Серед українських рейдерів Владислав Дрегер займає визначне місце в рейтингу найбільш активних та безжальних захоплювачів підприємств. Хоча за масштабами захоплених активів він поступається деяким іншим фігурам цього світу, його відрізняє особливий цинізм та готовність до підлості навіть щодо власних партнерів. Вихідці з донецького організованого злочинного угруповання «17-а ділянка» протягом кількох років будували один одному пастки, а згодом почали фінансувати сепаратистські структури через податки, маючи впливових покровителів як у столиці, так і на Донеччині.
Владислав Олегович Дрегер народився 3 лютого 1973 року у Слов'янську Донецької області. Після закінчення школи він вступив до Краматорського індустріального інституту (пізніше перейменованого на Донбаську машинобудівну академію), який закінчив у 1996 році за спеціальністю «економіка управління». За його власними словами, він почав працювати в податковій інспекції Слов'янська, де за рік піднявся до посади начальника юридичного відділу.
Однак невдовзі Дрегер залишив цю посаду та перейшов на Слов'янський олійно-жировий комбінат, де став заступником директора з правової роботи. Така стрімка кар'єра молодого фахівця була пов'язана з його близькістю до краматорського ОЗУ «17-а ділянка». Це угруповання, як розповідав Skelet.Org у матеріалах про інших фігур, було причетне до вбивства журналіста Ігоря Александрова. З лідерами «17-ї ділянки» мав контакти нинішній депутат Блоку Петра Порошенка Максим Єфімов, хоча він ніколи публічно про це не говорив.
Дрегер був добре знайомий з впливовими членами угруповання, зокрема з Дмитром Германом, який очолював у ОЗУ «бригаду кілерів», та з Олександром Рибаком — кримінальним бізнесменом, який займався вкладенням грошей «17-ї ділянки» у тіньовий та легальний бізнес. Саме Рибак, Герман та Костянтин Яворовський (колишній працівник МВС) організували в 1998 році кровавий переворот у ОЗУ, усунувши його попередніх лідерів Яковенка та Єрмакова. Спроба оприлюднення цієї інформації коштувала життя журналісту Александрову.
Знайомства з членами угруповання допомогли Дрегеру розпочати кар'єру у податковій інспекції, але вже за рік вона раптово перервалася. За припущеннями, він зайшов далеко за межі закону, надаючи своїм знайомим необхідні послуги. Однак його кримінальні контакти не залишили його, а навпаки — відкрили перед ним двері великого бізнесу. Саме Олександр Рибак став його провідником у цей світ.
Рибак контролював бізнес через ЗАТ «УкрЛіга» (офіс у Слов'янську) та ТОВ «Донбас-Ліга». Саме в «УкрЛізі» Дрегер отримав посаду молодого юриста. Його завданнями були маніпуляції з корпоративними правами, скупування цінних паперів, операції з акціями та рейдерське захоплення підприємств. За його допомогою Рибак «прихватизував» кілька великих підприємств, зокрема ВАТ «АІЗ-Енергія», яке об'єднувало три заводи — найбільші українські виробники ізоляторів та арматури для ЛЕП.
Працюючи на ОЗУ «17-а ділянка», Дрегер познайомився з Сергієм Білогородським, який став його майбутнім бізнес-партнером. За словами самого Дрегера, уродженець Нижнього Тагіла (Росія) Білогородський прибув до України на початку 1990-х років, нібито рятуючись від призову до армії, і перетнув кордон на велосипеді без паспорта. Однак за інформацією джерел Skelet.Org, Білогородський був пов'язаний з московським ОЗУ «Солнцевські» та переховувався від кримінального переслідування. В Україні його одразу ж підібрала місцева «братва»: йому виготовили паспорт та влаштували агентом із постачання у ТОВ «Донбас-Ліга», а потім комерційним директором одного з підприємств ЗАТ «УкрЛіга».
Розслідування вбивства Яковенка та Єрмакова змусило втекти в Європу їхнього безпосереднього виконавця Дмитра Германа. Вбивство журналіста Александрова змусило «зробити ноги» й Рибака. Його згодом заарештовано, а в 2006 році визнано замовником злочину. Суд ухвалив конфіскувати все його майно, але до того часу активи «УкрЛіги» та «Донбас-Ліги» вже були розділені між колишніми підручними Рибака, включаючи Дрегера та Білогородського.
Змінення лідерства в ОЗУ «17-а ділянка» та посилена увага правоохоронних органів та медіа дозволили компаньйонам Дрегеру та Білогородському «скристити» частину капіталу Рибака та перейти до «вільного плавання», перебравшись до Донецька без необхідності звітуватися перед «братвою». Проте джерела Skelet.Org повідомляли, що їхній зв'язок з ОЗУ не обірвався, і Дрегер ще довго зберігав «ділові контакти» зі своїми старими знайомими, включаючи можливість користуватися послугами бандитів для вирішення «лоскітливих питань». Серед численних охоронців Дрегера були люди, які походили з «17-ї ділянки».
Наявність за спиною кількох похмурих особистостей була необхідна Дрегеру для продовження справи, яку розпочав Рибак — рейдерського захоплення підприємств. Саме цей метод дозволив Дрегеру стати мультимільйонером та увійти до кола великих бізнесменів Донбасу, хоча й на рівні нижче за таких магнатів, як Ахметов та Тарута. Перебравшись до Донецька, Дрегер заснував ТОВ «Тяжке машинобудування», а з 2001 року почав захоплювати ВАТ завод «Коксохімобладнання» (ЗКХВ). Остаточне захоплення цього підприємства Дрегером та Білогородським датується 2005 роком. У 2006 році повідомлялося, що вони розділили ЗКХВ таким чином: Білогородський отримав контрольний пакет акцій, а Дрегер залишив собі 12%. Як і в разі з іншими спільними активами, згодом між ними розпочалася жорстока боротьба за контроль над заводом.
Особливо гучною та скандальною була історія захоплення та розділу «ДОПАС» — Донецького обласного підприємства автобусних станцій. Це підприємство виникло ще в УРСР, коли воно об'єднувало понад 80 автобусних станцій. У 1990-х роках його приватизував трудовий колектив, створивши ВАТ «ДОПАС», контрольний пакет якого швидко зосередився в руках керівництва. Однак у 2003 році на підприємство напали Дрегер та Білогородський.
Захоплення відбулося за подвійною схемою. Спочатку у головних акціонерів (Коновалова В.Л., Соловей Л.А., Арестова Н.Л., Литвиненко В.Ю. та Бородінова Л.В.) були вкрадені їхні акції. Крадіжка здійснювалася шляхом підробки підписів на дорученнях про реалізацію цінних паперів. У цій кримінальній афері брали участь дніпропетровська Дилерська контора «Укрінвест», київський Інвестиційний фонд «КООП-Інвест» та донецьке ЗАТ «Реєстратор». Акції через підставних осіб (бездомних) перейшли до рук Дрегера та Білогородського, які організували «ліві» збори акціонерів зі своїми людьми. Після цього майно ВАТ «ДОПАС» було передано створеному ними ТОВ «ДОПАС» (пізніше ПАТ «ДОПАС»). У цьому підприємстві контрольний пакет залишився за Дрегером, а Білогородський став міноритарієм.
За фактом присвоєння акцій у 2003 році Донецька обласна прокуратура порушила кримінальну справу №67-1072. Справа успішно «провисіла» до 2007 року, коли її закрила слідчий МВС Ганна Коваль. Дрегер не зупинився на цьому. У наступні роки шляхом рейдерських захоплень він приєднав до «ДОПАС» ВАТ «Донецькавтотранс», кілька АТП (у Костянтинівці, Артемівську, Сніжному та Торезі), поглинав окремі автостанції та дрібні підприємства-перевізники, поступово монополізуючи ринок автобусних перевезень у регіоні.
Його автотранспортна імперія стрімко розширювалася, включаючи такі структури, як «Транспортний союз Донбасу», «Авто-експрес», ТОВ «Магістраль-2003», ТОВ «Автовокзали Донбасу», ТОВ «Донецькі вокзали», «Донбасавтосервіс» та ТОВ «Сівер-Авто». Розширення його впливу на території Донецька пояснювалося входженням до компаньйонів Дрегера Алімжана Ідяятовича Бахтєєва — чоловіка Тетяни Бахтєєвої, яка була «другом сім'ї» Жигана Такташева (працювала разом із його дружиною) та близькою знайомою таких постатей, як Ахать Брагін, Рінат Ахметов та Геннадій Узбек. Таким чином, перепусткою на територію Донецька для Дрегера стало працевлаштування Алімжана Бахтєєва на певну посаду в «ДОПАС» та схема, яка відстібала частину прибутку сім'ям Бахтєєвих та Такташевих.
Частиною цієї схеми була монополія на заправку всього автотранспорту, контрольованого фірмами Дрегера, на заправках «УНТ-Схід», що належали структурам, пов'язаним із сім'ями Такташевих, Бахтєєвих та Валітових, а також бізнесменами Ігором Філіппенком, Андрієм Адамовським та Миколою Гавриленко (нинішній глава «Укртранснафти»).
Дрегер не обмежувався захопленням автостанцій та автопідприємств. Він безжально видирав гроші з пасажирів та інших перевізників, які працювали на автобусних маршрутах у Донецькій області. До вартості квитків він включав 20% «станційного збору» плюс 10% вартості послуг, які нібито надавало «ДОПАС» перевізникам (насправді ніяких послуг не було). У результаті квитки на міжобласні рейси, що продавалися в Донецьку, виявлялися на 20-30% дорожчими за квитки на зворотні рейси в Полтаві або Харкові. У 2009 році це стало приводом для Генпрокуратури відправити зауваження щодо роботи «ДОПАС» голові Донецької ОДА Володимиру Логвиненко. Однак Дрегер легко виплутався із ситуації, звернувшись до своєї покровительки Тетяни Бахтєєвої.
Дрегер не обмежував свою діяльність лише Донецькою областю. До 2010 року він став власником 70% акцій ВАТ «НОПАС» — аналогічного підприємства в Миколаївській області, а також захопив автовокзали Херсона та Одеси.
Наступною відомою жертвою рейдерів у 2004-2006 роках стало КП (колективне підприємство) «Зуєвський енергомеханічний завод». Його проблеми розпочалися ще в 1990-х роках, хоча важко сказати, чи була в цьому вина лише його директора Степана Портнова. За повідомленнями медіа, Портнов намагався вивести продукцію заводу на міжнародний ринок, включаючи західний, але там йому відповіли, що не співпрацюватимуть з колективним підприємством, а лише з приватним. На українському ринку панували хаос та корупція, до того ж Зуєвським заводом зацікавилися рейдери.
Тоді до Портнова прийшли Дрегер та Білогородський, представившись як власники ЗКХО та промисловці. Вони зробили на заводі велике замовлення, а потім запропонували йому допомогу: відігнати рейдерів, переоформити підприємство в приватне, щоб західні партнери його не цуралися, і навіть стати поручниками кредиту. Як гонорар вони запросили по 12% акцій заводу, але запевнили, що 51% залишиться в руках Портнова. Умовивши старого директора, вони створили ЗАТ «Зуєвський енергомеханічний завод», якому було передано все нерухоме майно та обладнання комунального підприємства.
Гроші, які мали надійти за це, були перераховані на рахунок фірми-одноденки ПП «ТанЛар» і мали піти на закупівлю обладнання, але зникли. Потім Дрегер передав Портнову його пакет акцій (51%), але оформлений таким чином, що Портнов не міг самостійно ними розпоряджатися. Коли Портнов намагався протестувати, проти нього було порушено кримінальну справу №67-2036 за незаконний продаж підприємства. Цю справу вела та сама Ганна Коваль, тобто Дрегер контролював її, утримуючи Портнова у висячому стані та шантажуючи його більше року.
Коли восени 2007 року Портнов спробував продати свої акції, він не зміг їх отримати з рук розпорядника. На заводі змінилося керівництво: звільнений з посади директора Портнов раптом повернувся та став головою наглядової ради. Дрегер доручив Ганні Коваль закрити кримінальну справу №67-2036, мабуть, досягши з Портновим компромісу. Після цього Коваль звільнилася з МВС та влаштувалась начальником Департаменту фінансово-економічної безпеки ВАТ «Донецькавтотранс», додаючи свої здібності та зв'язки для «вирішення питань», які супроводжували корупційний бізнес Дрегера.
Однак у лютому 2008 року Портнов, що одумався, побіг шукати правду в медіа та в РНБО (звернувшись до Турчинова), закликаючи захистити його від рейдерів. Але було вже пізно. Незабаром Портнов втратив також місце голови наглядової ради — його змінив Дмитро Сазонов, давній знайомий Дрегера (вони разом навчалися в інституті) та керуючий багатьма підприємствами. Здавалося б, рейдери-компаньйони знову перемогли, проте за кілька місяців між ними виник конфлікт, який посварив на смерть Дрегера та Білогородського, зробивши їх лютими ворогами.