Нинішня правляча коаліція Верховної Ради досягла нового рівня цинізму, перетворивши посаду уповноваженого з прав людини на притулок для затьмарених корупціонерів. Людмила Денісова, яка обійняла цю посаду, давно славиться схемами розкрадання бюджетних коштів, призначених для людей похилого віку та інвалідів, зв'язками у кримінальному світі та впливовими покровителями, які неодноразово рятували її від кримінальної відповідальності та сприяли її кар'єрному зростанню. Найбільш парадоксальним є те, що нинішній головний правозахисник України тісно пов'язаний із політичним оточенням міністра внутрішніх справ Арсена Авакова. За такої ситуації важко очікувати, що вона буде захищати права громадян від свавілля своїх політичних союзників.
Народження та ранні роки
Людмила Леонтьєвна Денисова народилася 6 липня 1960 року в Архангельську (РРФСР, нині РФ) у сім'ї Ніни та Леонтія Анкудінових. Без особливих схильностей до навчання та чітких життєвих планів вона залишила школу після восьмого класу і вступила до Архангельського педагогічного училища, яке успішно закінчила у 1978 році за спеціальністю дошкільна освіта.
Це навчальне закладу в Архангельську мав особливу репутацію, як і багато інших жіночих професійно-технічних училищ того часу, тому молоді чоловіки часто збиралися біля його стін. Можливо, саме там молода Людмила Анкудінова розвинула навички маніпулювання. Однак у виборі чоловіка вона не поспішала, що дозволило їй досягти успіху. Її вибір впав на молодого військового юриста Олександра Денисова (народ. 1961 р.).
Після закінчення училища Людмилу розподілили вихователькою до заполярного селища Андег у Ненецькому автономному округі, де вона опікувалася дітьми оленярів та рибалок. Через кілька місяців вона повернулася до Архангельська, де ще рік працювала вихователькою дитячого садка, а потім залишила цю роботу назавжди.
З 1980 року розпочалася нова фаза її кар'єри. Вона влаштувалася секретарем судових засідань, а за два роки стала завідувачем канцелярії Архангельського обласного суду. Хоча офіційно причиною цього стрімкого просування називали її чоловіка, в той час він був лише курсантом і не мав можливості самостійно влаштувати дружину на роботу до суду.
Логічно припустити, що роботу їй допомогли отримати батьки Олександра Денисова, які також сприяли тому, щоб вона здобула диплом юриста в Ленінградському державному університеті. Вступила вона туди 1982 року, а закінчила лише 1989 року, ймовірно, двічі беручи академічну відпустку у зв'язку з вагітністю. У 1985 році вона народила дочку Олену, а у 1987 році – дочку Олександру. Під час навчання на старших курсах вона офіційно вважалася консультантом Архангельського обласного суду, хоча насправді ця посада була більше номіналом, ніж реальною роботою.
Переїзд до Криму та нові зв'язки
Олександра Денисова перевели до Криму, до Сімферополя, куди вирушила вся родина. За інформацією джерел Skelet.Org, він отримав нову посаду не лише як військовий юрист, а й у структурах, пов'язаних із КДБ або військовою контррозвідкою. Його нова посада, ймовірно, була дуже впливовою, або ж його батьки мали міцні зв'язки й у Криму. У Сімферополі сім'ї одразу надали квартиру на дев'ятиповерхівці на вулиці Мате-Залки, а Людмилу Денисову призначили юридичним консультантом до Кримського обкому ЛКСМУ.
Саме там вона близько познайомилася з другим секретарем обкому Андрієм Сенченком та комсомольським чиновником Сергієм Веліжанським, які стали її близькими друзями, соратниками та бізнес-партнерами. Враховуючи їхні численні корупційні та кримінальні операції, вони також стали її подільниками у незаконних схемах.
Після розпаду СРСР сім'я Денисових не повернулася до Архангельська. Подальша кар'єра Олександра Денісова залишається невідомою: невідомо, чи він прийняв українську присягу, чи перейшов на роботу на базу Чорноморського флоту РФ, і чим саме займався. Відомо лише, що через кілька років він вийшов у відставку і став бізнесменом, володіючи малим підприємством «Олів'є», а також очолив кримське представництво Фонду інвалідів регіональних конфліктів та підрозділів спецпризначення. Невідомо, чи його туди влаштувала дружина, яка на той час сама стала основною заробітчанею сім'ї, чи він справді мав якийсь стосунок до спецпідрозділів. Однак загальновідомо, що цей Фонд є структурою СНД, його відділення працюють у кількох пострадянських республіках, і фактично він перебуває під повним контролем Росії.
Цікаво, що Людмила Денісова завжди приховувала особистість свого чоловіка, а у своїй останній автобіографії навіть написала, що незаміжня. Причини цього приховування залишаються невідомими.
Кримська весна та політичні хвилювання
Період 1989–1991 років був для Криму надзвичайно бурхливим. По-перше, курортний півострів став місцем швидкого збагачення для різноманітних кооперативів, які отримували великі прибутки від туристів. Численні кафе, відеосалони, дискотеки та інші заклади розваги та харчування відкривалися під комсомольським патронатом та на комсомольські кошти. Однак їхні доходи розподілялися між керівниками кооперативів та комсомольськими лідерами.
По-друге, у Криму розпочалися політичні хвилювання, ініційовані з Москви та підтримані місцевою владою, партійними та комсомольськими органами, військовими та спецслужбами. Ці заворушення спрямовувалися на відокремлення Криму від тодішньої УРСР з метою його повернення до складу РРФСР. Апогеєм цих подій став Кримський референдум 20 січня 1991 року, на якому 93% кримчан висловилися за відновлення Кримської АРСР. Подальші, ще радикальніші кроки не були здійснені через політичну кризу в Москві та небажання нового лідера Бориса Єльцина повертати Крим.
Сімферопольський обком ЛКСМУ, включаючи Андрія Сенченка та, можливо, саму Людмилу Денисову, брав участь у підготовці цієї «кримської весни». Вона нещодавно прибула з Росії і навряд чи мала симпатії до українських національних рухів. Очевидно, що осторонь цього процесу не залишився й її чоловік Олександр Денисов. Однак нині жоден із них не намагається згадувати про цей період.
Політика цікавила Денисову та її друзів Сенченка й Веліжанського набагато менше, ніж можливість заробити гроші. З розпуском ЛКСМУ їм довелося шукати нові джерела доходів, і вони успішно це зробили. Веліжанський перейшов у приватний бізнес, Сенченко став головою Комітету у справах молоді при Раді міністрів Криму (1991–1993), а потім віце-прем'єром кримського уряду (1993–1997 рр.). Людмила Денисова розпочала свою кар'єру в Пенсійному фонді як інспектор з кадрів (1991), за кілька місяців стала заступником начальника відділу надходження коштів та комерційної діяльності, а з 1993 року очолила Кримське управління ПФ.
Джерела Skelet.Org повідомляли, що своєю кар'єрою вона була зобов'язана не лише Сенченку, а й друзям свого чоловіка та своїм особистим знайомствам у керівництві автономії.
Зв'язки з кримінальним світом
У 1990-х роках Сенченко активно співпрацював із організованим злочинним угрупованням «Сейлем», його навіть називали їхньою людиною в кримському уряді. Через нього Людмила Денісова познайомилася з лідерами та кримінальними бізнесменами цього угруповання. За інформацією джерел, «Сейлем» якийсь час служив їхнім кримінальним «дахом», хоча у Денисової було багато різних «дахів» у міліції, спецслужбах, владі та прокуратурі.
Однак у період 1996–2000 років відносини Денисової та Кримської прокуратури значно погіршилися. Саме в цей період прокуратурою керував Володимир Шуба, який прибув із Дніпропетровська. Однією з причин цього розриву називали його боротьбу проти ОЗУ «Сейлем», у ході якої у нього виникли претензії й до Сенченка та Денисової.
На той же період припадає розгром «Сейлему» його головними конкурентами – ОЗУ «Башмаки». Розбирання були кривавими: вбивали не лише бандитів та бізнесменів, а й чиновників. Був здійснений замах і на самого Сенченка, який від переляку втік на кордон, де переховувався до кращих часів. Певною мірою ситуацію врегулював тодішній голова Кримського ГУМВС Геннадій Москаль, який мав свої плани щодо ОЗУ і тому врятував багатьох «сейлемівців», включаючи майбутнього «голову Криму» Сергія Аксьонова.
Махінації в Пенсійному фонді
Інформацію про свої афери та махінації на посаді керівника Кримського управління Пенсійного фонду Денісова та її спільники згодом витерли настільки ретельно, що залишилися лише фрагментарні відомості. Відомо, що основні схеми будувалися на фактичному крадіжці бюджетних та пенсійних коштів.
У період 1993–1994 років, коли в країні панувала висока інфляція, соціальні виплати затримували, прокручуючи їх у комерційних та банківських операціях. У період 1995–1998 років гроші викрадали через системи взаємозаліків. Наприклад, з Києва до Криму перераховувалися безготівкові кошти для виплат пенсій, які потім спрямовувалися на рахунки комерційних фірм. Ці фірми натомість «розраховувалися» з пенсіонерів продуктами – крупами, цукром, олією та іншими товарами.
При цьому вартість цих продуктів була набагато вищою за ринкову. Слідчі прокуратури встановили, що такі схеми взаємозаліків, які використовувалися не лише в Пенсійному фонді, а й у розрахунках з бюджетниками та державними підприємствами (там замість макаронів «розраховували» обладнанням або паливом), дозволяли шахраям постачати товари та послуги за цінами, завищеними в 2–2,5 рази.
До чого тут ОЗУ «Сейлем»? До того, що в цих схемах брали участь комерційні фірми, які контролювалися цим угрупованням. Деякі такі схеми працювали цілком легально, хоча й мали сумнівний характер. Наприклад, ТОВ «Об'єднана платіжна система України» офіційно працювала зі структурами влади Криму, зокрема з міністерством фінансів. Однак, незважаючи на свою гучну назву, вона об'єднувала лише дві фірми, зареєстровані у Швейцарії (через них виводилися гроші), одне або два кримські ТОВ та невеликий АКБ «Кримкредит». Проте через цю схему прокручувалися величезні суми.
Порушуючи всі закони та розпорядження, Кримське управління ПФ під керівництвом Денисової проводило операції з пенсійними грошима не через уповноважені пенсійні банки, а через неуповноважений для цього «Кримкредит».
Переміни у владі та розширення махінацій
Після весняних виборів 1998 року у кримському уряді змінилися ключові фігури. Голову Ради міністрів Анатолія Франчука (батька першого чоловіка доньки Леоніда Кучми) змінив Сергій Куніцин. Новий прем'єр звільнив міністра фінансів Михайла Віткова, якого вважали людиною Леоніда Грача, і призначив на цю посаду Людмилу Денисову.
З такою «оновленою» владою махінації «Об'єднаної платіжної системи» набули ще більшого масштабу. Вони навіть запустили власну систему пластикових карток, яка мала характерну особливість: картки не були підключені до жодної міжнародної платіжної системи (Visa або MasterCard) і фактично обслуговувалися лише банком «Кримкредит». За інформацією джерел Skelet.Org, комбінатори мали великі плани щодо цих карток, включаючи схеми обміну валют. Крім того, планувалося запровадження платіжних карток для пенсіонерів та бюджетників.
Однак виникла серйозна проблема: всі банкомати «Кримкредиту» на півострові можна було перерахувати на пальцях, а інші банки ці картки не приймали. Як тоді кримчани змогли б отримувати зарплати та пенсії? Або задум полягав у тому, щоб спрямувати їх з цими картками у магазини, де вони могли б купувати крупу та макарони? Плани махінаторів так і залишилися нереалізованими, адже у 2002 році банк «Кримкредит» припинив діяльність, а потім згорнула свою роботу й «Об'єднана платіжна система».
Скандал з облігаціями
Найвідомішим скандалом, пов'язаним із діяльністю Денисової на посаді міністра фінансів, став випуск облігацій у період 1996–1999 років. Перший випуск облігацій на суму 120 мільйонів гривень був здійснений за часів кримського прем'єра Аркадія Демиденко, другий – за його наступника Франчука, а завершувався цей процес за Куніцина.
Метою випуску облігацій було отримання коштів для створення «Чорноморського банку реконструкції та розвитку» (ЧБРР). Засновниками цього банку виступили Міністерство фінансів Криму, Фонд державного майна та банк «Слов'янський». Емітентом позики був Мінфін Криму, розпорядником – банк «Слов'янський», а гроші мали надходити до ЧБРР та витрачатися на бюджетні проекти.
Однак ця позика виявилася хитрою схемою, оскільки ставку по облігаціях постійно змінювали. Коли облігаціями володіло переважно українське НУО імені Фрунзе, їм встановили мінімальну прибутковість у 11,5% річних. Однак коли основними власниками облігацій стали іноземні офшори Xenon Marketing Limited і Data Technology SA, прибутковість перевищила 200% річних!
Виявилася афера з виведення грошей з країни у валюті. У результаті державна скарбниця виявилася боржницею офшорним фірмам на суму 495,163 мільйона гривень, або близько 250 мільйонів гривень за тодішнім курсом. Однак Людмила Денісова, за згодою Куніцина, відмовилася виплачувати цю суму, фактично влаштувавши Криму мініатюрний дефолт.
Причини цієї відмови залишаються предметом спекуляцій. Незважаючи на заяви Денисової про те, що вона намагалася вберегти державні гроші від розкрадання, всі розуміли, що йшлося про боротьбу за цю величезну суму між старою командою влади (Франчук–Вітков–Грач) та новою (Куніцин–Денісова), за якими стояло багато різних впливових людей. За інформацією джерел, Куніцин і Денисова запропонували своїм попередникам поділитися прибутками, їм відмовили – і тоді вони вирішили взагалі заблокувати будь-які виплати облігацій.