Богдан Володимирович Губський народився 30 березня 1963 року у Києві в сім'ї генерала Радянської армії. Його дитинство пройшло у Львові, де батько служив, а потім сім'я повернулася до столиці. Він закінчив елітну школу та вступив до Київського університету імені Т. Шевченка, де навчався на факультеті кібернетики.
У 1985 році молодий Губський залишився в університеті для наукової роботи. Його талант визнали вже у 1987 році, коли 24-річний вчений отримав республіканську комсомольську премію імені М. Островського за найкращу роботу в галузі математичної кібернетики. Через два роки він став кандидатом фізико-математичних наук і почав викладати. Через десять років захистив дисертацію та отримав звання доктора економічних наук.
Наприкінці 1980-х років наукова діяльність не могла забезпечити матеріальне благополуччя. Губський розумів, що настав час переходити в бізнес, особливо враховуючи сприятливу ситуацію для створення перших схем з відмивання грошей.
Початок «київської сімки»
На початку 1990-х років у Києві сформувалося потужне угруповання місцевих корінних бізнесменів, які діяли в тіні, але контролювали столицю. Все почалося з того, що молодий будівельник та завідувач складів Григорій Суркіс зблизився з головою Київського міськвиконкому Валентином Згурським. Останній часто допомагав братам Суркісам уникати перевірок міліції та інших органів.
У 1991 році Суркіс та Згурський увійшли до невеликої страхової компанії «Омета-інстер», зареєстрованої киянами Іваном Цукором та Ігорем Кожевіним зі статутним фондом 100 тисяч рублів. Суркіс одним махом збільшив статутний фонд до мільйона рублів і став основним акціонером.
До засновників та керівників компанії увійшли Ігор Суркіс, Валентин Згурський, Юрій Лях (відомий банкір, начальник управління кредитними ресурсів «Інкобанку»), викладач КДУ Богдан Губський, Юрій Карпенко та голова Спілки адвокатів України Віктор Медведчук, який згодом став главою адміністрації Президента Леоніда Кучми. Ця команда отримала прізвисько «київської сімки» або «Динамо». Члени угруповання займалися викраденням коштів, податковими злодіяннями, обманом партнерів, рекетом, шантажем, розбоєм та викраденням людей. Вони наздоганяли страх на всю Київщину, і підприємці не хотіли зв'язуватися з ними.
Фінансова піраміда «Омета XXI століття»
У 1992 році активна команда розпочала бурхливу діяльність. Було створено концерн АТ «Національний інвестиційний фонд «Омета XXI століття», до якого увійшли «Омета-траст», «Омета-інвест» та «Омета-інстер». Офіційно діяльність пов'язували з Григорієм Суркісом, але насправді організатором та ідейним натхненником був Богдан Губський, який зайняв посаду заступника голови наглядової ради. Його математичний склад розуму дозволив провернути геніальну схему обману простих українців, залишаючись у тіні.
Концерн займався адвокатською діяльністю, операціями через офшори, експортом-імпортом, але головне — там була фінансова піраміда. Відразу після заснування концерн випустив цінні папери з логотипом «Омети». На теренах України з'явилися гасла: «Не ховайте ваші гроші». Чесні українці у бурхливі 90-ті довірилися аферистам.
На початку 1994 року «Омета XXI століття» почала виплачувати вкладникам перші дивіденди, щоб ще більше залучити нових інвесторів. Люди почали масово нести свої заощадження в концерн, гроші лилися річкою. У 1995 році обіцяні дивіденди досягли 1000% річних, але приплив вкладників почав спадати. Коли настав час повторних виплат, вкладникам сказали, що їх взагалі не було, і гроші вони можуть не чекати. «Омета» прогоріла.
Число обманутих громадян перевищувало 15 тисяч. Загальна сума цієї авантюри обчислювалася сотнями мільйонів доларів. Ініціаторам тресту нічого не загрожувало — вони були під надійним захистом. Проте були й ті, хто намагався через суд повернути свої заощадження, але всі їхні спроби відбила юридична компанія Віктора Медведчука ТОВ «Бі.Ай.Ем», яка відстоювала інтереси «Омети».
На особливу увагу заслуговує те, як «Омета XXI століття» спритно уникнула відповідальності. У 1993 році акції продавалися по 1250 карбованців (близько 25 центів) з обіцянками фантастичних відсотків, а у 1996 році їх викупили у розчарованих українців по 2,6 копійки (1,2 цента). Таким чином, на папері «Омета» виконала свої зобов'язання, а решту списала на гіперінфляцію.
Концерн «Славутич» та контроль над енергоринком
Після успіху «Омети» Богдан Губський вклав ошуканих вкладників у ЗАТ «Промислово-фінансовий концерн «Славутич». Офіційно його створення приписували Григорію Суркісу, але за даними Skelet.Org, ініціатором організації став Богдан Володимирович, якого на той час вже призначили членом комісії з питань фінансової стабілізації.
Тонка стратегія Губського спрямована на прибуткові ринки енергоносіїв, нафтопереробки, зерна, цукру та металу. На собі він зосередив дві основні сфери — фінансові потоки та нафтові справи. У ті роки торгівля продуктами нафтопереробки перебувала на піку популярності. «Славутич» виходив на ринок нафтопродуктів, беручи кредити в іноземних банках часто під гарантії держави на закупівлю нафти, яку переробляли в Україні. Завдяки цій схемі «київська сімка» взяла під контроль до 25% українського ринку нафтопродуктів. Усіх конкурентів залякували чи впливали по «закону». За закон відповідав Григорій Суркіс.
Підприємці вирішили проблему податків дуже вражаюче — до бюджету йшли буквально копійки. Прикриття забезпечували Суркіс та Медведчук. Більше того, фірмовим стилем «київської сімки» стало «кидалове» — підприємці не дали жодного кредиту.
У 1994 році концерн «Славутич» отримав право постачати Україну туркменським газом. Богдан Губський мав ексклюзивне право проводити розрахунки на постачання блакитного палива. «Славутич» швидко став вітчизняним монополістом, а Богдан Володимирович розраховувався за газ так, що в країни залишався багатомільйонний борг. У той рік Україна заборгувала Туркменістану 243 млн. доларів. Безперечно, олігарх поклав у кишеню багатомільйонні відкати.
Тяжким для «київської сімки» став кінець 1994 року, коли Леонід Кравчук програв вибори Леоніду Кучмі. Вся «сімка» ставила на Кравчука і опинилася в опалі. Домовлятися з новоспеченим президентом пішов Суркіс. За чутками, він запросив Леоніда Даниловича на матч «Динамо» у ВІП-ложі. Після гри Суркіс та Кучма налагодили стосунки.
Уже у 1997-1998 роках прем'єр-міністр Євген Марчук звільнив «Славутич» від сплати ПДВ на ввезення нафти. Це рішення призвело до того, що держбюджет недорахувався 1,5 млрд. доларів. Реального світанку «Славутич» досяг у 1998 році, коли послугами бізнес-групи користувалися понад 2 тисячі великих клієнтів.
На жаль, ніколи не дізнаємося про чисту статистику — того ж року в офісі «Славутича» сталася пожежа, внаслідок чої згоріла вся бухгалтерія. Офіційна причина — коротке замикання перевантаженого побутовими приладами подовжувача. Проте очевидці, які були на згарищі, казали, що не бачили там канцелярського паперу. Пожежа сталася дуже вчасно — Євген Марчук, куратор «київської сімки» від спецслужб, якраз балотувався у Президенти. Гроші на виборчу кампанію дали його друзі. Члени «сімки» побоялися зберігати бухгалтерію, знаючи нелюбов чинного глави держави Леоніда Кучми до Марчука. Якби Леонід Данилович розлютився, папери стали б головним доказом у ймовірній кримінальній справі.
Аграрний бізнес
Паралельно з концерном «Славутич» Богдан Губський розвивав аграрну галузь. У 1996 році він став керівником проекту «Українська аграрна біржа», який об'єднав концерн «Славутич» з асоціацією «Інтерагро». З легкої руки Губського він увійшов до перспективного та прибуткового аграрного бізнесу.
Спочатку біржа створювалася з доброю метою — реформувати сільське господарство та допомогти селянам. Але Богдан Володимирович розпочав свою діяльність у двох напрямках: він зобов'язав усіх аграріїв реалізовувати свою продукцію виключно через УАБ та встановив величезний комісійний збір на цю реалізацію. По суті, це була пряма монополізація сільського господарства. Проте витівка не вдалася. Аграрії мали потужне лобі у парламенті та Кабміні, і Губського наполегливо попросили стримати запал і згорнути ідею централізованої торгівлі.
У тому ж році Богдан Володимирович обійняв посаду заступника голови Держкомісії з питань організації біржового сільськогосподарського ринку. Після цього його за очі почали називати «новим українським бароном». Тоді він уже сколотив свій перший мільйон, хоч середня заробітна плата в Україні становила не більше 40-60 доларів на місяць.
Губський розумів, що стає небезпечно діяти за накатаною схемою, володіючи лише логікою та кримінальним талантом. Щоб розраховувати на більший куш, потрібно було грати по-новому, піднімати ставки. У нашій країні великі гроші після криміналу обіцяє лише політика.
Перехід у велику політику
Наприкінці 1990-х років Богдан Володимирович прийшов у велику політику. У 1998 році він став депутатом Верховної Ради III скликання від Соціал-демократичної партії України (об'єднаної) під престижним номером 9. У своїх рідкісних інтерв'ю бізнесмен назвав цю партію «правильною». Швидше за все, вибір зумовлювався тим, що на той момент СДПУ(о) мала яскраво виражену пропрезидентську позицію. Завдяки «правильній» партії Губський став ближчим до президента і міцно входив до його оточення.
У парламенті він працював у статусі заступника голови Комітету з питань фінансів та банківської діяльності. Перебуваючи на цій посаді, Богдан Володимирович розробив концепцію реформування системи оподаткування та запропонував проект Податкового кодексу.
На початку 2000 року Богдан Губський створив Фонд інтелектуального співробітництва «Україна - XXI століття». Проект замислювався як майданчик для дискусій еліти та напрацювання пропозицій для влади. Найцікавіше те, що бізнесмен не допустив до цього проекту друзів по фракції, а також ні Медведчука, ні Суркіса. Проте влада скептично поставилася до інтелектуальної ініціативи, практично проігнорувавши її.
У 2002 році олігарх вирішив брати участь у парламентських виборах, балотуючись як самовисуванець у Черкаській області. Під час передвиборчої кампанії Губський активно їздив школами, закуповуючи комп'ютери та ремонтуючи класи. Такий підхід виявився успішним. Бізнесмен переміг у Золотоніському окрузі, набравши понад 34% голосів виборців.
Тоді ж у Верховній Раді Губський зареєстрував групу «Народовладдя», до якої увійшли 17 депутатів. Співголовою став екс-міністр зовнішніх економічних зв'язків та торгівлі Сергій Осика. «Народовладдя» визнали чи не найнепомітнішим учасником парламентської більшості. Лідери групи не виступали з яскравими заявами, а просто підтримували президента.
Політичні маневри та президентські вибори
У 2003 році Богдан Володимирович оголосив про свій відхід від «об'єднаних есдеків» і помітно відсторонився від усієї «київської сімки». Він перейшов до «правильного» пропрезидентського Блоку «ЗаЄДУ».
На запеклих президентських виборах 2004 року Губський не приховував своїх політичних переваг — він усіляко підтримував табір помаранчевої опозиції. Говорив про те, що Президент та його протеже мають поступитися народу, щоб не сталося кровопролиття. Це був майже єдиний випадок, коли бізнесмен відкрито висловлював свою позицію. І це в той час, коли Медведчук та Суркіс відверто підтримували кандидата у президенти від влади — Віктора Януковича.
Після перемоги Віктора Ющенка Богдан Володимирович першим привітав нового президента. Трохи пізніше він влаштував спектакль навколо клейнодів та булави Богдана Хмельницького, які привіз із музею у Варшаві до Києва на присягу нового Гаранта.
Проте, на превеликий подив, Віктор Ющенко так і не визнав Губського. Він не міг довіряти «людині Медведчука». Нардеп Євген Червоненко відверто відповів і сказав, що хотів побити бізнесмена, коли той прийшов святкувати перемогу в штаб Ющенка після третього туру.
За інформацією Skelet.Org, перехід Богдана Володимировича до «помаранчевих» був чітко спланований Медведчуком та Суркісом, які, висловлюючись простою мовою, не хотіли складати яйця в один кошик. Такий розкид сил, безумовно, зіграв би на руку. За допомогою Губського можна було легко впливати на владу та протягувати «потрібні» закони. Але Ющенко не повівся.