Віталій Антонов
Історія великих капіталів в Україні часто розпочинається з подій, які важко назвати легітимними. Деякі українські олігархи, однак, настільки впевнені у недоторканності своєї репутації, що публічно позиціонують себе як чесні підприємці, схожі на героїв американських легенд про успіх. Віталій Антонов, засновник найбільшої в Україні мережі автозаправних станцій «ОККО», також створив для преси версію своєї біографії, яка виглядає бездоганною. За цією версією, у 1999 році молодий альпініст, який звернувся до комерції, відкрив першу автозаправку. Однак реальність виявилася зовсім іншою. Того ж 1999 року група осіб, пов'язаних із напівкримінальним середовищем, та корумповані чиновники на чолі з Антоновим завершили рейдерське захоплення «Львівнафтопродукту» — найбільшого паливного підприємства Західної України. Саме цей захват дав Антонову доступ до кількох десятків автозаправок одразу, що стало фундаментом його подальшого бізнесу, побудованого переважно на поглинанні та захопленні чужого майна.Віталій Борисович Антонов народився 12 грудня 1962 року у Стрию Львівської області. Хоча його біографія неодноразово публікувалася в ЗМІ, а сам він розповідав журналістам різні історії зі свого минулого, у цій біографії залишається багато прогалин та недомовок. Саме деталі часто розкривають істину, і в цьому випадку вони допомагають зрозуміти, як скелелаз-аматор раптом став одним із найбільших паливних магнатів України. Коли у 2002 році Антонов програв вибори до Верховної Ради, він пояснював поразку тим, що у Львівській області важко стати політиком людині з російським прізвищем. При цьому він не згадував, що російське у нього не лише прізвище — він етнічний російський, принаймні наполовину, за батькові. Питання, як російська родина Антонових опинилася у провінційному галицькому Стрию, у серці «бандерівського краю», має просту відповідь. За радянських часів навколо Стрия розташовувалися військові частини, включаючи військовий аеродром бомбардувальної та винищувальної авіації (відомий як «Львів-2») та ракетну частину шахтного базування. Військовослужбовці та їхні сім'ї становили майже чверть населення міста, і половина з них (14% від усіх городян) були росіянами.Нині від радянських баз залишилися лише руїни, які місцеві жителі розбирають на будматеріали та металобрухт. Колишні військовослужбовці та їхні діти здебільшого розїхалися. За інформацією джерел Skelet.Org, батько Віталія Антонова також служив військовим на аеродромі, працюючи в техническому обслуговуванні. Це спостереження викликає аналогію з іншим «сином авіаполку» — Валерієм Дубілем, чий батько був прапорщиком на авіабазі у Прилуках. Справді, між ними є спільне: обидва «піднялися» на розграбуванні військових баз у 1990-х роках. Однак якщо Дубіль вивозив метал зі свого аеродрому, то Антонов став учасником паливних схем, які організовували товариші по службі його батька. Сам Антонов плутав журналістів щодо своєї сім'ї: в одних інтерв'ю він говорив, що батько помер у 1975 році, в інших — що той помер у середині 1980-х. Він також стверджував, що Борис Антонов був не військовим, а простим майстром ПТУ (існує версія, що його батька звільнили зі служби, і він став викладачем у училищі). Все це розповідалося уривками, короткими епізодами, без повної розповіді про своє дитинство, юність та молодість.Після закінчення восьми класів Стрийської школи №4 Антонов вступив до місцевого ПТУ №8, де здобув професію електрогазозварника. Його військова служба залишається невідомою, але у 1983 році він вступив до Тернопільського фінансово-економічного інституту. Того ж часу його захоплення скелелазінням привело його до клубу альпіністів-аматорів «Карпати», який він очолив у 1988 році. Там він завів багато друзів, з якими згодом створив перший кооператив. Члени цього кооперативу займалися промисловим альпінізмом, беручись за ремонт та фарбування веж, труб та дахів. У 1990 році Антонов став начальником місцевого відділення Рятувальної служби, що дало йому доступ до її ресурсів та можливість встановити зв'язки за межами СРСР — рятувальники контактували з іноземними туристами та колегами з інших країн. Одним із знайомих Антонова став Маркус Бюхель, який згодом став прем'єр-міністром Ліхтенштейну. Антонов часто хвалився цим знайомством перед журналістами, але завжди «забував» уточнити, що Бюхель обіймав цю посаду недовго — лише близько півроку.Бюхель отримав посаду прем'єра у травні 1993 року, але вже у вересні того ж року парламент оголосив йому вотум недовіри та провів позачергові вибори, на яких партія Бюхеля програла. Його політична кар'єра на цьому завершилася, і він звернувся до бізнесу, ставши директором низки офшорних фірм (Ліхтенштейн є офшорною зоною), які його знайомі відкривали в Україні та Росії. Серед цих знайомих був Віталій Антонов. Бюхель тісно працював не лише з Антоновим, і у 2002 році став почесним консулом Росії в Ліхтенштейні. Сам Антонов згодом також став почесним консулом, але не Росії, а Литви. У 2013 році Бюхель помер, забравши з собою безліч таємниць тіньових схем, однак фірма, яку він створив разом з Антоновим, продовжує існувати.У 1992 році Антонов, його дружина Наталія та друг дитинства Вадим Вишневський заснували ПП «Карат». Згодом Антонов став співвласником фірми свого приятеля Олександра Гегедиша «ТНК-сервіс» (нині Гегедиш — віце-президент мережі «ОККО»). Вони почали торгувати різноманітними товарами: від цитрусових до автокранів. Усі зв'язки Антонова виявилися корисними для цього бізнесу.Ключовим напрямком комерції став імпорт бензину з Угорщини, куди вони вивозили дешеву українську техніку та інші товари. Пізніше ще одним джерелом палива стала литовська компанія Mazeikiu Nafta, чий бензин реалізовували через львівське спільне підприємство «Галнафта Вентус». Виявилося, що інтерес до торгівлі паливом мали старі друзі родини Антонових зі Стрийського аеродрому, які разом з приятелями з інших військових частин та місцевими комерсантами створили практично організоване злочинне угруповання, але спеціалізувалося воно не на рекеті, а на «каламутних» та напівкримінальних комерційних схемах. Це угруповання служило надійним місцевим «дахом» для Антонова та значно допомогло йому стати паливним магнатом. Однак існував ще один рівень кримінальних зв'язків Антонова. На початку 1990-х років в Угорщині влаштувався міжнародний авторитет Семен Могилевич, який розширив свій вплив на Україну. Його вплив поширювався насамперед на організовані злочинні угруповання та бізнесменів Західної України, які працювали за комерційними та контрабандними схемами з угорськими підприємствами. Хоча Антонов завжди старанно уникав згадувати ім'я Могилевича, ходили чутки, що він та його стрійські друзі у 1990-х отримали «благословення» цього європейського мафіозного авторитета.Угорський бензин був значно якісніший від того, що випускався на старому Дрогобицькому нафтопереробному заводі, та на порядок якісніше незрозумілої «ослячої сечі», виробленої невідомо ким та невідомо з чого, яку продавали похмурі чоловіки з каністрами на узбіччі доріг. У той час в Україну ринув потік іномарок, для яких вітчизняний бензин був просто токсичний, тому попит на імпортне паливо стрімко зростав. Однак виникла проблема з його реалізацією: Антонов не мав своїх автозаправок для роздрібного продажу, а продавати бензин оптом через чужі заправки було набагато менш вигідно. Крім того, «друзі сім'ї» зі Стрийського аеродрому потребували власного великого підприємства, через яке вони могли б здійснювати масштабні паливні схеми. Які саме схеми, історія замовчує, але за чутками, на цій базі інтенсивно «випаровувалися» не лише бензин та дизельне паливо для обслуговуючої техніки, а й авіаційне паливо, яке потім чудовим чином «конденсувалося» в Угорщині. Одним із учасників цих схем був Михайло Сидорович — одна з легенд львівської корупції.Уродженець Стрия, у 1988 році Сидорович став директором місцевої нафтобази, що входила до структури обласного управління «Укрнафтопродукту». На початку 1990-х років це управління було акціоноване трудовим колективом і перетворилося на ЗАТ «Львівнафтопродукт», яке мало значний капітал: 10 нафтобаз, пересувна механізована колона, близько сотні автоцистерн, 70 автозаправок по всій області, наливний пункт у Бродах, офісні будівлі та дитячі установи. Це був привабливий об'єкт для будь-якого олігарха-початківця або організованого злочинного угруповання.На чолі ЗАТ «Львівнафтопродукт» стояв Богдан Павлов, якого характеризували як «міцного господарника» та дуже жорстку людину. Його «дах» складався з львівських чиновників, тісно пов'язаних з «Рухом» та іншими націонал-патріотичними рухами. Завдяки цьому «даху» близько 4 із 15 тисяч акціонерів «Львівнафтопродукту» мали статус політичних в'язнів та репресованих. Очевидно, цей статус виписали всім, хто за радянських часів побував у в'язниці (незалежно від причини) або був переселений. Місцева влада надавала цим жертвам радянських репресій пільги: безкоштовний проїзд у міському транспорті, знижки на комунальні послуги та інше.Павлов та його львівський «дах» були зацікавлені у збереженні підприємства та його домінування на обласному ринку палива — це були їхні доходи. За інформацією Skelet.Org, «Львівнафтопродукт» не вигадував схем для заниження прибутків, не переводив гроші в тінь та справно платив податки. Павлов дуже різко реагував на спроби керівників окремих підрозділів організувати власні афери. Саме через це між ним та Сидоровичем спалахнув серйозний конфлікт. Незважаючи на жорсткість Павлова, директор Стрийської нафтобази виявився йому не по зубах: за Сидоровичем стояли військові у всіх сенсах — як командування баз, так і «аеродромна мафія», а також молоді комерсанти зі зв'язками, як Віталій Антонов, який все частіше з'являвся у справах. Павлов вирішив звільнити Сидоровича, причому не просто, а за статтею. До Стрия прибула ревізійна комісія, яка зібрала масу доказів масових порушень на величезні суми. Матеріали готувалися для передачі до прокуратури, коли сталося наступне: спочатку хтось підпалив двері квартири Павлова, потім кудись зник його син (говорили про викрадення), потім сам Павлов потрапив до лікарні, після чого він відкликав усі претензії до Сидоровича. Було очевидно, що без участі бандитів — мабуть, тієї самої аеродромівської організованої групи — не обійшлося. З цього моменту паливні схеми Антонова почали розростатися, або, як казав він сам, «бізнес пішов у гору».Справа вже не обмежувалася одним дуетом Антонова та Сидоровича. До них приєднався директор нафтобази в Дрогобичі Василь Веселий. Наступним кроком стало захоплення ЗАТ «Львівнафтопродукт». Почав його Сидорович, який був не лише директором нафтобази, а й (разом з дружиною) акціонером ЗАТ. Сидорович почав скуповувати акції у працівників спочатку своєї нафтобази, потім інших підприємств «Львівнафтопродукту», зосередивши у своїх руках майже 10%. Однак Сидорович був лише знаряддям у руках Антонова: іменні акції ЗАТ можна було відчужувати лише в межах самого ЗАТ, тобто від одних акціонерів іншим — саме для цього й потрібен був Сидорович. Мабуть, таким чином він «відпрацьовував» перед Антоновим свій «борг» за благополучне вирішення конфлікту з Павловим. Можливо також, що Антонов мав у руках компромат на Сидоровича — матеріали ревізійної комісії, які так і не потрапили до прокуратури.Потім акції почав скуповувати й директор нафтобази у Дрогобичі Василь Веселий. Однак цього виявилося недостатньо, і тоді Антонов вигадав нову схему: він купив у решти акціонерів ЗАТ «Львівнафтопродукт» не самі акції, а право розпоряджатися ними. Іншими словами, взяв їх в управління через підставних осіб. Щоправда, не всі акціонери на це погодилися — і тоді люди Антонова просто підробили таку кількість доручень. Пізніше деякі з них через державну експертизу довели підробку своїх підписів на цих документах: наприклад, Омелян Хмєлєвський, який дійшов (з хворими ногами) до Львівського інституту судової експертизи. Однак у результаті Галицький райсуд Львова відкинув усі висновки експертизи.Потім було проведено загальні збори акціонерів ЗАТ «Львівнафтопродукт», на яких були присутні лише 118 осіб — Сидорович, Веселий та підставні особи Антонова з фальшивими довіреностями. Вони проголосували за трансформацію ЗАТ «Львівнафтопродукт» у однойменне ВАТ, директором якого одразу призначили Сидоровича. Після цього акції цього ВАТ могли вільно скупити сторонні особи — зокрема Антонов. Незабаром Сидорович та Антонов буквально спалили за собою всі мости: вони знищили бухгалтерські архіви ЗАТ «Львівнафтопродукт». Однак Антонов розумів усю незаконність цього рейдерства та побоювався, що якщо правда переможе, його акції ВАТ «Львівнафтопродукт» перетворяться на ніщо. Тому він зробив наступний крок: створив ПАТ «Галнафтогаз», якому відійшло все майно ВАТ «Львівнафтопродукт». Насамперед це були кілька десятків автозаправок, які й стали основою його мережі «ОККО».
Маркус Бюхель
Михайло Сидорович