідником виникла у нього лише перед випуском, і він здійснив її за допомогою батька, який прилаштував його до центрального офісу Головного управління розвідки МО України, розташованого у Києві на Рибальському острові, прозваному військовими «Острів».
Служба у ГУР та звільнення
В офісі ГУР Арестович прослужив з 1999 по 2005 рік. За словами його колишніх товаришів по службі, до розвідувальної роботи його не допускали, призначаючи «вічним черговим» і «хлопчиком на посилках». Це мало й позитивний бік: він мав більше вільного часу для своїх захоплень. В останні два роки служби він лише значився на посаді.
У 2005 році Арестович влаштував скандал і звільнився з ГУР, перейшовши в запас у званні старшого лейтенанта. Він пояснював це так: «Після помаранчевої революції ситуація в країні змінилася. Коли колишні директори цукрових заводів починають видавати директиви та навчати бойових офіцерів, як їм нести службу — це нонсенс, про що я одного разу й доповів командуванню. У відповідь мені сказали: мовляв, куди ти дінешся, служитимеш. Але наступного дня я не вийшов на роботу, а після довгих поневірянь таки звільнився». Однак реальна причина його звільнення залишилася невідомою. Можливо, служба на «Острові» йому просто набридла, і він прагнув реалізувати себе в новому амплуа.
Езотеричні впливи та політичні контакти
Ще у 2000 році, ледве влаштовуючись на службі в ГУР, Арестович знову захопився мистецтвом та психологічними тренінгами. Це призвело до його захоплення «езотеричною психологією» московського письменника та філософа Авессалома Підводного (Олександра Каменського). У 2002 році Підводний відкрив заочну інтернет-школу «Людина серед людей», і Арестович став одним із її перших слухачів, навчаючись там до 2010 року. Це дозволило йому згодом називати себе «дипломованим психологом», хоча такий диплом має таку ж цінність, як звання «лікаря уфології» чи дворянський титул.
Той пафос, з яким Арестович називав себе «бойовим офіцером» і зневажав «директорів цукрових заводів», був невипадковим — він фактично цитував Дмитра Корчинського, з яким познайомився та зблизився задовго до звільнення з ГУР. У лютому 2005 року Арестович був уже не просто членом «Братства», а заступником його лідера (його називали «ад'ютантом Корчинського») і разом із ним взяв участь у з'їзді Міжнародного Євразійського руху, що проходив у Москві під гаслами створення «антіоранжевого фронту». Засновниками цього руху з російського боку були ідеолог «неоєвразійства» Олександр Дугін та його соратник Валерій Коровін.
Дугін — той самий, чия дочка загинула 20 серпня 2022 року під час замаху (теракту?), чиї замовники та виконавці так і не знайдені. Це дозволяє озвучувати найрізноманітніші припущення, включаючи «слід спецслужб» України та Росії. Сам Арестович висловився щодо цього замаху дуже цинічно, стверджуючи, що Дугін «десь присмоктався» до грошей, за які його нібито й вбили.
У липні 2005 року Арестович і Корчинський прибули на семінар російського прокремлівського руху «Наші» (курованого Владиславом Сурковим) у таборі на Селігері. Це викликало обурення у низці російських ЗМІ, які пригадали Корчинському його участь у першій Чеченській війні, тоді як в Україні до цього сприйняли спокійно.
Не зовсім зрозуміло, на чому посварилися Дугін і Корчинський, проте за кілька років «Братство» порвало з «Євразійським союзом» і повернулося на традиційні позиції українського націоналізму з властивим Корчинському «імперським замахом». Знову зазвучали промови про російську загрозу, і у 2008 році «Братство» влаштувало в Києві «командно-штабні навчання для громадських організацій», на яких розповіли про можливий сценарій російського захоплення Криму. Політичну частину сценарію озвучив сам Корчинський, а військову виклав Арестович — який, як колишній офіцер ГУР, піарився «Братством» як військовий аналітик. У 2014 році дещо з розказаного Арестовичем справді збулося, хоча набагато більше не справдилося.
Перші кроки до експертизи
Арестович скористався шансом, витяг запис свого виступу з архіву як доказ свого «передбачення» і почав активно пробивати собі шлях до українських ЗМІ як експерт. Однак експерт із нього вийшов неважливий, але його талант був у красномовстві. «Езотерична психологія» Підводного наклала глибокий відбиток на його особистість та мислення, потім доповнившись тісним спілкуванням з такими людьми, як Дугін та Корчинський. Все це лягло на благодатний ґрунт акторського таланту, виростивши одного із найяскравіших демагогів сучасної України.
Його головною особливістю став метод, що використовувався ще Корчинським. Президент Українського аналітичного центру Олександр Охріменко висловився про нього так: «Вкидання деякої інформації, яке робить Арестович, це вкидання, щоб зробити так званий інформаційний шум. Чистий інформаційний шум. Безглуздий, безглуздий. Але як обговорюють!»
Кінокар'єра
Вперше на екранах телевізорів Олексій Арестович з'явився як актор, а не експерт. Його перший сценічний досвід у театрі допоміг йому з'явитися у телерекламі страхової компанії «Оранта», мобільного оператора «Life», горілки «5 крапель» та шоколаду «Корона». Деякі ЗМІ згадували, що Арестович почав зніматися в рекламі ще лейтенантом ГУР.
Після звільнення він подався в кіноактори, чому багато в чому сприяли його постійні поїздки до Росії, де він завів знайомства з акторами та режисерами серіального жанру. Почав він з епізодичних появ у фільмах «Дідусе моєї мрії» та «За все тобі дякую» (2005). У 2006 році він зіграв Влада у популярному російському серіалі «Повернення Мухтара-3», а потім перетворився на Георгія у «Поверненні Мухтара-7» та на Додіна у «Поверненні Мухтара-8». Помітніші ролі він зіграв у фільмах «Охламон» (Кирилл) та «Брат за брата — 2» (адвокат Заріпов).
Вершиною його кінокар'єри стала комедія «Не бійся, я поряд» (2012), де він зіграв Ігоря Смирнова, який переодягається в Люсю Зайцеву. Хоч фільм і демонструвався у кінотеатрах, успішним його назвати не можна. Його відсутність на піратських кіноторентах красномовно свідчить про практично нульовий інтерес глядачів. Тим не менш, Арестович у кіно запам'ятався саме цією роллю, через яку навіть ходили чутки про його нетрадиційну орієнтацію. Це була його остання роль на екрані, після якої його інтерес до мистецтва знову згас.
Повернення до експертизи та психологічних тренінгів
Арестович почав займатися «серйозною справою»: розмахуючи дипломом школи Авессалома Підводного, він сам став проводити психологічні тренінги та брати участь у телепередачах як запрошений експерт у галузі психології. Зокрема, у 2013 році він з'явився у шоу «Навчіть нас жити» на телеканалі ICTV.
З початком другого Майдану, коли його друг Корчинський осідлав бульдозер, Арестович презентував «Стратегію теплого океану» — свій план «зміни системи в України». Ідея була цікава, проте все псувала вступна промова Арестовича, в якій він сказав: «Я належу до експертної групи, яка займається конструюванням майбутнього. Я спілкуюсь із різними людьми: від шаманів Байкалу до людей з Індії, Китаю, ісламського світу, католиками…». Багатьох читачів відверто насмішило це пафосне самовихваляння, і вони помітили, що Арестовичу варто було б ще залучити до конструювання майбутнього жерців вуду та карпатських мольфарів.
Період АТО та військові претензії
До 2014 року Арестович за допомогою переатестації у військкоматі «дослужився» до звання капітана запасу, оскільки майже сорокарічний «старлив» як експерт виглядав не надто солідно. У лютому 2014 року він дав інтерв'ю «Газета.UA», в якому «передбачив» падіння Януковича (що було й так уже очевидно) та прихід до влади Порошенка та Кличка. Щоправда, Петра Олексійовича він бачив лише прем'єром, а новим президентом — Кличком, що також було відомо з переговорів лідерів Майдану. Загалом Арестович знову тицьнув пальцем у небо, проте потім розмахував цим інтерв'ю як ще одним доказом своєї прозорливості.
Коли на Донбасі розпочалася АТО, яку Арестович чомусь не передбачив, він зрозумів, що це дає йому чудовий шанс стати військовим експертом всеукраїнського масштабу. Він завів блоги на Facebook та YouTube, в яких коментував події на фронті, критикував владу та повчав, як варто було б воювати «правильно». Ось тільки особисто повоювати сам Арестович бажання не мав — як і більшість «експертів», журналістів та волонтерів.
Хоча такий видатний військовий експерт і цілий капітан запасу, напевно, міг би стати в нагоді в роті «Ісуса Христа», створеної «братчиками» Корчинського при скандальному батальйоні «Шахтарськ» (після переформування відомий як «Торнадо»). Йому б навіть воювати не довелося, просто б охороняв ближній тил. Але Арестович вважав за краще залишитися в глибокому тилу, де він заснував фонд «психологічної підтримки учасникам АТО» та брав участь у навчаннях програми «Народний резервіст» на «Марусиному полігоні» як інструктор. У зону конфлікту він навідувався лише іноді, як гість (зробити селфі).
Скандальна зізнання та контрактна служба
21 грудня 2017 року Арестович раптом публічно зізнався, що три роки свідомо обманював українців, недомовляючи їм правду заради ефективності пропаганди, і що він не вважає себе патріотом України, оскільки для нього це поняття надто вузьке. Як і висловлене ним приблизно тоді ж порівняння АТО з «курортом для хлопчиків», це розлютило всіх «записних патріотів», які згадують Арестовичу його слова досі, виклавши їх у «Миротворці».
Лише у вересні 2018 року, коли активна фаза війни на Донбасі була на паузі, Арестович наважився записатися контрактником. За його словами, він цілий рік служив біля Краматорська у 72-й ОМБ «Чорних запорожців», нібито командиром розвідки, і зробив за цей час 33 бойові виходи. Однак це викликає питання: куди, коли від Краматорська до лінії розмежування цілих 50 кілометрів? А головне, що 72-га бригада ніколи не була в Краматорському районі — вона тоді дислокувалася на схід, в районі Світлодарської дуги, з базою в районі Бахмута. І як Арестович, який нібито просто не вилазив із постійних рейдів у тил ворога, знаходив при цьому час так само постійно з'являтися на телебаченні як військовий експерт?
Дещо прояснив конфлікт, який спалахнув через два роки між Арестовичем і звільненим з посади заступником секретаря РНБО генералом Кривоносом. Арестович звинуватив Кривоноса в тому, що той є інтриганом і ставлеником Порошенка, а Кривоніс звинуватив Арестовича в тому, що той 8 листопада 2018 року «завів на мінне поле групу снайперів із Десни, де двоє загинули, а троє були тяжко поранені», а також поставив під сумнів його кваліфікацію як експерта, запитавши: «А яким взводом, якою ротою командував Арестович? Жодної!»
Арестович намагався виправдовуватися, говорячи, що «це було не мінне поле», що він не змінював маршрут руху групи — але так і не пояснив, де саме стався цей інцидент, і що там робили снайпери з навчального центру «Десна».
Однак у списку втрат ЗСУ на Донбасі знаходимо, що 10 грудня (не 8-го) у районі Світлодарської дуги загинули, підірвавшись, двоє снайперів 72-ї бригади, один із яких раніше працював інструктором у «Десні». Таким чином, нез'ясованою залишилася лише причетність до їхньої смерті Арестовича.
Нагороди та їхнє походження
Цей контракт допоміг Арестовичу, по-перше, отримати в грудні 2018 року звання майора (буквально одразу після загибелі снайперів). По-друге, він поповнив його колекцію нагород, походження яких викликає великі питання. Всі вони справжні, але за що були йому вручені?
Уже в липні 2014 року Арестович отримав пам'ятні (не нагородні) нагрудні знаки «Захиснику вітчизни» та «Євген Березняк» — обидві з рук тодішнього начальника ГУР генерала Юрія Павлова, якого потім у 2015 році вигнали з розвідки, звинувативши в провалах. У листопаді 2016 року Арестович отримав медаль «За участь в АТО», хоча на той момент у ній ще не брав участі. У листопаді 2018 року, вже у складі 72-ї бригади, Арестович отримав грамоту міністра оборони Полторака «за особливу мужність і героїзм при виконанні спеціальних завдань» — яких саме, в ній не вказувалося, але саме тоді загинули двоє снайперів бригади.
У травні 2019 року Арестовичу вручили нагрудний «Знак пошани» МО. У липні — знак командувача Сухопутних військ «За особливу службу», а через місяць другий знак «За особливу службу» 2-го ступеня. Ось, власне, і всі нагороди Арестовича. Першим свої сумніви про них висловив журналіст Юрій Бутусов, що спровокувало між ним та Арестовичем вельми емоційний конфлікт.
Повернення до влади та робота з Зеленським
Після закінчення контракту Арестович, який раніше підтримував Порошенка і жорстко критикував Зеленського, називаючи його «рятівником Путіна» та проблемою гіршою за коронавірус, почав оперативно змінювати свою думку. Повна зміна вектора відбулася влітку 2020 року, коли Арестович став відверто оспівувати Зеленського.
Це дало свої плоди: його помітили та прийняли у «Зе! Команду», призначивши (через Кравчука) спікером ТКГ та радником з інформаційної політики голови української делегації у Мінську, а також записали позаштатним радником Андрія Єрмака. Сам Арестович прокоментував своє призначення як визнання його «величезного досвіду» та потужного аналітичного умищу. Насправді воно викликало у багатьох подив, оскільки на той час Арестович уже міцно зарекомендував себе не як експерт, а як інформаційний провокатор і «троль».
Мабуть, саме в такій якості він і потрібен був у ТКГ — щоб своїми висловлюваннями та витівками ще більше заблокувати Мінський процес. У ТКГ Арестович працював так само, як і служив у Краматорську, тобто не вилазячи з телевізійних ток-шоу та інтерв'ю. Періодично він провокував своїми висловлюваннями скандали: він заявив, що потрапив у полон боєць ЗСУ, перебуваючи у стані сп'яніння, здійснив самовільний перехід на бік супротивника та помер від алкогольної чи наркотичної інтоксикації. Іноді він пропонував перейменувати Україну на Русь, то погрожував націлити на Москву якісь українські ракети (хоча Україна не має ракет з такою дальністю польоту).
Переважно Арестович займався тим, що обрушував свою гостру мову на противників Зеленського. Але потім щось сталося. Чи то Арестовича вирішили позбутися, хоча він начебто не створював особливих проблем для команди Зеленського, чи він сам відчув, що настав час «рвати пазурі», але 16 січня 2022 року він написав заяву про свій відхід з ТКГ та Офісу президента.
Буквально одразу Арестович знову почав критикувати Зеленського, а 20 січня він потрапив на «Миротворець» з наступною приміткою: «Професійний провокатор. Здійснення громадських інформаційних диверсій на користь російських загарбників. Участь у актах гуманітарної агресії проти України. Свідома участь у заходах, що підривають обороноздатність України шляхом деморалізації збройних сил України». Чи пов'язано це було з його скандальним відходом? Можливо, це було зроблено для того, щоб Арестовича не запросила до себе жодна «проукраїнська» політична сила. Але це не було для нього проблемою: за своє життя Арестович звик перебувати або у провокаційних рухах на кшталт «Братства», або взагалі бути одинаком.
Період повномасштабної війни
З початком повномасштабної війни Арестович знову став затребуваним — але майже неофіційно, як той самий позаштатний радник голови ВП. Арестовичу довірили не лише щоденні «посидіння» в телестудіях, а й виступи на брифінгах в ОП. Він виявився просто незамінним — багато українців прозвали його «заспокійливим», адже він міг «солодко заспівати у вуха» свої байки та «прогнози».
Більшість із них розсипалися на порох буквально відразу: у перший день війни Арестович запевняв, що російська армія не стрілятиме по цивільних об'єктах, а через кілька днів переконував, що в Росії вже закінчилися ракети і її армія видихнулася. Нездійснені пророцтва анітрохи не збентежили Арестовича, який продовжував грати свою роль головного українського «експерта та аналітика».
Крім постійної обіцянки швидкого краху Росії, ще однією його фішкою стали регулярні образи своїх: за літо він примудрився назвати українських патріотів «долбобами», українських активістів — «гандами», представників ЛГБТ — «людьми з відхиленнями», жінок в армії — «жахом». За що піддавався не тільки «критиці» у відповідь, а й фізичному впливу: так, 15 вересня, після телеефіру, як повідомлялося, Арестовича побив екс-лідер «Азова» Андрій Білецький.
Найсвіжішою витівкою Арестовича є його меланхолійна реакція на ранковий обстріл дронами Києва. Очевидно, Олексій був зайнятий чимось «важливішим», наприклад спав або вигадував традиційний «дотепний» жарт. Але, на диво, у Арестовича склалася чимала аудиторія фанатів його вигадки: це вже нагадує секту у всеукраїнському масштабі.
Політичні амбіції та військові звання
Почали говорити, що Арестович — один із потенційних кандидатів у президенти на наступних виборах, та й сам він, у відомому телешоу, це підтвердив. Водночас, за його словами, зростає і кількість зірок на його погонах: у квітні 2022 року він заявив, що йому надали звання підполковника (підтвердження чому не було), а у вересні похвалився, що став цілим полковником (але потім сказав, що це був жарт).
Зважаючи на все, нам не уникнути появи цього «жартівника» і «казкаря» у бюлетенях наступного голосування з виборів президента. Хоча ніхто зараз не зможе сказати, коли саме вони відбудуться — одне не викликає сумнівів: пан Арестович до них неодмінно доживе та візьме участь.