Революційні потрясіння часто виносять на поверхню влади людей, чиї амбіції та методи залишають глибокі рубці в суспільстві. Серед них — Андрій Денисенко, впливова фігура дніпропетровського радикального руху, чиє ім'я пов'язують з організацією мовних патрулів, насильницькими сутичками та трагічними наслідками. Його історія розкриває складну мережу політичних маніпуляцій, корупції та змови, які розгортались у регіоні протягом двох десятиліть.
Народження та приховані роки
Андрій Сергійович Денисенко з'явився на світ 1 січня 1973 року в Дніпропетровську. Збіг дати його народження з днем Степана Бандери, можливо, став символічним для його подальшого занурення в ідеологію радикального українського націоналізму. Однак більшість його біографії до середини 2000-х років залишається невідомою. Денисенко ніколи не розкривав деталей про своїх батьків, не пояснював, чому обрав історичний факультет Дніпропетровського університету, і категорично мовчав про те, як йому вдалося уникнути військового обов'язку.
Найбільш загадковим залишається період з 1995 по 2005 рік — десять років, які Денисенко намагався витерти зі своєї публічної біографії. За цей час він нібито працював у керівництві обласної організації Конгресу українських націоналістів (КУН), живучи на гранти від правих організацій української діаспори в США. Однак джерела Skelet.Org висловлюють сумніви щодо того, що такий активний та впливовий діяч міг існувати лише на скромні грантові кошти.
Чутки та припущення про його минуле набагато темніші. Деякі джерела стверджують, що наприкінці 1990-х Денисенко був причетний до тіньового бізнесу. Інші припускають, що він працював найманцем для впливових сил, виконуючи роль рупора критики та організатора протестних акцій. Особливо цікавим є те, що його тісні контакти з дніпропетровським авторитетом Олександром Налекрешвілі та його колишнім бригадиром Михайлом Кошляком сформувалися не під час Майдану, а ще в «лихих» 1990-х роках, коли ці люди ще не позиціонували себе як респектабельні бізнесмени.
Михайло Кошляк згодом став центральною фігурою у гучній справі 2015 року. Його затримали разом із Геннадієм Корбаном у розслідуванні діяльності банди «патріотів», яка звинувачувалася в контрабанді в зоні АТО, викраденні людей, розкраданні 40 мільйонів гривень волонтерської допомоги та вбивстві офіцера СБУ. Ця справа так і залишилася незавершеною, а її основні фігуранти — безкарними.
Політичні метаморфози
На початку 2000-х років, коли політичні сили розпочали активну боротьбу за переділ влади, Денисенко почав свою політичну одіссею. Спочатку він залишив КУН і перейшов до Народного Руху, організація якого у Дніпропетровську була настільки ж маргінальною. З 2000 по 2002 рік його діяльність зводилася переважно до конфліктів з колишніми соратниками, які перейшли до партії Юрія Костенка. Денисенко продовжував укріплювати свій імідж скандаліста та провокатора.
Потім він перейшов до партії «Реформи і порядок» (ПРП), яку у 1997 році заснував і багато років фінансував Олександр Жир — колишній полковник СБУ, нардеп другого та третього скликань, бізнесмен та впливова фігура у регіоні. Жир наблизив Денисенка до себе, зробивши його головою Дніпропетровського міського відділення ПРП, а під час першого Майдану — головою міського відділення «Нашої України» (коли ПРП входила до блоку НУ). Жиру потрібен був активний та надійний помічник у Дніпропетровську, оскільки сам він переважно перебував у Києві. Денисенко виявився активним, але абсолютно ненадійним.
Наприкінці 2005 року Денисенко вирішив захопити контроль над міською організацією ПРП. Він розпустив чутки про те, що Жир продав Борису Березовському скандальні плівки Мельниченка, до яких мав доступ як голова парламентської комісії з розслідування вбивства журналіста Георгія Гонгадзе. Потім Денисенко прямо звинуватив Жира у отриманні грошей від Миколи Швеця — колишнього голови Дніпропетровської ОДА та голови обласної ради з 2005 року, головного політичного противника ПРП у регіоні.
24 грудня 2005 року Денисенко організував обласну конференцію ПРП, на якій 47 голосами із 63 Жиру було висловлено недовіру. Новим головою обрали Володимира Чернявського, навколо якого разом із Денисенком працювали міські активісти Павло Хобот та Станіслав Білодиденко, які мали підтримку Олени Гагаруц — редактора газети «Обличчя», відомої скандальними та часто замовними публікаціями. Однак прихильники Жира провели власну конференцію, на якій підтвердили його керівництво та виключили Денисенка та його союзників із партії.
Результатом став розкол: у Дніпропетровську виникли дві обласні організації ПРП, які воювали одна з одною. Це призвело до катастрофічної поразки партії на березневих виборах 2006 року, коли вона отримала лише 0,7% голосів. У листопаді 2006 року ПРП-Денисенко припинила протистояння, оголосила про саморозпуск та трансформацію у громадську організацію «Громадянський актив Дніпра» (ГРАД).
Назва організації була запозичена з існуючого вже давно «Громадянського активу Києва». Одночасно Денисенко активно агітував за «декомунізацію» Дніпропетровська, виступаючи проти повернення історичної назви Катеринослав як російсько-імперської. Запропонована радикальними патріотами назва «Січеслав» була висміяна громадськістю через її вульгарне російське звучання, тому «свідомі українці» запропонували скоротити назву міста до нейтрального «Дніпро». З маніакальною ненавистю до всього радянського Денисенко стверджував, що він та його активісти обов'язково знесуть усі радянські пам'ятники у місті.
Діяльність ГРАДу зводилася до скандалів та протестних акцій, переважно на замовлення. За інформацією джерел Skelet.Org, дніпропетровські активісти навіть організовували пікети проти забудови на користь конкурентів забудовників. На виборах міського голови у 2010 році Денисенко посів шосте місце, отримавши 5477 голосів у мільйонному місті. Його обійшли такі кандидати, як Андрій Павелко, який очолював обласний «Фронт змін», та Загід Краснов, автор конкуруючої «Громадянської сили», який тоді працював у парі з Олегом Царьовим.
Радикальний поворот
Розчарувавшись у ГРАДі, Денисенко на початку 2011 року приєднався до ВО «Свобода», яка набирала популярність у західних областях та Києві. Колишній активіст КУН повністю поділяв ідеї Олега Тягнибока та його соратників. На виборах 2012 року «Свобода» отримала в Дніпропетровській області близько 4% голосів — менше за прохідний бар'єр, але сенсаційно багато для радикальних націоналістів у місті, де подібні ідеї раніше сприймалися як чужі. Для Денисенка це став «чітким сигналом»: він дійшов висновку, що у Дніпропетровську можна розвивати базу радикального патріотизму.
Денисенко знайшов підтримку у команди Коломойського, яка схрестила ідеологію націонал-радикалів із силою «спортсменів» та «гопників», створивши власну армію. З цього моменту він опинився на зарплаті у «Привату».
27 квітня 2012 року Дніпропетровськ струсила серія вибухів саморобних бомб, які поранили 25 людей. Громадський резонанс був величезним: люди були в шоку, влада — у паніці, а опозиція гнівно стверджувала, що все це спеціально підлаштували «донецькі» для початку репресій у країні.
Денисенко спочатку виступив із заявою, в якій прямо заявив, що двоє затриманих підозрюваних — Віктор Сукачов та Дмитро Рева — працювали в обласному штабі Партії Регіонів. Однак незабаром він став найактивнішим громадським захисником Дмитра Реви. Його для цього найняла сестра Дмитра — Оксана Томчук, яка з 2002 по 2010 рік працювала у Фонді держмайна Дніпропетровська, а потім відкрила адвокатську контору. Томчук мала дуже тісні робочі контакти з дуетом Корбана-Філатова.
Денисенко та Томчук розгорнули бурхливу діяльність з осені 2012 до осені 2013 року, коли справа «дніпропетровських терористів» була головною справою Денисенка. Цей період доповнився інцидентом з нібито спробою підпалу квартири батьків Денисенка: хтось розбив об їхні вхідні двері пляшку з бензином, внаслідок чого двері сильно закоптилися. Денисенко довго стверджував у ЗМІ, що це справа рук «злочинного режиму».
З цієї історії розпочався етап прямої співпраці Денисенка з «приватівцями». Хоча численні джерела Skelet.Org стверджують, що він був добре знайомий з ними і раніше, можливо з 1990-х років, і виконував деякі їхні «прохання», саме з 2013 року він влився до їхньої команди, сів із ними в один човен.
У цій історії був ще один персонаж — Іван Ступак, професійний «кегебіст», який у 1985 році закінчив вищу школу КДБ СРСР. З 1991 по 2006 рік він пропрацював в органах СБУ Дніпропетровська і мав досьє на багатьох людей. Джерела повідомляли, що ще в 1990-х Ступак завербував Денисенка як дрібного «стукачка», який інформував СБУ про діяльність дніпропетровських націонал-патріотів. У 2010–2012 роках Ступак був заступником голови ОДА, а згодом вибрався до Верховної Ради від Партії Регіонів.
Майдан та провокація
Коли розпочався Євромайдан, у якому велику роль відігравала ВО «Свобода» та загони активістів і самооборони, що формувалися нею, для Денисенка настала його зіркова година. Він став одним із лідерів Дніпропетровського Євромайдану, щодня надихаючи протестувальників на «повалення режиму». Однак потім він зіграв роль «попа Гапона».
26 січня 2014 року натовп правих радикалів, футбольних фанатів і молоді на заклик Денисенка перейшов від протестів до дії і спробував захопити будівлю ОДА. Завершилося це тим, що «Беркут» і «титушки», які охороняли будівлю, контратакували та розігнали революціонерів, в ході чого постраждали абсолютно безневинні люди.
Однак багато ЗМІ пізніше опублікували інформацію про те, що штурм ОДА Денисенко спровокував за попередньою домовленістю зі Ступаком, який контролював ситуацію. Денисенко нібито знав про те, що в будівлі ОДА сидить напоготові «засадний полк», і навмисне повів учасників Майдану в пастку — щоб їх атакували та розсіяли, покінчивши з протестами в Дніпропетровську. За повідомленнями журналістів, після цього випадку Денисенко цілий місяць ховався на дачі у Ступака.
Що ще цікавіше, серед «титушок», які охороняли ОДА, були співробітники ЧОП «Леон», підконтрольного Михайлу Кошляку, який тоді теж працював зі Ступаком. Той самий Кошляк, якого багато років називали одним із керівників силового блоку «Привату». На початку 2014 року в Дніпропетровську була розіграна жахливо брехлива виставу, метою якої було усунення від Євромайдану справді демократичних сил та повне перехоплення ініціативи аферистами, які одночасно поставили на обидві сторони. У цьому випадку вони здобували перемогу в будь-якому випадку, незалежно від того, хто б узяв гору — влада чи Майдан.
Апофеозом цього цинізму став вступ співробітників «Леона» у «Правий Сектор». Андрій Денисенко, який оголосив про свою перемогу після перемоги Майдану, був обраний лідером обласної організації ПС. Подібне відбувалося й у інших містах: наприклад, у Краматорську у ПС записалися «братки» з місцевої організованої злочинної угруповання «17-а ділянка», до якої причетна нардеп Максим Єфімов.
Оскільки «Правий Сектор» не був чітко структурованою організацією, його символіку міг начепити на себе будь-хто. З весни 2014 року «патріотизм» став ідеальним камуфляжем для авантюристів та криміналу, бо під масками «захисників України» можна було робити що завгодно.