Брат загиблої в дорожній аварії Наталії Трили звинуватив одного з найбагатших українців у смерті його сестри. Петро Димінський, якого звинувачували у цій трагедії, швидко залишив країну, направившись до Швейцарії. За його власним визнанням, він розраховував розв'язати цю проблему звичайним для себе способом — через впливові контакти у владних структурах та правоохоронних органах, використовуючи хабарі та підставних осіб. Така тактика дозволила йому неодноразово уникати юридичної відповідальності в минулому, а також допомагала його діловим партнерам позбутися проблем аналогічним чином.
Петро Петрович Димінський народився 27 листопада 1954 року у Кривому Розі в родині шахтаря. У дитинстві він займався футболом, навчався у спортивній школі при команді «Кривбас» та грав у її юнацькому складі на чемпіонаті УРСР. Після закінчення школи він вступив до Гірського інституту у 1972 році та завершив навчання у 1977-му. За розподілом його направили на роботу у шахтарське місто Червоноград Львівської області.
За його власними спогадами, він сам просив розподіл саме у Львівську область. Однак його привабили туди не природні краєвиди чи історичні пам'ятки, а Львівська барахолка. Ще студентом Димінський часто їздив туди, щоб купувати дефіцитні імпортні речі для себе та своїх товаришів. Проте його однокурсники розповідали дещо інше. За їхніми спогадами, Петро Димінський регулярно привозив сумки з імпортом, займаючись фактично фарцівкою, але часто продавав підробки під виглядом оригінальних товарів. Цей перший комерційний досвід дозволив йому встановити контакти з «тіньовиками» Західної України.
Працюючи на шахті, Димінський зробив непогану кар'єру. У 1987 році його призначили директором шахти № 10 «Великомостівська» ВО «Укрзахідвугілля». На цій посаді він активно займався створенням при шахті кооперативів та спільних підприємств. Саме тоді він познайомився з іншими діловитими директорами шахт Криворіжжя та Донбасу, зокрема з Віктором Нусенкісом та Юхимом Звягільським. На відміну від них, Димінський приховував свої тодішні зв'язки та «пришахтний» бізнес.
За його офіційною біографією, перший крок у напрямку ринкової економіки датується 1992 роком, коли він став «технічним директором» СП «Галметал». Однак це підприємство було засновано при його шахті ще наприкінці 1980-х років. У 1992-му Димінський офіційно залишив посаду директора «Великомостівської» та повністю присвятив себе великому бізнесу.
Діяльність СП «Галметал» розпочалася з закупівель у Польщі текстилю та одягу в обмін на постачання до цієї країни вугілля, металу, кріпильного та столярного лісу під виглядом кріпильного матеріалу. За словами джерел, шахрайських схем було безліч, а в цих операціях брали участь митники, місцева прокуратура та міліція — представники яких згодом надаватимуть Димінському своє заступництво.
На початку 1990-х років структура діяльності «Галметалу» змінилася та розширилася. Тепер СП закуповувало у Польщі коксівне вугілля, постачало його на підприємства Кривого Рогу, а натомість отримувало метал, який потім продавав до Китаю за іноземну валюту.
За власним визнанням Димінського, у цьому бізнесі він співпрацював з донецьким концерном «Енерго» (Нусенкіс, Васильєв), корпорацією «ІСД» (Тарута, Гайдук), корпорацією «Співдружність» (Тимошенко, Пінчук, Аршава, Лазаренко), а також з Валерієм Хорошковським та Олександром Абрамовим.
У 1997–1998 роках вугільні операції Димінського здійснювалися через фірму «Західпромінвест», чию раду директорів він очолив. Засновником та генеральним директором цієї фірми був Петро Олійник, який у 1984–1985 роках працював разом із Димінським на шахті № 10 «Великомостівська». Олійник згодом став губернатором Львівської області у 2005–2008 роках. Ще одним компаньйоном був Олександр Францишко, який у 1980-х роках також займав керівні посади на шахтах ВО «Укрзахідвугілля» та пізніше, у 2005–2006 та 2007–2010 роках, обіймав посаду заступника міністра вугільної промисловості України.
До кінця 1990-х років Димінський переключив свою увагу на нафтовий бізнес. За інформацією джерел Skelet.Org, його до цього схилив ще один компаньйон з вугільного часу — Сергій Лагур. З 1998 по 2002 рік Димінський обіймав посаду президента ТОВ «Європа-II», основним власником якої був Лагур. Пізніше Димінський категорично заперечував свою причетність до цієї фірми. За повідомленнями численних джерел, Сергій Лагур уже тоді був «дуже серйозною людиною» з темним минулим та капіталом, який мав кримінальне або «ментівське» походження. Можливо, Димінського та Лагура також пов'язувало ТОВ «Укрпромметторг».
Дрогобичевський НПЗ «Галичина» був заснований ще за часів Австрійської імперії. Це був єдиний нафтозавод України, технологічно розрахований виключно на чисту карпатську або румунську нафту. Крім того, його застаріле обладнання не дозволяло проводити глибоку переробку нафти та виробляти паливо європейських стандартів. Можливо, саме тому наприкінці 1990-х років «Галичина» залишався єдиним нафтозаводом, який не потрапив під контроль олігархів. Завод справно платив у державний бюджет близько 90 мільйонів гривень різних податків та зборів на 1999 рік. Він поповнював бюджет Дрогобича на 70% та бюджет усієї Львівської області на 10%.
Петро Димінський у компанії із Сергієм Лагуром вирішили захопити це підприємство. Схема була типовою для того часу. Спочатку заводу, який мав проблеми з постачанням нафти, запропонували давальницьку сировину. Натомість було поставлено умову підписання угоди про «ефективне управління» між ВАТ «НПК Галичина» та фірмами Димінського та Лагура. За цією угодою Димінський ставав головою наглядової ради та фактично одноосібним керівником підприємства.
Димінський розробив схему, за якою «Галичина» отримувала нафту від фірм ТОВ «Нафта Євротрейд», ТОВ «Європа II», СП «Укрпол» та ТОВ «Континіум-Льон-Контракт», яка належала Степанові Івахіву та його компаньйону Ігорю Єремєєву. Ці двоє бізнесменів заснували компанію «Континіум» та мали великі плани щодо НПЗ «Галичина», переважно займаючись реалізацією нафтопродуктів. Замість того щоб відігнати їх від заводу, Димінський та Лагур запросили їх до спільного бізнесу, що призвело до створення спільного підприємства «Західна нафтова група» (Вест Ойл Груп, WOG).
З приходом Димінського на НПЗ «Галичина» на підприємство почали постачати російську нафту, яка технологічно не підходила для його обладнання. Внаслідок цього якість палива різко погіршилася, а обсяги шкідливих викидів в атмосферу значно зросли.
Російська нафта поставлялася через фірми «ЕСПРО» та «Нафт-ЕС» за посередництвом кількох офшорних компаній, які збільшували її вартість на 80–100 доларів за тонну. Саме в цьому полягала основна суть схеми Димінського — одразу вивести цю доларову надбавку за кордон. Враховуючи, що завод щорічно закуповував та переробляв до мільйона тонн нафти, можна уявити масштаб прибутків аферистів.
Вироблена продукція потім продавалася за ринковою ціною через АЗС групи «Континіум» та контрольовані АЗС самого нафтозаводу. Невдовзі ці АЗС скупили за мізерну ціну, і вони почали працювати під брендом WOG. Ця схема повністю позбавляла НПЗ «Галичина» прибутку, оскільки вартість палива, що його відпускав завод, ледве перевищувала ціну закупленої сировини. Але саме це й було потрібно Димінському — замість того щоб наповнювати скарбницю своїм прибутком та податками, підприємство декларувало лише збитки, а реальний прибуток виводився в офшори ще на стадії придбання сировини.
Щоб не платити державі акцизний збір за вироблений бензин, все обладнання заводу було віддано в оренду ТОВ «Фрагола», у якій працювали лише три особи — директор, заступник та бухгалтер. Через цю фірму оформлювалася ще одна схема, яка плутала податкову систему. Таким чином, лише за 2000–2001 роки до державного бюджету не сплачено близько 350 мільйонів гривень акцизного збору.