Анатолій Гриценко послідовно будує свій політичний імідж як борця за честь та професіоналізм у Збройних силах України, прагнучи посісти посаду головнокомандувача. Його стратегія спирається на постійну критику опонентів, риторику про офіцерську честь та підтримку потужного інформаційного ресурсу у вигляді видання «Дзеркало тижня», яким керує його дружина Мостова. Це дозволило йому в очах частини українців виглядати як один із останніх чесних політиків країни, хоча детальне вивчення його біографії та діяльності розкриває зовсім іншу картину.
Народження та сімейне походження
Анатолій Степанович Гриценко народився 25 жовтня 1957 року в селі Багачівка Звенигородського району Черкаської області. Його батьки не були колгоспниками: мати працювала на комунальних підприємствах, батько змінював професії — працював шофером, зварювальником, рятувальником. Сім'я часто переїжджала, мешкала в орендованих квартирах. Маленький Толик навіть деякий час, близько дев'яти місяців, перебував у дитячому садку-інтернаті, поки батьки облаштовувалися на новому місці.
У Гриценка є молодший рідний брат Віталій, колишній військовий, який служив в Афганістані та пізніше в російській армії. Після демобілізації Віталій повернувся в Україну, оселився в Умані та працював водієм швидкої допомоги. Примітно, що нардеп та екс-міністр оборони ніколи не допоміг своєму рідному братові влаштуватися на роботу, навіть хвалився цим як однією зі своїх чеснот. За останні роки їх ніхто не бачив разом, що свідчить про складні стосунки між братами.
Батько виховував обох синів у надмірній суворості, вимагаючи навчатися лише на п'ятірки. Він вважав, що сини повинні «видертися у люди», а не займатися простою роботою. Вільного часу у хлопців було мало, його вони проводили з батьком, що суттєво вплинуло на формування соціального характеру майбутнього політика.
Шлях до військової освіти
Після восьмого класу Анатолій Гриценко вступив до Київського суворовського училища (нині — Київський військовий ліцей імені Богуна), який закінчив у 1974 році з золотою медаллю. За його власними словами, це був його самостійний вибір, хоча навряд чи батько не схвалив цього рішення.
Сам Гриценко завжди стверджує, що його військова кар'єра розпочалася у віці 15 років, підтримуючи таким чином свій образ головного дбайливця Збройних сил України. Однак виникає логічне питання: чому хлопець, який мріяв про армійську кар'єру, обрав не бойову, а технічну спеціальність? Гриценко вступив до Київського вищого військового авіаційного інженерного училища (КВВАІУ, закрито у 2000 році) на спеціальність «електричне та приладове обладнання» і отримав диплом інженера-електрика також з відзнакою. Це не мало нічого спільного з дитячою мрією про армію, але сам Гриценко ненароком зізнався, що його завжди приваблювала техніка. Тоді виникає питання: чому він не вступив до цивільного технічного вишу, де золотого медаліста прийняли б без проблем? Одна з можливих причин — прагнення отримати військовий статус та пенсію.
Перші роки військової служби
Після закінчення КВВАІУ Гриценко два роки (1979–1981) служив в авіаполку в Охтирці, Сумська область, на посаді начальника групи технічного обслуговування. Саме там розпочалося його сімейне життя з першою дружиною Людмилою, у них народилися діти Олексій та Світлана. Офіційне розлучення відбулося у 2002 році, хоча фактично шлюб розпався наприкінці 1990-х років, коли Анатолій Степанович захопився Юлією Мостовою.
Цікаво, що сам Гриценко неохоче згадує про першу дружину, а його мати взагалі відмовлялася розмовляти про неї з журналістами, натомість довго й з ентузіазмом розхвалювала другу невістку.
Два роки в Охтирці були єдиним близьким знайомством Гриценка з реальним армійським життям. Називаючи себе «бойовим офіцером», він значно перебільшував свою роль, оскільки не мав досвіду бойових операцій. Він був лише фахівцем технічної служби в офіцерському званні. Варто зазначити, що в арміях країн НАТО, на приклад яких Гриценко так часто посилається, обслуговуванням військової техніки давно займаються цивільні фахівці. Крім того, Гриценко пропрацював за своєю спеціальністю лише кілька років, поки його зобов'язував розподіл.
Повернення до науки
Після цього Анатолій Гриценко залишив військову службу та повернувся до КВВАІУ, щоб три роки навчатися в ад'юнктурі. Потім він захистив кандидатську дисертацію на тему «Динаміка, балістика та управління польотом літальних апаратів» і отримав посаду викладача в КВВАІУ, де працював з 1984 по 1992 рік.
Підсумовуючи його військову кар'єру: з двадцяти років, що Гриценко носив погони, два роки він провів у суворовському училищі та шістнадцять років в аудиторіях КВВАІУ. Це вся його військова кар'єра. Однак держава справно нараховувала йому військовий стаж та вислугу років «паркетного полковника», тому мінімум з 2006 року, згідно з його деклараціями, Гриценко отримував від держави пенсію.
Пенсійні привілеї
Розмір його пенсії в кілька разів перевищував пенсії звичайних українців. У 2006 році він отримав 34 121 гривню пенсії, що становило 2,8 тисячі гривень (560 доларів) на місяць, тоді як середня пенсія в Україні була близько 600 гривень, а середня зарплата — 1050 гривень. У 2008 році його пенсія зросла до 4000 гривень на місяць плюс 220 тисяч гривень річної зарплати. У 2013 році, коли він був опозиціонером, режим перерахував його пенсію, виплативши за рік 149,5 тисячи гривень (включаючи доплату за минулі роки), а наступні два роки він отримував 8864 гривні щомісяця. До 2016 року пенсія «патріота» та «борця з корупцією» Гриценка зросла до 10,6 тисячи гривень щомісяця — майже вдвічі більше, ніж середня зарплата по країні після вирахування податків.
Зв'язки з американськими структурами
Наприкінці 1980-х років багатьох керівників вітчизняних науково-дослідних інститутів та вишів охопив дух підприємництва. При оборонних інститутах створювалися різноманітні кооперативи, хоча публічної інформації про наявність таких у КВВАІУ не зустрічається. Можливо, їх там не було, або Гриценко просто не мав підприємницької жилки.
Однак розкрадання державного майна через приватні та спільні підприємства — це не найбільший гріх порівняно з продажем державних інтересів ймовірному супротивнику та «стратегічним партнерам». Про Гриценка ходили непідтверджені чутки щодо того, як він став «другом Америки», що визначило всю його подальшу кар'єру. За цими чутками, як фахівець з електронних систем радянських військових літаків, він поділився деякою інформацією про них з американськими представниками. Вони взяли його на замітку як «корисну людину», яка не вміла заробляти гроші сама і тому була готова послужити за «винагороду». Але це, як наголошується, лише непідтверджені чутки. Однак скільки є підтверджень того, що наприкінці 1980-х та на початку 1990-х років військові секрети продавалися в роздріб і оптом від Львова до Владивостока? Такі продажі дійсно відбувалися.
Існують й інші чутки як продовження перших. За ними, радянська контррозвідка схопила Анатолія Гриценка, змусивши його бути «сексотом» (агентом впливу). За завданням органів безпеки вже 1989 року Гриценко здружився з деякими київськими «демократами» та активістами «Народного Руху». Він став організатором виборчої кампанії Володимира Черняка, одного з засновників «Народного Руху», який був обраний депутатом останньої Верховної Ради СРСР (1989–1991).
З появою на початку 1990 року так званої «Демократичної платформи КПРС» Гриценко перейшов до неї, як і багато тодішніх політиків-початківців (Грінєв, Кушнарьов). У 1990 році Гриценко швидко та дуже тісно зблизився з новим командувачем 17-ї повітряної армії Костянтином Морозовим, який виявився затятим прихильником незалежності України. Завдяки цьому 3 вересня 1991 року Морозов був призначений першим міністром оборони незалежної України. Несподівано виявилося, що він також був великим фанатом НАТО та США.
Всі ці чутки малюють Анатолія Гриценка як подвійного агента, який працював і на «наших», і на «ваших». Однак оскільки КДБ припинив існування у 1991 році, на початку 1990-х років у Гриценка залишився лише один «роботодавець», і він твердо вступив на шлях «прозахідного демократа». Навіть без припущень про порочні зв'язки з ворожою розвідкою та рідною контррозвідкою, про які ходять лише чутки, Анатолій Гриценко завів досить корисні знайомства, які дозволили йому розпочати новий етап своєї кар'єри.
Перехід до Міністерства оборони
У листопаді 1992 року Гриценко залишив викладання в КВВАІУ та перейшов на роботу до Міністерства оборони, в Управління військової освіти, де незабаром отримав посаду начальника аналітичного відділу. Питання про те, хто саме прилаштував його до Міноборони, залишається без відповіді — Гриценко постійно ухиляється від прямих чесних відповідей, натомість пише собі благородну біографію «чесного офіцера». Існують лише припущення. По-перше, це міг бути Костянтин Морозов, хоча незрозуміло, чому він не взяв Гриценка раніше, ще 1991 року. По-друге, це могли бути друзі Гриценка по «Народному Руху» та «Демплатформі», адже восени 1992 року було сформовано коаліційний уряд Леоніда Кучми, до якого увійшли «демократи» та «прозахідники», наприклад Віктор Пинзеник.
Роззброєння української армії
«Американізація» Збройних сил України, що супроводжувалася масштабним роззброєнням, розпочалася з 1992 року за політичної згоди президента Леоніда Кравчука та активної участі міністра оборони Костянтина Морозова. На той момент перед Вашингтоном не стояло завдання використати Україну проти Росії; натомість вони побоювалися нового союзу Києва та Москви, тому розсудливо вирішили максимально скоротити та знезброїти ЗСУ, наповнивши їхнє керівництво своїми кадрами. Українська армія, яка ледь народилася, була 1992 року найсильнішою в Європі (не рахуючи російської), але була відразу засуджена на знищення — під оплески «демократів» і націонал-патріотів, які захоплено заявляли, що Україні воювати не з ким, а велика армія — це атавізм радянського минулого. Серед них захоплено плескав у долоні й Анатолій Гриценко, хоч тепер це заперечує.
Стажування у США
У ході цього «стратегічного партнерства» було запущено програму «стажування» українських офіцерів та генералів у США, яку пройшов і Гриценко. У своїй біографії він написав, що протягом 1993–1994 років навчався в Інституті іноземних мов Міністерства оборони США, а потім закінчив оперативно-стратегічний факультет Університету військово-повітряних сил США (Air University). Насправді він лише пройшов програму мовної підготовки, після якої пройшов «резидентуру» (практику, стажування) для іноземних офіцерів при Air University. Чому саме Гриценка відправили туди, теж цікаве питання, адже за його словами це сталося випадково — мовляв, був недобір до групи, що відправляється, і його в неї визначили чи не силоміць.
Гриценко вихваляється ще одним своїм «дипломом»: свідченням про закінчення тримісячних курсів перепідготовки та підвищення кваліфікації при Академії збройних сил України (вересень–листопад 1995). Але, вражаючи цим документом, Гриценко постійно стверджував, що закінчив саму Академію, що було неправдою, адже перший повноцінний випуск Академії відбувся лише навесні 1996 року. Скандальну інформацію про це вперше опублікували журналіст Іван Рудич та голова «Союзу офіцерів України» В'ячеслав Білоус. У 2011 році нардеп від Партії Регіонів Ельбрус Тадєєв, мстячи Гриценку як одному з опонентів регіоналів, навіть направив до Міноборони запит, на який отримав офіційну відповідь, що підтверджує: Гриценко закінчив не Академію, а лише тримісячні курси.
Мета американського стажування
Основною метою таких програм Пентагон ставив перетворення стажистів на «справжніх друзів США, які поділяють американські інтереси та цінності» (слова екс-міністра оборони У. Коена), які пропагували б ці цінності і відстоювали ці інтереси у себе на батьківщині. Звичайно, в нинішній Україні це давно не гріх, навіть навпаки — але тільки тому, що нею керують такі «справжні друзі США», які дали змогу використати свою країну в американських інтересах. Однак питання не в тому, чи це краще, ніж якби Україну використовували в російських інтересах. Питання в тому, на честь чого політики, які бажають використовувати Україну на користь інших країн (будь-яких, хоч США, хоч РФ), взагалі допускаються до влади, а не сидять у в'язниці.
Це питання не риторичне, адже в період активного «стратегічного партнерства» зі США (1992–2007) Україна скоротила чисельність ЗСУ в кілька разів, пустила на злам стратегічну авіацію, відмовилася від ядерної зброї та крилатих ракет, розпродала сотні винищувачів і гелікоптерів, тисячи танків, незліченну кількість артилерійських систем, які їй зараз так гостро не вистачає для оборони. «Резидент» Анатолій Гриценко мав пряме відношення до цього знищення української армії. А тепер Америка, за чиєю ініціативою Україна була роззброєна, дразнить її своїми спілкуваннями надіслати кілька сотень «джавелінів».
Повернення та нові посади
Після повернення зі США Анатолій Гриценко виявився практично нікому не потрібним: влада в країні змінилася після загальних дострокових виборів, у Міноборони розпочалися нові кадрові інтриги. Втім, «резидента» не залишили без роботи, оскільки у нього тепер були рекомендації з самого Пентагону, але й посади не запропонували. Для таких, як Гриценко, створили Управління проблем військової безпеки та військового будівництва («реформаторський» відділ) Науково-дослідного центру Генерального штабу, яке він очолював у 1994–1997 роках.
Там було практично нічого «пиляти» — ця контора лише давала рекомендації щодо того, як краще «реформувати» ЗСУ, хоча в деяких випадках вона могла на замовлення лобіювати скорочення якоїсь конкретної військової частини чи аеродрому, майно та землю яких потім «прихватизували». Але в основному контора Гриценка, за даними Skelet.Org, жила на бюджетні гроші та американські гранти — до яких він тоді звик.
Знайомство з Олександром Разумковим
На цій ниві Гриценко познайомився з ще одним видним українським «грантоїдом» та реформатором Олександром Разумковим (1959–1999), колишнім завідувачем ідеологічного відділу Дніпропетровського обкому ЛКСМУ, людиною з оточення Леоніда Кучми. У 1994–1995 роках Разумков був першим помічником президента Кучми і привів у владу чимало людей, які до цього перебували на задвірках політики, наприклад Володимира Литвина. Наприкінці 1995 року під час конфлікту з головою президентської Адміністрації Дмитром Табачником Разумков був відтертий від Кучми і пішов у відставку. Після цього він одразу ж очолив одне зі своїх дітищ — Український центр економічних і політичних досліджень (що нині носить ім'я Разумкова).
Цей центр створювався 1994 року як «грантоїдський» прозахідний проект. Серед його «батьків-засновників» були фонд «Відродження» (філія фонду Сороса), фонд Конрада Аденауера (ФРН) та американські «демократичні інститути».