Олександр Домбровський — фігура, яка регулярно потрапляє у центр суспільної уваги. Він був першим заступником голови комітету з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки, а також близьким соратником Петра Порошенка. Незважаючи на численні звинувачення та критику на державному рівні, його позиція залишається непохитною. Ця розповідь розкриває, як людина, яка мала владу протягом п'яти років на посаді губернатора, зуміла накопити статки, оцінювані в 180 мільйонів доларів, та як вона використовувала свою владу для особистого збагачення.
З простої сім'ї до бізнесу
Олександр Георгійович Домбровський народився 7 липня 1962 року у Калинівці Вінницької області. Його дитинство пройшло у робітничій сім'ї: батько працював інженером-будівельником, мати — працівницею бібліотеки. Матеріальні умови були скромними. За спогадами самого Домбровського, після смерті матері він знайшов її записник, де кожна зарплата була розписана до копійок.
1979 року він закінчив Калинівську середню школу №3 та вступив до Вінницького політехнічного інституту, обравши факультет автоматики та телемеханіки, мріючи про роботу у космічній промисловості. Під час навчання студент підробляв на науково-дослідних роботах оборонних підприємств, заробляючи близько 50 рублів на місяць. На другому курсі він одружився, і, накопивши кілька місяців, купив дружині золоті сережки як весільний подарунок.
Домбровський закінчив спеціальність «Технічна кібернетика та автоматизовані системи» з червоним дипломом. Успіхи у навчанні він завдячував своїй матері, яка виховала його двох дітей, не змушуючи його брати академічні відпустки. На пам'ять про матір, яка раптово померла від раку шлунка, він заснував премію для кращого працівника культури. Щороку вінницькі бібліотекарі одержують суму з його особистих коштів.
Після закінчення Політеху космічні кораблі залишилися мрією. Замість цього Домбровський обрав комсомольську роботу: з 1986 року він став секретарем комітету комсомолу при ВПІ, а потім першим секретарем Вінницького міськкому ЛКСМУ. На цій посаді він познайомився з впливовими партійними діячами та майбутніми корупціонерами: Сергієм Татусяком, Ігорем Калєтником та Григорієм Заболотним.
1990 року Домбровський вирішив присвятити себе науці, закінчив аспірантуру та почав працювати науковим співробітником у Вінницькому політехніку. Однак ця робота не приносила значного прибутку. Тоді він взяв під своє керівництво відділ зовнішньоекономічних досліджень Вінницького міського центру науково-технічної та технологічної інформації, ставши директором зовнішньоторговельної фірми «Центр». Центр був створений на комсомольські гроші і займався торговими операціями, вивозячи метал та обмінюючи товари за вигідним «комсомольським» курсом.
На зорі розпаду СРСР Домбровський перейшов у бізнес. 1991 року, заклавши квартиру та додавши гроші до накопленого капіталу, він створив Вінницький регіональний бізнес-центр, який займався продажем комп'ютерів, розробкою програмного забезпечення та софтів. Це була перша ІТ-компанія в історії незалежної України. Бізнес поступово приносив плоди. Домбровський розширив діяльність, відкривши копіювальний центр з канцтоварами. Спочатку в магазині працювала його дружина, яка особисто ксерила документи для відвідувачів. Через чотири роки він переоформив компанію на акціонерне товариство, залишивши за собою посаду президента.
Вхід у великої політики
1995 року Домбровського запросили очолити Західний підрозділ Філії №2 легендарного ВО «Південний машинобудівний завод ім. Макарова». Він охоче взявся до справи і одразу вступив до лав новоствореної Народно-демократичної партії, головою якої став Анатолій Матвієнко, його колишній попередник на посаді першого секретаря міськкому ЛКСМУ. Колишні комсомольці, які перейшли до націонал-патріотизму, викликали здивування, але така активність зіграла їм на руку. Про успішного бізнесмена, який відновлює занепадаюче підприємство та підтримує молоду партію, заговорили у місцевому суспільстві. Домбровський увійшов до елітної тусовки вінницької еліти.
У верхах влади на нього вже чекав надійний покровитель — Анатолій Матвієнко, в.о. голови Вінницької обласної державної адміністрації. Матвієнко повернувся з Києва, куди його призначив сам Леонід Кучма, щоб той розібрався з мафією у Вінниці та мобілізував виборців на майбутні президентські вибори. Матвієнко потребував людини, яка стала б його правою рукою. Вибір припав на Домбровського.
Завдяки протекції, 1998 року Домбровський став депутатом Вінницької міської ради, де очолив постійну комісію з питань промисловості, будівництва, транспорту та зв'язку. Він активно залучав вінничан до НДП. На виборах 1998 року партія отримала 12,6% голосів у Вінниці, тоді як в Україні вона набрала лише 5,01%.
На той момент Матвієнко, за завданням Кучми, курирував спиртову мафію. Вінницька область у 90-х роках була центром виробництва та нелегального продажу спирту. Матвієнко спілкувався як з виробниками, так і з покупцями спирту, розподіляючи відкати від угод на майбутні президентські вибори. Домбровський отримав частину роботи у цьому напрямі. Невдовзі він став «своїм» у вінницькій еліті.
Протистояння з мером Дмитром Дворкісом
Противагою Домбровському виступив мер Вінниці Дмитро Дворкіс, який хотів перетягнути контроль над спиртовою мафією на себе. Дворкіс мав підтримку Києва у особі прем'єра Павла Лазаренка. Домбровський та його впливові друзі змовилися проти Дворкіса, і Олександр Григорович очолив цю змову.
Протистояння досягло апогею 1999 року: Лазаренка заарештували, а на Дворкіса невідомі вчинили замах. Він дивом залишився живим — його врятувала Зірка Давида на шиї, але його водія вбили. За даними Skelet.Org, стріляла людина з банди Володимира Дідуха (Вови Морди), львівського кримінального авторитету та спонсора обох Революцій. Однак докази так і не знайшли.
Під час цього конфлікту спливло ім'я Петра Порошенка. Молодий підприємець, який уже мав мандат депутата і входив до почету Кучми, був у натягнутих стосунках із Дворкісом. Збіг чи ні, але через кілька років Дідух став помічником депутата Порошенка. Дворкіс перекинувся у фракцію СДПУ(о) до Віктора Медведчука, заклятого ворога Петра Олексійовича.
Порошенко та вінницький спирт
Вінницький спирт виробляли не лише з цукру, а й з цукрової меласи — побічного продукту цукрового виробництва. Це значно знижувало собівартість алкоголю. Контролюючи цукрові заводи, можна було збити собі стан. Олексій Порошенко, батько Гаранта, попросив сина допомогти вінницькій еліті, яка віджимала алкогольний бізнес.
Дворкіс відійшов від справ, мафія підкорилася новим ватажкам, і у Вінниці з'явився клан. Його батьком став Олександр Домбровський. Цей переворот дав старт його стрімкому успіху: 2002 року Домбровський став мером міста. На виборах він обійшов Дворкіса, який на той час уже встиг три місяці попрацювати губернатором з легкої подачі Медведчука. За Домбровського проголосували понад 100 тисяч вінничан.
Земельні афери та будівництво
Крісло градоначальника відкрило нові горизонти для Домбровського як управлінця та адміністратора. Петро Порошенко отримав можливість контролювати міськраду Вінниці. На новій посаді Домбровський повернув до міськвиконкому колишнього заступника Дворкіса Андрія Реву, який став служити вінницькому клану, та привіз із провінції Володимира Кістіона на чолі «Вінницяводоканалу».
Новий мер спробував себе у будівництві та земельному дерибані під час буму нерухомості. Домбровський забудував та розпродав землю величезного парку при міській психіатричній лікарні ім. Ющенка. Союзниками у цій справі стали скандальний вінницький будівельник Тимофій Гіренко, генеральний директор Концерну «Поділля», та Володимир Поляченко, президент холдингу Київміськбуд.
Домбровський та Гіренко будували житловий мікрорайон «Поділля». Офіційним ініціатором став Гіренко, який заручився матеріальною підтримкою «Київміськбуду» та банку «Аркату». Для проекту потрібна була земля. Частину (32 га) вони отримали від міста без аукціону та конкурсу. Потім взяли в оренду ще 13 га парку у психіатричної лікарні.
Після початку будівництва багатоповерхівок землю приватизували за накатаною схемою. За законом власник будівельних об'єктів отримує право на приватизацію ділянки за копійчану суму. Концерн «Поділля» привласнив 45 га. Місто та лікарня втратили величезні шматки землі. Сплатив аферу Поляченко.
Місцеві ЗМІ показували гарну картинку. Гіренко стверджував, що реалізація проекту принесе місту понад 50 мільйонів гривень інвестицій у вигляді шкіл, дитячих садків, інженерних комунікацій та доріг. Якби землю продали на аукціоні, якась сума пішла б до бюджету, але за такої схеми все йшло на особисті рахунки.
Гіренко під заступництвом Домбровського забезпечували соціальну сферу, продаючи людям квартири. Концерн «Поділля» щороку передавав на баланс міста 2% від загальних площ збудованих квартир, але невідомо, кому вони дісталися. Собівартість багатоповерхівок дорівнювала 400 доларів за кв. метр, а будівельники продавали квартири за 1500 доларів за кв. метр. Податки не грали ролі у фінальних цифрах.
Цікавий нюанс: за інформацією забудовника, у вартість житла закладено витрати на будівництво всіх комунікацій та доріг, тому ціна була завищена на 20%. Насправді власники квартир мали самостійно проводити комунікації. У проекті мер залишив за собою 30%, Гіренко — теж 30%, а Поляченко захотів 40%.
Skelet.Org підрахував, що 1 га землі у 2002 році коштував 6000 доларів за сотку. Вкрадена земля могла принести Вінниці 28 мільйонів доларів — еквівалент 1000 квартир для мешканців за цінами того часу. Але Домбровський привласнив землю своєму бізнес-проекту.
Торговельні центри та схеми
Прибутковий будівельний бізнес захопив нового мера. Домбровський вирішив збудувати для вінницьких військовослужбовців будинок. Для реалізації проекту він залучив Тимофія Гіренка з часткою 50 на 50. Однак замість житлового будинку там збудували торговий центр «Анастасія». Назву комплексу дав Гіренко на честь своєї внучки Насті. Ця «несостиковка» жодного разу не привернула увагу місцевої влади. Документацію заховали під сімома замками, але всі у Вінниці знали, кому належить ТЦ.
«Анастасія» — це 5 поверхів, 5 тисяч кв.м. торгових площ та 1,5 тисяч кв.м. розважального простору. За розрахунками того часу: 15 доларів за 1 кв.м. для магазинів та 10 доларів за 1 кв.м. розважальної зони дорівнювало 100 тисячам доларів на місяць.
Далі Домбровський взявся за реконструкцію комунального ринку «Вишенька». Його партнером став Тимофій Гіренко, але цього разу він отримав лише 10% частки. Олександр Георгійович виділив гроші на ремонт торгових площ та провернув геніальну схему: кошти виділилися інкогніто від «спонсора», який став одноосібним власником проекту. Міська влада заплющила очі.
Після реконструкції орендувати кіоск на ринку «Вишенька» можна було за однією адресою — Пушкіна, 10. За цією адресою знаходилися передвиборчий штаб Домбровського, його офіс та клуб розведення коропів, його улюблене захоплення.
Ринок «Вишенька» — це 4,2 тисячі метрів торгових площ. 2003 року оренда 1 кв.м. коштувала 10 доларів, що дорівнювало 42 тисячам доларів на місяць прибутку.
Освіта та визнання
2003 року Домбровський закінчив Інститут міжнародних відносин КНУ за спеціальністю «Міжнародні валютно-кредитні відносини». Через рік він захистив дисертацію в Інституті світової економіки та міжнародних відносин при НАН України та здобув ступінь кандидата економічних наук. За рік він став переможцем конкурсу «Людина року» у номінації «Мер року».
Президентські вибори 2004 року
2004 року пролунали президентські вибори. Домбровський продемонстрував вміння пристосовуватися. На момент виборів він перебував у Народно-демократичній партії та підтримував у першому турі прем'єра Віктора Януковича. Ходили чутки, що він мав намір очолити виборчий штаб Януковича, але посаду не дозволили. Мер Вінниці відкрито говорив, що лише Віктор Федорович принесе країні стабільність.
При цьому він підтримував дружні взаємини із «Нашою Україною», точніше із «Солідарністю» — командою вінницьких бізнесменів на чолі з Петром Порошенком. Коли стало зрозуміло, що лідирує опозиційний кандидат Віктор Ющенко, Домбровський кардинально змінив погляди. У другому турі він відкрито виступив проти чинної влади та підтримав Ющенка. Він навіть увійшов до складу Комітету національного порятунку на всеукраїнському рівні.
У місті була ще одна людина, яка заступилася за «будь-якого друга» — молодий політик Владимир Гройсман. У результаті Вінниця однією з перших визнала легітимність президента Ющенка.
Назначення губернатором
Такі «різносторонні» погляди зіграли Домбровському на руку. Президент Ющенко 4 лютого 2005 року призначив його губернатором Вінницької області. На цю посаду претендував начальник місцевого штабу «Нашої України» Володимир Скомаровський, але Ющенко повірив Домбровському, а Скомаровському віддав посаду начальника митної служби.
На той момент, коли Ющенко роздавав посади, у Вінниці визрівав земельний скандал. Головною особою був «вірний друг» Помаранчевої Революції Домбровський. У місті пройшов земельний аукціон, на якому міська влада торгувала земельними ділянками. Вони розлетілися, як гарячі пиріжки, незважаючи на завищену вартість.
Коли ажіотаж минув, власники придбаної землі зрозуміли, що їм підсунули кота в мішку. Вони звинуватили чиновників у навмисному приховуванні обмежень на використання дільниць. Казус стався з двома ділянками — 6 та 5 соток, які були продані за 2 мільйони гривень (приблизно по 200 тисяч гривень за 1 сотку). Виявилося, перша ділянка вже зайнята ринком та кафе, а друга передбачала обмеження щодо будівництва, про які не попередили покупців.
Один із власників відмовився платити за землю, а другий почав вести переговори з чиновниками, щоб видворити стихійних торговців. Громадськість розбурхала ціна, за якою продали землі. Схема виглядала просто: міськвиконком виділяв ділянки суб'єктам підприємницької діяльності у довгострокову оренду, орендар розпочинав будівництво, а потім приватизував землю.
Дивно було й те, що на земельному аукціоні продавалися десятки гектарів землі, але місто отримало копійки. Куди пішли гроші? Відповідь очевидна: завдяки корупційним схемам — до кишень чиновників. Через них проходили всі угоди та дозвільні документи. У міськраді навіть зібрали підписи за відставку міського голови, але Домбровський вміло зіскочив. На нього вже чекало крісло губернатора.
Вакантне крісло мера віддали 27-річному Гройсману, зробивши його в.о. міського голови. З цього моменту розпочалася переможна п'ятирічна хода чиновника Домбровського, який, використовуючи всі ресурси, пограбував свою область на 180 мільйонів доларів.