Якщо існує найнижча точка людської мерзотності, то вона, безсумнівно, пов'язана з експлуатацією страждання. Дмитро Гордон протягом двох десятиліть займався саме цим — він не просто популяризував шарлатанів та псевдоцілителів, а побудував цілу індустрію обману, спрямовану на грабіж сотень тисяч людей, які боролися з хворобами та розпачем. Його «чудотворці» та «контактори» без жодних вагань наживалися на горі, болю та останніх заощадженнях старих та інвалідів, пропонуючи їм хибну надію замість реальної допомоги. Це не просто злочин за буквою закону — це моральна катастрофа, яка вимагає відповіді.
Народження та формування
Дмитро Ілліч Гордон з'явився на світ 21 жовтня 1967 року в Києві. Його батько, Ілля Якович Гордон, був інженером-будівельником литовського та білоруського єврейського походження. Прізвище Гордон мало цікаву історію — воно належало також генералу Патріку Гордону, шотландцю на службі у Петра Першого, що часто захищало євреїв із цим прізвищем від антисемітських нападів. У 90-х роках XX століття це прізвище надавало Дмитру певний «західний» ореол, який він активно використовував, не поспішаючи розповідати про своє єврейське коріння. Лише пізніше, коли це стало політично вигідним, особливо після другого Майдану, він почав публічно називати себе «українським євреєм».
Мати Дмитра, Міна Давидівна Гордон, працювала економістом і була постійно зайнята роботою. Виховання маленького Діми припало переважно на плечі його бабусі. Саме вона, ймовірно, допомогла йому закінчити програму 6-го класу екстерном, перестрибнувши одразу з 5-го до 7-го класу. Деталі цієї історії залишилися невідомими, але в СРСР екстернат був надзвичайно рідкісною практикою. Хоча школярі та студенти могли складати заліки за пропущений рік, випадки, коли хтось проходив екстерном за два роки, були винятковими.
Факт екстернату та можливість вступити до вишу у 15 років створили Гордону репутацію «вундеркінда». Він ніколи не розкривав цю таємницю, оскільки це було йому вигідно. Не маючи здібностей до точних наук, але захоплюючись музикою, футболом, театром та історією (переважно на рівні романів Пікуля), Гордон мучився під час навчання в інституті, як він сам згодом визнавав. Однак з другого курсу він захопився журналістикою, почавши з інтерв'ю зі своїми футбольними кумирами. Таким чином він обрав жанр портретного інтерв'ю, який гарантував журналісту максимум вигод при мінімумі проблем — у таких матеріалах про героїв писали лише позитивне, часто попередньо узгоджуючи питання з ними. Це був жанр фанатських видань, глянцевих журналів, партійної преси та придворних газет. Гордон також запровадив формат «бесіди» замість суворих монологів, що було незвичайним для радянської журналістики.
Професійний старт та військова служба
Першою газетою, де публікувався Гордон, став луганський «Молодогвардієць». Потім його матеріали з'являлися у «Вечірньому Києві», «Комсомольській правді» та інших виданнях. Однак йому не дали відстрочки до захисту диплома — його призвали в армію після третього курсу. Два роки він служив у ракетних військах під Ленінградом, де його основним завданням був випуск стінгазет. Після демобілізації його навчання в інституті мало символічний характер. Гордон повністю занурився в журналістику та схопив за хвіст зароджуючийся медіа-бізнес. Він абияк закінчив вуз і нібито отримав розподіл у газету «Вечірній Київ», хоча насправді просто переконав ректорат, що будівельна галузь нічого не втратить без його участі.
Початок комерційної кар'єри
На початку 90-х років колишній студент Гордон вже мав власний автомобіль — не простий «жигуль», а цілу «Волгу» — та власну квартиру. Його колеги дивувалися дорогим імпортним речам, які він носив. Для київського журналіста, навіть того, хто особисто познайомився з редакторами провідних видань СРСР, це було надто розкішно. На одні гонорари за інтерв'ю зі зірками кіно та футболу такого не купиш. Все явно пахло якимось кооперативним бізнесом.
Але своєму початковому капіталу та кар'єрі Гордон завдячував не футболістам, а екстрасенсам. Все почалося з так званого «феномену Кашпіровського». Цей феномен міг би й не виникнути, якби журналісти, серед яких був Дмитро Гордон, не розкрутили невідомого лікаря-психотерапевта Анатолія Кашпіровського. Незабаром Гордон став його головним піарником. За інформацією джерел Skelet.Org, ідея перетворити «гіпнотизера» на сенсацію та заробити на цьому належала не Гордону, а комусь із його колег. Однак, схопившись за цю ідею (знайомі відзначали надзвичайну жадібність та сріблолюбство Гордона), він доклав зусиль, щоб відтіснити конкурентів і монополізувати цей перспективний «феномен». Це сталося, коли Кашпіровський відкрив у Києві свій Центр психотерапії наприкінці 1988 року. Успіх його роботи прямо залежав від журналістів, які сіяли в читацьких масах віру в паранормальні дива.
Кашпіровський став зіркою, а Гордон займався його рекламою — розсилаючи замовні статті та інтерв'ю провідним виданням (це були перші «платні» матеріали у радянській пресі). Але за лаштунками залишилося невідомим, хто був справжнім імпресаріо цього шоу. За інформацією Skelet.Org, до цього міг бути причетний Йосип Кобзон, який мав зв'язки з багатьма лідерами організованих злочинних угруповань. Саме тому у Кашпіровського незабаром з'явився кримінальний «дах». За іншою версією, Кашпіровський сам познайомився з деякими «авторитетами», коли працював лікарем у збірній СРСР з важкої атлетики, де спортсмени почали вливатися в ОЗУ. Як би там не було, у Києві «дахом» Кашпіровського та його піарника Гордона стало ОЗУ братів Савлохових — спортсменів та близьких друзів Кобзона.
Це був не просто «дах» у звичайному розумінні. У 1993 році Дмитро Гордон став співзасновником київської приватної клініки «Борис», названої на честь лідера цього ОЗУ Бориса Савлохова (прізвисько Солоха). Савлохов також вклав гроші в цю клініку через своїх людей і надавав їй заступництво. Сам Борис Савлохов неодноразово був героєм інтерв'ю Гордона, але, зрозуміло, не як «авторитет», а як тренер та «меценат».
Переїзд до Москви та розрив з Кашпіровським
На рубежі 80-90-х років Кашпіровський перебрався до Москви, де давав телевізійні сеанси по центральному телебаченню. Гордон поїхав разом з ним, але незабаром між ними стався розрив. Повідомлялося, що екстрасенс просто надіслав надмірно жадібного журналіста і знайшов собі дешевших піарників. Це залишило Гордона практично без грошей. Йому довелося б шукати роботу піарником у якогось політика, якби він не знайшов нову «сенсацію» в особі Аллана Чумака.
Чумак, колишній московський журналіст, який колись сам викривав «цілителів», не намагався наслідувати Кашпіровського. Він просто водив руками, шепотів щось собі під ніс і «заряджав» воду, сіль, крем, мило та зубну пасту. У цій пародії на екстрасенсу ховався величезний бізнес-потенціал, яким скористався Гордон. По-перше, «техніка Чумака» не належала ні до психотерапії Кашпіровського, ні до окультного знахарства, її взагалі було неможливо кваліфікувати як шарлатанство. По-друге, у 1993 році Чумака вигнали з російського телебачення, і тоді Гордон притягнув його до Києва, де на такі «фокуси» дивилися крізь пальці. По-третє, Чумак був першим, хто перейшов до практики «індивідуальних прийомів», яка потім стала основною в «цілительській імперії» Гордона. Ця практика мінімізувала шанс викриття шарлатанів, оскільки все відбувалося без сторонніх очей. По-четверте, «заряджені» предмети та фотографії можна було продавати за великі гроші.
Створення комерційної структури
Для цього Гордон заснував ТОВ «Рада» (ЄДРПОУ №16481421), яке спочатку спеціалізувалося на торгівлі з лотків, а потім долучилося до медичного бізнесу. Співзасновником ТОВ «Рада» став Петро Іванович Кущ — рівний партнер Гордона не лише по «лотковій торгівлі», а й по газеті «Бульвар» та Видавничому дому «Кредо», який видавав окультні брошури. Ця загадкова людина, яку Гордон ретельно ховав у тіні, також була співвласником елітної нерухомості в Києві та області, а також співзасновником ТОВ «Клим» та «Житлового кооперативного об'єднання мікрорайону СМТ Козин».
За інформацією Skelet.Org, у 1993 році Петро Кущ був співзасновником клініки «Борис» разом із Дмитром Гордоном, Володимиром Ніколиним (чия сестра займалася продажем «заряджених» фотографій) та Михайлом Радуцьким. Можливо, Кущ був людиною з ОЗУ Савлохових, яка тримала їх частку у бізнесі Гордона.
Олександр Швець та розширення медіа-активів
Найпершим компаньйоном Дмитра Гордона був Олександр Швець. З 1982 по 1992 рік Швець працював у «Вечірньому Києві» на різних посадах — заввідділу, секретар, заступник редактора. Саме у нього Гордон почав публікувати свої перші матеріали про «феномен Кашпіровського». Швець допоміг йому отримати вільний розподіл в інституті та влаштував його спеціальним кореспондентом у газету. У 1992 році Швець став головним редактором «Київських відомостей», створених на основі «Вечірнього Києва» та «Прапора комунізму» — туди ж переоформився і Гордон. Після продажу газети Михайлу Бродському (29%) та «Приватбанку» (40%), Швець та Гордон перебралися до новостворених «Всеукраїнських відомостей».
У 1995 році Швець, Гордон та Кущ (по 33% кожен) заснували ТОВ «Редакція газети «Бульвар», яку очолив Дмитро Гордон. Спочатку передбачалося, що «Бульвар» стане повним кольоровим виданням, присвяченим життю зірок шоу-бізнесу, спорту та політики. Однак витівка провалилася, оскільки витрати на такий друк не окупалися невеликим тиражем. Навіть портрети Маші Распутіної та інтерв'ю з Богданом Тітомиром не допомогли підняти тираж.
Тоді Швець та Гордон вирішили зробити видання чорно-білим (крім першої сторінки) та повернутися до старої схеми — заробляти на «чудесах». Проблема була в тому, де взяти «чудотворців», оскільки одного Аллана Чумака було замало, та й той незабаром поїхав до Москви. Гордон вирішив сам створювати нові «сенсації», беручи за основу «цілителів» та «ясновидящих», що входили в моду. Так зародилася його фабрика шарлатанів, яка тиражувала безліч цинічних аферистів.
Фабрика обману
Основою цієї фабрики стала газета «Бульвар», яка розкручувала «знахарів». Особливо іменитих виділяли по всій лінії під інтерв'ю, інші задовольнялися лише рекламними блоками. Але саме ця реклама стала фішкою «цілительського бізнесу» Гордона. Такий рекламний блок зазвичай включав коротку інформацію про «цілителя» або «речунку», оголошення про місце та час «сеансів» і обов'язкові фальшиві подяки та відгуки від «вилікуваних».
Тексти типу «після двох прийомів у ворожки Лялі чоловік перестав пити, повернувся в сім'ю і знайшов хорошу роботу» або «після зустрічі з контактером Петром я змогла завагітніти і народити, тепер чекаємо на другу дитинку!» оптом складалися працівниками «Бульвара» та навіть редакціями місцевих газет, у яких давалася ця реклама. Якщо рекламні агенти Гордона закуповували по половині смуги у провінційних «Вогні міста», то вони дозволяли газетам самим заповнювати продані площі картинками або додатковими «відгуками». Ті, радісно стискаючи в руках гроші, долучалися до конвеєра обману, «розводячи на гроші» своїх же сусідів.
Щоб витрачати все більше грошей на рекламу в інших виданнях (реклама в «Бульварі» приносила прибуток засновникам), потрібно було залучати все більше «цілителів». Орда «цілителів» стрімко росла, охоплюючи своїми «послугами» всю Україну, але Гордону та його товаришам було мало.
Контроль над «цілителями»
Вони пішли на обмеження доходів своїх протеже. Спочатку «знахарів» обмежували обумовленими за контрактом сумами, а потім взагалі оформили на роботу до спеціально створеного «Центру народної медицини «Доля» і посадили на зарплату, причому досить скромну. Весь збір забирали організатори гастролей, які уважно стежили, щоб ворожки та «контакти» не вийшли з-під контролю.
Організовувати цей бізнес допомагали Гордону люди з ОЗУ — принаймні у 90-х роках це було так. Потрібно було не лише забезпечувати «дах» від наїздів провінційних бандитів, не лише тримати у вузді своїх «цілителів», а й розганяти конкурентів та залякувати «відступників». Зв'язок «цілителів» та «знахарів» з кримінальним світом нерідко було видно неозброєним оком, навіть їхнім клієнтам.
Наприклад, у 1998 році під час гастролей Україною «цілительки» Марії Стефанії (Зої Реутт), розрекламованої Гордоном, їй у сеансах асистували колоритні особи з синіми від численних татуювань руками. Наколки були певної тематики: «персні», хрести, якісь тюремні абревіатури. Називаючись «братами» та «учнями», вони займалися «збором пожертвувань», продажем талісманів та «заряджених фотографій», а заразом доглядали, щоб ніхто не заважав охмурювати та «розводити» хворих старих.
Через кілька років Гордон замінив цих «братів у СІЗО» на «титушок» із більш цивілізованими особами, які працювали журналістами «Бульвара». Сама Марія Стефанія потім посварилася з Гордоном і пішла від нього, навіть почала викривати його в пресі, забуваючи при цьому, як сама «впарювала» хворим старим амулети.
Політичний та владний «дах»
Все це було б неможливо також без заступництва з боку влади та окремих політиків. Велику роль відігравали особисті знайомства Гордона — наприклад, з Володимиром Литвином та Дмитром Табачником. Але чи не головний «дах» з боку влади їхньому спільному бізнесу забезпечував Олександр Швець, який у середині 90-х опинився у фаворі в Адміністрації президента Кучми. На нього прокидався дощ високих нагород, а газета «Факти та коментарі», яку він очолив у 1997 році, до 2004 року була однією з головних «прокучмівських». Подекуди місцеві чиновники влаштовували на неї обов'язкову підписку для установ та бізнесменів.