Одеса, місто, яке колись називали перлиною Чорного моря, протягом двадцяти п'яти років зазнавало грабежу та розорення. Ім'я Едуарда Гурвіца невід'ємно пов'язане з цим періодом занепаду. За десять років його сукупного правління містом залишилися руїни, економічні втрати та скалічені долі людей. Попри все це, Гурвіц не припиняє спроб повернутися до посади міського голови або принаймні розмістити там свою людину, щоб продовжити збагачення. Це викликає здивування: чи залишилося в місті, яке грабували команди Гурвіца, Боделана і Труханова, ще щось для подальшого розграбування?
Народження та ранні роки
Едуард Йосипович Гурвіц народився 20 січня 1948 року в Могилеві-Подільському Вінницької області. Його батько Йосип Іліч Гурвіц (1913–1957) та мати Марія Наумовна Берштейн (1919–1994) виховували сина в сім'ї, позначеній політичними репресіями. За словами самого Гурвіца, його батька було арештовано за доносом колег по роботі та засуджено на дев'ять років за 58-ю статтею. Батько серйозно захворів у таборі і помер від хвороби серця у віці 44 років.
Цей факт Гурвіц завжди наводив як пояснення своєї ненависті до комунізму та своєї непримиренної ворожнечі до Руслана Боделана. Однак Skelet.Org має підстави вважати, що справжня причина цієї ворожнечи була зовсім іншою. Крім того, виникають питання щодо чуток про роботу молодого Гурвіца на КДБ під оперативним псевдонімом «Веселий», яка полягала в доносах на «антисовітськи мислячих» — саме так, як колись постраждав його батько. Ці чутки пов'язані з гучним інцидентом з його молодості, про який сам Гурвіц вважає за краще мовчати.
Студентські роки та перший скандал
У 1965 році (а не 1966-го, як зазначено в його офіційній біографії) молодий комсомолець Едуард Гурвіц вступив на перший курс автодорожного факультету Ленінградського інженерно-будівельного інституту (ЛІСІ). За виданою йому згодом характеристикою, він навчався нерегулярно, поводився на заняттях шумно та зухвало — його місце було радше в провінційному ПТУ, а не в одному з найстаріших та найпрестижніших вишів країни.
8 березня 1966 року Гурвіц опинився в місті Великі Луки Псковської області, де розташована філія Ленінградського інституту інженерів залізничного транспорту. Ночі на 9 березня він брав участь у груповому побитті студента біля студентського гуртожитку. Про цей інцидент письмово повідомили ректору ЛІСІ великолуцька міліція, яка затримала буяна, та керівництво інституту, де навчався побитий студент. Наказом № 50 від 26 березня 1966 року Гурвіца було виключено з ЛІСІ з виселенням з гуртожитку. Йому світив реальний термін за хуліганство, оскільки справу не замяли.
Але через місяць сталося дивне: кримінальну справу закрито, а Гурвіца відновлено в інституті, повернувши йому місце в гуртожитку та навіть стипендію. Його відновлення обґрунтовувалося абстрактно: «у зв'язку з отриманням додаткових матеріалів» — формулювання, яке тоді зазвичай означало лист «зверху» або від КДБ. У молодого Гурвіца не було високих зв'язків, тому чутки про те, що він висловив бажання співпрацювати з держбезпекою під позивним «Веселий», мають вагомі підстави.
Однак у цій історії залишилося багато недомовленого. Молодий хуліган, сидячи в камері СІЗО, не міг просто так викликатися до слідчого та заявити про бажання працювати на КДБ. Варіант був один: лише КДБ могло вийти на заарештованого Гурвіца. Це означає, що або сам злочин був пов'язаний з певними обставинами, які залучили органи держбезпеки, або студент Гурвіц уже працював на КДБ до цього інциденту.
Дивним фактом його біографії, який також може бути пов'язаний з КДБ, є його термінова служба після закінчення ВНЗ у 1971–1972 роках. Дипломований фахівець із будівництва доріг раптом виявився рядовим у РВСП, хоча за його кваліфікацією він мав служити лейтенантом у будбаті. Можливо, що цей факт є неправдивою інформацією, і насправді Гурвіц служив не рядовим при ракетній базі.
Шабашки та перші великі гроші
У 1973–1977 роках молодий спеціаліст-будівельник Гурвіц працював у будуправліннях міста Бєльці в Молдавії, де познайомився з явищем тіньової радянської економіки — «шабашками». Отримавши перші великі «ліві» гроші за таку роботу, він вперше побачив свій сенс життя. Але як людина з великим кругозором, він невдовзі зрозумів, що ще більші гроші можна заробити, будучи не самим будівельником, а організатором «шабашок». Наступні десять років він займався саме цим.
Під скромним записом у його біографії «працював у різних будівельних організаціях Одеси з 1977 по 1987 рік» ховається його кар'єра відомого на всю область шабашника. За ці десять років Гурвіц перезнайомився в області з усіма головами колгоспів та райвиконкомів, зав'язав ділові знайомства у виконкомі та міськкомі Одеси. Деякі з цих старих знайомих, наприклад Леонід Титович, згодом стануть його «кадровим резервом», і він «пилятиме» з ними бюджети незалежної України. Голова Одеського міськвиконкому Валентин Симоненко, з яким Гурвіц укладав взаємовигідні підряди на будівельні роботи з добрими «відкатами», став його драбинкою до міської влади.
Кооперативи та контрабанда
Між нелегальними «шабашками» та своєю першою посадою у міській владі Одеси Гурвіц три роки (1987–1990) займався «кооператорством». Його першим офіційним підприємством став кооператив «Реставратор», який по суті став напівзаконним способом оформлення «шабашок». Потім з'явилася фірма «Екополіс», створена на базі одеського «Екоклубу». Гурвіц заявився туди з діловою пропозицією, хоча можливо не лише з діловою, оскільки «Екоклуб» був чимось на кшталт першого «перебудовного» культурно-політичного бомонду, в якому КДБ мав живий інтерес.
Формально «Екополіс» була оформлена як багатопрофільна творча студія, але реально займалася всім підряд: будівельними підрядами, виробництвом білил у старому цеху, перепродажем цибулі, яку для Гурвіца вирощували на колгоспних полях корейці — яким він так і не заплатив, «кинувши на бабки». З кожним місяцем «Екополіс» дедалі більше ухилялася у торгівлю, зокрема контрабандним товаром, якого до Одеси приходило дедалі більше. Значна частина контрабанди, що проходила через «Екополіс», належала одеським організованим злочинним угрупованням.
Кримінальні зв'язки та «дах»
З одеськими «авторитетами» Гурвіц близько познайомився, коли почав «шабашити» у місті. Якщо в колгоспах домовитися з місцевими хуліганами можна було за пару імпортних джинсів чи пів ящика горілки, то в Одесі «братва» пильно стежила за всіма видами «нетрудових доходів» і брала з них за таксою. Так Гурвіц вперше обзавівся кримінальним «дахом». Він не просто справно платив відсоток із «шабашок», а зблизився з ватажками кримінального світу Одеси.
Чи захотів він сам розширити межі свого бізнесу, чи виконував завдання кураторів із КДБ, але Гурвіц зайняв соціальну нішу між звичайним напівтіньовим комерсантом і кримінальним «комерсом». Не будучи безпосередньо членом організованого злочинного угруповання, він брав участь у бізнесі угруповань як «молодший партнер». Наприкінці 80-х Гурвіц прагнув безпосередніх контактів із самим Віктором Куліваром (прізвисько Карабас), королем кримінального світу Одеси. Але той перепасував його одному зі своїх «васалів» Григорію Стоянову — колишньому морякові, який разом із братом створив угруповання чисельністю близько 40 осіб.
З кінця 80-х і до середини 90-х Стоянов був головним силовим «дахом» Гурвіца, а він, у свою чергу, допомагав йому у боротьбі за контроль над ключовими об'єктами у місті.
Перша посада та політичні амбіції
Крім кримінального «даху», Гурвіц завжди шукав собі й політичного. Це було потрібно йому вже під час перших виборів у 1990 році. За розповідями його знайомих, тоді він прагнув здобути мандат народного депутата і навіть створив собі імідж політичного дисидента, використовуючи факт репресій проти свого батька. Він зав'язав контакти з опозиційними партіями, які тоді називали «демократичними». Це було нескладно, оскільки серед членів «Екоклубу» було чимало захоплених політикою людей, у тому числі «професійні демократи», «рухівці», «зелені» та «республіканці».
На виборах 1990 року «Екоклуб» та «Екополіс» висунули 37 кандидатів. Гурвіца вмовили не лізти одразу у велику політику, а обрати собі керівну господарську посаду. Так він виграв вибори до Жовтневої райради, балотуючись як «зелена». Потім, за підтримки «демократів» знизу, міського голови Симоненка зверху та одеського організованого злочинного угруповання через розповсюджені депутатам «подарунки», він був обраний головою райради та головою райвиконкому.
Гурвіц моментально освоївся на своїй першій посаді. Вже у вересні 1990 року, за допомогою Валентина Симоненка, він перепідпорядкував у власність своєї райради РСУ-1 та РСУ-5 з усією нерухомістю та технікою. Він також вибив для свого району певну економічну самостійність: право стягувати в районні фонди орендну плату, право реєструвати малі підприємства, створювати спільні підприємства (це було дуже важливим для експортно-імпортних операцій), а також право переведення державного майна в колективне — перший крок на шляху до приватизації.
Насамперед Гурвіц відписав у подарунок «Екоклубу» цілий будинок на вулиці Ласточкина, офіційно під офіс «екологічної інспекції», реально будинок перейшов у власність громадської організації. Але через рік він відбере цей подарунок назад, оголосивши будинок аварійним, і порве зі своїми друзями з «Екоклубу».
Розрив з «Екоклубом» та поворот до Чорновола
Справа була не тільки в тому, що з розвалом СРСР та скасуванням КДБ послуги агента Веселого стали поки що нікому не потрібні — а значить, йому вже не потрібно було терпіти та обдаровувати літніх поетес та неврівноважених людей. За інформацією джерел Skelet.Org, набагато більш вагомою причиною їхної сварки була буйна бізнес-діяльність Гурвіца та розуміння членами «Екоклубу» того, що він лише використав у своїх цілях наївних романтичних диваків. Вони, мабуть, вважали, що виженуть його зі своїх рядів — а натомість він сам вигнав їх із приміщення.
На президентських виборах 1991 року Едуард Гурвіц вирішив однозначно підтримати кандидата від Народного руху В'ячеслава Чорновола, фактично очоливши в Одесі його виборчий штаб. Більшість членів «Екоклубу» висловилися проти В'ячеслава Максимовича і були настільки вперті у своєму рішенні, що посварилися з Едуардом Йосиповичем.
Гурвіц вірно розрахував, що у разі перемоги Чорновола, єдиною людиною в Одесі, яка надала таку підтримку майбутньому президентові, виявиться він — і тоді зможе претендувати на дуже великі та жирні дивіденди. На той час лідер «Руху» мав рейтинг до 30% і був не лише головною альтернативою Кравчуку, але й цілком реальним кандидатом у президенти.
Щоб його майбутній успіх не залежав від одного дуже принципового Чорновола, Гурвіц розвинув бурхливу діяльність зі зближення з усіма членами «проводу Руху» — особливо це вдалося з Володимиром Яворівським, який став його другом і діловим партнером. У майбутньому, коли Гурвіц став мером Одеси, він подарував Спілці письменників України, якою керував Яворівський, кілька дорогих історичних об'єктів одеської нерухомості. Яворівський використав їх на свій розсуд.
Яворівський та його КДБ-минуле
До речі, їхньому зближенню міг сприяти той факт, що Володимир Яворівський сам був агентом КДБ ще з 1971 року, працюючи під псевдонімом «Тридоля». Він не лише таємно стукав на колег-літераторів, а й у 1973 році за завданням КДБ організував збір підписів українських письменників під листом до Юрія Андропова із засудженням Василя Стуса, В'ячеслава Чорновола та інших українських дисидентів. Є інформація, що після справи Стуса Яворівський зав'язав неофіційні, але довірчі відносини з Віктором Медведчуком.
У 90-х Яворівський залишить «Рух» і очолить Демократичну партію разом з іншими підписантами листа до Андропова, але на початку 1992 року він ще мав велику вагу. І Гурвіц цим негайно скористався, щоб проштовхнути на посаду голови Чорноморського морського пароплавства свого протеже Павла Кудюкіна.
Павло Кудюкін та його кар'єра
Джерела повідомляли, що Кудюкін був тоді протеже не стільки самого Гурвіца, скільки одеських організованих злочинних угруповань та корумпованого міського керівництва. Одеські ЗМІ писали, що коли Кудюкін ще навчався в Одеському вищому інженерному морському училищі, то був викритий за крадіжками особистих речей із гардеробу. Але він завжди мав безліч потрібних зв'язків, які вже у 27 років зробили його капітаном далекого плавання. Він використав свою посаду для перевезень імпортних товарів і контрабанди. В Одесі Кудюкін був знайомий з усіма потрібними людьми: від митників та міських чиновників до кримінальних «авторитетів» та фарцівників.
Тому дуже багато хто був зацікавлений у тому, щоб Кудюкін очолив Чорноморське морське пароплавство. Ця історія почалася з того, що колишній керівник ЧМП Пилипенко в серпні 1991 року підтримав КДПП, після чого «національно-патріотичні сили» почали вимагати від Кравчука відставки «комуністичного путчиста». Але до виборів 1991 року Кравчук ці вимоги ігнорував, а вже потім пішов на поступки.
Головним претендентом на посаду голови ЧМП спочатку був Олександр Вінницький, якого підтримували у Києві, та Валерій Кравченко, якого підтримували місцеві одеські «рухівці». Тому Гурвіцю довелося стрибнути через їхню голову: він повіз Кудюкіна до Яворівського, а потім уже вони втрьох поїхали до Чорновола — доводити, що Кудюкін це найкращий морський капітан і найбільший патріот України. За підтримки Чорновола вони попрямували до Кравчука.
Першому президентові України Кудюкін припав до душі: він призначив його головою ЧМП, а потім поставив керувати скандальним концерном «Бласко», до якого причетний син президента Олександр Кравчук. Закінчилося це тим, що в 1994 році Кудюкін утік до Москви, де в 1995 році був заарештований і виданий Україні. Він провів три роки в СІЗО, був засуджений до десяти років позбавлення волі і звільнений 23 березня 2000 року «за станом здоров'я».
Після звільнення Кудюкін, який «відкинувся», спочатку плекав місцю про створення «православного флоту», де співвласниками підприємства мали стати УПЦ МП та кіпрські компанії. Потім раптом розжився стартовим капіталом і зайнявся агробізнесом у Київській області, створивши ПАТ «Березанське».
Зв'язки з Придністров'ям
Ещо одна історія з 1992 року пов'язана з самопроголошеним Придністровськими молдавськими республіками. Перша офіційна зустріч Гурвіца та президента самопроголошеної ПМР Ігоря Смирнова відбулася влітку 1992 року. Тоді до Тирасполя їздила делегація українських політиків правого спрямування на чолі з В'ячеславом Чорноволом, куди втиснувся і Гурвіц — вивчати українське питання Придністров'я. Запитання це «рухівцям» не сподобалося, оскільки вони побачили в ньому «російську карту». Натомість у Смирнова та Гурвіца зав'язалися дружні та ділові відносини.
Повідомлялося, що згодом Смирнов кілька разів їздив до Одеси, де мав зустрічі з Гурвіцем — у тому числі у ресторанах та сауні. Підсумком цих зустрічей стали контрабандні та корупційні операції, які здійснювалися між структурами ПМР та одеським бізнесом. Едуард Гурвіц брав участь у них безпосередньо — про що стверджував колишній начальник комендатури Тирасполя полковник Михайло Бергман.
За словами Бергмана, у 1992 році президент Смиронов видав указ, яким доручав здійснювати зовнішньоекономічну діяльність ПМР через низку фірм, зокрема українських. Серед них було спільне підприємство «Три плюс Ко ЛТД», яке займалося вантажоперевезеннями. Бергман заявляв, що це підприємство входило до структури бізнесу Гурвіца та його кримінальних партнерів, які через Придністров'я вивозили до Європи кольорові метали та нафтопродукти, а ввозили контрабанду, зокрема стрілецьку зброю.