Народний депутат Олексій Гончаренко протягом своєї політичної кар'єри демонстрував різні, часом суперечливі позиції. Спочатку він позиціонував себе як борець за російську мову та активіст «Партії регіонів», а згодом став прихильником проукраїнського курсу в складі «Блоку Петра Порошенка». Нещодавно з'явилися повідомлення про те, що його розглядають як можливого кандидата на посаду міністра охорони здоров'я, і в «БПП» вже зібрали понад 50 голосів на його підтримку. Це викликає питання про те, як саме відбулася така кардинальна трансформація його політичних переконань.
Олексій Олексійович Гончаренко народився у 1980 році в Одесі. Його батько, Олексій Костусєв, згодом став головою Антимонопольного комітету України та мером Одеси, але покинув сім'ю, коли хлопцеві було лише три роки. Після цього Олексій узяв прізвище матері. Він навчався у школі, а потім без вступних іспитів поступив на держбюджет до Одеського медичного університету. Щодо обставин його вступу існують різні версії: деякі джерела припускають, що батько «проплатив» його зарахування, однак сам Гончаренко заперечує це, стверджуючи, що його зарахували як дипломанта олімпіади з біології. Університет він закінчив відмінно.
Політичну діяльність Гончаренко розпочав ще під час навчання. Його перший крок у політику пов'язаний із «Партією Зелених України». Зарекомендувавши себе активним членом, у 2001 році він очолив молодіжне крило партії на Одещині, яке в народі називали «Зеленкою». Через рік він уперше спробував балотуватися до Одеської міської ради, але безуспішно. Після цього він влаштувався помічником депутата міської ради. Одночасно він вступив на навчання до Академії народного господарства при уряді РФ для здобуття другої вищої освіти зі спеціалізацією економіка.
Українські експерти припускають, що саме в цей період його могли залучити російські спецслужби, дав йому завдання пробиватися в політику та виконувати поставлені цілі, обіцяючи при цьому всебічну підтримку. Однак це залишається припущенням. У 2005 році Гончаренка призначили головою Одеської міської організації партії «Союзу», яка наприкінці того ж року влилася до «Партії регіонів» — найбільш проросійської політичної сили за всі роки незалежної України. Разом із цією партією він вперше пройшов до Одеської міської ради у 2006 році.
У складі міськради Гончаренко активно домагався того, щоб російська мова використовувалася в роботі одеських чиновників нарівні з українською. З 2007 року він очолював комісію з удосконалення структури управління містом, яку, за словами його колег, він успішно розвалив. Його політична діяльність у цей період була пов'язана з численними скандалами, багато з яких стосувалися його батька Олексія Костусєва. Зокрема, під час одного із засідань виконавчого комітету Костусєв, будучи мером Одеси, наказав не пускати сина до залу засідань попри його протести.
У 2009 році Гончаренка кілька разів закидали презервативами із зеленкою як вираз невдоволення його політикою. Незважаючи на це, у 2010 році після місцевих виборів його обрали заступником голови обласної ради. На початку 2011 року Гончаренко спровокував серйозну дорожно-транспортну пригоду на одній із доріг Одеси, влетівши на повній швидкості в кілька припаркованих автомобілів. Хоча жертв не було, кілька машин було розбито. Після цієї події на місце подій приїхали його однопартійці з «Партії регіонів», які зам'яли справу, навіть не відібравши у депутата водійські права.
У 2012 році Гончаренко балотувався до Верховної Ради від округу №133 в Одесі, але програв своєму головному конкуренту Ігорю Маркову на 6 відсотків. Під час виборчої кампанії між ними розгорілася справжня інформаційна війна. У вересні 2012 року відомий політтехнолог Семен Уралов заявив, що його електронну пошту та обліковий запис у Facebook зламали хакери. Незабаром на сайті uralovleaks.su почали з'являтися скріншоти листування, які викривали його в організації провокацій, спрямованих на дискредитацію Гончаренка. У цьому листуванні фігурували повідомлення від Володимира Петрова (нік lumpen), Олександра Чаленка, Анатолія Шарія та інших осіб. Найцікавіше в цій ситуації те, що Уралов був близьким другом та політтехнологом Ігоря Маркова, головного конкурента Гончаренка на виборах.
Після публікації цих документів Гончаренко написав про махінації Маркова у своєму блозі на «Українській правді» та на контрольованому ним сайті «Думська». Уралов звинуватив Гончаренка та голову «Інтернет партії України» Дмитра Голубова (з яким Гончаренко підтримував добрі стосунки) у зламі його персональних сторінок. Ситуація вирішилася після кількох судових засідань, під час яких Уралов спочатку доводив, що матеріали на його сайті були «фейком» і навіть надав «спростування». Юристи Гончаренка довели, що саме це спростування було «фейком». Справа вийшла у нуль, а після перемоги Маркова на виборах її більше ніхто не піднімав.
Один із найбільших регіональних сайтів Одеси «Думська. Ні» цілком і повністю належить Олексію Гончаренко. Під час конфронтації з Марковим це остаточно стало ясно. На сайті почали з'являтися пропагандистські статті та новини, а сам Гончаренко та його соратники вступали в дискусії з коментаторами, відповідаючи на підготовлені питання. Таким чином він намагався впливати на громадську думку через коментарі під статтями, які часто формують сприйняття читачами. Однак навіть це не допомогло йому виграти вибори.
До початку подій на Євромайдані політична кар'єра Гончаренка була пронизана проросійською пропагандою. Він активно боровся проти дубляжу іноземних фільмів українською мовою в регіоні, розставляючи агітаційні намети біля кінотеатрів Одеси. Однак після початку кривавих подій на Майдані в Києві його позиція різко змінилася. Відчувши, що справа пахне паленим, і регіоналам не встояти, або ж отримавши наказ з іншого джерела, Гончаренко заявив про вихід із «Партії регіонів».
Після розстрілів на Майдані Гончаренко, який усе своє життя захищав російську мову та лобіював інтереси регіоналів на Одещині, кардинально змінив свою позицію. Він почав разом із протестуючими активістами вигукувати проукраїнські гасла та критикувати анексію Криму Російською Федерацією. Під час референдуму в Автономній Республіці Крим він був там із українським прапором, висловлюючи протести. Найдивніше те, що нові політичні лідери йому повірили і навіть призначили його головою Одеської обласної ради. Однак він недовго там протримався, оскільки прагнув більшої влади.
На вибори до Верховної Ради VIII скликання Гончаренко, як і багато колишніх регіоналів, пішов із «Блоком Петра Порошенка» — силою, яка мала кардинально змінити країну. Однак, як він сам зауважив, змінити країну складно, коли при владі залишаються ті ж люди.
Під час роботи у Раді журналісти неодноразово ловили Гончаренка та його колег за кнопкодавством. Зараз він періодично з'являється у зоні АТО, фотографується з військовими, намагаючись розпиарити себе. Одна з його витівок — візит до Ради Європи у футболці з написом «Путін=Гітлер» — привернула увагу, і йому навіть відключили мікрофон. Іншим епізодом став його затримання під час маршу пам'яті російського опозиціонера Бориса Нємцова в Москві, коли його затримали за «патріотичну» футболку, і, за його словами, працівники російських спецслужб його катували.
Парадоксально, що незважаючи на всі його «показушно-патріотичні» витівки, Гончаренко продовжує давати інтерв'ю в ефірах провідних проросійських каналів, під час яких він нібито обстоює державні інтереси України. Гончаренко є людиною релігійною і свого часу просив Бога «зупинити Путіна». Найсмішніше в цьому те, що він молиться одному Богу з Володимиром Путіним — Гончаренко є парафіянином церкви Московського патріархату.
Олексія Гончаренка можна описати як молодого, амбітного та керованого політика. Саме тому його з легкістю прийняли до «Блоку Петра Порошенка» і мають намір зробити міністром охорони здоров'я після відставки Олександра Квіташвілі. Враховуючи те, як легко він змінює політичні погляди та переваги, виникає питання: кому ж вигідна така людина при владі?