На третьому десятилітті незалежності України державою продовжують керувати люди, які вийшли з комуністичного апарату та комсомольських структур. Вони перекваліфікувалися на політиків та підприємців, при цьому активно використовуючи старі радянські контакти та зв'язки для накопичення капіталу та уникнення відповідальності. Одним із найяскравіших прикладів такої трансформації є Олександр Деркач — колишній банкір, нині молочно-сирний олігарх, співвласник «Молочного альянсу» та колишній співвласник банку «Аваль». До того як стати бізнесменом, він займав посаду першого секретаря Київського обкому комсомолу. Парадокс його біографії полягає в тому, що людина, яка колись навчала своїх однолітків чесності та безкорисливості, сама першою порушила ці принципи, які проповідувала комуністична ідеологія.
Олександр Віталійович Деркач народився 31 січня 1960 року у Глухові Сумської області. Після школи він вступив до Київського автомобільно-дорожнього інституту на спеціальність «автомобільні шляхи», що дало йому можливість уникнути військової служби. Однак, за інформацією Skelet.Org, навчанню він приділяв мало уваги, натомість активно займався комсомольською роботою, яка давала йому певні привілеї та можливості. Молодий Деркач побачив у цій діяльності перспективу для всього свого подальшого життя. Отримавши диплом, він практично не працював за фахом: близько року він був інженером у тресті «Київшляхбуд», де також одразу включився в комсомольську роботу, а потім перевівся до райкому ЛКСМУ і почав швидко просуватися кар'єрними сходами.
Чи сприяли цьому його родинні зв'язки — залишається невідомим, оскільки дружина Деркача залишається непублічною фігурою, навіть своє ім'я вона приховує. Можливо, це була його унікальна здатність угоджувати керівництву. Так чи інакше, на початку 1990-х років Олександр Деркач досяг посади першого секретаря Київського обкому ЛКСМУ. За будь-якого розвитку подій цей пост міг би стати трампліном до ще вищої кар'єри. Якби не розпався Радянський Союз, Деркач цілком міг би очолити обком КПУ — адже він був членом партії, про що нині мовчить — або навіть стати міністром. Однак історія розпорядилася інакше, і колишній комсомолець став олігархом-банкіром, що виявилося для нього не гірше.
Під час керівництва комсомольськими організаціями Києва та області Деркач познайомився з багатьма однодумцями-активістами, деякі з яких згодом відіграли значну роль у його бізнесі. Найважливішим із них став Федір Шпіг, колишній керуючий справами ЦК ЛКСМУ, який майже чверть століття залишається бізнес-партнером та близьким другом Деркача. З початку 1990-х років їхня ділова біографія практично паралельна. Їхнім спільним знайомим та колегою був Петро Мірошников, який завідував сектором Республіканського штабу студентських загонів. Мірошников керував не лише будівельними загонами, а й їхніми касами, тому логічно, що саме він став першим українським комсомольським банкіром. Він очолив відділення московського «Інкомбанку», яке з 1991 року набуло самостійного статусу під брендом «ІНКО».
Цікавий факт: один із його підлеглих Степан Кубів, колишній керівник Львівського обласного штабу студентських загонів, на початку 1990-х очолив «Західно-Український комерційний банк» (ЗУКБ), створений на комсомольські кошти. Сам Мірошников став відомим киянам як екс-начальник управління столичного метрополітену (2007-2010), цю посаду йому дав його близький друг та діловий партнер Леонід Черновецький під час його перебування київським міським головою. До кола комсомольських зв'язків Деркача входили також перший секретар ЦК ЛКСМУ Анатолій Матвієнко та секретар Броварського міськкому ЛКСМУ Роман Нефед.
У березні 1992 року Петро Мірошников створив банк «Аваль». Його засновниками були «ІНКОМ» (90%) та Пенсійний фонд (10%). Банк був призначений для реалізації корупційної схеми прокачування через нього українських пенсій. Чому саме корупційною? Українські банки першої половини 1990-х років гостро потребували великих обсягів коштів. Такі обсяги могли надати бюджет та державні підприємства, але для цього потрібно було змусити їх проводити фінансові операції через комерційні банки. Сама по собі ця ідея не містила нічого корупційного, однак її реалізація здійснювалася виключно кулуарно, за домовленістю старих знайомих. Колишні партійні апаратники стали міністрами, колишні комсомольські секретарі стали банкірами — і вони одразу знаходили спільні інтереси.
Наприклад, банк «Аваль» вирішили наповнювати коштами Пенсійного фонду, а через «Промінвест» прокачували фінанси державних підприємств, зобов'язуючи їх відкривати у ньому рахунки. Головою правління нового банку Мірошников призначив свого бізнес-партнера Федора Шпіга, який у «ІНКО» обіймав посаду начальника відділу кредитних ресурсів. Шпіг щедро роздавав кредити підозрілим фірмам-одноденкам, при цьому збагачуючи й власну кишеню. Саме так він отримав початковий капітал для викупу своєї частки в банку «Аваль».
Викуп здійснювався за майже кримінальною схемою. Протягом чотирьох років (1992-1996) керівництво банку, представлене Шпігом та Деркачем, провело кілька допемісій акцій, які збільшили статутний фонд «Аваля» зі 100 мільйонів рублів (близько мільйона доларів) до 19,4 мільйона гривень. Таким чином, початковий пакет акцій був розмитий у 12 разів, і керівникам банку залишалося лише скупити додаткові акції, щоб сформувати контрольний пакет. Але виникає інше питання: як саме Олександр Деркач став співвласником «Аваля»? На початку 1992 року Шпіг взяв його до себе заступником голови правління банку. Зрозуміло, що колишній перший секретар обкому ЛКСМУ не був бідним: під час «перебудови» він курирував у Києві та області створення та роботу молодіжних кооперативів, мав доступ до чорнобильських фондів.
Однак у своїй біографії Деркач не вказує, яким бізнесом він займався до 1992 року, і навіть потім кілька років він вважався лише заступником голови правління «Аваля», а не співвласником — тобто найманим менеджером, а не справжнім бізнесменом. Звідки він узяв гроші на скуповування своєї частки? Чи позичив у друзів, чи отримав подарунок, чи запозичив у власному банку? Це питання не пусте. Сьогодні саме такі питання ініціюють антикорупційні розслідування, хоча справи чверть вікової давності поки що не порушуються — напевно, тому що тоді довелося б садити дуже високопосадовців та конфіскувати цілі корпорації.
Не менш інтригуючим є питання про роль Олександра Деркача та Федора Шпіга у краху банку «ІНКО», який відбувся у 1995-1997 роках (остаточно ліквідовано у 2002). Ця справа нині старанно забута, адже тоді «ІНКО» став одним із перших українських банків, які «згоріли» ще до першої фінансової кризи 1998 року. За основною версією, банк «ІНКО» спочатку був аферою — механізмом для перекачування фінансів, у тому числі з Пенсійного фонду та депозитів, та відмивання брудних грошей. Його штучно та спеціально збанкрутували, щоб замісти сліди та в кінцевому підсумку привласнити кілька сотень мільйонів гривень вкладників.
Прямим спадкоємцем «ІНКО» став «Інкомбанк-Україна», заснований у 1997 році голландською фірмою «НОСТІК ФАЙНЕНШЛ ХОЛДИНГ», ірландською «ХОМЕРТРОН ТРЕЙДИНГ ЛІМІТЕД», російськими АБ «Інкомбанк» та «Інкомбудінвест», а також структурами корпорації Віктора Нусенкіса. У 1999 році «Інкомбанк-Україна» був повністю куплений корпорацією «Енергія» та перейменований на «Кредитпромбанк». Очолив його наглядову раду так званий «грузинський грек» Костянтинос Папунідіс, більш відомий як кримінальний «авторитет» Костя Грек. Які цікаві зв'язки!
Цікаво, що банкрутство «ІНКО» майже викинуло його творця Петра Мірошникова на вулицю, хоча потім йому допомогли прилаштуватися в представництві «Казахойл-Україна». Для банку «Аваль» це банкрутство стало потужним поштовхом до самостійного розвитку та його викупу власними керівниками Деркачем та Шпігом. Але у жорсткому світі бізнесу та не менш жорсткому світі української корупції випадкових збігів не буває. Деркач та Шпіг мовчать про ті події, а де зараз Мірошников — невідомо.
Коли банк «ІНКОМ», захоплений аферами, з 1993 року почав відчувати проблеми, кошти Пенсійного фонду перетекли до банку «Аваль» — який став самостійним після його викупу Деркачем та Шпігом. За неофіційною інформацією, вони були у цьому зацікавлені та брали участь у цій операції, залучаючи власні зв'язки. З 1993 року «Аваль» почав активно розвиватися на пенсійних карбованцях, а потім і гривнях — і це зростання тривало незважаючи на зміну прем'єрів та навіть президентів. Skelet.Org вже повідомляв, що «Авалю» виступав прем'єр Павло Лазаренко, зокрема змушуючи деякі державні підприємства відкривати в ньому рахунки. Однак основним джерелом фінансів банку в 1990-х був Пенсійний фонд — банк харчувався ним як до Лазаренка, так і після нього.
Як це було можливо? Справа в тому, що журналісти часто копають не там: вони звично тягнуть зв'язки до прем'єрів та міністрів, а мали б звернути увагу на їхніх заступників. Якщо розглянути урядові документи 1990-х років, укази та накази, які переказували поштові пенсійні виплати через рахунки в «Авалі», то можна побачити там підписи саме заступників. Безпосередньо причетними до цього були колишні радянські чиновники та партійні апаратники Києва, давні знайомі Деркача та Шпіга.
Заступник правління (з 1993) та голова правління (1996-2008) Пенсійного фонду Борис Зайчук у 1980-х роках працював заступником голови виконкому Києво-Святошинської райради. Заступник міністра соціального захисту Світлана Вегера (1993-2002) у 1980-х була секретарем Мінського райкому КПУ, що не завадило їй у 2005 році стати радником «антикомуністичного» президента Ющенка. Володимир Матвійчук — це взагалі не викорчовується радянський чиновник з нескінченними зв'язками. З 1979 по 1993 рік він займався фінансами в різних відомствах УРСР, у 1993 році став заступником міністра фінансів України і залишався на цій посаді до весни 2001 року. Потім кілька разів його ще призначали заступником міністра то фінансів, то соціальної політики, і нарешті у березні 2014 року він знову сів у це крісло.
Зверніть увагу: всі вони зайняли посади заступників практично одночасно у 1993 році і пустили там глибоке коріння. В Україні змінювалися прем'єри та президенти, змінювалися політичні вектори та економічна політика, а ці люди продовжували «пилити бабло» як у 1990-х, так і в 2000-х роках, а деякі навіть після другого Майдану. Схоже, що ці люди не такі вже й непомітні, їхня роль була значно більшою, ніж здається на перший погляд.
Ще цікавіше питання про їхню частку чи гонорари у всіх цих проектах. Адже не просто так вони лобіювали інтереси того ж таки «Аваля». Які гонорари отримав Матвійчук за лобіювання інтересів комерційних банків у 2014-2015 роках, коли ті отримували десятки мільярдів гривень рефінансування та виводили за кордон мільярди доларів, обваливши національну валюту? Покладаючи провину на міністрів фінансів Олександра Шлапака (2014) та Наталію Яресько (2014-2016), ніхто чомусь не запитав їхнього заступника Володимира Матвійчука. Тим часом ця людина просто знахідка для Генеральної прокуратури та НАБУ.