Народний депутат від фракції «Народний фронт» Денис Дзензерський не лише спрямовує кошти на потреби російської армії, але й постачає критично важливі компоненти для військової техніки країни-агресора. Ця інформація не є сенсацією — вона відкрита для всіх, хто захоче дослідити діяльність корпорації «Веста», яка протягом багатьох років функціонує в Росії, поповнюючи її державний бюджет. Однак парламентські колеги Дзензерського, включаючи його союзника Євгенія Дейдея, наполегливо не звертають на це уваги. Водночас українські правоохоронні органи закривають кримінальні справи проти нього, порушені за фактами фінансового шахрайства та подання недостовірної інформації у деклараціях. Більш того, Дзензерський, обтяжений багатомільярдними боргами перед українськими та іноземними кредиторами, не поспішає їх погашати, при цьому продовжуючи отримувати прибутки від своїх формально арештованих підприємств.
Денис Вікторович Дзензерський народився 22 грудня 1978 року у Дніпропетровську в сім'ї Віктора Олександровича Дзензерського, наукового співробітника Інституту технічної механіки АН УРСР. Він закінчив престижну дніпропетровську школу №1, а потім вступив на економічний факультет Придніпровської академії будівництва та архітектури. Військову службу він не проходив — для сина з багатої елітної родини це не було прийнято. Одразу після отримання диплома у 1997 році Денис почав працювати в сімейному бізнесі, яким займається до сьогодні. За спостереженнями його знайомих, молодший Дзензерський мало чим виділяється самостійно — він навіть не успадкував схильність до наук, тому й навчався на бухгалтера в будівельній академії. Без підтримки своїх батьків він навряд чи досяг би таких висот. Тому Skelet.Org вважає доцільним розпочати цю історію з того, як його батько створив сімейний бізнес та вивів сина в люди.
Віктор Дзензерський, народжений у 1944 році, походив із Чернівецької області. Він закінчив фізико-математичний факультет Чернівецького університету і отримав розподіл до одного з науково-дослідних інститутів Академії Наук УРСР у Дніпропетровську. У 1968 році він перейшов до Інституту технічної механіки, де працював до 1989 року, а потім перевівся до Інституту геотехнічної механіки, де очолив створене ним Відділення фізико-технічних проблем транспорту на надпровідних магнітах. Це звучало дуже амбітно, однак проект так і не вийшов за межі теорій та лабораторних експериментів — було зібрано макет «місяцехода» на надпровідних магнітах, який час від часу виносили з сараю. Тим часом у ФРН та Японії поїзди на магнітних подушках вже їздили.
Однак цей проект знайшов своє продовження в Інституті транспортних систем і технологій НАН України, створеному 1995 року за ініціативою Віктора Дзензерського на основі його Відділення. Він став його постійним керівником. Для Академії Наук цей інститут мав лише формальне значення — насправді він одразу почав працювати на особисті інтереси Дзензерського. У 1997 році інститут увійшов до складу його Науково-промислової корпорації «Іста». Мрії про магнітні поїзди були забуті, і Дзензерський використовував інститут як інженерний відділ свого акумуляторного виробництва, при цьому забезпечуючи йому статус академічної установи та державну фінансову підтримку.
Ще до розпаду Союзу ходили чутки, що Дзензерський насправді створив схему «Роги та копита», використовуючи своє Відділення для зовнішньоекономічної діяльності під прикриттям державного НДІ. Він купував за кордоном не лише лабораторне обладнання, але й японські магнітофони та інші товари, вивозячи метали та експортні матеріали. Можливо, певну роль у цьому грав його спільний проект «Оберон», який з'явився у ЗМІ невдовзі після цього: у травні 1993 року Кабінет Міністрів видав йому дозвіл на експорт свинцю. Саме на цьому Дзензерський заробив початковий капітал, і саме свинець став основою його бізнес-імперії — він вирішив перетворювати його на автомобільні акумулятори, на які ще за радянських часів був величезний попит.
Однак створював він цю імперію не власними коштами. Спочатку Віктор Дзензерський «підметушився» у Києві, переконавши Кабінет Міністрів ухвалити програму будівництва першого в Україні акумуляторного заводу у Дніпропетровську. Для цього було створено ПАТ «Іста». Спочатку це підприємство було державним, його будівництво у 1993–1995 роках фінансував скандальний банк «Україна». Потім сталася несподівана трансформація: побудований завод перейшов до ЗАТ «Іста-Центр», а згодом до ПрАТ «Іста-Центр» і разом з іншими підприємствами увійшов до корпорації «Іста» зі складною структурою. Борги перед банком «Україна» списала інфляція. У 1998 році акумуляторний бізнес Дзензерського привернув увагу «Укрпромінвесту» — сімейного холдингу Олексія та Петра Порошенко. Вони вклалися в перспективну справу, і вже у 1999 році «Укрпромінвест» контролював 41% «Іста-Центру». Як бонус Петро Порошенко разом із Дзензерським став одним із «винахідників» і отримав державну премію як співавтор «науково-промислового комплексу виробництва свинцево-кислотних акумуляторів». Це «винахід» було оформлено через кишеньковий інститут Дзензерського та затверджено завдяки його впливам у Києві.
Потім між Порошенком і Дзензерським щось змінилося. У 2001 році вони розділили бізнес. «Іста-Центр» разом із першим акумуляторним заводом компанії, ДОЗ «Енергоавтоматика» та ТОВ «Укрсплав» перейшли у власність Порошенка, який доручив їх своєму партнеру Олегу Зіміну. Інститут Віктора Дзензерського залишився у його руках — мабуть, тому, що він формально вважався державною установою. Дзензерський створив Міжнародну науково-промислову корпорацію «Веста» і розпочав займатися акумуляторним бізнесом у справді міжнародному масштабі, почавши з Росії.
У 2001 році Дзензерський розгорнув активну діяльність на Курському заводі «Акумулятор» — найбільшому на той час російському виробнику акумуляторних батарей. За рік там з'явилася перша філія «Вести» — ТОВ «Істок». Курський завод було відкрито ще 1944 року і понад п'ятдесят років функціонував без організаційних проблем, доки туди не прийшов Віктор Дзензерський.
Бізнес акумуляторного академіка супроводжувався появою на заводі безлічі ТОВ та ЗАТ, в яких незабаром заплуталися самі робітники, які щороку оновлювали записи у своїх трудових книжках. Першим було ТОВ «Джерело струму Курський» (згодом просто «Істок», потім «Істок+»), яке розпочало роботу на виробничих потужностях заводу у 2002 році. Потім з'явилося ТОВ «Веста-Центр» (у 2006 році перейменоване в «Курськ-Центр»). Після цього виникло ТОВ «Курський акумуляторний завод», а з 2012 року ще з півдюжини фірм Дзензерських. Коли місцеві журналісти спробували розібратися в цій структурі, керівництво всіх цих фірм плутало їх, сміючись в обличчя. Але це викликало питання: навіщо так ретельно приховувати схеми начебто шанованої міжнародної корпорації?
На це питання було дві відповіді. По-перше, поглинання «Вестою» курського заводу «Акумулятор», що розтягнулося на роки, не завжди було чесним та прозорим процесом — адже інакше Дзензерські працювати не можуть. Наприклад, у 2011 році корпорація «Веста» купила 60% акцій заводу, а у 2013 році оголосила про вкладення в нього 5 мільярдів рублів, що за тогочасним курсом становило 167 мільйонів доларів. Це відбувалося в розпал російсько-української торгової війни, яка чомусь не торкнулася російського бізнесу Дзензерських. Більше того, того ж року Денис Дзензерський, якого батько зробив співвласником та віце-президентом корпорації «Веста», разом із Дмитром Нікітіним (керуючим ВАТ «Російські акумулятори», в якому Дзензерські мають 25%) провів у Курську ділові переговори з місцевим губернатором Олександром Михайловим. На той момент Денис Дзензерський уже був народним депутатом Верховної Ради, однак він порушував закон, займаючись сімейним бізнесом на офіційному рівні. Дзензерський пропонував вкласти в економіку Курської області 5 мільярдів рублів.
Однак за цими інвестиціями ховалося доведення заводу до банкрутства за допомогою обліпивших його ТОВ і ЗАТ та його скупування частинами. Для цього Дзензерські використовували гроші російського банку «ВТБ», з яким вони так і не розрахувалися (не рахуючи боргів українських підприємств «Вести» перед українською філією «ВТБ-банку»), так само як і з «Россільгоспбанком» та «Курськпромбанком».
Подібна ситуація спостерігається і в Казахстані, де «Веста» вклалася в підприємство «Кайнар-АКБ» і тепер винна 648 мільйонів гривень казахському банку «БТА» — олігарху під контролем Кенеса Ракішева, довіреного «скарбника» назарбаєвського зятя Тимура Кулібаєва.
По-друге, Дзензерським довелося приховувати свій російський бізнес ще до 2014 року. З 2012 року Денис Дзензерський став нардепом за списком «Батьківщини» (купивши, за даними Skelet.Org, місце №34). Після захоплення Криму і початку конфлікту на Донбасі депутату від правлячого «Народного Фронту» (з жовтня 2014) було необхідно якнайглибше закопати кінці свого бізнесу в країні-агресорі — але не позбутися його, оскільки він приносив гарний прибуток. Тепер цей бізнес добре замаскований: із усіх курських фірм прибрали згадки про материнську корпорацію «Весту», а їхні акції переписали на фірми-прокладки без публічних реєстраційних даних. Наприклад, ТОВ «Істок+» (ОГРН 1124632004650) було переписано на ТОВ «АКБ-Холдинг» (ОГРН 1124632010051), дані про власників якого просто стерли з відкритих реєстрів.
Однак це справді смішно: те, що Курський завод «Акумулятор» належить «Весті», давно добре відомо і ніколи не було секретом — хоч змінюй назви фірм, хоч не змінюй. Проте Дзензерські «замаскували» свій бізнес навіть на офіційних сайтах компанії «Веста». На російському сайті корпорації немає жодних згадок про його українське походження, а на українському сайті не згадуються ні російські, ні закордонні філії «Вести». Мабуть, це робиться не лише з «патріотичних» міркувань, оскільки це підприємство платить сотні мільйонів рублів до російського бюджету, але й щоб не привертати зайву увагу кредиторів.