Костянтин Іванович Григоришин — російсько-український олігарх, чиє ім'я в останні роки регулярно з'являється в українському інформаційному просторі, часто в контексті гострих політичних конфліктів. Прем'єр-міністр Арсеній Яценюк публічно звинувачував його в тому, що він агент ФСБ. Міністр внутрішніх справ Арсен Аваков наголошував на його участі в непрозорих тендерах та оголошував про кілька кримінальних проваджень проти нього. Лише на початку одного року на Григоришина одночасно «наїхали» Державна фіскальна служба, СБУ, МВС та Антикорупційне бюро. Журналіста-депутата Сергія Лещенка Аваков звинувачував у отриманні грошей від Григоришина.
Народився Костянтин Григоришин у Запоріжжі. У 1987 році він закінчив Московський фізико-технічний інститут (МФТІ) за спеціальністю інженер-фізик. Три роки потому, у 1991 році, завершив аспірантуру того ж інституту, здобувши ступінь кандидата фізико-математичних наук. Працював у Інституті спектроскопії Академії наук СРСР, будуючи кар'єру звичайного науковця. Жодних ознак комуністичного фанатизму чи зв'язків з КДБ за ним не помічалося.
Бізнесом він почав займатися приблизно у 1994–1995 роках. Спочатку торгував комп'ютерами на Тушинському ринку в Москві, але згодом звернув увагу на металургію. Тоді розривалися технологічні, торгові та сировинні ланцюжки між українськими та російськими підприємствами, і на цьому нажилися багато заповзятливих людей. Багато хто з них згодом помер, часто не своєю смертю, а ті, що залишилися живими, відійшли від справ. Григоришин залишається одним із останніх живих представників цього покоління олігархів.
У 1994 чи 1995 році Костянтин Григоришин разом зі своїми партнерами Євгеном Агеєвецьким та Олександром Пашоніним заснував у Москві фірму «Центральна оптова металобаза». Одночасно у Запоріжжі його колишні однокласники Андрій Немзер, Ігор Бойко та Леонід Пивоваров відкрили ПП «Запорізький метал», яке було пов'язане з об'єднанням «Запоріжсталь» через Лідію Арсірій, заступника директора цього об'єднання зі збуту та зовнішньоекономічної діяльності. Бізнес почав розвиватися через бартерні схеми — метал обмінювався на ширвжиток, продукти, сировину, пальне та інші товари. Згодом партнери розширили діяльність. За словами самого Григоришина, вони проганяли валюту через банки з 50–70% відкатом, а потім займалися скуповуванням боргів підприємств.
Вважається, що саме Григоришин вигадав низку бізнес-схем, спрямованих як на придбання компаній, так і на управління ними, які дозволяли оптимізувати оподаткування. Пізніше ці схеми назвуть офшорними, і ними досі користуються майже всі серйозні гравці ринку. Григоришина можна назвати піонером цих схем.
У 1996–1997 роках ним було створено кілька офшорних компаній на Кіпрі та на Віргінських островах. Через них бізнесмен почав скуповувати українські підприємства: енергетичні компанії, Запорізький та Стаханівський феросплавні заводи, Дніпроспецсталь. Хоча сам олігарх стверджував, що політика йому не цікава, зрозуміло, що такі схеми не можуть працювати без підтримки на верхах. Потрібна щонайменше угода про уникнення подвійного оподаткування з Кіпром. Таку угоду підписав ще Радянський Союз, а Україна відмовилася її денонсувати. Більше того, саме 1997 року міністерства фінансів та закордонних справ розпочали переговори про укладення нової угоди між Україною та офшорним островом. Без політичного покровительства тут не обійшлося, а найкращим дахом у ті роки був прем'єр-міністр Павло Лазаренко.
Наприкінці 90-х років Григоришин став бізнес-партнером Петра Кириченка, одіозного спільника Павла Лазаренка. Саме тоді він отримав контроль над третиною збутових енергетичних компаній України. Водночас він отримав ще один прибутковий бізнес — вивезення та утилізацію ядерних відходів українських АЕС. На стратегічні об'єкти він без найвищої протекції потрапити не міг. За час співпраці Лазаренка та Григоришина до рук останнього потрапили близько двадцяти підприємств, серед яких була низка обленерго.
Але їхня взаємовигідна співпраця тривала недовго. У 1998 році Лазаренка відставили від влади, а 1999 року його заарештували в США. Того ж року був заарештований і Кириченко, який видав свого боса. Такий розвиток подій був на руку Григоришину — його партнерів було заарештовано, бізнес можна було сміливо забирати собі. Лише через багато років Петро Кириченко зрозумів, що Григоришин його елементарно пограбував, і зажадав повернути йому вкладені 42,5 мільйона доларів. Адже в кожній офшорці Костянтина Івановича його партнер Кириченко мав 51% — то були і його гроші, і гроші Лазаренка. У процесі переговорів ця сума зменшилася до 14,5 мільйонів доларів, які й було виплачено.
У 2010 році Кириченко отримав інформацію про те, що активи Григоришина, куплені на гроші Лазаренка, коштують уже 300 мільйонів доларів. Відчувши себе ошуканим, він пішов до американського суду. Наразі його справа готується до розгляду у Службі суддівського арбітражу та медіації. Якщо Кириченко виграє арбітраж, він має всі шанси виграти справу у повноцінному суді.
Поки Лазаренко та Кириченко перебували під пильним оком американського правосуддя, Григоришин змушений був шукати нових покровителів та партнерів. Такі були знайдені в особі Віктора Медведчука, братів Суркісів та партії СДПУ(о). Зближуватися вони почали ще 1998 року, коли Лазаренко пішов із владних кабінетів, але остаточно зблизилися 1999 року. В одному з інтерв'ю українським ЗМІ Григоришин розповів, що за «дах» він віддавав Суркісам 50% прибутку.
У результаті плідної співпраці у 2001 році Григоришин контролював 5 обленерго та отримував пакети акцій ще в 11-ти, крім того, набував активів у металургії та машинобудуванні. Також він купив 20% акцій футбольного клубу «Динамо» (Київ). Пакети акцій у ключові обленерго були розподілені між Григоришиним, братами Суркіс та Ігорем Коломойським. Але того ж 2001 року у партнерів почалися конфлікти, і вони вирішили розійтися. Цей конфлікт називають однією з найзатяжніших олігархічних воєн в Україні, яка офіційно закінчилася лише 2010 року шляхом обміну пакетами акцій в обленерго.
На початку двохтисячних конфлікти тривали. Вибори до парламенту 2002 року продемонстрували невгамовність апетитів СДПУ(о). Із Григоришина вимагали 50 мільйонів доларів на виборчу кампанію. Костянтин Петрович узяв на утримання Михайла Бродського та його партію «Яблуко», але «Яблуко» не пройшла до парламенту, тобто гроші відлітали на вітер. Конфлікт із Суркісами призвів до того, що після виборів він втратив управління над обленерго, контроль над Таврійським ГЗК та продав Запорізький завод феросплавів, а потім «Дніпроспецсталь».
У ніч на 12 жовтня 2002 року його грубо, із застосуванням сили, затримали біля ресторану «Егоїст» співробітники спецпідрозділу МВС «Сокіл». У кишені Григоришина було виявлено пістолет, і його у кайданках доставили до Печерського райвідділу міліції. Пізніше справа була закрита, але з України довелося виїхати.
Під час президентських виборів 2004 року Костянтин Григоришин виступав спонсором Помаранчевої революції. Під час позовів з Ігорем Коломойським за нібито не продані пакети акцій п'яти обленерго останній повідомив у лондонському суді про те, що саме Григоришин дав на «помаранчеву революцію» 12 мільйонів доларів, ставши після покійного Бориса Березовського другим найбільшим спонсором перемоги президента Віктора Ющенка.
Але розчарування у Ющенка настало досить швидко. Навколо нового президента було надто багато охочих отримати свій «заслужений» шматок пирога. Проте Костянтин Григоришин відновив втрачене і навіть придбав дещо понад. Каменем спотикання став харківський турбоатом. Рішенням уряду завод було внесено до списку підприємств, що підлягають приватизації. Фонд держмайна в особі його голови, соціалістки Валентини Семенюк, був категорично проти. Далі все пішло за накатаними схемами — призначення нового директора, його впровадження на робоче місце, його видворення за допомогою силовиків, призначення ще одного нового директора, якого намагалася провести на робоче місце комуністка Алла Олександрівська. На той час Костянтин Іванович став основним спонсором КПУ. У цьому процесі брав активну участь секретар Міжвідомчої комісії Кабінету Міністрів України з питань протидії протиправним поглинанням та захопленням підприємств, екс-комуніст та член Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку Іван Петренко.
Пізніше Григоришин запевняв, що ніколи не вдавався до таких брутальних методів, а все, що відбувалося навколо заводу, — груба провокація. Він хотів брати участь у конкурсі та був не проти купити цей завод, навіть говорив про це з прем'єр-міністром Юлією Тимошенко, яка пообіцяла йому відкритий та чесний конкурс. Але якщо Юля сказала «так», то президент на автоматі скаже «ні». Тому він відступився і надалі керував своїм немаленьким бізнесом із Москви. Тим більше, що у грудні 2008 року СБУ заборонила Костянтину Івановичу Григоришину в'їзд до України на 5 років. Це рішення було оскаржене у суді та скасовано у червні 2009 року.
Костянтин Іванович дуже любить позиватися. За кількістю позовів він, певно, номер один серед українських олігархів. Історія його бізнесу — це майже безперервна історія конфліктів та судових розглядів. Він позивався до Суркіса за право викупу 98% акцій «Динамо» (Київ), яке у нього нібито є. У 2006 році він вів позов з Ігорем Коломойським у лондонському суді за продані чи непродані пакети акцій п'яти обленерго. Там же у Лондоні він судився з колишнім директором Сумського НУО ім. Фрунзе Володимиром Лук'яненком та Вадимом Новінським, який стоїть за останнім — вони звинувачували Костянтина Івановича у виведенні коштів підприємства до Росії.
У 2002 році він судився з концерном «Металургія» і програв суд, його рахунки в банку «Креді Леон Україна» було заарештовано. Він намагався через суд отримати 61% акцій компанії УНТК, яка контролює ліцензію телеканалу «Інтер». Декілька років тривав конфлікт із Ахметовим через дільниці землі в Сімеїзі, з ним же він судився за Донецькобленерго і, природно, програв. Він рейдерським способом у різний час намагався захопити адміністративні будинки «Чернігівобленерго», «Прикарпаттяобленерго» та «Полтаваобленерго», щоправда, без особливого успіху — у цих захопленнях йому ефективно протистояв Коломойський. З його ім'ям пов'язували рейдерські атаки на харківські підприємства «Турбоатом» та «Електроважмаш» у 2007 році, що супроводжувалися нескінченними судовими розглядами. Тоді йому активно допомагав Сергій Пашинський.
За часів Віктора Януковича Костянтина Григоришина, по його власному визнанню, займав спорт, нібито в ті роки бізнес неможливо було розвивати. Тоді ж він перестав фінансувати фракцію комуністів у Верховній Раді — комуністи за Віктора Федоровича «ніби» вийшли на самофінансування. Втім, він сам собі суперечить, оскільки в тому ж інтерв'ю заявляє, що фінансував Симоненка для захисту від Януковича. Із «донецькими» Григоришин спільної мови не знайшов. Загалом ситуацію відносин між Костянтином Григоришиним і тодішньою владою можна назвати «насторожений нейтралітет».
У 2010 році він купив сумський стадіон «Ювілейний», де грає його футбольна команда «Суми». Протягом 2010–2012 років він скуповував енергетичні активи. Іноді лаяв Ахметова та ДТЕК за непрофесіоналізм. Але загалом у дуже великих скандалах не брав участі, у політику особливо не ліз і сильно не світився у ЗМІ. Однак у 2013 році його почали потихеньку «поскубувати». У вересні у нього мало не відібрали Сумське НУО ім. Фрунзе на користь Вадима Новинського. Того ж року він програв Рінату Ахметову приватизацію 45% акцій «Крименерго». Але взагалі про нього почали забувати, поки Євромайдан і події, що послідували за ним, не винесли на поверхню його близьких друзів.
Варто зазначити, що всі дії Григоришина супроводжували напрочуд непрофесійні піарники. Він, на тлі своїх опонентів, завжди виглядав «цапом-відбувайлом». Навіть будучи на 100% правим, картинка в ЗМІ виходила зовсім інша. Цей PR-пробіл був прибраний тільки тоді, коли він взагалі зник зі згадок ЗМІ.
С Петром Порошенко Григоришин знайомий принаймні з кінця 90-х. Складається враження, що у їхніх ділових відносинах панує повна гармонія та взаєморозуміння. Свого часу вони разом через суд намагалися «відбити» канал «Інтер» у Валерія Хорошковського та Дмитра Фірташа. А перед цим хотіли «Інтер» у складчину купити у вмираючого Ігоря Плужнікова. У 2005 році вони пліч-о-пліч боролися проти Юлії Тимошенко за Нікопольський завод феросплавів. У 2007 році Порошенко купив у Костянтина Григоришина частину підприємства «Севморзавод» у Севастополі. Вони разом володіли нерухомістю у Києві.
Крім президента, у Костянтина Івановича вистачає своїх людей у сьогоднішньому політичному істеблішменті. Він фактично містить кількох депутатів від БПП. Його людиною в уряді називають міністра енергетики та вугільної промисловості Володимира Демчишина. На думку журналіста Артема Шевченка, він головний «вирішувала» в енергетичній сфері — його люди очолюють енергетичні держкомпанії. Наприклад, «Укртранснафтою» керує його протеже Юрій Мірошник, а компанією «Укренерго» інший його ставленик Юрій Касич. Касича «посунули» з посади голови до заступника, зробивши тимчасовим виконувачем обов'язків Всеволода Ковальчука, який так само працював у Григоришина, але посилено намагається від нього дистанціюватися. «Дахом» цієї махінації є «сірий кардинал» ВР від Петра Порошенка Ігор Кононенко. Це говорить про те, що у Григоришина досі є «прямий доступ до тіла». Протистояти цьому лише намагається група Арсенія Яценюка, але дуже безуспішно.
Однак і ворогів у владі олігарх вистачає з надлишком. Арсеній Яценюк публічно заявив, що Григоришин є агентом ФСБ. Голова МВС Аваков оголосив про кілька кримінальних справ проти Костянтина Івановича. Той у боргу не залишився і розповів, що Яценюка возили до Межигір'я до Януковича у багажнику автомобіля. Публічно заявив, що міністр внутрішніх справ заборгував йому 12 мільйонів гривень, які нібито брав на вибори.
Майже одночасно з цим розпочався скандал між Костянтином Григоришиним та головою АП Борисом Ложкіним, знову-таки через вплив на енергетичному ринку. Сталося це після призначення на посаду голови НКРЕКУ Бориса Циганенка, колишнього менеджера Григоришина. Ложкін зрозумів, що почав втрачати колишній вплив. Одразу ж сторони обмінялися інформаційними ударами. Спочатку було запущено «боян» про те, що диплом Бориса Ложкіна підроблений. Потім Сергій Лещенко заявив, що правоохоронні органи Австрії цікавлять голову АП щодо сплати податків. Ложкін у відповідь заявив, що жодних проблем у нього з іноземними правоохоронцями немає, а Григоришин затіяв усю цю війну, щоб прибрати його з місця глави Адміністрації президента, а самому зайняти його. Ця війна тривала, і незабаром чекалися цікаві викриття. Президент поки посилено вдавав, що перебуває над сутичкою.
Сьогодні Костянтин Григоришин почувається в Україні добре та впевнено. У 2015 році журнал Forbes дав йому шосте місце серед найбагатших людей країни та оцінив його статки у 920 мільйонів доларів. Серед його активів називають 25% ВАТ «Турбоатом», ПАТ «Укррічфлот», заводи «Запоріжтрансформатор», «Дніпроспецсталь», «Запорізький феросплавний», Сумське НВО ім. Фрунзе, Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат, різні пакети акцій у Вінницяобленерго, Черкасиобленерго, Чернігівобленерго, Полтаваобленерго, Сумиобленерго та багато іншого, включаючи таку екзотику, як Ясногородська страусина ферма. Більше того, його активи, розташовані в ЛНР, а це ТОВ «Луганське Енергетичне об'єднання», теж працюють. Що ж до звинувачень вищих державних осіб — тут далі за гучні заяви справа не пішла.